Засоби державного регулювання в галузях господарської діяльності, літакобудування, суднобудування, сільському господарстві тощо

Відповідно до ст. 12 ГК України для реалізації економічної політики, виконання цільових та інших програм і програм економічного розвитку держава застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності, такі як: державне замовлення та державне завдання, ліцензування, патентування, квотування, сертифікація, стандартизація, застосування нормативів та лімітів, регулювання цін та тарифів, надання інвестиційних, податкових та інших пільг, надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій. Зрозуміло, що у своїй основі засоби регулювання діяльності в окремих секторах економіки та на ринках окремих товарів і послуг збігаються із загальними засобами регулювання економічних відносин. У цьому контексті під правовими засобами слід розуміти сукупність правових установлень (інструментів) та норм правозастосовної практики (технологія, засоби - діяння), за допомогою яких задовольняються інтереси суб'єктів права та забезпечується досягнення соціально корисних цілей1. При цьому необхідно враховувати, що правові (юридичні) засоби мають низку загальних ознак, які відрізняють їх від інших засобів (економічних, політичних, культурних, ідеологічних, науково-технічних тощо), що діють у правовій сфері: 1) насамперед вони виражають усі узагальнюючі юридичні способи забезпечення інтересів суб'єктів права, досягнення певних цілей (у цьому виявляється соціальна цінність даних юридичних феноменів та права у цілому); 2) мають спеціально-юридичну природу, оскільки базуються на правових нормах, утілені в юридичну форму: їх застосування тягне за собою юридичні наслідки;

3) відображують інформаційно-енергетичні якості права, що надає їм особливої юридичної сили, спрямованої на подолання перешкод, які стоять на шляху задоволення інтересів учасників правовідносин;

4) призводять до настання певних юридично значущих наслідків, конкретних результатів того чи іншого ступеня ефективності або дефективності правового регулювання; 5) забезпечується державою та гарантується заходами владного впливу1.

У сфері державного регулювання його інструменти являють собою складне, комплексне поєднання правових засобів, які утворюють цілісні механізми. Тобто механізми державного регулювання - це взяті у сукупності з метою стимулювання пріоритетних галузей економіки засоби державного регулювання, які мають ієрархічну структуру та утворюють системне регулювання державою певних видів діяльності. Засоби державної підтримки мають бути законодавчо втілені у програмах економічного і соціального розвитку. Згідно з п. 4 ст. 9 ГК України правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах. Законодавством України, зокрема ГК України і Законом України від 23.03.2000 р. "Про державне прогнозування та розробку програм економічного і соціального розвитку" передбачається здійснення державного планування і прогнозування на декількох рівнях, що дозволяє охопити господарську систему в цілому. По-перше, це загальнодержавний рівень - прогнози і державні програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період (прогнози і на середньостроковий період). По-друге, планування здійснюється на регіональному рівні - в Автономній Республіці Крим, областях, районах і містах України. По-третє, це галузевий рівень прогнозування і планування, що реалізується через прогнози й програми розвитку галузей. Згідно зі ст. 1 Закону України від 18.03.2004 р. "Про державні цільові програми" під державною цільовою програмою розуміється комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням. Державні цільові програми поділяються на державні програми економічні, наукові, науково-технічні, соціальні, національно-культурні, екологічні, оборонні, правоохоронні (ст. 3). Програми економічного розвитку, а також відповідний Закон України "Про розвиток літакобудівної промисловості" сукупно створюють певне поєднання формалізації змісту завдань держави в літакобудівній сфері та спеціального правового режиму господарської діяльності в ній, за рахунком якого і передбачається реалізувати встановлені завдання.

Державні цільові програми можуть бути спрямовані на розв'язання інших проблем, у тому числі регіонального розвитку, що мають державне значення.

Починаючи з 1997 р. в Україні було прийнято цілий ряд законів, які прямо і не пов'язані із інвестиційною діяльністю, проте своїм головним завданням мають створити належні законодавчі вимоги та економічні стимули для залучення інвестицій в конкретну галузь народного господарства. Серед всієї сукупності таких нормативно-правових актів основним були проголошені галузі літакобудування, автомобілебудування, суднобудування та виробництва бронетехніки. Саме виходячи З того, що ці норми права покликані "обслуговувати" процеси, пов'язані з інвестиційною діяльністю, на наш погляд, необхідним є віднесення цих нормативно-правових документів до "інфраструктурного" етапу розвитку інвестиційного законодавства.

На сьогодні державна підтримка літакобудівної промисловості здійснюється відповідно до положень Закону України "Про розвиток літакобудівної промисловості", що містить засоби державного стимулювання, до яких застосовуються: 1) особливості сплати ввізного мита; 2) особливості здійснення розрахунків в іноземній валюті; 3) особливості сплати земельного податку; 4) особливості сплати податку на додану вартість; 5) особливості сплати податку на прибуток підприємств. Тобто цей Закон спрямований на ефективне використання виробничого, науково-технічного та експортного потенціалу і підвищення конкурентоспроможності вітчизняного суднобудування, у тому числі малотоннажного, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, зокрема іноземних, зниження витрат на будівництво суден і поповнення обігових коштів суднобудівних підприємств.

Оскільки галузь визнано пріоритетною на законодавчому рівні, наступним кроком законодавця у питанні її стимулювання має стати ухвалення широкомасштабної програми економічного розвитку літакобудівної промисловості.

У той же час треба реально усвідомлювати, що всі зусилля України здійснюються в умовах чіткого розподілу і жорсткої монополізації світового ринку. Конкуренти дуже потужні. Виробництво літаків фактично поділено між американською корпорацією Boeing (49 %) і західноєвропейським концерном Airbus Industries (43 %). На авіаційні підприємства всіх інших країн припадає лише 8 % світового виробництва. Зарубіжні експерти вважають, що протягом наступних 20 років світовий парк літаків збільшиться удвічі - з 17 до 35 тис. на загальну вартість 2,6 трлн дол. При цьому сектор регіональних машин (типу українських Ан-38, Ан-140, Ан-70, Ан-74ТК-300, Ан-14) становитиме 16 % ринку.

Так, субсидіювання може розглядатися як один із засобів державної підтримки. Унаслідок субсидіювання галузь може отримати більш сприятливі умови, але необхідно правильно визначити, а також встановити оптимальний рівень і строки дії програм субсидіювання. Також один із способів державної підтримки-це здешевлення кредитів. Вимоги до інвестиційних проектів мають бути досить жорсткими: максимальна ефективність використання бюджетних коштів; ефективність проекту (обсяг прибутку, строк окупності, надходження платежів до бюджету, створення нових робочих місць); наявність висновку комплексної державної експертизи інвестиційного проекту.

Крім того, Закон України "Про державну підтримку суднобудівної промисловості України" задекларував про необхідність визнати суднобудування пріоритетною галуззю економіки України та надати право КМУ виступати від імені держави гарантом виконання зобов'язань підприємств суднобудівної промисловості за іноземними кредитами, що надаються іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими організаціями, а також зобов'язань перед іноземними замовниками за зовнішньоекономічними договорами (контрактами). В Україні діє значна кількість суднобудівних підприємств, розташованих на півдні та в центрі країни, які становлять цілісний сектор економіки. Цей сектор має певну інфраструктуру, розвиток якої залежить від ефективної роботи суднобудівних підприємств. Тому суднобудування впливає на загальний стан економіки України, створюючи кумулятивний ефект не тільки в суднобудівний галузі, а й суміжних галузях та видах виробництв. Крім того, суднобудування є галуззю промисловості та потребує значних людських ресурсів, тим самим сприяючи зайнятості населення1. Не випадково, у період позитивної тенденції розвитку галузі в цілому було прийнято ряд законодавчих актів про створення С(В)ЕЗ на території Автономної Республіки Крим, у Одеській та Миколаївській областях, а саме, закони України "Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальній економічній зоні "Порт Крим"" від 21.12.2000 р., "Про спеціальну (вільну) економічну зону "Миколаїв" від 13.07.2000 р., "Про спеціальну (вільну) економічну зону "Порто-франко" на території Одеського морського торговельного порту" від 23.03.2000 р. Головним напрямом законодавчих зусиль у контексті державного регулювання господарсько-правових відносин у галузі стало створення спеціальних режимів господарювання, які б знизили податковий тиск на виробника та створили достатню мотивацію для розширення обсягів виробництва, активізації зовнішньоекономічної діяльності, пошуку контрактів на виробництво від іноземних замовників, підвищення конкурентноспроможності тощо.

Закон України "Про державну підтримку сільського господарства України" від 24.06.2004 р. визначає основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки населення, у тому числі передбачає: державне регулювання гуртових цін окремих видів сільськогосподарської продукції, встановлюючи мінімальні та максимальні закупівельні ціни (статті 3,5); здійснення Аграрним фондом товарних інтервенцій, шляхом продажу окремих об'єктів державного цінового регулювання на організованому аграрному ринку (ст. 6); здійснення фінансових Інтервенцій шляхом придбання окремих об'єктів державного цінового регулювання на організованому аграрному ринку (ст. 7); здійснення тимчасового адміністративного регулювання цін як комплекс адміністративних заходів, спрямованих на зупинення спекулятивного або узгодженого встановлення цін об'єктів державного цінового регулювання на організованому аграрному ринку, яка не може бути виправлена стандартними процедурами державних інтервенцій (ст. 8); створення Аграрного фонду як державної спеціалізованої установи, уповноваженої Кабінетом Міністрів України проводити цінову політику в агропромисловій галузі економіки України (ст. 9); страхування сільськогосподарської продукції (ст. 10); створення фонду аграрних страхових субсидій - державної спеціалізованої установи, яка забезпечує надання страхових субсидій виробникам сільськогосподарської продукції (ст. 11); державні заставні закупівлі зерна (ст. 12); кредитну підтримку виробникам сільськогосподарської продукції (ст. 13); бюджетну тваринницьку заставу (ст. 14); основні засади створення та функціонування аграрної біржі (ст. 17) тощо.

3. Спеціальні (вільні) економічні зони. Зміст спеціальних режимів вільних економічних зон

Спеціальні (вільні) економічні зони є різновидом спеціального режиму господарювання. Серед перших вільних економічних зон можна назвати Ганзейський союз (далі - Союз), що з XVIII ст об'єднав 200 міст. Ініціатором Союзу виступили німецькі купці. Для учасників Союзу були встановлені єдині принципи вільної торгівлі, що передбачають митні пільги. Завдяки можливості безмитного перевезення вантажів із країни в країну Союз домігся процвітання. У 1817 р. пільговий режим "порто-франко" був наданий місту Одеса. Режим "порто-франко" передбачав, що в Одесу дозволялося вільне й безмитне ввезення будь-яких іноземних товарів. Економічний механізм "порто-франко" був досить гнучким і удосконалювався в міру досягнення поставлених цілей. За останні десятиліття вільні економічні зони набули широкого поширення у світовій економіці. Проте розширення господарських функцій зон зажадало ускладнення їх механізму, у результаті чого спеціальний митний режим доповнився податковими, фінансовими, а також стимулами нефінансового (адміністративного) характеру.

Систему законодавства про спеціальні (вільні) економічні зони (С(В)ЕЗ) становлять: 1) Конституція України (ст. 92), зокрема положення щодо встановлення виключно законами України порядку створення та функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний та міграційний режим, відмінний від загального; 2) ГК України, який містить гл. 39 "Спеціальні (вільні) економічні зони" (статті 401-405, 418); 3) Митний кодекс України, зокрема положення щодо встановлення митного кордону і меж спеціальних митних зон, які не збігаються із державним кордоном України; 4) Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13.10.1992 р., у якому визначено порядок створення і ліквідації С(В)ЕЗ, механізм їх функціонування тощо; 5) закони, що визначають діяльність окремих С(В)ЕЗ; 6) Указ Президента України від 16.01.2002 р. "Про Комісію з перевірки додержання законодавства про здійснення імпортних операцій суб'єктами спеціальних (вільних) економічних зон та суб'єктами територій пріоритетного розвитку, на яких запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності"; 7) постанови КМУ, зокрема, постанова від 14.03.1994 р. "Про Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні"1, від 05.07.1999 р. № 1199 "Про затвердження Тилового договору (контракту) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку в спеціальній (вільній) економічній зоні", від 24.09.1999 р. № 1756 "Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності", від 28.02.2001 р. № 184 "Про Порядок проведення аналізу результатів функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності", від 06.08.2003 р. № 1219 "Про затвердження Положення про комісію з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів", від 30.11.2005 р. № 1119 "Деякі питання ввезення (пересилання) товарів у спеціальні (вільні) економічні зони та вивезення товарів за їх межі"; 8) інші відомчі нормативно-правові акти.

Нормативно-правове регулювання щодо С(В)ЕЗ здійснюється за двома напрямами: 1) приймаються загальні нормативно-правові акти, які регулюють окремі питання господарської діяльності в усіх зонах Україні; 2) видаються нормативно-правові акти щодо створення і функціонування певної економічної зони, а також регулювання господарської діяльності в ній.

Наприклад, у науковій літературі існують різноманітні точки зору, які визначають поняття спеціальних економічних зон (далі - СЕЗ), серед яких має місце розширене тлумачення СЕЗ. Так, О. Р. Зельдіна визначає, що СЕЗ - це частина території держави, на якій для інвесторів установлюються податкові, митні, фінансові пільги з метою залучення додаткових інвестиційних засобів для активізації виробничого, торгового, зовнішньоекономічного й іншого видів діяльності. Заслуговує на увагу визначення СЕЗ, запропоноване О. В. Буткевич, на думку якої СЕЗ - це законодавчо визначена частина території держави, на якій спеціальним внутрішнім законодавством на певний строк для певних суб'єктів встановлюється спеціальний пільговий правовий режим господарської діяльності і створюються спеціальні органи управління з метою залучення інвестицій для досягнення законодавчо встановлених економічних, соціальних і науково-технічних завдань.

У міжнародному праві також дане визначення С(В)ЕЗ. Так, відповідно до Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур (Конвенція Кіото) 1973 р., спеціальною (вільною) зоною визнається частина території країни, у межах якої розміщені на ній товари, як правило, розглядаються як такі, що знаходяться за межами митної території настільки, наскільки це стосується ввізних мит та податків.

Відповідно до легального визначення, закріпленого в ч. 1 ст. 401 ГК, С(В)ЕЗ - частина території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законодавства України, включаючи й можливість запровадження пільгових митних, податкових, валютно-фінансових та інших умов підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

Згідно із Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", СЕЗ можна класифікувати таким чином: зовнішньоторговельні і торговельно-промислові зони; науково-технічні зони (технополіси і технопарки); офшорні зони; підприємницькі зони. Існує спеціальний порядок легітимації С(В)ЕЗ, що складається з трьох етапів: 1) затвердження інвестиційного проекту; 2) укладання договору на реалізацію інвестиційного проекту і 3) власне, сама реєстрація як суб'єкта певної економічної зони.

Повноваження, якими наділяються місцеві ради та місцеві державні адміністрації як органи управління ВЕЗ відповідно до Закону України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", є виключною компетенцією цих органів і не можуть бути делеговані органу господарського розвитку і управління ВЕЗ. Рада з питань вільної економічної зони як орган управління створюється тільки в деяких ВЕЗ, вона в основному наділена повноваженнями, які в інших економічних зонах виконують місцеві ради та місцеві державні адміністрації, а також органи управління ВЕЗ. Єдина її функція - розгляд у досудовому порядку спорів між суб'єктами ВЕЗ та органом господарського розвитку ВЕЗ, органами місцевого самоврядування.

Залежно від особливостей певних територій (розташування, природно-кліматичні та інші умови), що зумовлює характер правового режиму С(В)ЕЗ (сприяння зовнішньоекономічній діяльності та/або туристичній діяльності), розрізняють: 1) зовнішньоторговельні зони - частина території держави (зазвичай прикордонні території), де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Метою створення цих С(В)ЕЗ є активізація зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставочної діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо. Зовнішньоторговельні зони можуть створюватися у таких організаційних формах: вільні порти ("порто-франко"), вільні митні зони (зони франко), митні склади; прикладом такої зони є С(В)ЕЗ, створена відповідно до Указу Президента України від 28.06.1999 р. та Закону України від 23.03.2000 р. "Про спеціальну (вільну) економічну зону "Порто-франко" та території Одеського морського торговельного порту"; 2) зони прикордонної торгівлі - частіше території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі; С(В)ЕЗ подібного типу в Україні не створювалися, проте спрощений порядок перетину кордону та торгівлі регулюється Положенням про прикордонний режим, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 р. № 1147 "Про прикордонний режим" (ознаки такої зони має Інтерпорт Ковель, створений відповідно до Указу Президента України від 22.06.1999 р. "Про спеціальну економічну зону "Інтерпорт Ковель""); 3) туристсько-рекреаційні зони - С(В)ЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (у тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу (наприклад, С(В)ЕЗ, створена Законом України від 18.03.1999 р. "Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу "Курортополіс Трускавець"").

Залежно від мети (сприяння підприємництву за пріоритетними напрямами промислової, інвестиційної, інноваційної діяльності): 1) комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговій, податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Такі зони можуть мати форму експортних виробничих зон (де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні операції) та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких - розвиток імпортозамінних виробництв; більшість створених в Україні С(В)ЕЗ належить до такого типу: спеціальні (вільні) економічні зони "Славутич", "Миколаїв", "Рені" тощо; 2) науково-технічні зони - С(В)ЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень, з подальшим упровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Такі зони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агро-парків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів. В Україні створена низка подібних зон відповідно до Закону України від 16.07.1999 р. "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків" (у редакції Закону від 12.01.2006 р.): технопарк "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка" (м. Київ), "Інститут електрозварювання імені Є. О. Пагона" (м. Київ), "Інститут монокристалів" (м. Харків), "Вуглемаш" (м. Донецьк), "Інститут технічної теплофізики" (м. Київ), "Київська політехніка" (м. Київ), "Інтелектуальні інформаційні технології" (м. Київ), "Укрінфотех" (м. Київ), "Агротехнопарк" (м. Київ), "Еко-Україна" (м. Донецьк), "Наукові і навчальні прилади" (м. Суми), "Текстиль" (м. Херсон), "Ресурси Донбасу" (м. Донецьк), "Український мікробіологічний центр синтезу та новітніх технологій" (м. Одеса), "Яворів" (Львівська область), "Машинобудівні технології" (м. Дніпропетровськ).

Закон України від 22.12.2006 р. "Про науковий парк "Київська політехніка"" регулює відносини, пов'язані з створенням і функціонуванням наукового парку "Київська політехніка" (різновид технопарку), засновниками якого є Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут" та інші суб'єкти господарювання, що уклали засновницький договір про утворення наукового парку і можуть виконувати проекти наукового парку. Установчими документами цього наукового парку є засновницький договір і статут (визначає мету і предмет діяльності наукового парку, склад і повноваження його органу управління, порядок вступу до наукового парку та виходу з нього, формування його майна, порядок реорганізації та ліквідації наукового парку та інші засади його діяльності)1.

Науковий парк "Київська політехніка" виконує такі функції: 1) здійснення повного комплексу заходів, спрямованих на інтенсифікацію процесів розроблення, виробництва та впровадження наукоємкої, конкурентоспроможної продукції на внутрішні та зовнішні ринки; 2) координація наукової, інноваційної, виробничої та комерційної діяльності засновників і партнерів наукового парку; 3) організація і здійснення заходів щодо розвитку міжнародного та вітчизняного співробітництва у сфері інноваційної діяльності; 4) сприяння залученню іноземних інвестицій; 5) інформаційно-методичне, правове та консалтингове забезпечення засновників і партнерів наукового парку, надання патентно-ліцензійної допомоги; 6) залучення і використання у своїй діяльності ризикового (венчурного) капіталу, підтримка наукоємкого бізнесу; 7) залучення студентів, випускників і науковців Університету до виконання робіт із реалізації проектів наукового парку; 8) організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів, необхідних для реалізації проектів наукового парку; 9) захист інтересів засновників і партнерів наукового парку в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, а також у відносинах з іншими суб'єктами господарювання; 10) інші функції, не заборонені законодавством.

Особливу роль на транснаціональних фінансових ринках відіграють банківсько-страхові (офшорні) зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських і страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським і страховим установам, які створюються за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами країни, на території якої створено таку зону, у чистому вигляді такого типу С(В)ЕЗ на території України не створені, хоча у світовій практиці вони досить широко використовуються, зокрема країнами так званого третього світу, які у такий спосіб залучають іноземний капітал; перелік таких офшорних зон міститься у розпорядженні Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 р. № 77.

Крім вищезазначених, в Україні можуть створюватися С(В)ЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів. Так, за критерієм відкритості розрізняють С(В)ЕЗ інтеграційні (діяльність яких спрямовується на тісну взаємодію з позазональною економікою країни), та анклавні (орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком); залежно від місцезнаходження розрізняють зовнішні С(В)ЕЗ (розміщені на кордоні з іншими державами - спеціальна (вільна) економічна зона "Закарпаття") та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни - спеціальні (вільні) економічні зони "Славутич", "Миколаїв").

Крім спеціальних (вільних) економічних зон, законодавець розрізняє території України, в яких запроваджується на певний термін спеціальний режим інвестиційної діяльності, що передбачає надання податкових і митних пільг для суб'єктів підприємницької діяльності (у тому числі іноземних інвесторів), які уклали договір із місцевими державними адміністраціями щодо реалізації інвестиційного проекту. Так, Законом України від 24.12.1998 р. "Про спеціальний режим інвестиційної діяльності в Закарпатській області" у області запроваджено строком на 15 років спеціальний режим інвестиційної діяльності, який передбачає митні, податкові та інші пільги суб'єктів господарювання, які реалізують інвестиційний проект, зокрема: 1) звільнення не більше ніж на 5 років від обкладення ввізним митом і податком на додану вартість під час ввезення в Україну устаткування та обладнання (крім підакцизних товарів) для реалізації інвестиційного проекту; 2) звільнення на 2 роки від оподаткування прибутку новоствореного, у тому числі в процесі реструктуризації, підприємства, інвестиція в яке є еквівалентною не менше ніж 250 тис. дол. США, а також прибутку діючого підприємства, одержаного від інвестування в його реконструкцію або в його модернізацію, якщо така інвестиція дорівнює не менше ніж 250 тис. дол. США; з третього по п'ятий рік прибуток такого підприємства оподатковується за ставкою в розмірі 50 % від чинної ставки оподаткування; 3) звільнення на 2 роки новостворених підприємств від сплати збору до Державного інноваційного фонду; 4) невключення до валового доходу підприємства з метою оподаткування одержаної згідно з інвестиційним проектом суми інвестиції у вигляді коштів; матеріальних цінностей; нематеріальних активів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджено згідно із законами (процедурами) держави-інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау.

4. Договори на реалізацію інвестиційного проекту. Адміністрація С(В)БЗ та її компетенція

Суб'єкти підприємницької діяльності, що мають намір реалізувати інвестиційний проект у С(В)ЕЗ, вступають у договірні відносини з відповідним органом управління С(В)ЕЗ і укладають договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту у ВЕЗ (далі - договір (контракт)).

Такий договір укладається відповідно до Типового договору (контракту) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1999 р. На інвестора, відповідно до Типового договору, покладається велике коло обов'язків, що можуть бути зведені до двох груп: 1) обов'язки, що стосуються безпосередньої реалізації інвестиційного проекту; 2) обов'язки, пов'язані з необхідністю додержання інвестором прав та законних інтересів громадян України, працівників ВЕЗ, а також норм природоохоронного, земельного та іншого чинного законодавства.

На орган управління Типовим договором покладається виконання декількох обов'язків: щодо надання в користування земельної ділянки, необхідної для реалізації інвестиційного проекту; видання необхідних документів на підключення до інженерних мереж, систем енергопостачання, мереж телекомунікацій тощо.

Типовий договір передбачає можливість органу управління в односторонньому порядку розірвати договір у випадках, передбачених законодавством (у тому числі у разі невиконання або неналежного виконання інвестором своїх зобов'язань) з поданням органу, який схвалив (затвердив) інвестиційний проект, пропозиції щодо скасування рішення про його схвалення (затвердження).

Типовий договір (контракт) складається з таких розділів:

1. Предмет договору (контракту).

У цьому розділі вказується назва інвестиційного проекту, вид економічної діяльності, місце реалізації інвестиційного проекту, а також пільги, які надаються інвесторові.

2. Обов'язки інвестора.

У цьому розділі встановлюються етапи інвестування, обсяг інвестицій, обсяг виробництва продукції, перелік продукції, що імпортується в Україну, порядок розрахунків із бюджетом. Типовий договір (контракт) передбачає, що інвестор зобов'язаний не пізніше 3-х місяців з моменту укладання договору (контракту) почати реалізацію інвестиційного проекту використати сировину, матеріали, предмети, устаткування й оснащення, що ввозиться в Україну для реалізації інвестиційного проекту, за цільовим призначенням, вчасно вносити плату за комунальні послуги, користування земельними ділянками, інженерними мережами, системами енергопостачання, мережами телекомунікацій, очисними спорудами й іншими соціально-побутовими об'єктами, а також указуються інші обов'язки інвестора.

3. Обов'язки органу управління.

Відповідно до Типового договору (контракту) орган управління в межах своєї компетенції повинен забезпечити необхідні умови для реалізації інвестором інвестиційного проекту, а саме: надати у встановленому порядку й строк від дня укладання договору (контракту) у користування земельну ділянку, необхідну для реалізації інвестиційного проекту; надати довідково-консультативні послуги; якщо буде потреба вносити відповідним органам виконавчої влади і органам місцевого самоврядування пропозиції щодо вирішення питань, які виникають під час реалізації інвестиційного проекту.

4. Відповідальність сторін.

У Типовому договорі (контракті) установлюється, що у випадку невиконання або неналежного виконання своїх зобов'язань за договором (контракту) сторони несуть відповідальність, передбачену законодавством і договором (контрактом). У кожному конкретному договорі (контракті) із суб'єктом підприємництва можуть установлюватися додаткові санкції за порушення договору (контракту).

5. Порядок розгляду спорів.

Типовий договір (контракт) передбачає, що суперечки, які можуть виникнути у процесі виконання договору (контракту), вирішуються шляхом переговорів між сторонами, суперечки, щодо яких сторонами не було досягнуто згоди, вирішуються в судовому порядку.

6. Термін дії договору (контракту).

Договір (контракт) набирає чинності з моменту його підписання й діє до кінця строку реалізації інвестиційного проекту.

7. Зміна умов договору (контракту).

Зміни до договору (контракту) вносяться при згоді сторін у письмовій формі, сторони не мають права передавати свої права за договором (контракту) третій стороні без письмової згоди другої сторони.

8. Інші умови договору (контракту).

Типовий договір (контракт) передбачає, що для виконання договору (контракту) сторони зобов'язані обмінюватися інформацією, що стосується взаємних інтересів, проводити наради, зустрічі й консультації, здійснювати загальні заходи щодо реалізації інвестиційного проекту, а також інші додаткові умови, відповідно до специфіки конкретного договору (контракту).

9. Юридичні адреси і реквізити сторін.

У цьому розділі вказуються реквізити суб'єкта підприємницької діяльності, що реалізує інвестиційний проект, й органу управління.

Таким чином, законодавець установив для СЕЗ і Територій пріоритетного розвитку (ТПР) не тільки пільги, а й визначив критерії, які надають можливість суб'єктам підприємництва здійснювати господарську діяльність у С(В)ЕЗ і ТПР, а також заходи щодо контролю за дотриманням специфіки діяльності у С(В)ЕЗ і на ТПР.

Аналіз законодавства України показує, що управління у С(В)ЕЗ і ТПР має незначні відмінності. Функції управління в С(В)ЕЗ покладають на такі органи: 1) Раду з питань спеціальних економічних зон; 2) Органи місцевого самоврядування; 3) орган господарського розвитку зон.

Функції управління на територіях пріоритетного розвитку здійснюють: 1) Рада з питань територій пріоритетного розвитку; 2) органи місцевого самоврядування.

Структура, функції й повноваження органів управління спеціальною (вільною) економічною зоною визначаються залежно від її типу, розмірів, кількості працівників на території С(В)ЕЗ.

Особливості управління у С(В)ЕЗ і ТПР визначаються Законом України "Про загальні принципи створення спеціальних (вільних) економічних зон", що був прийнятий у 1992 р., законами України про конкретний С(В)ЕЗ або ТПР, а також підзаконними нормативно-правовими актами, які регулюють порядок створення й діяльності органів управління С(В)ЕЗ і ТПР.

Система управління в умовах спеціального режиму господарювання має відмітні ознаки. Наприклад, деякі законодавчі акти, що стосуються діяльності конкретної С(В)ЕЗ, не передбачають Раду з питань С(В)ЕЗ і спеціального режиму інвестиційної діяльності як орган управління С(В)ЕЗ і ТПР. Указ Президента України "Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку у Волинській області" взагалі не визначає органи управління територіями пріоритетного розвитку, а тільки встановлює, з ким суб'єкти підприємництва беруть контракт на реалізацію інвестиційного проекту.

Таким чином, аналіз законодавства дозволяє стверджувати, що Рада з питань С(В)ЕЗ і спеціального режиму інвестиційної діяльності - це орган управління С(В)ЕЗ і ТПР, що властивий одним СЕЗ і ТПР і може не передбачатися законодавством щодо інших С(В)ЕЗ і ТПР.

Місцеві органи самоврядування в обов'язковому порядку здійснюють функції управління на території СЕЗ або ТПР, установлені законодавцем

Орган господарського розвитку СЕЗ - це орган управління, що створюється на території СЕЗ в обов'язковому порядку, але не передбачений законодавством про ТПР" Таким органом у ТПР може бути Рада з питань спеціальних економічних зон і спеціального режиму інвестиційної діяльності, як спеціальний уповноважений орган управління міст і районів області, віднесених до територій пріоритетного розвитку.

Рада з питань спеціальних економічних зон і спеціального режиму інвестиційної діяльності (далі Рада) створюється обласною радою.

Рада у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами, розпорядженнями КМУ, рішеннями обласної ради, а також Положенням про діяльність Ради. Рада координує (погоджує) свою діяльність із центральними органами виконавчої влади України, що забезпечують державне регулювання функціонування спеціальних економічних зон і здійснюючий контроль за дотриманням законодавства України на територіях пріоритетного розвитку.

Основними завданнями Ради є: 1) залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для їх відновлення й прогресивного розвитку;

2) створення нових робочих місць для працівників, що вивільняються;

3) розвиток зовнішньої економічної діяльності; 4) створення сучасної виробничої, транспортної, ринкової й соціальної інфраструктури на територіях пріоритетного розвитку; 5) зміцнення економіки підприємств, збільшення на цій основі надходжень до бюджету і зростання доходів населення.

Повноваженнями Ради є: 1) вироблення й проведення на територіях пріоритетного розвитку й області в цілому фінансово-економічної політики, спрямованої на пожвавлення й стабілізацію матеріального виробництва на якісно новій технологічній основі, розширення ринків збуту готової продукції, підвищення рівня прибутковості підприємницької діяльності; 2) розробка й забезпечення реалізації стратегії, перспективних і поточних програм розвитку спеціальних економічних зон, міст і районів, віднесених до територій пріоритетного розвитку; 3) розгляд і схвалення (відхилення) інвестиційних проектів відповідно до Порядку, установленого КМУ; 4) розробка й здійснення комплексу організаційних заходів щодо залучення фінансових ресурсів, у тому числі власних коштів підприємств і організацій (включаючи іноземні), бюджетних коштів, коштів позабюджетних фондів, а також благодійних фондів, громадських організацій і фізичних осіб для реалізації у сфері інвестиційної політики; 5) організація підготовки й перепідготовки кадрів; 6) проведення міжнародних тендерів для відбору інвестиційних проектів й інвесторів; участь у міжнародних інвестиційних ярмарках з метою пошуку інвесторів; 7) видача свідоцтв на здійснення діяльності на територіях пріоритетного розвитку; 8) видача дозволів на проведення підприємницької діяльності на території С(6)ЄЗ без створення юридичної особи й здійснення відповідного контролю; 9) участь разом із місцевими органами виконавчої влади в розробці пропозицій щодо розмірів ставок орендної плати, плати за комунальні послуги, тарифів й інших платежів на ТПР для впорядкування механізму ціноутворення; 10) розгляд спорів, що виникають між органом господарського розвитку С(В)ЕЗ, суб'єктами підприємницької діяльності й органами місцевого самоврядування; 11) організація розробки й реалізації заходів у межах своєї компетенції по забезпеченню законності й правопорядку, економічної й екологічної безпеки на територіях пріоритетного розвитку й спеціальних економічних зон; 12) прийняття в межах своєї компетенції документів, що регламентують діяльність суб'єктів господарювання на територіях пріоритетного розвитку; 13) установлення розміру плати за видачу свідоцтв на право здійснення інвестиційних проектів за погодженням із Міністерством фінансів України; 14) визначення напрямів використання отриманих коштів за видачу свідоцтв на право здійснення інвестиційних проектів для розвитку інфраструктури спеціальних економічних зон і спеціальних режимів інвестиційної діяльності за погодженням із Міністерством фінансів України; 15) узгодження бюджетів міст і районів, віднесених до територій пріоритетного розвитку; 16) здійснення контролю за цільовим використанням фінансових ресурсів, що спрямовують на розвиток спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку; 17) здійснення разом із місцевими органами виконавчої влади кадрової політики на територіях пріоритетного розвитку (узгодження контрактів, що укладають на місцях із керівниками підприємств); 18) здійснення господарської й іншої діяльності, не забороненої чинним законодавством; 19) скасування виданих дозволів на здійснення підприємницької діяльності на території спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку у випадку порушення суб'єктами господарської діяльності (інвесторами) законодавства України, установчих документів або умов контрактів, укладених з органами місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації, на території яких розташована С(В)ЕЗ, здійснюють свої повноваження на території зони в повному обсязі в межах законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" та "Про місцеві державні адміністрації", якщо законодавчими актами про створення С(В)ЕЗ не передбачено інше. Крім того, відповідно до Закону України "Про загальні основи створення й функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" до сфери повноважень органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій належать: 1) внесення пропозицій щодо змін у статусі С(В)ЕЗ у порядку, установленому чинним законодавством; 2) вирішення разом з органами державної виконавчої влади, суб'єктами економічної діяльності й профспілкових організацій С(В)ЕЗ питань, пов'язаних зі специфікою правового й фінансового забезпечення, соціального захисту громадян України, які проживають на території зазначеної зони.

Органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації, на території яких розташована С(В)ЕЗ, можуть мати своїх представників у керівництві органа господарського розвитку й управління спеціальною (вільною) економічною зоною.

Функції й повноваження органу господарського розвитку й управління С(В)ЕЗ визначаються законом про створення конкретної С(В)ЕЗ.

Орган господарського розвитку й управління С(В)ЕЗ забезпечує загальні умови її функціонування. До виняткової компетенції органу господарського розвитку в рамках функціонування спеціальної (вільної) економічної зони належать: 1) визначення перспективних напрямів розвитку С(В)ЕЗ; 2) експлуатація й будівництво мереж транспорту, зв'язку, енергопостачання й інших об'єктів виробничої інфраструктури, які використовуються для загальних потреб; 3) розвиток мережі комунікаційних зв'язків із партнерами за межами С(В)ЕЗ; 4) організація міжнародних торгів з метою розміщення на території С(В)ЕЗ нових виробництв; 5) надання суб'єктам господарської діяльності С(В)ЕЗ в користування земельних ділянок, об'єктів інфраструктури і передача їм у користування природних ресурсів; 6) видача дозволів (ліцензій) суб'єктам господарської діяльності С(В)ЕЗ на будівництво нових господарських об'єктів, реєстрація суб'єктів економічної діяльності й інвестицій, здійснюваних у С(В)ЕЗ.

Виконавчим директором органу господарського розвитку С(В)ЕЗ може бути як громадянин України, так і громадянин іншої країни, що працює за строковим контрактом.

Отже, компетенція органів управління щодо С(В)ЕЗ залежить від кожного конкретного випадку. Так, відповідно до Закону України "Про спеціальні економічні зони й спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" органи місцевого самоврядування крім повноважень, закріплених загальним законодавством, зокрема Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", здійснюють також такі функції: І) укладають контракти з інвестором (інвесторами) про реалізацію інвестиційного проекту, схваленого Радою; 2) ухвалюють рішення щодо надання в користування органу господарського розвитку спеціальної економічної зони земельних ділянок, об'єктів інфраструктури, розташованих на відповідній території й природних ресурсах місцевого значення. При цьому контракти між суб'єктом підприємництва й органом місцевого самоврядування також укладаються на основі Типового договору (контракту) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, у спеціальній (вільній) економічній зоні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1999 р. № 1199.

Дата добавления: 2015-05-31