Суб'єкт, об'єкт пізнання. 2 страница

Не можна ототожнювати істину з самим об'єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини – ось що є об'єктивною істиною. Питання про об'єктивну істину – це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матеріальний світ.

Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.

Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині.

Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості.

Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.

Кожний ступінь пізнання обмежений рівнем розвитку науки, історичними умовами життя суспільства, які неминуче роблять наші знання відносними, тобто неповними. Але кожна відносна істина має значення об'єктивної істини, яка відображає дійсно існуючий світ.

Відносність нашого знання не означає, що в ньому немає ніякого абсолютного змісту. В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об'єктивно-істинний зміст, який служить основою для подальшого розвитку знання. У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин.

Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.

Прикладом співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини. У XVIII та, особливо, у XIX ст. в природознавстві була обґрунтована думка, що матерія складається з найдрібніших неподільних частинок – атомів. Цей погляд був відносною істиною, тому що він відображав дійсну будову матерії лише приблизно правильно. Зерно абсолютної істини полягало в правильному уявленні, що матерія дійсно складається з атомів. Подальший розвиток знань про будову речовини призвів у кінці XIX ст. до відкриття електрона – найдрібнішої складової атома. Це відкриття додало до попередніх уявлень про атомну будову матерії нову зернину абсолютної істини, розширивши і поглибивши людські знання про будову матерії. Але електронна теорія не була межею знань про будову матерії. Вона хоча і мала в собі набагато більшу частку абсолютної істини, ніж попередня теорія, але водночас була відносною істиною. Подальший розвиток знань про будову матерії сприяв виявленню значно більшої частини абсолютної істини, яка відображає природу глибше, повніше, точніше, ніж попередні знання, але і вони не вичерпують всієї абсолютної істини.

У процесі пізнання через відносні істини людина все більше наближається до абсолютної істини. Але, разом із тим, людство ніколи не досягне такого стану, коли б можна було сказати: "Все пізнано, далі пізнавати нічого". Не буде такого моменту насамперед тому, що об'єктивно існуюча матерія вічна в часі, безкінечна в просторі і перебуває у постійному русі й розвиткові. Пізнання є відображенням безкінечного об'єктивного світу, що постійно змінюється, тому саме пізнання є безкінечним процесом, що постійно розвивається, змінюється. Якщо явища природи, суспільства взаємопов'язані, рухливі, переходять одне в одне, то зрозуміло, що і людські поняття можуть бути правильною копією дійсності лише тоді, коли вони також будуть мінливими і гнучкими.

Вимога гнучкості понять невід'ємна від вимоги конкретності поняття істини. Будь-яка наукова істина конкретна. Істинними є знання стосовно відповідних умов, місця і часу. Абстрактних істин немає. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинним в інших. Тому до вирішення тієї чи іншої проблеми слід підходити з урахуванням реальних умов, зв'язків всіх сторін об'єкта та їх взаємодії. Тільки так можна пізнавати істини і використовувати їх в практичній діяльності.

6) Одним з важливих принципів теорії пізнання є й те, що гносеологія на відміну від агностицизму виходить з визнання того, що наші знання про закони природи, перевірені досвідом, суспільно-історичною практикою, є вірогідними знаннями, які мають значення істини. Підґрунтя всього пізнання становить практика. Пізнання виникає на основі практики і для потреб практичної діяльності людини. Тільки в процесі практичної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні уявлення і поняття про дійсність, вони починають пізнавати її, набувають знань про неї. Зрозуміло, поза практикою і незалежно від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу.

Античні матеріалісти вважали, що люди пізнають предмети і явища природи просто тому, що останні діють на органи пасивної людини. Вони не могли засвоїти, що людина - не пасивна істота, а істота діюча, яка змінює природу і суспільство, що між людиною і природою існує взаємодія, вирішальна роль у якій належить людській праці, і в цій праці людина пізнає природу і її закони. Правда, в працях матеріалістів можна було зустріти поняття "досвід", "практика", але в ці поняття вкладався зовсім інший зміст, ніж вкладає сучасна філософія. У них йшла мова про експеримент, про особистий індивідуальний досвід філософа. Гегель відводив практиці важливу роль у пізнанні. Але в розумінні Гегеля практика значила не більш як діяльність ідей, свідомості, тобто Гегель розумів практику тільки як духовну діяльність, "вольову діяльність ідеї".

Суб'єктивно-ідеалістична філософія вбачала в практиці тільки психологічну діяльність, яка зумовлена розумом, волею людини. Таку волюнтаристську точку зору на практику проводили Берклі, Юм, і її по суті повторюють багато течій сучасного суб'єктивного ідеалізму. Так, прагматист Джеймс зводив практику до "релігійного досвіду", тобто чисто духовної діяльності. Філософський ревізіонізм розуміє під практикою універсальне, вільне, творче і самоусвідомлююче буття людини як "родової" істоти, ігноруючи при цьому соціальний характер практичної діяльності і ототожнюючи її з теоретичною діяльністю.

Дійсно, оскільки практична діяльність має усвідомлений характер, то ідеальна основа складає її необхідний момент. Між практикою і теорією існує внутрішня єдність. Але це зовсім не означає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід зауважити, що в діалектичному взаємозв'язку теорії і практики пріоритет належить саме практичній діяльності. При цьому теорія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її теоретичного коментування. Вона покликана випереджати практику, виявляти об'єктивні потреби і тенденції соціального розвитку.

Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини,, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика багатогранна і має різні рівні. У широкому розумінні під практикою мають на увазі усі види чуттєво-предметної діяльності людини (як виробництво, так і інші види діяльності, наприклад, педагогічну, художню, адміністративну тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як потреба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, є критерієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матеріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії виявляється істинність думки.

Практика - це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, яка веде до перетворень об'єктивного світу.

Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі.

♦ Основним і вихідним видом суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища об'єктивного світу, його закономірності, ставлення людини до природи. На основі цієї практики розгортається суспільне буття, тобто реальний процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість. Але суспільна практика не обмежується тільки однією виробничою стороною. До практики входять і інші види суспільної діяльності.

♦ Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

♦ Науково-пізнавальна діяльність: до поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).

♦ До практики входить також діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин. Практична діяльність у сфері сімейно-шлюбних відносин - господарчо-побутова, за своїм характером принципово не відрізняється від виробничої діяльності. Виховання ж дітей, організація відпочинку подібні діяльності у сфері ідеологічних відносин.

У такому широкому розумінні практика і становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.

Проблема практики в пізнанні - це проблема взаємодії суб'єкта і об'єкта. Як відомо, від античності і аж до німецької класичної філософії під суб'єктом розуміли людину як особливу природну істоту, якій притаманні свідомість, здатність усвідомлювати себе, свою діяльність. При цьому зовсім ігнорувалась соціальна сутність людини, її активна роль у перетворенні навколишнього світу. Об'єктом пізнання виступав весь матеріальний світ, що існує поза суб'єктом і його діяльністю і активно впливає на суб'єкт. Тому зв'язок між суб'єктом і об'єктом виявлявся зовнішнім, одностороннім і зводився головним чином до того, що суб'єкт пасивно сприймає об'єктивний світ.

У теорії пізнання діалектичного матеріалізму суб'єктом пізнання виступає не просто людина як біологічна істота, а й як істота соціальна, що знаходиться в певних стосунках з іншими людьми. Людина може бути суб'єктом тільки як член суспільства, включений до системи суспільних відносин.

Суспільний характер має не тільки суб'єкт, але й об'єкт, з яким на основі практики суб'єкт взаємодіє. Суб'єкт взаємодіє на кожній сходинці свого розвитку не з усім об'єктивним світом, а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається до сфери діяльності суспільства на тому або іншому етапі пізнання. Наприклад, електрон як об'єктивна реальність став відомим ще в часи Демокріта, Ньютона, Галілея, але він не був об'єктом пізнання людини. Це зумовлювалось ступенем розвитку суспільства, визначивши який можна з'ясувати, котрий предмет природи стане об'єктом пізнавальної діяльності людей.

Таким чином, об'єктом пізнання на кожній історичній сходинці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся об'єктивна реальність, а тільки та її частина, що знаходиться у взаємодії із суб'єктом у його практичній діяльності. Точніше, об'єктом пізнання стають тільки ті явища природи, які залучаються до сфери трудової діяльності.

Отже, обов'язковою умовою пізнання на основі практики виступають взаємодії між суб'єктом і об'єктом. Вирішальним у цьому експерименті є об'єкт, бо він зумовлює можливості власної зміни. Але реалізація цієї можливості здійснюється завдяки активній, перетворюючій діяльності суб'єкта, тобто в діалектичній взаємодії суб'єкта і об'єкта. Активною стороною тут виступає суб'єкт.

Які ж гносеологічні функції практики?

♦ По-перше, вона зв'язує суб'єкт пізнання, тобто людину з об'єктом, з наявністю того, що пізнається. Відношення людини до явищ об'єктивного світу не може бути зрозумілим, якщо не враховувати роль практики як своєрідної з'єднувальної ланки між пізнавальною свідомістю і об'єктом пізнання. Істинне знання бере свій початок з безпосередньої практики. Практика дає пізнанню можливість існування і обгрунтування його. У цьому відношенні практика виступає як джерело всіх знань. Перш ніж люди стали аргументувати, вони діяли. Наприклад, історія медицини дає багатий матеріал, який свідчить про практичну обумовленість найважливіших медичних знань і навичок. До речі, лікарські препарати були одержані людьми з різних продуктів живлення. В результаті багатьох "проб і помилок" емпіричним шляхом люди навчились поступово виділяти не тільки поживні, а й лікарські рослинні продукти і речовини. Таким же шляхом було знайдено дозування лікарських речовин.

♦ По-друге, зв'язок практики з процесом пізнання полягає в тому, що саме пізнання об'єктивного світу зумовлене потребами суспільної практики людей. Історія науки, як і дані сучасного матеріалізму, незаперечно свідчать про те, що всі галузі людського знання виникли з практичних потреб суспільства. Наприклад, астрономія виникла з практичної необхідності визначати успішне мореплавання людей, геометрія була породжена потребою виміру земельних площин, фізика - з необхідності знати будову і властивості матерії з метою практичного оволодіння силами природи. Під впливом практичних потреб і більш глибокого пізнання явищ природи з'явились і виникають нові науки, нові розділи давно існуючих наук (радіоелектроніка, квантова фізика, кібернетика, біохімія, космонавтика та ін.). Не тільки природничі, а й суспільні науки виникають і розвиваються з потреб практики.

♦ По-третє, практика вказує людині об'єкт пізнання, який виділяється з безлічі і різноманіття явищ навколишньої дійсності, пізнання яких стає історичною необхідністю. Практика надає пізнанню необхідний фактичний матеріал, який підлягає узагальненню і теоретичній обробці. Практика формує сам об'єкт пізнавальної діяльності, визначає будову, зміст і напрям його розвитку.

♦ Крім того, практика озброює пізнання приладами, різним обладнанням і тим самим сприяє успіхам пізнання.

Отже, саме практика є вихідним пунктом і основою всього пізнання.

Наукові знання мають життєвий сенс лише в тому випадку, коли вони втілюються в життя. Кінцевою метою пізнання є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства і людини. Практичне втілення ідей, перетворення їх у предметний світ являє собою опредмечування. Знання опредмечуються не тільки в мовній формі, але й у творах матеріальної культури. З переходом від абстрактного мислення до практики пізнавальний процес не переривається. Виявлені на практиці мінуси теорії потребують подальших теоретичних розробок, тобто виникає необхідність в абстрактному мисленні, а частіше всього і в накопиченні нових експериментальних даних, що припускає включення до пізнавального процесу органів чуття. Так взаємодіють теорія і практика за умов вирішальної ролі останньої.

Практика виконує в процесі пізнання винятково важливу роль, адже практика:

♦ основа наукового пізнання;

♦ вихідний пункт пізнавального процесу;

♦ рушійна сила розвитку пізнання;

♦ критерій його істинності;

♦ кінцева мета.

Таким чином, пізнання - це процес активного цілеспрямованого відображення матеріального світу в свідомості людини. Це відображення є складний процес руху людського пізнання від незнання до знання, від неточного знання до знання більш повного і точного. Підґрунтя теорії пізнання становить визнання існування об'єктивного світу і відображення його в мозку людини. Пізнання виникає завдяки впливу на людину природи і явищ суспільного життя. Вихідним пунктом і основою всього процесу пізнання є практика - критерій істини.

7) Проблема істини у філософії. Діалектична єдність абсолютної й відносної істини. Істина й омана. Істина та правда.

Поняття "істина" є одним із найскладніших у гносеології, хоча за своїм призначенням воно покликане відображати щось чітке, могутнє і загальнозначуще, те, що всім зрозуміле й показує результат пізнання. Розглядаючи істину як одну з вершин пізнавальної діяльності людини, ми з необхідністю підкреслюємо той незаперечний факт, що. істина є не просто знанням, а знанням особливим. І ця особливість виявляється передусім у тому, що знання має відповідний рівень осягнення світу в адекватному, тобто відповідному образному розумінні, що найбільш зримо подає дійсність у вигляді образу. Істина — не знання, що відповідає дійсності і містить у собі підтвердження цієї відповідності.

Саме поняття істини встановлює відношення відповідності між нашим розумом і зовнішнім світом, воно фіксує збігання людських уявлень з об'єктивним станом справ. Адже самі собою природні чи соціальні процеси не є істиною, вони є дійсністю, тоді як істина — це характеристика нашого знання про них, тобто відповідність наших знань оточуючому нас світу.

Але людина не може пізнати і все до кінця, тобто пізнання в завершеному вигляді не існує. У проблемі Істини це проглядається як діалектика та антидіалектика абсолютної і відносної істини.

Абсолютна істина — найбільш повне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Іншими словами, абсолютна істина є баченням речі, явища як завершеного процесу. Недосяжна в цьому розумінні, вона є лише метою (чи навіть ідеалом) людського пізнання. Відносна істина — це неповне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Діалектика абсолютної і відносної істини полягає в такому:

• абсолютна істина є сумою істин відносних. Однак це не просте складання істин, а логічно вивершена побудова на основі бачення і визначення взаємозв'язків, взаємодії відносних істин;

• абсолютна істина на певному етапі свого розвитку може перетворитися на відносну, тобто стати частковим, незавершеним знанням.

Яскравим прикладом цього може бути класична механіка І.Ньютона, яка протягом майже трьох століть вважалась абсолютною істиною, завдяки ж створеній А.Ейнштейном (1879 — 1955) теорії відносності вона стала відносною істиною. Або ж учення Левкіппа — Демокріта — Епікура про атом як найпростішу, неподільну частинку, з якої складається як весь світ, так і людська душа, яке на межі XIX — XX ст. спростоване відкриттям подільності атома.

Ж.-Ж.Руссо, французький просвітитель, якось висловив думку, що "тисячі шляхів ведуть до помилкових думок, до істини — лише одна". Тому в реальному процесі пізнання, складному й суперечливому, завжди є місце для заблудження (як еквівалент вживаються такі слова, як хиба, похибка, омана) — перекрученого, ілюзорного усвідомлення дійсності, зумовленого в кожний даний момент обмеженістю наших знань та суспільно-історичної практики. Джерелами оманливих уявлень є як особисті якості окремої людини (суб'єктивна причина), так і тимчасова обмеженість ряду людських понять, що використовуються впродовж тривалого часу як абстрактна абсолютизація окремих відомих властивостей дійсності (об'єктивно-історична причина). Як конкретне поняття "оманою" називають невідповідність уявлень сутності речей чи ідей. Цим поняттям користуються для фіксації відсутності істини або протилежного Істині. Суб'єктивні причини хибних думок долаються освітою, розвитком інтелекту особи. Об'єктивні — Історичним розвитком пізнання (філософією, наукою) та практики (практичним застосуванням певних знань).

Пізнання дійсності людиною (людством) відбувається як процес подолання конкретних об'єктивно-історичних причин хибних уявлень, що дає змогу безперервно рухатися "від хиби до істини".

Правда — це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (Істини чи хиби) як істини.

У відношенні уявлень про об'єктивну дійсність до людських ідеалів буття людина є ніби критерієм оцінок притаманного об'єктивній дійсності. Тому такі оцінки не можуть бути визнані об'єктивною істиною, вони суб'єктивні. Незважаючи на суб'єктивне джерело формування, правда — це істинне знання про стан речей, до якого не байдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу. Зазначимо, що поряд з процесом перетворення істини на правду (виникнення небайдужого ставлення до відомих властивостей дійсності) відбувається процес протилежний — від правди до істини. "Рух від правди" до втілення бажаного у дійсності може супроводжуватися втратою гостроти протистояння бажаного і дійсного. Бажане стає фактом буття: сконструйована машина, збудований будинок тощо. Трансформування бажаного у факт істинного буття веде до втрати. людиною сенсу свого буття у цьому бажаному. Отже, перетворення правди на істину веде до набуття бажаним позалюдського існування. Тепер сенс існування людини переміщується з уже здоланого у щось інше. Тому правда — ніби "жива" істина, а істина — "застигла" (здобута) правда. За правду людина стоїть — рухається до істини. Згідно з правдою людина живе — істину захищає. Усвідомлення людиною своєї правди свідчить, що настав момент, коли своє життя людина перетворила на об'єкт самопізнання та волі, що вона відрізняє себе дійсну від бажаної. Таке усвідомлення стає основою для самозміни, саморозвитку особистості, Тому правду ми можемо назвати і принципом формування світу реального відповідно до образу світу належного. Розглядаючи правду як принцип, її часто називають "крилами" можливого, перетворюючою світ силою, яка виявляє істинний сенс людського життя.

8) Питання про шляхи пізнання істини давно цікавить філософію. Але це питання виявилось досить складним.

У XVII–XVIII ст., коли в філософії на перший план виступили проблеми теорії пізнання, філософи у своїх поглядах розділились на емпіриків і раціоналістів.

Емпірики стверджували, що чуттєвий досвід людини є єдиним джерелом пізнання. Але вони недооцінювали значення теоретичного, абстрактного, раціонального мислення і вважали, що вирішальними в пізнанні є показники наших чуттів (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Дідро та інші).

Раціоналісти, на противагу емпірикам, вирішальним джерелом істинного знання визнають розум. Для раціоналізму характерна абсолютизація мислення, відрив абстрактного мислення від чуттєвого досвіду. Раціоналісти стверджують, що наукове розуміння світу можна створити власне умоглядним шляхом, без будь-якої допомоги чуттєвого досвіду, незалежно від нього (Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Лейбніц та інші).

Процес пізнання слід розуміти як єдність чуттєвого і раціонального. Але цю єдність не слід розуміти як поділ людського пізнання на два ступеня: чуттєвий та раціональний. Почуття та мислення в людському пізнанні не є двома ступенями, роз'єднаними часовим інтервалом: спочатку людина пізнає чуттями без допомоги розуму, а потім – розумом без чуттів.

Чуттєве і раціональне не два ступеня, а два моменти, з яких складається знання про зовнішній світ.

Єдність чуттєвого і раціонального в процесі пізнання означає не проходження одного за другим, а обов'язкову участь того й іншого в нашому пізнанні. На якому рівні не знаходилося б наше знання, воно завжди є єдністю чуттєвого і раціонального.

Навіть тоді, коли ми просто спостерігаємо явище дійсності, ми мислимо, переводимо результати наших спостережень на мову думок. Тобто, весь процес пізнання є взаємозв'язком і взаємовпливом чуттєвого і раціонального.

Про чуттєвий та раціональний ступені пізнання е сенс говорити в генетичному, а не в логічному плані,

Пізнання здійснюється на основі суспільної практики людини, йде від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього – знову до практики.

Таким чином, першим моментом пізнання є живе споглядання або чуттєве пізнання – відчуття, сприйняття, уявлення. Саме з живого споглядання, і насамперед з відчуттів, починається пізнання об'єктів дійсності. Живий організм не може існувати без зв'язку з навколишнім середовищем. Формою цього зв'язку із зовнішнім світом є відчуття.

Відчуття – перетворення енергії зовнішнього подразнення у свідомості.

Впливаючи на органи чуття, предмети і явища зовнішнього світу збуджують нервову систему. Органи чуття (їх є п'ять: зір, слух, смак, нюх, дотик) – це щупальці мозку, звернені в зовнішній світ, це канали, по яких зовнішній світ проникає в нашу свідомість. Без відчуттів за допомогою органів чуття ніяке знання про зовнішній світ неможливе (незрячі від народження нічого не знають про світло, колір; глухі від народження не можуть мати знань про музику, взагалі про звуки).

Межі чуттєвого знання безмежно розширюються завдяки розвиткові науки та техніки, застосування людиною різних технічних засобів, спеціальних приладів та апаратів (наприклад, телескоп, мікроскоп, компас, сейсмограф, штучні супутники Землі, космічні ракети, синхрофазотрони тощо).

Відчуття як результат дії матеріального світу на наші органи чуття є адекватним відображенням зовнішнього світу, копією, знімком, суб'єктивним образом об'єктивних речей. Образ (відчуття) є суб'єктивним, ідеальним тому, що він існує лише в свідомості, є функцією нервової системи людини, а його носієм є людина, суб'єкт.

Не дивлячись на всю суб'єктивність, чуттєвий образ правильно відтворює дійсність. Між образами (відчуттями) і предметами зовнішнього світу е подібність, збіг. (Маркс: ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в свідомість людини і перетворене в ній.)

Різниця між предметом і образом полягає в тому, що образ є вторинним відносно предмета, є відображення предмета в свідомості людини. Цей образ не можна ототожнювати з простим фотознімком, тому що фотознімок – зображення нерухоме, а образ є відображенням об'єктивного світу в його рухові, розвиткові, зміні.

Відчуття – означає відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів. Фізичні, хімічні та інші об'єктивні властивості предметів відображаються в свідомості як відчуття: колір та його відтінки (за допомогою очей); твердість, гладкість, шершавість (за допомогою дотику); голосність, висота, тембр звуку (за допомогою слуху); запах (за допомогою нюху); солоне, кисле, солодке, гірке (за допомогою смаку) тощо.

Більш високим ступенем пізнання порівняно із відчуттям є сприйняття.

На відміну від відчуття, яке є відображенням окремих властивостей чи сторін предметів, сприйняття є відображенням предмета, який діє в певний момент на органи чуття в цілому.

У сприйняття і відчуття є спільна риса: вони виникають внаслідок безпосереднього впливу предметів на органи чуття.

Сприйняття не можна відривати від відчуттів, адже воно виникає на ґрунті відчуттів, які є результатом певного впливу предметів на органи чуття людини. Разом із тим сприйняття не можна зводити до простої механічної суми відчуттів.

Сприйняття – це якісно новий ступінь у пізнанні, це образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін. Наше сприйняття є цілісним образом, в ньому відчуття форми, кольору, величини та інших властивостей перебувають в органічній єдності, перероблені й об'єднані в єдине ціле. У зв'язку з цим необхідно підкреслити, що процес сприйняття пов'язаний з діяльністю всієї кори головного мозку, а не лише центрів зору, слуху, нюху дотику, смаку.

Сприйняття, поряд із відчуттям, належить до чуттєвого ступеня пізнання. Воно означає відображення в нашій свідомості лише окремого матеріального предмета, є зображенням, знімком, образом конкретного певного предмета, тобто відчуття і сприйняття – це предметне мислення.

Перехідним ступенем від живого споглядання у формі відчуттів та сприйняття до абстрактного (раціонального) мислення, середньою ланкою, в якій готується перехід від одиничного, окремого до загального – є уявлення.

Уявлення – це конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів.

Уявлення виникають із чуттєвих сприйняттів, їх основою є минулий досвід людини, її попередні відчуття і сприйняття.

В уявленні, яке є простішою формою узагальнення чуттєвих даних, висуваються на перший план більш узагальнені образи дійсності, деякі суттєві, постійні риси схожих предметів і явищ. Уявляючи одиничний предмет, подібний до інших, наприклад, раніше бачену сосну, людина може відволікатися від конкретної ситуації місця і часу, тобто тут на перший план можуть виступати навіть загальні, типові риси, властиві загальній групі сосен, сосні взагалі: форма стовбура, крони, хвої тощо. Тут намічається перехід від живого споглядання певної конкретної сосни до узагальненого відображення в свідомості людини цілого виду дерев з властивими йому загальними ознаками. Уявлення пов'язане з пам'яттю.

Дата добавления: 2015-05-07