Особливості виникнення, зміни і припинення грошових зобов'язань господарського характеру

Вихідні положення, що впливають на особливість виникнен­ня грошових зобов'язань господарського характеру, передбачені в ст.ст. 180,189 ГК України — 8а будь-яких умов сторони госпо­дарського договору мають погодити умову про ціну товарів (робіт, послуг). При цьому ціна є «формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання».

Ці положення відрізняються від встановленого у ст. 632 ЦК України застосування «звичайних цін» у випадку відсутності спе­ціального договірного їх встановлення.

Ця особливість має пояснення. Відсутність ризикованого та комерційного характеру поведінки звичайних споживачів знімає значну частину перемінних чинників ціноутворення, що зумовлює більш прості вимоги до механізму визначення ціни. Натомість товар (послуга, робота) оцінюється суб'єктом господарювання не з точки зору його споживчої якості, а з погляду виробничо-комерційних можливостей, які у цього суб'єкта виникають з отриманням цього товару. Це передбачає, крім іншого, специфічні вимоги, від яких сповна залежить ціноутворення: щодо строків отримання товару, їх обсягу, транспорту доставки, місця розвантаження, систематичності поставок, можливості перепродажу товару тощо. Наприклад, ціна товару, що закуповується суб'єктом господарювання у суб'єкта ма­лого підприємництва — «спрощенця», має бути на порядок нижча,

адже продавець не є платником ПДВ, а тому покупець не отримає податковий кредит у розмірі 16,67 % від вартості товару. Отже, без спеціального договірного визначення ціни товару він підприємцю взагалі може виявитися непотрібним.

Реальне та належне виконання грошового зобов'язання в сфері господарських відносин залежить від того, наскільки повно дії боржника відповідають умовам зобов'язання стосовно способу, черговості, строку і місця виконання грошового зобов'язання.

Грошові зобов'язання можуть бути виконані двома основними способами — безготівковим та готівковим платежем, хоча сфера застосування останнього значно обмежена в сфері господарювання, про що буде сказано при розгляді розрахункових відносин.

Враховуючи наведену вище презумпцію завжди існуючої мож­ливості виконання грошового зобов'язання (ст. 229 ГК, ст. 625 ЦК), можна визначити дві особливості форс-мажорних обставин, які звільнюють суб'єкта господарювання від відповідальності за нена­лежне виконання грошового зобов'язання. По-перше, ці обставини допускаються лише у випадках, зазначених у законі, договорі або формалізованому звичаї (наприклад, у ст. 17 Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів). По-друге, ці обстави­ни для господарського грошового зобов'язання викликають лише тимчасову неможливість виконання, тобто зупиняють його, а не припиняють.

Дострокове та часткове виконання боржником грошово­го зобов'язання, на відміну від більшості інших («товарних») зобов'язань (ч.ч. 4,5 ст. 193 ГК та ст.ст. 529,531 ЦК), допускається виходячи із суті цього зобов'язання, якщо інше не встановлено в законі чи договорі.

Найважливішим принципом виконання грошового зобов'язання є принцип номіналізму, що лежить в основі платіжних систем більшості країн світу. В силу цього принципу сума грошей, що під­лягає сплаті боржником за грошовим зобов'язанням, залишається незмінною, незважаючи на зміни в купівельній силі грошей. Цей принцип є проявом політики держави на підтримку стабільності грошової системи та чіткої визначеності майнових відносин. Виня­ток із цього принципу виникає, насамперед, через іншу договірну умову, яка передбачає переоцінку (індексацію) суми боргу. Принцип номіналізму також не діє у разі прострочення платежу — на суми прострочення згідно зі ст. 229 ГК та ст. 625 ЦК нараховуються інфляційні втрати, а також, як правило, три проценти річних. Індексація боргу відбувається також у випадку завдання шкоди та деяких інших законодавчих випадках, визначених законом.

Категорія черговості виконання грошових зобов'язань у сфері господарювання потребує виділення трьох аспектів, один з яких ґрунтується на активній, а два на пасивній формі реалізації гро­шових зобов'язань.

Перший виникає на ґрунті активних дій учасника розрахунково- грошових відносин — банку з приводу виконання платіжних до­кументів, ініційованих стосовно коштів клієнта на банківському рахунку. Йдеться про черговість виконання банками платіжних до­кументів, поданих одночасно в банк самим платником або органами, повноважними законом здійснювати примусове стягнення коштів, за умови недостатності коштів платника на банківському рахунку. Цей аспект черговості виконання охоплюється поняттям «примусо­ве стягнення грошового боргу», про який йтиметься надалі.

Другий (пасивний) аспект категорії черговості виконання грошо­вих зобов'язань передбачає градацію вимог кредиторів (стягувачів), що задовольняються з майна суб'єкта господарювання — юридичної особи, що ліквідується за власної ініціативи, відповідно до ст. 61 ГК України, ст. 112 ЦК України, а для підприємців-банкрутів та інших боржників — відповідно до законів України «Про відновлен­ня платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та «Про виконавче провадження».

Третій аспект категорії черговості виконання грошових зобов'я­зань заснований на формально-розрахунковому (тому «пасивному») віднесенні тієї чи іншої суми, що надійшла кредиторові від боржни­ка, на погашення того чи іншого грошового зобов'язання.

ЦК України у ст. 534 передбачає, що за загальним правилом у ви­падку недостатності проведення платежу для виконання грошового зобов'язання в повному розмірі платіж боржника погашає у першу чергу витрати кредитора на прийняття виконання, у другу—проценти і неустойку; у третю—основну суму боргу. Загальний зміст цих правил зрозумілий—стимулювання до виконання зобов'язання. Адже за на­явності прострочених процентів чи несплаченої неустойки зменшення "тіла» основного боргу призвела б до зменшення наступних процентів та неустойки без достатньої економічної підстави, адже сума коштів кредитора, що використовується боржником, не зменшується.

На відміну від зобов'язань негрошового (товарного) характеру, в яких місце виконання визначається місцем проживання (місце­знаходження) боржника, місцезнаходженням об'єкта нерухомості, місцем здачі майна перевізникові, місцем зберігання або виготов­лення товару, місце виконання грошових зобов'язань визнача­ється відповідно до ст. 197 ГК України (ст. 532 ЦК України) — за місцезнаходженням кредитора в момент виникнення зобов'язання, якщо інше не встановлене в законі, договорі, чи не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

Очевидно, що при визначенні місця виконання грошового зобов'язання чинні норми ГК і ЦК України мають на увазі фізичну доставку готівки в місце знаходження кредитора та не можуть засто­совуватися у випадках, коли платіж здійснюється в безготівковому порядку. В останньому випадку місцем виконання зобов'язання за­вжди виступає банк кредитора. Такий висновок випливає з аналізу ст.ст. 198, 341 ГК і ст. 1088 ЦК України.

Для вексельного зобов'язання за загальним правилом місцем платежу є місцезнаходження платника, точніше «місце, позначе­не поруч із найменуванням платника» (ст.ст. 2, 76 Уніфікованого Закону про переказний вексель і простий вексель, установленого Женевською конвенцією 1930 р., що ратифікована Україною 06.07.99 р.). Тому за відсутності іншої вказівки місцем платежу за переказним векселем є місцезнаходження акцептанта (трасата), а за простим векселем — місцезнаходження векселедавця.

Строк виконання грошових зобов'язань учасників господар­ських відносин — найважливіший параметр правомірної поведінки боржника. Випадки, коли в законодавстві передбачаються певні строки грошових зобов'язань, не поодинокі. Це ст.ст. 268,269,276, 399 ГК України, ст.ст. 144, 692, 738,854 ЦК України, ст. 321, ч. 7 ст. 276, ст. 301, ст. 11 Закону «Про режим іноземного інвестуван­ня», ч. 4 ст. 29 Закону «Про приватизацію державного майна», ч. 5 ст. 23 Закону «Про приватизацію невеликих державних під­приємств (малої приватизації)», ст. 28 Закону «Про страхування», ст. 15-1 Закону «Про електроенергетику», ст.ст. 30,31,32, 33,53, 54, 21 Закону «Про господарські товариства» від 19.09.91 р. тощо.

Необхідно враховувати специфіку господарських зобов'язань у цьому питанні. Наприклад, плата за користування майном за договором найму вноситься щомісяця, якщо інше не встановлено договором (ст. 762 ЦК України). Але згідно зі ст. 286 ГК України строки внесення орендної плати визначаються в договорі. Тому для договорів господарської оренди умова про строк внесення орендної плати є істотною, а за її відсутності договір вважається неукладеним (ч. 8 ст. 181 ГК України).

Дата добавления: 2015-05-31