Чернецтво

Від усіх православних християн очікується участь у певній аскетичній роботі, як відповідь на заповідь Христа: «приходь та й іди вслід за Мною, узявши хреста» (Марк 10:21). Отже, усі покликані наслідувати, тим чи іншим способом, самого Христа, який відмовився від себе на шляху добровільної самопожертви, що образно передається через вислів «нести хрест». Втім, від мирян не очікується життя у крайньому аскетизмі, оскільки це майже неможливо у світському житті. Ті, хто бажають цього, віддаляються від світу і живуть як монахи: ченці та черниці. Оскільки аскетизм використовує зброю молитви і посту у духовній війні проти власних пристрастей, чернецтво займає вкрай особливе і важливе місце у Церкві. Цей спосіб життя зазвичай розглядається як непоєднуваний з будь-яким видом світської активності, навіть такими, що вважаються доброчесними. Соціальна робота, викладання та подібне, як правило, покладається лише на мирян.

У Православ'ї поширений також погляд, що чернецтво і життя в миру розрізняються лише одним — наявністю чи відсутністю шлюбу. При цьому різниця у цих двох шляхах є не моральною чи духовною, а суто практичною, тобто кожен може обрати той шлях, до якого має більшу схильність. Вимоги ж однакові і до мирян, і до ченців, оскільки ідеал Христа, який необхідно наслідувати, один^[32].

Чернеча схима, яку носять окремі монахи.

Існує три основні типи чернецтва. Ті, хто живуть у монастирях за звичайним уставом є кенобітними (що живуть спільно). Кожен монастир може складати свій власний устав. У Православ'ї не існує релігійних орденів, лише окремі шановані чернечі центри як Свята Гора Афон абоОптина пустинь мають широкий вплив. Еремітні (самітні) ченці (або відлюдники, затворники, пустельники) живуть окремо. Вони зазвичай відносяться до якогось великого монастиря, але живуть у самотності на певній відстані від головної общини. Іноді монастирі доглядають за їхніми фізичними потребами, намагаючись турбувати їх якомога менше. Вони зазвичай живуть у більш екстремальних умовах і практикують особливо суворий аскетизм. Щоб стати самітником для ченця чи черниці є обов'язковим підтвердити свою духовну готовність для цього перед своїм духовним керівництвом. Існує також проміжний тип напів-самітницьких общин, або скитів, де один або кілька ченців живуть окремо, але поблизу один одного, збираючись спільно лише у храмі на богослужіння.

Духовна проникливість, що досягається завдяки аскетичній праці, надає чернецтву перевагу у місіонерській роботі. Єпископи зазвичай теж обираються серед ченців.

Багато православних семінарій прикріплені до монастирів, поєднуючи наукову підготовку до рукоположення з участю у духовному житті общини. Ченці, які рукополагаються у священики, називаються ієромонахами (священик-монах). Ченці, які рукополагаються у диякони, звуться ієродияконами (диякон-монах). Не всі монахи живуть у монастирях, деякі ієромонахи служать священиками на парафіях.

Культурні особливості дещо відрізняються у різних регіонах, але звернення «отець» є коректним по відношенню до пострижених у чернецтво, тоді як до новіціїв (послушників) звертаються «брат». Відповідно, «мати» («матушка») — це правильне звертання до постриженої у чернецтво, а «сестра» — до послушниці. Черниці живуть таким же самим аскетичним життям, як і ченці.

Дата добавления: 2015-05-31