Гайдамацький рух

Люблінська унія, її наслідки для українських земель.

Процес об'єднання Литви і Польщі розпочався ще в кінці XIV ст. з Кревської унії, але остаточно ці дві держави об'єдналися у Річ Посполиту в 1569 р. за Люблінською унією. У відповідності до нового адміністративно-політичного устрою держава являла собою федерацію. Річ Посполита була шляхетською республікою

– король обирався на сеймі шляхтою та магнатами. Річ Посполита складалася з Королівства Польського і Великого князівства Литовського. її територія поділялася на воєводства. Останні, на чолі з воєводами, ділилися на повіти, які очолювали старости. У кожному повіті діяли гродські (міські) і земські суди. Шляхта вирішувала справи місцевого порядку на власних сеймиках. Комендантами міст-фортець ставали каштеляни.

Результатом унії стало приєднання правобережних українських земель (Київщини, Волині та Брацлавщини) і частини Лівобережжя – до Польщі. Таким чином, більша частина українських земель, населених православними, підпала під владу католицької Польщі. В Україні було утворено 6 воєводств: Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське, Руське, Белзьке. До польських магнатів і шляхти перейшли земельні багатства України, тут запанував тяжкий національний, соціальний та релігійний гніт, були знищені будь-які залишки української політичної автономії, що існували з часів Литви. Україна була поневолена і пограбована чужинцями. Селяни швидко перетворилися на кріпаків (за III Литовським Статутом 1588 p.), українська мова, традиції підпали під заборону, православні були позбавлені політичних прав.

Посилення економічного гноблення дістало вияв і в створенні на українських землях польських фільварків – великих феодальних господарств, де використовувалася підневільна праця селян і які працювали на міжнародний ринок збіжжя (українське зерно поляки продавали в Західну Європу, одержуючи від цього великі прибутки).

Після Люблінської унії фактично під заборону підпала українська православна церква, посилилося втручання у церковні справи світської влади. У цих умовах на захист православ'я, а значить українського народу стали братства. Міщани на зібрані кошти будували церкви, відкривали школи, друкували книжки, впливали на обрання священиків. Деякі братства (у Львові, Києві, Луцьку) отримали від константинопольського патріарха право на ставропігію – підпорядкування виключно патріарху, а не своїм єпископам.

Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, православна церква зосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя.

Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.

Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:

По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).

По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.

По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.

По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійні суперечності.

На оборону Православної Церкви стала російська цариця Катерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську допомогу. Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на допомогу повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.

Причинами поразки було те, що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.

Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатації селянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.

Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.

Дата добавления: 2015-05-08