Види господарських договорів 2 страница

Правові наслідки визнання договору неукладеним полягають у такому:

- якщо зобов'язана сторона не почала виконання договору, то господарський суд повинен відмовити у задоволенні позовних вимог іншої сторони про спонукання боржника до вико­нання своїх обов'язків або про застосування до нього заходів господарсько-правової відпо­відальності за невиконання зобов'язань за договором;

- якщо ж сторона вже передала певне майно іншій стороні, то при кваліфікації господар­ським судом такого договору неукладеним можливо подання позову щодо незаконного зба­гачення, а у разі знищення чи пошкодження майна - позову про відшкодування заподіяної шкоди.

Фактичні дії сторін можуть підтверджувати, що договір укладений, але на інших умовах.

Договори, що не відбулися, слід відрізняти від недійсних договорів. Такі договори не ви­никають через відсутність передбачених правом загальних умов, необхідних для здійснення угоди (наприклад, неодержання на оферту акцепту, неправильний акцепт, відсутність згоди з істотних умов угоди). Таким чином, правові наслідки визнання господарського договору не­укладеним (таким, що не відбувся) повинні регулюватися нормами глави 83 ЦК про зо­бов'язання, які виникають у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

Стаття 182. Особливості укладання попередніх договорів

1. За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

2. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не за­стосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

3. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

4. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, при­пиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні.

5. Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються Цивільним кодек­сом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

6. Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім до­говором і не породжує юридичних наслідків.

1. Відповідно до статті 635 ЦК попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються про­тягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Нормою частини 1 коментованої статті та­кий строк обмежений одним роком.

Законодавством не встановлені обмеження стосовно того, якому договору (про передачу майна, виконання робіт, надання послуг) може передувати попередній договір. Тому остан­ній може бути використаний для укладення у майбутньому будь-якого виду договору.

В силу попереднього договору сторони не мають права вимагати реального виконання зо­бов'язання, що випливатиме з основного договору (передати майно, виконати роботу тощо).

Термін «попередній» щодо договору не означає незавершеності вияву волі сторін (як це має місце стосовно виразу «попередні переговори»), а лише вказує на те, що за договором, який відбувся, має слідувати інший — основний договір. Таким чином, необхідно розрізняти два договори між сторонами. Перший, уже укладений, встановлює зобов'язання укласти у майбутньому інший, основний, договір, яким сторони мають на увазі встановити основне господарське правовідношення. Саме цей головний договір повинен привести до господар­ської мети, заради якої встановлюються юридичні відносини між сторонами.

2. За правилами частини 1 статті 635 ЦК попередній договір укладається у формі, перед­баченій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у пи­сьмовій формі. Враховуючи, що за загальним правилом господарські договори повинні укла­датися письмово, попередні договори, спрямовані на укладення у майбутньому господар­ських договорів, також повинні мати письмову форму. У разі недодержання письмової фор­ми попереднього договору мають застосовуватися правила статті 218 ЦК.

Для того, щоб попередній договір вважався укладеним, щоб його можна було кваліфікувати саме як договір (дво- або багатосторонній правочин), у ньому повинні міститися всі істотні умо­ви майбутнього основного договору (умови про предмет договору, умови, визначені законом як істотні або які є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за за­явою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди). Сторони можуть узгодити види забезпе­чення виконання зобов'язання з попереднього договору, передбачені статтею 546 ЦК.

Якщо сторони вважатимуть за необхідне змінити істотні умови майбутнього договору, то це можливо шляхом внесення за їх взаємною згодою змін до попереднього договору чи до основного договору під час або після його укладення.

Оскільки законодавством не передбачено інше, попередні договори можуть бути укладені тільки за вільним волевиявленням сторін, через що загальний порядок укладення господар­ських договорів, встановлений статтею 181 ГК, не застосовується. Попередні договори не мо­жуть укладатися у примусовому порядку за рішенням суду. Загальний порядок укладання по­передніх договорів підпорядковується правилам глави 53 ЦК.

Разом з тим за змістом статті 5 ГПК сторони, які укладають попередній договір, можуть за взаємною згодою передати переддоговірний спір з умов договору на вирішення господар­ського суду.

3. Попередній договір трансформується в основний договір, як правило, за взаємною зго­дою сторін.

За змістом норми частини 3 коментованої статті проект основного господарського дого­вору може бути складений будь-якою стороною у договорі і надісланий іншій. Слід врахову­вати, що попередній договір та основний договір мають різну спрямованість. За наявності узгоджених істотних умов основного договору, викладених у попередньому договорі, про­ект основного господарського договору буде відрізнятися своїм предметом.

З укладенням основного договору попередній договір втрачає чинність: основний договір повинен вважатися таким, що замінив собою попередній договір та скасував або змінив всі ті умови, на яких сторони бажали укласти договір, але котрі за їх взаємною згодою не знайшли місця в основному договорі. Це стосується і тих випадків, коли сторони уклали основний до­говір на дещо інших, ніж у попередньому договорі, умовах.

Оскільки відповідно до частини 1 коментованої статті строк дії зобов'язання суб'єкта гос­подарювання укласти основний господарський договір обмежений одним роком, право сто­рони вимагати в судовому порядку трансформації попереднього договору в основний також може бути реалізоване протягом цього строку.

Згідно з частиною 2 статті 635 ЦК сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збит­ки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами ци­вільного законодавства.

4. У разі коли сторони не вчинили будь-яких дій, спрямованих на укладення основного до­говору до закінчення передбаченого для його укладення строку, зобов'язання укласти основний договір припиняється. З припиненням цього зобов'язання будь-яка із сторін попе­реднього договору не має права в судовому порядку вимагати укладення основного догово­ру, сплати неустойки, якою забезпечувалося виконання попереднього договору

5. Попередній договір укладається за правилами, визначеними главою 53 ЦК. Спеціальним правилом щодо укладення попереднього договору є норма частини 3 коментованої стат­ті щодо можливості укладення основного господарського договору в силу існуючого між сторонами попереднього договору в судовому порядку.

6. При укладанні попереднього договору необхідно погодження всіх його істотних умов, до яких належать всі істотні умови основного договору, оскільки відсутність хоча б однієї з істотних умов майбутнього договору виключає можливість кваліфікувати відносини між сторонами як договірні. Угоди про наміри, протоколи про наміри тощо не є договорами і не породжують зобов'язання укласти у майбутньому основний договір. Але при тлумаченні документів, що мають таку назву, слід звертати увагу на їх зміст: за наявності істотних умов основного договору сама лише назва такого документа (угода про намір, протокол про на­мір) не впливає на визнання його попереднім договором. Правила тлумачення змісту правочину та умов договору викладено відповідно у статтях 213 та 637 ЦК.
Стаття 185. Особливості укладання господарських договорів на біржах, ярмар­ках та публічних торгах

1. До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного воле­виявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

1. Укладення господарських договорів у конкурентний спосіб (на торгах) відрізняється від загального порядку укладення господарських договорів, передбаченого статтею 181 ГК. Норма аналогічного змісту є у статті 650 ЦК, згідно з якою особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного за­конодавства.

На цей час чинним законодавством України не використовується інтегроване легальне ви­значення торгів як конкурентного способу встановлення договірних відносин. Через це як синоніми вживаються терміни «публічні торги», «аукціон», «конкурс», «тендер» тощо.

У найширшому розумінні торги є способом укладення договорів в умовах конкуренції суб'єктів господарювання, за допомогою якої відбувається встановлення договірних відно­син певного виду між організатором торгів (власником, уповноваженою ним особою, спеціа­лізованою організацією) і тим суб'єктом (переможцем торгів), котрий запропонував най­більш вигідні для організатора торгів умови договору.

Здійснення біржової торгівлі, проведення аукціонів і конкурсів мають специфічні особли­вості, які, з одного боку, обумовлені їх різним правовим регулюванням і діловими звичаями, а з іншого - мають суттєву схожість, що дає можливість об'єднати їх у збірне поняття «торги».

Встановлення договірних відносин відбувається в умовах конкуренції, причому остання може існувати як між тими суб'єктами, що пропонують до продажу якийсь товар, яким може бути як майно, так і певні права (у разі укладення ф'ючерсних і опціонних контрактів), так і між суб'єктами, котрі бажають придбати цей товар на певних умовах. Слід зазначити, що конкуренція покупців має місце при укладенні договорів як на аукціонах, конкурсах, так і на біржах. Однак, на відміну від аукціонів та конкурсів, у біржовій торгівлі можлива конкурен­ція не тільки покупців, а й продавців.

2. Правова регламентація порядку укладання договорів здійснюється через спеціальні нормативні акти, які регулюють не окремі види господарсько-договірних зобов'язань, а ор­ганізацію та проведення біржової торгівлі, аукціонів і конкурсів.

Аукціони та конкурси - це особливі організаційні заходи, метою яких є укладення догово­рів на найбільш вигідних для продавця умовах.

Аукціон - спосіб публічного, почергового продажу товарів на основі конкурсу покупців; спеціалізований ринок з аукціонного продажу певного різновиду товарів, який функціонує постійно або періодично. Аукціонний продаж може бути примусовим, організованим для ре­алізації майна несправного боржника, та добровільним, що організований самим продавцем чи здійснюється ним через організацію, спеціально на те уповноважену. Найширше аукціон застосовується як спосіб продажу майна з публічних торгів покупцю, котрий запропонує найбільшу ціну.

Шляхом проведення конкурсу можуть укладатися господарські договори різного виду (купівлі-продажу майна у процесі приватизації, закупівлі продукції для державних потреб, оренди майна виробничого призначення, підряду на капітальне будівництво, щодо права ко­ристування надрами тощо).

У чинному законодавстві відсутня єдина класифікація конкурсів, через що в окремих нор­мативно-правових актах використовуються неоднакова термінологія та визначення. Так, од­ним з різновидів конкурсу є відкриті торги (тендери), проведення яких в Україні регулю­ється, зокрема, Положенням про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на користування надрами, затвердженим постановою Ка­бінету Міністрів України від 8 червня 1998 р. [390], Положенням про порядок підготовки та проведення відкритих торгів, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 2 липня 1998 р. [199], тощо.

Узагальнюючи положення чинного законодавства, відкриті торги (тендер) можна визна­чити як різновид конкурсу, коли переможцем визнається учасник, який одержав найвищу су­му балів за результатами оцінки його тендерних пропозицій щодо умов договору. Організа­ція та проведення відкритих торгів (тендера) має певні особливості, проте порядок укла­дення договорів за результатами відкритих торгів (тендера) охоплюється загальною модел­лю укладання договорів в умовах конкуренції покупців і тому окремо розглядатися не буде. Різновидами конкурсів є відкриті торги, торги з обмеженою участю та двоступеневі торги, умови застосування яких і порядок проведення регулюються Законом України «Про закупів­лю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141].

Чинне українське законодавство про торги має каузальний характер і розвивається екс­тенсивно, оскільки постійно зростає кількість підзаконних нормативних актів, які регулю­ють проведення аукціонів і конкурсів на укладення договорів різного виду.

До цього законодавства належать, у першу чергу, закони України «Про приватизацію дер­жавного майна» [416], «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу прива­тизацію) [417]», «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141], «Про кон­цесії» [311], а також численні нормативно-правові акти виконавчої влади, зокрема, затвер­джені постановами Кабінету Міністрів України Положення про порядок організації та про­ведення аукціонів з продажу природного газу [198], Порядок проведення конкурсів (тенде­рів) з вибору виконавців державного оборонного замовлення [46], Положення про проведен­ня концесійного конкурсу та укладення концесійних договорів на об'єкти права державної і комунальної власності [216], затверджені наказами Фонду державного майна України Поло­ження про застосування способів приватизації майна державних підприємств [182], Порядок проведення конкурсу на право укладання договору оренди державного майна [515], Поло­ження про порядок проведення конкурсів з продажу пакетів акцій відкритих акціонерних то­вариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, затверджене наказом Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України, Державної комісії з цін­них паперів та фондового ринку [204] та інші.

Публічні (прилюдні) торги, які проводяться при зверненні стягнення на майно боржника, відбуваються у формі аукціону, що передбачено Положенням про порядок проведення аук­ціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженим постановою Кабіне­ту Міністрів України від 22 грудня 1997 р. Особливість таких торгів полягає у тому, що вони проводяться не з ініціативи власника майна (або уповноваженого ним органу), а лише з під­став, передбачених чинним законодавством (при реалізації заставленого майна - згідно із За­коном України «Про заставу» [145], при виконанні рішення суду (господарського суду) -згідно із Законом України «Про виконавче провадження» [67]).

Умовами дійсності торгів є:

а) належний суб'єктний склад торгів;

б) належний об'єкт торгів. На торгах не може пропонуватися майно, виключене з госпо­дарського обігу або яке не може бути предметом купівлі-продажу у випадках, передбачених законодавством, у тому числі й на аукціоні, конкурсі;

в) дотримання встановленого порядку проведення торгів (конкурсу, аукціону), який ви­значається спеціальними законодавчими актами.

Нормативну основу здійснення біржової торгівлі в Україні складають, у першу чергу, статті 278-282, 360-361 ГК, закони України «Про товарну біржу» [468], «Про цінні папери і фондову біржу» [494], схвалені постановами Верховної Ради України Концепція функціону­вання та розвитку фондового ринку України [310], Концепція розвитку біржового ринку сільськогосподарської продукції [309]. Окремі норми, що регулюють обіг цінних паперів на фондовій біржі, містяться у законах України «Про приватизацію державного майна», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» [100], «Про Національну депозитар­ну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» [333], «Про оподат­кування прибутку підприємств» [345] та інші.

Важлива роль у регулюванні порядку укладання господарських договорів на біржах від­ведена локальним нормативним актам - статутам бірж, правилам біржової торгівлі, що за­тверджуються біржами, правилам реєстрації біржових угод тощо.

Ярмарок не є різновидом торгів. Оптовий ярмарок організовується на тимчасовій основі у місці, доступному для всіх товаровиробників, підприємств, що займаються оптовою торгівлею (продавців), і покупців, на якому між ними укладаються договори купівлі-продажу (по­ставки) товарів, встановлюються господарські зв'язки. Загальна мета ярмарку - створення належних умов для багатосторонніх контактів продавців і покупців, сприяння розширенню торгівлі, встановленню ділових зв'язків між виробниками і споживачами. Так, Сорочинський ярмарок є загальнонаціональним заходом з широким залученням вітчизняних та іно­земних учасників. Учасники ярмарку - юридичні та фізичні особи, у тому числі нерезиденти, демонструють свої товари, послуги, технології тощо з метою реалізації їх безпосередньо на ярмарку оптовому або роздрібному покупцеві та укладають з ним відповідні договори (п. 1 Положення про Сорочинський ярмарок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1999 р. [220]).

Отже, за своєю природою як різновид роздрібного і оптового продажу товарів ярмарок не є організаційним заходом, який призначений для укладення договорів у конкурентний спосіб.

7.

1. Поняття і види способів забезпечення виконання зобов'язань.
Під способами забезпе­чення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпе­чувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) харак­тер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку­ментами.
Відповідно до ст. 178 ЦК до способів забезпечення належать:
· неустойка;
· застава;
· порука;
· гарантія;
· завдаток.
Такий перелік є вичерпним, інші механізми, фор­мально до способів забезпечення не належать. Однак меті забезпечення виконання зобов'язань може слугувати застосування а й будь-яких інших, передбачених законом або договором пра­вових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'яз­ків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. В такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше. Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпе­чуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сто­рони в самому договорі.
В сучасній юридичній літературі до таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язання відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать:
§ пра­вила про зустрічне виконання зобов'язань,
§ положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобо­в'язаннями товариства при недостатності його майна;
§ влас­ника за зобов'язаннями належного йому підприємства або установи;
§ права кредитора, який виконав угоду, у разі ухи­лення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати по суду визнання її дійсною; § право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстра­ції;
§ про відповідальність, що її поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші1.
Що стосується додаткових способів забезпечення, які сто­рони можуть передбачати в самому договорі, то до них нале­жать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'яза­ного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що за­кладені диспозитивними нормами ЦК України.
Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випад­кового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим влас­ник має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента.
Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна. У проекті ЦК України розширено перелік прямо передба­чених у кодексі способів забезпечення виконання зобов'я­зання, до яких, крім зазначених у чинному ЦК України, нале­жать утримання майна боржника кредитором та нове за змістом і функціями поняття гарантії як способу забезпечен­ня виконання.
Класифікація способів забезпечення виконання зобов'язання проводиться за різними озна­ками2.
Враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:
а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника (застава та завдаток);
б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.
За правовою природою способи поділяються на:
а) такі, що є засобами юридичної відповідальності (неустойка та завдаток);
б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності (застава та порука).
За сферою дії розрізняють способи забез­печення, що можуть застосовуватися:
1) у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука),
2) у зобов'язан­нях тільки за участю фізичних осіб (завдаток)
3) у відноси­нах виключно між юридичними особами (гарантія).

2. Неустойка, її значення і види.

Відповідно до ст. 179 ЦК неустойкою визнається певна грошова сума, визначена за­коном або договором, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов'язання. Переваги (значення) неустойки: · сума, на яку може претендувати кредитор, у разі невиконання зобов'язання боржником, визначена заздалегідь; · стягнення неустойки не пов'язується з необ­хідністю доводити розмір заподіяних збитків, а також причин­ний зв'язок між збитками, які можуть виникнути у кредитора, і порушенням зобов'язання з боку боржника; · стяг­нення неустойки не перешкоджає можливому відшкодуван­ню збитків, якщо кредитор доводив наявність цих збитків, їх розмір і причинний зв'язок з правопорушенням; · не­устойка є засобом оперативного впливу на недбайливого боржника, оскільки дає можливість відразу після порушен­ня зобов'язання швидко стягнути передбачену законом або договором грошову суму, яку боржник мав би сплатити неза­лежно від того, були якісь інші негативні наслідки в майновій сфері кредитора, чи ні. Різновид неустойки виступають штрафи та пеня. Штрафом називається визначена договором грошова сума, яку боржник зобов'язується сплатити кредитору у наперед визначеному розмірі або в процентному відношенні до суми боргу або всього предмету виконання (суми договору). Пенею називається визначена договором грошова сума, яку боржник зобов'язується сплатити кредитору у процентному відношенні до суми простроченого платежу за кожний день або інший період прострочення. Види неустойки. Залежно від джерела встановлення неустойка поділяє­ться на:

§ законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або іншому правовому акті;
§ договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.
Залежно від можливого стягнення збитків неустойка згідно із ст.204 ЦК поділяється на чотири види;
1) залікова;
2) штрафна;
3) виключна;
4) альтернативна.
Заліковою називається неустойка, що передбачає можли­вість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки. Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невиконан­ням або неналежним виконанням зобов'язання. Виключна неустойка обмежує відповідальність за невико­нання або неналежне виконання зобов'язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає можливість стягнення збитків. Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнен­ня або неустойки, або збитків; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено порушен­ня зобов'язання і встановлено розмір збитків. Що стосується розміру неустойки, то відповідно до ст.3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” від 22 листопада 1996 року він обчислюється від суми простроченого платежу, та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Для стягнення неустойки ст.72 ЦК встановлено скорочений строк – 6 місяців. 3. Застава. Предмет і види застави.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Предметом застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. У випадках передбачених договором предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, в тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Предметом застави може бути і майно, яке перебуває на праві спільної власності. Майно, яке перебуває у спільній власності, може бути предметом застави лише за згодою всіх співвласників. За ст. 6 Закону України "Про за­ставу", майно, яке перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі. Щодо застави вимог, то предметом застави може бути лише відчужувана вимога. До невідчужуваних, невіддільних від особи вимог, які з цих причин не мо­жуть бути предметом застави, належать, наприклад, вимоги потерпілого від каліцтва до особи, яка спричинила каліцтво, про відшкодування шкоди; вимоги, що виникають із спадкових прав. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про заставу" предме­том застави можуть бути майнові права. Заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою заставодержателя. Не можуть бути предметом застави: · національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. · вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом. · об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації; · за чинним законодавством, предметом застави не може бути майно громадян, на яке не можна звернути стягнення за виконавчими документами. Перелік його поданий у додат­ку № 1 до ст. 379 Цивільно-процесуального кодексу України; · згідно із ст.5 ЗУ "Про приватизаційні папери" заборонено використовувати приватизаційні папери як заставу для забезпечення платежів або кредитів. Види застави: 1) іпотеку застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи; 2) за­ставу товарів в обороті або у переробці (предметом застави товарів в обороті або у переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо); 3) заклад - застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя; 4) заставу майнових прав; 5) заставу цінних паперів. 4. Зміст і форма договору застави.

Зміст договору застави становлять умови на яких укладено цю угоду. Відповідно до ст.12 ЗУ "Про заставу" у договорі застави має бути вказано на­йменування (прізвище, ім'я та по батькові), місцезнаходжен­ня (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір та строк виконання забезпеченого зобов'я­зання, опис предмета застави. Також у договорі застави мо­жуть міститися й інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов'язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного дого­вору. Договір застави вимагає письмової форми, яка може бути простою і нотаріальною. Коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір має бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Посвідчення застави нерухомого майна відбувається у нотаріальних органах за місцезнаходженням цього майна, договір застави транспортних засобів та косміч­них об'єктів — за місцем реєстрації їх. Законодавством України можуть бути передбачені й інші випадки нотаріаль­ного посвідчення застави. Сторони здійснюють нотаріальне посвідчення застави і тоді, коли це не є обов'язковим, але на цьому наполягає один із контрагентів. Недодержання нотаріального оформ­лення тягне за собою недійсність угоди з наслідками, які передбачені ст. 48 ЦК України. Тобто встановлено, що при недійсності угоди кожна із сторін зобов'язана повернути іншій стороні все отримане за угодою, а коли неможливо повернути отримане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені Законом. Проте згідно із ст.47 ЦК, якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, а інша сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд має право на вимогу сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. Наступне нотаріальне оформлення не вимагається. Таким чином, заставодавець має право звернутися до суду про визнання угоди дійсною, якщо заставодержатель ухиляється від нотаріального оформ­лення застави. 5. Права і обов’язки заставодавця і заставодержателя. Припинення застави.

Дата добавления: 2015-05-10