Види суб’єктів трудового права

Поняття суб’єктів трудового права.

Динамічний розвиток трудового законодавства України про працю охоплює широкий аспект суспільних відносин. Але в законодавчому порядку поняття суб’єкта трудового права не дається.

Юридична наука виробила загальне поняття суб’єкта трудового права як конкретної особи або організації, наділеної здатністю мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки [ 17, c. 33 ].

Суб’єктами трудового права є учасники суспільних відносин визначені трудовим законодавством, які можуть володіти трудовими правами і обов’язками та реалізовувати їх.

Суб'єкти трудового права - більш широке поняття, ніж суб'єкти трудових правовідносин. Поняття "суб'єкти права" і "суб'єкти правовідносин" в принципі рівнозначні, хоча в літературі з цього приводу робляться певні застереження. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб'єкт права не може бути одночасно учасником усіх правовідносин; по-друге, новонароджені, малолітні діти, душевнохворі особи, будучи суб'єктами права, не є суб'єктами більшості правовідносин; по-третє, правовідносини - не єдина форма реалізації права.

Сама можливість бути суб’єктом трудового права обумовлена наявністю трудової правоздатності і трудової дієздатності. Ці два правових явища в трудовому праві нерозривні на відмінну від цивільного права, у якому правоздатним громадянин стає з дня народження, а дієздатність у повному обсязі настає з досягненням 18-річного віку. У трудовому праві працівник володіє єдиною правосуб’єктністю і в повному обсязі - з досягненням 16-річного віку, а в окремих передбачених законом випадках – з 15- чи 14-річного віку (ст. 188 КЗпП України).

Отже, суб’єкти трудового права – це учасники індивідуальних, колективних, трудових та інших відносин, що є предметом трудового права, і які на підставі чинного законодавства наділяються суб’єктивними правами та відповідними обов’язками.

В основу класифікації всіх можливих суб’єктів трудового права можна покласти різні ознаки. Наприклад, в найширшому розумінні за такою ознакою як види осіб, суб’єкти трудового права класифікуються на два види: фізичні особи та юридичні особи.

Кожний із цих видів має як спільні, так і особливі риси. Наприклад, фізичні особи можуть бути суб’єктами трудового права лише з досягненням встановленого законом віку, або крім того, ще й за наявності певної професійної підготовки (це стосується лікарів, водіїв тощо) чи складного юридичного факту (для виборних працівників, працівників, які призначаються або затверджуються на відповідну посаду) [ 17, c.34 ].

Особливими рисами юридичних осіб як суб’єктів трудового права є такі: а) організаційна єдність; б) відокремленість майна; в) наявність фонду оплати праці та права ним розпоряджатися; г) самостійна відповідальність перед другою стороною трудового договору.

Спільність правового положення фізичних і юридичних осіб як суб’єктів трудового права виявляється: а) в обов’язковому додержанні норм трудового законодавства; б) у належності до державного устрою; в) у можливості фізичної особи в окремих випадках бути роботодавцем. Детальніша класифікація суб’єктів трудового права правомірна й за такою ознакою як, як учасники трудових відносин. До них належать:

1.працівники;

2.підприємство, установа, організація;

3.трудовий колектив;

4.профспілковий орган підприємства, установи, організації або інший уповноважений на представництво трудовим колективом орган;

5.соціальні партнери на державному, галузевому, регіональному рівнях в особі представників відповідних об'єднань профспілок або інших представницьких організацій трудящих і об'єднань власників або уповноважених ними органів;

6.державні органи;

7.місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.

В загальній теорії держави і права суб'єкти права розподіляються, перш за все, на індивідуальні й колективні. Залежно від видів суспільних відносин, які є предметом трудового права, суб'єктів даної галузі права можна класифікувати на:

1) суб'єкти індивідуальних трудових відносин (індивідуальні суб'єкти трудового права);

2) суб'єкти колективних трудових відносин (колективні суб'єкти трудового права);

3) інші суб'єкти трудового права.

Якщо суб'єктами індивідуальних трудових відносин є роботодавець і найманий працівник, то суб'єктний склад колективних трудових відносин інший — це роботодавці, організації роботодавців і їхні об'єднання (Український союз промисловців і підприємців, Союз орендарів та промисловців України, Союз малих, середніх і приватизованих підприємств України, Асоціація роботодавців торгівлі та комерційної сфери економіки України та ін.). Разом з п'ятьома іншими об'єднаннями ці об'єднання 5 листопада 1998 року утворили Конфедерацію роботодавців України; трудові колективи, профспілки та їхні об'єднання; виборні органи профспілкових організацій, інші уповноважені на представництво трудовим колективом органи; органи соціального партнерства (Національна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва і примирення); примирні органи з вирішення трудових спорів та ін. У цей час законодавчо не визначений статус таких суб'єктів, як організації роботодавців та їхні об'єднання. Ще не створено законодавчу основу для функціонування сторін соціального партнерства, їхньої взаємодії.

До інших суб'єктів трудового права слід віднести органи державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю, охорону здоров'я на виробництві; державну службу зайнятості; інші державні органи; місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.

1.3 Зміст статусу суб’єктів трудового права.

Кожен суб’єкт трудового права наділяється правовим статусом під яким розуміється його юридичне становище.

Учені зазначають, що специфіка змісту правового статусу суб’єктів трудового права характеризується такими чинниками [ 30, c. 99 ]:

1.наявність трудової правосуб’єктності;

2.законодавчим закріпленням суб’єктивних прав і обов’язків;

3.встановленням гарантій забезпечення прав і обов’язків;

4.визначенням відповідальності в разі невиконання трудових обов’язків.

Первинним елементом трудової правосуб’єктності є трудова правоздатність.

У юридичній літературі трудова правоздатність розглядається як здатність мати права та обов’язки [ 31, c.68 ], тобто йдеться не про конкретні трудові права та обов’язки, а лише про можливість їх мати.

За своєю суттю трудова правоздатність є відчужуваною, її неможливо обмежити. Трудова правоздатність особи припиняється в разі її смерті або ліквідації (коли мати на увазі юридичну особу).

Трудовою дієздатністю слід вважати здатність суб’єктів своїми діями набувати та здійснювати трудові права та обов’язки, тобто йдеться про реальну спроможність особи мати трудові права та здійснювати трудові обов’язки за трудовим договором. На відміну від трудової правоздатності, трудова дієздатність є більш динамічним елементом трудової правосуб’єктності.

Отже, ядром трудової правосуб’єктності учасників трудових відносин е можливість мати систему трудових прав та обов’язків, а також їх здійснювати [ 24, c. 37 ].

Суб’єктивні права та обов’язки, трудові гарантії як складова змісту трудової правосуб’єктності безпосередньо випливають із Конституції та законів України, які становлять трудові права та обов’язки, ґрунтуються на нормах Кодексу законів про працю України, Господарського кодексу, Законів України «Про зайнятість населення», «Про оплату праці», «Про охорону праці» та деяких інших законах України.

Найбільш важливі трудові права визначені у ст. 2 КЗпП України, згідно з якою право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Працівники мають право на відпочинок, на щорічні оплачуванні відпустки, право на здорові та безпечні умови праці, на об’єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття тощо [ 2, Cт.2 ].

Основними трудовими обов’язками працівників є: чесна та сумлінна праця, своєчасне і точне виконання розпоряджень власника або уповноваженого ним органу, дотримання трудової та технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливе ставлення до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Гарантії забезпечення трудових прав і обов’язків визначаються законами. Одна з таких гараній визначена ст. 9 КЗпП України, згідно з якою умови договорів про працю, що погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсним. Зазначена гарантія є правовим механізмом дотримання трудових прав найманих працівників.

Трудова деліктоздатність – це здатність учасника трудових відносин нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання трудових обов’язків.

Трудова деліктоздатність у трудовому праві виявляється через призму дисциплінарної та матеріальної відповідальності. Якщо дисциплінарна відповідальність стосується найманих працівників, то матеріальна відповідальність – роботодавців [ 24, c. 38 ].

Дата добавления: 2015-05-10