Покоління прав людини

Основні права й свободи забезпечують різні сфери життя людини: особисту, політичну, соціальну, економічну, культурну. Відповідно до цього вони й структуруються по групах і найменуваннях. Однак варто мати на увазі, що ці права відносяться не тільки до різних сфер життє­діяльності, але вони розрізняються й у хронологічному порядку — за часом свого виникнення. Саме ця обставина тісніше всього пов'язана з появою термінологічного поняття «покоління прав людини».

До першого покоління прав людини відносяться ті традиційні ліберальні цінності, які конституювалися й були сформульовані в процесі здійснення буржуазних революцій, а потім знайшли свою конкретизацію й легалізацію в соціальній і законодавчій практиці демократичних держав. До їхнього числа, насамперед, відносяться: право на свободу думки, совісті й релігії, право кожного громадя­нина на участь у веденні державних справ, право на рівність перед законом, право на життя, свободу й безпеку особистості, право на свободу від довільного арешту, затримки або вигнання, право на гласний і з дотриманням всіх вимог справедливості розгляд справи незалежним і безстороннім судом і ряд інших. Варто вказати, що зазначені права реалізують так звану негативну свободу індивіда й тому ставлять за обов'язок державі втримуватися від втручання у сфери, регульовані цими правами.

На формування другого покоління прав людини вплинули проце­си боротьби народів за поліпшення свого економічного становища, за підвищення культурного статусу (за так звані позитивні права), які розгорнулися наприкінці XIX — початку XX ст., коли новий лібе­ралізм, оцінивши несприятливу ситуацію, пов'язану з різкою поля­ризацією буржуазного суспільства, висунув ідею його інноваційного відновлення. Його основною метою було зм'якшення протистояння багатих і бідних у суспільстві за допомогою здійснення соціальних реформ. Для реалізації зазначених прав об'єктивно необхідною стала організаційна, координуюча й інша форми діяльності держави по їхньому забезпеченню. Як приклад такої діяльності можна навести прийняття Веймарської Конституції 1919 року, що закріплювала можливість добувати собі утримання працею (це право не могло бути забезпеченим в післявоєнній Німеччині), право на соціальне страху­вання у випадку старості, хвороби й т.д. Стаття 151 цієї Конституції закріплювала, що «лад господарського життя повинен відповідати початкам справедливості й цілям забезпечення для всіх існування, що є гідним для людини». Досить широкий набір прав другого по­коління був закріплений у Конституції Союзу РСР 1936 року, хоча деякі права (наприклад, право на освіту) як програмний принцип були заявлені ще в Конституції РРФСР 1918 року.

Слід зазначити, що в період соціальних перетворень у Радянсько­му Союзі разом ішло досить серйозне реформування економічних відносин у буржуазних державах. Теорія «муніципального соціаліз­му», що робила основний акцент на поліпшенні життя конкретної людини, страх перед соціальною революцією привів правлячі кола цих держав до усвідомлення необхідності прийняття радикальних економічних реформ. Це знайшло свій прояв насамперед у форму­ванні системи соціального захисту людини, що набула особливого значення в XX столітті у зв'язку зі зростанням домагань найманих робітників на поліпшення економічних умов існування, виявленням істотного розриву між їхнім економічним благополуччям і зро­станням національних багатств розвинених капіталістичних країн. Більше того, на ці процеси й на світову суспільну свідомість, на ідею формування прав другого покоління, робила вплив соціальна захищеність громадянина в СРСР, хоча на практиці вона виявилася мінімальною.

Нормативне вираження та закріплення соціальних, економічних і культурних прав: права на працю й вільний вибір роботи, на соці­альне забезпечення, на відпочинок і дозвілля, на захист материнства й дитинства, на освіту, на участь у культурному житті суспільства й ін. — у Загальній декларації прав людини 1948 року й особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 року, з'явилося величезним кроком уперед у розвитку прав людини, у розширенні каталогу цих прав, збагаченні їхнього пра­вового змісту.

Необхідно відзначити, що права першого покоління по своїй природі відрізняються від прав другого покоління. Це пов'язане на­самперед з позицією держави стосовно цих прав. Згадаємо, що права першого покоління в буржуазній політичній і правовій думці ква­ліфікувалися як негативні, тобто право на захист від якого-небудь втручання, у тому числі й державного, у здійснення громадянських прав (прав члена громадянського суспільства) і політичних прав (прав учасника політичного життя). Мова тут, таким чином, іде насамперед про захист індивідуальної свободи, обмеження якої неминуче негативно впливає й звужує сферу громадського життя й культури. У прав другого покоління була інша природа. Для здійснення соціальних прав державі недостатньо втримуватися від втручання в цю сферу, тобто не діяти. Отут потрібна її активна діяльність по розробці й реалізації соціальних програм, веденню всебічної практичної роботи, що дозволила б гарантувати проголо­шені соціальні, економічні, й культурні права.

Відносно цього слід зазначити, що ряд сучасних буржуазних держав не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні й культурні права 1966 року, мотивуючи свою позицію

тим, що зазначені в Пакті права не є суб'єктивними, оскільки не можуть бути захищені в суді. Хоча такого роду міркування не по­збавлені підстав, проте приєднання до Пакту створює міжнародні зобов'язання для держави вдосконалювати своє внутрішнє законо­давство й організувати відповідно до нього свою діяльність.

Дійсно, на порозі XXI століття держава не може не прагнути до того, щоб стати соціальною (див. статтю 1 Конституції України). Це закономірність розвитку сучасних держав, що знайшла закріплення й у ряді конституцій зарубіжних держав (ФРН, Франції, Іспанії, Італії, Португалії, Туреччини).

Процес формування третього покоління прав людини почав­ся після Другої світової війни. Правомірним буде відзначити, що природа прав третього покоління складає предмет дискусій. Так, наприклад, Р. А. Мюллерсон вважає, що третє покоління прав людини можна назвати правами людини й правами народів: право на мир, на здорове навколишнє природне середовище або на соці­альний і економічний розвиток належать кожній людині окремо, але й кожному народу й навіть, можна сказати, людству в цілому. Безсумнівно, можливість користування указаними правами на­лежить конкретній людині. Однак варто підтримати позицію, що бачить особливість цих прав у тому, що вони насамперед є колек­тивними правами й можуть здійснюватися не тільки й не стільки окремою людиною, скільки колективом, спільнотою, асоціацією. Із цього погляду право на здорове навколишнє природне середовище є правом, властивим індивідові, а право народів на розвиток або їхнє право на самовизначення є колективним правом, здійснення якого залежить не від окремої людини, а від спільноти. Звичайно ж, окремий індивід бере участь у реалізації таких прав, але ця участь пов'язана не з його особовим статусом, а з його положенням як члена якої-небудь спільності.

Між індивідуальними й колективними правами існує взаємо­залежність, в основі якої повинен лежати принцип, відповідно до якого здійснення колективних прав не повинне зачіпати права й сво­боди індивіда. Ця взаємозалежність особливо яскраво проявляється при розгляді колективного права народів і прав людини. Справа в тому, що індивідуальні й колективні права нерозривно пов'язані, хоча й є різними по своїй природі. Право індивіда є його природним правом, що властиве йому від народження. Це право виступає од­нією з головних цінностей людського буття, і як таке воно повинне виступати моральним і правовим мірилом всіх процесів, що відбу­ваються в суспільстві, тому що порушення природних прав людини не тільки дегуманізує нормальний, сталий розвиток суспільства, але й деформує соціальні зв'язки, що формуються й реалізуються в ньому. От чому настільки високе значення в національному й між-

народному публічному праві надається формуванню й практичному втіленню в життя принципу «людський вимір», що був вироблений міжнародним співтовариством в останній чверті XX століття й, по суті, є й сьогодні універсальним орієнтиром у тих складних супе­речливих процесах, які відбуваються у світі.

Поряд із правами людини (індивідуальними правами) існують колективні права (право народу, право націй, право спільності, асоціації). Вони, на відміну від перших, не є природними правами, оскільки формулюються й кристалізуються в міру становлення інтересів тієї або іншої спільності або колективу. Тому їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав осіб, що входять у ту або іншу спільність або колектив. Адже це якісно інші властивості, зумовлені цілями й інтересами колективного утворення, внутріш­ньо зумовленими його властивостями, що часом не враховують інтереси конкретного індивіда. Але якими б не були різноманітні ці права, їхня правомірність повинна незмінно проходити перевірку «людським виміром», тобто через призму прав індивіда. При цьо­му, колективні права ніколи не повинні ігнорувати права людини, суперечити їм або придушувати їх (винятком є надзвичайні ситуації, що становлять загрозу життю народу, нації). Якщо ж колективні права ведуть до обмеження прав окремої людини, отже, цілі, що поєднують таку спільність, є антигуманними й протиправними. Це не слід трактувати як затвердження примата егоїстичного інте­ресу індивіда над інтересами спільності. Адже ціннісний потенціал набору універсальних прав людини, виробленого тисячолітнім до­свідом цивілізації, полягає в тому, що в них закладений моральний заряд тих природних і неодмінних достоїнств, які необхідні як для нормальної життєдіяльності конкретної людини, так і людства в цілому. Тому колективні права не можуть ранжируватися вище індивідуальних прав, а повинні перебувати з ними в гармонії й вза­ємодії, перевірятися ними на «якість».

Дата добавления: 2015-05-10