Просте судження, види і структура

Прості судження, залежно від того, що вони відображають — властивість чи відношення, поділяються на атрибутивні судження та судження із відношенням.

Атрибутивним судженням називається таке судження, у якому стверджується або заперечується належність предмету визначеної властивості чи ознаки.

Приклади атрибутивних суджень: "Цукор солодкий"; "Норми права мають примусовий характер"; "Суд не утворює нового права" тощо.

Структура атрибутивних суджень, у яких стверджується належність предмету певної властивості, виражається формулою S є Р. Атрибутивні судження, у яких заперечується належність предмету певної властивості, мають формулу S не є Р.

Атрибутивні судження можна тлумачити і як судження належності предмету властивості, і як судження належності предмета до класів предметів. Так, судження "Дарування є угода" можна розглядати і як судження, включаючи "дарування" до класу "угод", і як судження належності, підходити до даруванпя як до такого правовідношення, котре мас властивість "бути угодою".

Судження із відношенням — це судження, що відображає відношення між окремими предметами або їхніми ознаками.

Прикладами таких суджень є: "Київ західніше від Харкова"; "Київ більший за Львів".

Судження відношення виражають найрізноманітніші відношення між предметами і явищами: часові, просторові, відношення за якістю, кількістю, формою, тотожності, протилежності тощо. Тому у практиці мислення ми стикаємося із найрізноманітнішими судженнями відношення.

Структура суджень із відношеннями може бути виражена формулою a Rb. Тут а і b позначають поняття про предмети, a R — відношення між ними. Читається ця формула так: "Між предметами а і 6 існують відношення Я". Якщо відношення існують не між двома, а між трьома предметами, то структуру судження записують так: "(а, Ь, с)R". Приклади таких суджень: "Полтава знаходиться між Києвом і Харковом"; "Микола і Петро — брати обвинувачуваного у справі К." і т. д. Судження про відношення, як і будь-яке судження, має суб'єктно-предикативну структуру. Предмети а і b, про які йдеться у судженні,— це суб'єкт судження, а відношення R, що їх пов'язує,— предикат. Отже, предикат є відношення. Але оскільки властивість притаманна окремим предметам, а відношення мають місце між двома, трьома і більше предметами, то предикати бувають одномісними і багатомісними. Предикат, який відображає властивість, називається одномісним, а ті, що виражають відношення — багатомісними предикатами. Останні можуть бути двомісними — у судженнях, які мають структуру (а, Ь)R; тримісними, коли судження мають структуру (а, Ь, c)R і т. д.

Особливий клас простих суджень утворюють судження існування. Судження існування (екзистенціальні судження — від латинського слова existentia — існування) — це такі судження, в яких утверджується чи заперечується сам факт існування або не існування предмета. Наприклад: "Матерія існує", "Світ існує", "Безпричинних явищ не буває", "Право окремо від держави не існує", "Існує незакінчений замах" тощо. Суб'єктом цих суджень є те, про що йдеться у судженні: ("матерія", "світ", "право"), предикат виражений словом "існує". Зв'язка чітко не виражена словами ("є", "не є"), але це не означає, що вона відсутня. Структура цих суджень може бути виражена формулою: "S є P", "S не е Р".

Особливість судження існування полягає в тому, що воно відбиває не зв'язок предмета з його ознакою і не відношення між предметами, а сам факт буття чи небуття якогось предмета або явища, інформує про те, що щось існує чи не існує. Так, у судженні "Бог не існує" висловлена думка не про те, що таке Бог, а те, що такого явища, як Бог, немає, що він не існує в дійсності. У судженні ж "Існує симуляція розкрадання" виражено знання про те, що в дійсності існує такс явище, як симуляція розкрадання.

Виражаючи знання про буття або небуття того чи іншого явища, судження, існування відіграє важливу роль у процесі пізнанн

< Попередня

ЗМІСТ

Наступна >

СКЛАДНІ СУДЖЕННЯ Складним судженням називається таке судження, яке складається з кількох простих суджень. Так, судження "Крадіжка є злочин" є простим, у ньому наявний один суб'єкт ("крадіжка") і один предикат ("злочин"). Судження ж "Присуд має бути законним і обґрунтованим" — це судження утворене із двох простих: "Присуд має бути законним" і "Присуд має бути обґрунтованим". Складні судження утворюються із простих за допомогою логічних сполучників: "Якщо... то", "і"або" та їм рівнозначних. До складних суджень належать умовні, єднальні і розподільні судження. Більшість норм права виражається у формі складних суджень. Наприклад: "Сторонами у цивільному праві є позивач і відповідач", "Якщо справа порушена без законних обґрунтувань, прокурор припиняє її", "Недійсна угода, яка не відповідає вимогам закону", "Напад із метою заволодіння державним чи громадським майном, пов'язаний з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, котра зазнала нападу, або загрози такого насилля (розбій), — карається..." тощо. Розгляньмо види таких суджень. Умовне судження Умовним (імплікативним) судженням називається складне судження, утворене з двох простих суджень, що перебувають у відношенні підстави і наслідку, пов'язаних за допомогою логічного сполучника "якщо... то". Приклади умовних суджень: "Якщо тіло нагріти, то воно розшириться", "Якщо присуд необґрунтований, то він є незаконним". Умовне судження складається із підстави й наслідку. Та частина умовного судження, котра виражає умови існування (неіснування) якогось явища, називається підставою, а частина умовного судження, яка виражає те, що обумовлюється даною умовою, називається наслідком умовного судження. Наприклад, у судженні "Якщо тіло нагріти, то воно розшириться" підставою є "якщо тіло нагріти", а наслідком — "то воно розшириться". Якщо підставу умовного судження позначити літерою А, а наслідок — літерою Я, то структура цього суджений буде виражена формулою: Якщо Л, то В. Логічний сполучник "якщо... то" називається у математичній логіці імплікацією, а умовне судження — імплікативним судженням. Сполучник "якщо... то" позначають знаком "->". Користуючись ним, можна записати структуру умовного судження формулою А->В. Читається вона: "А імплікує В", або "Якщо А, то В". Не кожне речення, в якому наявний сполучник "якщо... то", є умовним судженням. Так, речення "Якщо вчора ми не знали, що С. буде грати за основний склад нашої футбольної команди, то сьогодні це всім відомо", хоч і має сполучник "якщо... то", не є умовним судженням, оскільки умовно-наслідкового зв'язку воно не виражає. Умовне судження може бути висловлене і без умовного сполучника "якщо... то", наприклад: "Хто не працює, той не їсть", "Поспішиш — людей насмішиш" тощо. У юридичному законодавстві чимало умовних суджень виражені не сполучником "якщо... то", а словами "у випадку", "коли" і т. д. Частка "то" логічного сполучника "якщо... то" часто випущена. Умовні судження відображають різноманітну умовну залежність одних явищ від інших. Попи відображають причинний зв'язок між явищами, послідовність чи одночасність явищ у часі, необхідне співіснування або неможливість співіснування предметів і явищ чи їхніх ознак, зв'язок засобів і мети тощо. Тому не можна підставу умовного судження розглядати завжди як причину, а наслідок — як дію цієї причини. Ці поняття не тотожні. Умовне судження, як і будь-яке судження, може бути або істинним, або хибним. Умовне судження є істинним, якщо воно правильно відображає умовну залежність одного явища від другого. Якщо між явищем, про яке йдеться в підставі умовного судження, і явищем, про котре ідеться в наслідку умовного судження, дійсно існує та умовна залежність, про яку йдеться в умовному судженні, то таке умовне судження є істинним, воно правильно відображає зв'язок між явищами. Якщо ж між явищами і дійсністю немає тієї умовної залежності, про яку йдеться в умовному судженні, то таке умовне судження є хибним, воно викривляє дійсність. Так, судження "Якщо тіло нагріти, то воно розшириться" є істинним, оскільки умовна залежність між явищами (нагріванням тіла та властивістю тіла розширюватися), про яку йдеться у даному судженні, дійсно існує. А судження "Якщо тіло нагріти, то його обсяг зменшиться" хибне, оскільки тут ідеться про наявність такої умовної залежності між явищами ("нагрівання тіла" і "зменшення обсягу тіла"), яке насправді відсутнє. Умовне судження є істинним або хибним, як у тому випадку, коли в ньому йдеться про явища, існуючі в дійсності, так і в тому випадку, коли в ньому ідеться про явища, існування яких можливе в майбутньому, а також таких, про котрі ми знаємо, що вони не існують і не будуть існувати. Наприклад, умовне судження "Якби наша Земля не мала атмосфери, то життя на ній було б неможливе" істинне, воно правильно установлює наявність умовної залежності між існуванням атмосфери і життя на Землі. У математичній логіці істинність і хибність імплікації А—>В визначається істинністю або хибністю простих суджень, що складають імплікативне судження: підстави і наслідки (А і В). Імплікативне судження хибне тільки тоді, коли підстава (А) істинна, а наслідок (В) — хибний. В усіх останніх випадках, а саме: коли підстава істинна і наслідок істинний; підстава хибна, а наслідок істинний; підстава хибна і наслідок хибний — імплікація А—>В істинна Таблиця істинності імплікативних суджень має такий вигляд:

А	о	A->B
i і X X	і X і X	і X І і

Умовні судження бувають виділяючі та невиділяючі. Нами розглянуто умовні невиділяючі судження. З'ясуємо тепер, що такс умовні виділяючі судження, або, як їх називають, судження еквівалентності.

Виділяючим умовним судженням (судженням еквівалентності) називається такс умовне судження, обидві частини якого можуть бути як підставою, так і наслідком.

Наприклад: "Якщо частини предмета є частинами одного й того ж предмета, то рельєф окремих частин збігається". Якщо наслідок цього судження зробити підставою, а підставу — наслідком, то судження лишається істинним": "Якщо рельєф окремих частин збігається, то ці частини є частинами одного й того ж предмета". Зміст судження не змінився.

Таким чином, умовне судження буде виділяючим, якщо при перетворенні судження "Якщо А, то В" у судження "Якщо В, то А" воно залишається істинним.

Структуру виділяючого умовного судження можна записати так: А~В.

Виділяюче умовне судження істинне тільки у двох випадках, а саме: коли підстава і наслідок істинні і коли підстава й наслідок хибні. У двох останніх випадках, коли підстава істинна, а наслідок хибний і коли підстава хибна, а наслідок істинний, виділяюче умовне судження хибне.