Розділ ІІ. Форми міжнародних економічних відносин 2 страница

Як форма міжнародних економічних відносин міжнародна міграція робочої
сили виникає і розвивається водночас зі становленням і еволюцією
міжнародної міграції капіталу, міжнародної торгівлі. Інтенсивно цей процес
відбувався наприкінці XVIII — на початку XIX ст. із здійсненням промислової
революції та формуванням технологічного способу виробництва, заснованого на
машинній праці.
Міжнародна міграція робочої сили спричинена насамперед економічними
факторами:
по-перше, дією законів капіталістичного нагромадження,
народонаселення, нерівномірності економічного розвитку тощо, які зумовлюють
відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої сили в інших;
по-друге, істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати,
рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо;
по-третє, циклічним характером економічного розвитку, зокрема
асинхронністю економічного циклу в різних країнах;
по-четверте, нерівномірним розгортанням НТР, структурних криз і
структурних реформ;
по-п'яте, демографічними факторами, різницею у природному прирості
населення. Так, якщо у XX ст. темпи щорічного приросту населення у
слаборозвинутих країнах становили приблизно 2,5%, то в розвинутих вони не
перевищували 1%;
по-шосте, політичними, військовими, національно-етнічними та іншими
неекономічними чинниками.

Міжнародна міграція робочої сили — форма міграції населення, яка полягає
в переміщенні працездатного населення у межах світового господарства в
пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до економічних законів.

Певною мірою таке переміщення зумовлене неекономічними факторами. З
погляду речового змісту міграція малокваліфікованої та некваліфікованої,
недостатньо освіченої робочої сили відбувається, по-перше, з азіатських та
африканських країн у розвинуті країни західної Європи, з
латиноамериканських країн — до США та ін. Цей вид міграції наймасовіший. По-
друге, має місце міграція висококваліфікованої та освіченої робочої сили із
західноєвропейських країн до США, частково із слаборозвинутих країн, країн
колишнього СРСР (зокрема з України до США та країн Західної Європи і деяких
країн Східної Європи).
З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили
означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну
сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу
привласнення створеного нею необхідного і додаткового продукту.
Процес формування інтернаціональної вартості робочої сили складається з
трьох основних елементів:
1) формування нових витрат, пов'язаних з утриманням самого працівника і
членів його сім'ї. Такі витрати – це зрослі фізичні, нервові, психічні,
розумові витрати, зумовлені підвищенням інтенсивності та продуктивності
праці; споживання певної кількості матеріальних і духовних благ за іншими
цінами, оплата житла тощо. Зміни в утриманні членів сім'ї пов'язані з
грошовими переказами на утримання сім'ї, а в разі міграції найманого
працівника з сім'єю — зі споживанням інших благ та новими цінами на них;
2) поява нових витрат, зумовлених необхідністю перекваліфікації,
отримання нової професії, вивчення мови тощо;
3) розвиток нових потреб найманого працівника в якісно новому середовищі.
Йдеться про модифікацію соціально-історичного елемента вартості робочої
сили, в якому відображається розвиток матеріальних, соціальних і духовних
потреб.
Як засвідчив чималий досвід формування інтернаціональної вартості
робочої сили в країнах Європейського Союзу, така вартість утворюється на
основі середніх для певного регіону рівнів освіти та кваліфікації
працівників, середньої складності праці, середніх умов відтворення робочої
сили нормальної якості. Виявом цього процесу є вирівнювання заробітної
плати на середньому (а не нижчому і не вищому) для ЄС рівні, на яку
(зарплату) впливає не лише інтернаціональна вартість товару, а й його ціна.
Остання, у свою чергу, може відхилятися вгору й донизу від вартості залежно
від попиту та пропозиції на товар, економічної кон'юнктури загалом та інших
чинників.
В інших країнах та регіонах інтернаціональна вартість може
формуватися на нижчому від середнього рівні. Це зумовлено тим, що
імпортована робоча сила переважно використовується на непрестижних,
нижчеоплачуваних роботах, має місце дискримінація в її використанні (а
отже, й в умовах праці та оплати), в обмеженні економічних, соціальних,
політичних та громадських прав. Така ж ситуація складається в межах ЄС і у
випадку міграції малокваліфікованої робочої сили з асоційованих країн,
держав колишнього СРСР.
Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя в 90-х роках емігрувало
до 25 млн. осіб (на початку 80-х років — приблизно 20 млн. осіб). Кількість
іноземних працівників у США в середині 90-х років становила 7—8 млн. осіб,
в країнах Західної Європи — понад 10 млн. осіб, у нафтодобувних країнах
Близького Сходу — до 4 млн. осіб. Це свідчить про переміщення центру
міграції робочої сили зі США до Західної Європи.
Створюючи кращі умови праці, встановлюючи вищу заробітну плату, США
проводять активну політику переміщення кадрів вищої та найвищої
кваліфікації, особливо молодих. Тому не дивно, що майже третина всіх
лауреатів Нобелівської премії в цій країні — емігранти.
Найбільшого динамізму й завершеності набула міжнародна міграція
робочої сили в країнах Європейського Союзу, про що буде сказано далі.
Важливою її особливістю в 90-ті роки стала масова міграція
працездатного населення як всередині СНД, так і в інші розвинуті країни.
Наприклад, у Росії в середині 90-х років налічувалося до 3 млн. мігрантів,
зокрема й з України.
Якісно новою формою міграції робочої сили в епоху НТР є масові
переміщення науково-технічних кадрів із Західної Європи та країн СНД
(насамперед з Росії та України) до США.
Ще однією рисою міжнародного руху робочої сили в сучасних умовах є
послаблення стихійності та посилення регульованості цього процесу як з боку
окремих національних країн, так і міжнародних організацій. Крім того,
постійно зростають масштаби нелегальної еміграції. Так, щорічний потік
нелегальних емігрантів до США перевищує 1 мли. осіб. Розвинуті країни світу
намагаються проводити імміграційну політику з метою припливу й використання
найбільш працездатної, мобільної, в розквіті фізичних та розумових
здібностей робочої сили.
Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція
робочої сили має позитивні й негативні наслідки. Позитивним для країн-
експортерів робочої сили є зменшення безробіття, набуття емігрантами нових
знань і досвіду, поліпшення їх (та членів їх сімей) умов життя, отримання
країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових
переказів від емігрантів, а отже, покращення й платіжного балансу (крім
того, повертаючись з еміграції, наймані працівники привозять з собою
цінності та заощадження на суму, яка приблизно дорівнює їх грошовим
переказам).
До негативних наслідків країни-експортера відносять насамперед відплив
високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так звана "втеча умів").
Якщо виходити з наведених вище оцінок про середню вартість створюваної
однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує 400 тис.
дол., а інженера — до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду з
країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків по
кожному емігранту. Ще більших збитків вона зазнає у разі виїзду за кордон
кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться від 1 до 2 млн. дол.

Ця проблема не обминула і Україну. В останній час Президент країни,
Кабінет Міністрів та НАН України прймають невідкладні заходи по поліпшиню
умов праці та заробітної плати науково-технічного потенціалу нації,
створення нових робочих місць.

2. Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили.
Глобальні міграційні процеси робочої сили вимагають державного та
наддержавного регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили —
сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний
рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб
національної економіки і насамперед для потреб розширеного відтворення
крупного капіталу.

Ця сукупність форм і методів залежить від особливостей історичного
розвитку країни, економічної кон'юнктури, умов відтворення. Так, у США в
перші 140 років існування країни відбувалося освоєння величезних вільних
територій, бракувало робочої сили. Тому імміграція с цю країну в той час
була практично вільною (здійснювалася без будь-яких обмежень).
З 1952 p. уряд почав регламентувати в'їзд мігрантів за такими критеріями:
1) суворий відбір мігрантів;
2) члени сім'ї емігрують разом з главою сім'ї;
3) значна питома вага осіб, які іммігрують на підставі родинних зв'язків;
4) відносна свобода вибору місця проживання й роботи;
5) значна частка іммігрантів, які після п'яти років перебування у країні
отримують американське громадянство;
6) чимала частка іноземних громадян набуває статусу біженців.
Отримання громадянства (а отже, працевлаштування в будь-якому штаті,
в тому числі право займатися підприємницькою діяльністю) через п'ять років
закріплено за іммігрантами. Водночас існує категорія не іммігрантів, які
отримують право на працевлаштування на чітко визначений термін, по
закінченні якого вони повинні виїхати з країни.
З-поміж методів державного регулювання міграції робочої сили важлива
роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для
регулювання кількості іммігрантів використовують показник імміграційної
квоти, який розраховують і затверджують щороку. При цьому враховуються
статево вікова структура, рівень освіти, безробіття, наявність ринку житла
та інші параметри. Так, у США в 1995 p. загальна імміграційна квота
становила 675 тис. осіб. Із них родичі американців — 480 тис. (71%), 140
тис. (20%) — спеціалісти (в яких зацікавлені США) і 55 тис. — інші групи
іммігрантів.
Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процедурою визнання
наявних у них документів про освіту або професійну підготовку, роботу за
спеціальністю, встановлення вікового цензу (більші шанси на в'їзд мають
молоді працівники), врахування національності (для забезпечення
національної рівноваги), стану здоров'я, додаткові вимоги до певних
професій і спеціальностей (наприклад, програміст повинен володіти
прийнятими у країні програмними заходами та ін,), врахування деяких якостей
особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в'їзд із певних країн).
Водночас пріоритет віддається підприємцям, які хотіли б зайнятися бізнесом.
Країни-експортери робочої сили також намагаються впливати на міжнародну
міграцію працівників. Вони регулюють обсяги еміграції та якісний склад
емігрантів (деяким із них відмовляють в еміграції через нестачу
кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої
демографічної ситуації); використовують еміграцію як засіб залучення
валютних ресурсів в економіку країни (відкривають валютні рахунки з
наданням вищих відсоткових ставок, створюють вигідніші умови для
використання цих коштів, ставиться вимога про переказ у країну певної
частки зарплати тощо, залучають частину коштів посередницьких організацій
та ін.); країна-експортер намагається захистити права емігрантів за
кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-імпортером, використовуючи
контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном (яка повинна
гарантувати певну заробітну плату, оплату проїзду, житла, медичного
обслуговування тощо); організовують спеціальні установи, фонди,
представництва, аташе з праці при посольствах тощо, які приймають народні
конвенції, угоди з трудової міграції, дотримання основних прав емігрантів,
допомагають у забезпеченні їх медичними послугами, житлом, навчанням дітей
у школі (цим насамперед займаються спеціальні фонди).
Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є
запровадження обов'язкового державного ліцензування діяльності організацій
щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим
організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв'язки
й можуть нести відповідальність (юридичну, матеріальну) за свої дії.
Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окремими країнами в
сучасних умовах відбувається на підставі правових норм і правил,
зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед МОП. При
цьому держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет
міжнародного права над національним.
МОП створена в 1919 p. У 1962 p. на 46-й сесії МОП було прийнято
угоду про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювалися
такі ж права мігрантів, як і корінних жителів, зокрема у сфері соціального
забезпечення. Країни, які ратифікували цю угоду, зобов'язалися надавати
мігрантам за місцем їх проживання соціальну допомогу (оплату медичного
обслуговування, допомогу в разі безробіття, хвороби, інвалідності,
професійного захворювання тощо). У загальнішому плані визначається рівність
мігрантів щодо національності, релігії, статі тощо.
Захист прав мігрантів забезпечується через організацію безплатних
служб для допомоги мігрантам. Ці служби надають їм необхідну інформацію,
вживають заходів, які допомагають виїзду мігрантів та їх переміщенню,
забезпечують переведення заробітної плати й заощаджень на батьківщину,
дбають про письмове оформлення трудових контрактів і дотримання прав
мігрантів на їх отримання (ці контракти передбачають термін найму, умови та
зміст праці, рівень заробітної плати і порядок її виплати), про рівність в
отриманні мінімальної заробітної плати, забезпечення права на освіту і
здобуття кваліфікації (а також її підвищення), участі в профспілках,
працевлаштування й соціальне забезпечення.

3. Міжнародна економічна інтеграція

Процеси інтернаціоналізацію одиничного поділу праці, формування
інтернаціональної вартості супроводжуються посиленням міжнародної
концентрації виробництва, міжнародною кооперацією та спеціалізацією тощо. В
сукупності вони є матеріальною основою інтернаціоналізації виробничих
відносин (або відносин економічної власності) і господарського механізму,
що, у свою чергу, детермінує процес інтернаціоналізації соціальних,
правових та інших надбудовних відносин.
Найбільшого розвитку ці процеси набули в інтеграції країн Західної
Європи, зокрема в утворенні та функціонуванні Європейського економічного
співтовариства, або "Спільного ринку". Спершу це було об'єднання шести
країн (ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Голландії та Люксембургу), які
підписали "Римський договір" 1957 p., що набрав чинності з 1.1.1958. У 1973
p. до них приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 p. — Греція,
у 1986 p. — Португалія та Іспанія. У 1991 p. на сесії ЄЕС було підписано
угоду між ЄЕС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про
створення Європейського економічного простору (ЄЕП). До ЄАВТ, яка була
створена в 1960 p., увійшли Великобританія, Норвегія, Данія, Швеція,
Австрія, Швейцарія, Португалія. Отже, в ЄЕП входять нині 17 європейських
країн, у ЄС — 15.
Згідно з Єдиним Європейським актом 1987 p. і Маастрихтським договором
1991 p. було утворено Європейський Союз із загальною кількістю населення
понад 370 млн. осіб. Подали заяви про входження до ЄС Австрія, Туреччина,
Польща, Угорщина та інші країни. Мають намір вступити до цієї організації
деякі країни колишнього СРСР, зокрема Україна, Білорусь, республіки Балтії.
У недалекому майбутньому ЄС може налічувати понад 20 держав Європи.
Головними органами ЄС є Рада Міністрів (до якої входять представники країн-
членів на рівні міністрів і яка наділена законодавчою владою, а її рішення
обов'язкові і входять до національного законодавства); Європейська комісія
(у складі 20 осіб, яких призначають уряди національних країн на 5 років),
яка виступає із законодавчими ініціативами та сприяє їх втіленню в життя та
ін.; Європейський Парламент (до нього прямим голосуванням обирають 626
депутатів, які здійснюють законотворчу діяльність і контролюють діяльність
ЄС, Європейського Суду та ін.).
Колишній голова Комісії EC Жак Делор підрахував в 1992 p., що за 33 роки
свого існування EC пережив 19 років динамічного розвитку, 5 років криз, 19
років застою. За цей час були закладені основи митного союзу (знижені, а
відтак скасовані митні збори при перевезенні товарів з країни в країну,
встановлені єдині тарифи в торгівлі з іншими державами); жителі країн-
учасниць мають змогу пересуватися всередині співтовариства без паспортів і
віз (лише з національним посвідченням особи), почалося взаємне визнання
свідоцтв та дипломів про освіту, громадяни інтегрованих країн мають право
на постійне проживання в іншій країні за наявності роботи; проводиться
спільна сільськогосподарська політика; майже без перепон компанії цих країн
роблять взаємні інвестиції; досягнуто значного прогресу щодо вільного
переміщення товарів і послуг, робочої сили і капіталів. Надалі планується
узгоджувати єдину податкову, цінову політику тощо, тобто домогтися
економічної інтеграції. Так, з 1993 p. будь-який банк-резидент має право на
здійснення всіх банківських операцій у будь-якій країні ЄС. У 1999 p.
створено Центральний Європейський банк, який разом із центральними банками
інших країн ЄС сформує єдину Європейську систему центральних банків, а у
безготівковий обіг введено єдину валюту євро (у готівковій обіг вона буде
запроваджена в 2003 p.).
Експерти Комісії ЄС підрахували, що остаточна ліквідація торговельних
бар'єрів дасть щорічну економію 15 країнам у сумі майже 330 млрд. дол.;
введення єдиної грошової валюти зекономить 10 млрд. дол.; ціни на споживчі
товари внаслідок посилення конкуренції знижуватимуться на 4,5—5% щорічно;
темпи зростання економіки підвищаться на 4,5—7%; на 1,8—5,7 млн.
збільшиться кількість робочих місць. Для досягнення цього уже нині
формується єдиний наднаціональний бюджет у сумі майже 100 млрд. євро.
Крім економічної, ЄС проводить єдину соціальну політику, спрямовану (згідно
з офіційними документами) на забезпечення вищого рівня соціальної єдності,
унеможливлення експлуатації.
Але економічна інтеграція супроводжується й значними втратами. У
країнах ЄС зросло безробіття (до 22 млн. осіб), із сільськогосподарського
обігу через перевиробництво продукції до 2000 p. буде вилучено майже 15
млн. га землі, знищується чимало готової сільськогосподарської продукції, в
той час як у країнах ЄС налічується майже ЗО млн. бідних. Але загалом
життєвий рівень більшості населення підвищується. Наприкінці 80-х років
жителі ЄС витрачали на продовольство до 20% споживчих витрат, у 1987 p.
уперше витрати на відпочинок та розваги перевищували витрати на харчування.
Передбачається скорочення середнього робочого тижня до 35—36 годин та ін.
Економічна інтеграція не може не супроводжуватися політичною, юридичною
та іншими видами інтеграції у сфері надбудови. Сьогодні ЄС — це переважно
конфедеративний устрій зі значними елементами федерації. Такі органи цієї
організації, як Рада та Комісія, наділені правом прийняття юридичне
обов'язкових для держав—членів цього товариства рішень з багатьох питань.
Крім проблем вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили та
капіталів, керівні органи товариства мають право вирішального голосу
(наднаціональне право) у сфері сільськогосподарської, антитрестівської,
транспортної політики та у сфері зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Згідно
з рішеннями Маастріх-тського договору в ЄС запроваджено єдине громадянство.
Водночас ці країни не проводять єдиної промислової політики. Згодом органи
ЄС матимуть право регулювати валютні відносини. Тому справедливим є
твердження Дж. Піндера (професора Королівського інституту міжнародних
відносин Великобританії) про те, що "розвиток співтовариства з часу його
утворення може розглядатися як поступ до створення федеративної системи".
Якщо інтеграція, на його думку, пошириться й на сферу безпеки, то це
співтовариство стане федеративною державою.
Нині, коли наднаціональні органи приймають закони лише у межах тих
функцій, які добровільно делегують Їм національні держави, закони окремих
країн не можуть протиставлятися законам всього співтовариства і не повинна
виникати проблема їх пріоритету. З прийняттям у 1986 p. Єдиного
Європейського акта в разі конфлікту національного права і права
співтовариства пріоритет надається праву співтовариства.
Право співтовариства поширюється на всіх фізичних та юридичних осіб у
країнах. Для того, щоб воно набрало чинності, не вимагається згода всіх
учасників співтовариства. До кінця 90-х років сферами такого права, крім
названих, буде єдина політика в соціальній сфері, в сфері охорони
навколишнього середовища, фундаментальних досліджень, регіональна політика.
Більшість країн ЄС дійшли висновку про необхідність поглиблення інтеграції
у сфері зовнішньої політики та безпеки. Планується створення Кабінету
Міністрів ЄС. До 2010 p., коли кількість держав співтовариства зросте майже
вдвічі, постане питання обрання президента, головною функцією якого буде
координація діяльності держав співтовариства у політичній, військовій,
соціальній, економічній та інших сферах.
У наступному столітті відбуватиметься боротьба двох суперечливих
тенденцій. Перша з них — тенденція до утворення моноетнічних держав. Так,
за науковими прогнозами, до 100-річчя ООН (заснована у 1949 p.) на планеті
з'являться ще майже 100 нових держав. Друга тенденція — створення
економічних угруповань багатьох країн конфедеративного і федеративного
типу.

Література:

1. “Міжнародні економічні відносини” В.Б.Буглай, Н.Н.Ливенцев. Москва,
“Фінанси і статистика”, 1996 р. – 347с.;

2. “Міжнародні економічні відносини” Е.Ф.Авдокушин Москва, Информационно-
внедренческий центр “Маркетинг”, 1997 р. – 289с.;

3. Мочерний С.В. «Економічна теорія: Посібник для студентів вищих закладів
освіти». – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 592с.;

4. Тлумачний словник економічних термінів “Це - бізнес”. Київ,
“Альтерпрес”, 1996р. – 278с.;

5. Положення міжнародного валютного фонду.

· Зовнішньоекономічна діяльність є одним із найважливіших напрямків розвитку підприємництва. Завдяки їй забезпечується покриття потреб країн світового співтовариства у сировині, матеріалах, паливі, енергоносіях, машинах, обладнанні та устаткуванні, товарах широкого вжитку, послугах. Разом з тим зовнішньоекономічна діяльність є суттєвим джерелом валютних надходжень до державного бюджету. В умовах переходу до ринку зовнішньоекономічна діяльність виступає невід'ємним напрямом підприємництва багатьох великих, середніх та малих фірм, які функціонують у промисловості, сільському господарстві, будівництві, зв'язку, на транспорті, у фінансовій сфері тощо. Цим обумовлено помітний інтерес до питань, пов'язаних зі здійсненням зовнішньоекономічної діяльності.

· Саме суперечності стандартів підприємницької діяльності різних країн призводять до коректування та вдосконалення економічних відносин на міжнародному рівні, що є важливим фактором формування добробуту не лише учасників зовнішньоекономічної діяльності підприємства, а й охоплює державний бюджет країни, тобто несе в собі вплив на все населення цивілізованого суспільства.

·

· 1. Прямі іноземні інвестиції. Суб’єкти вивозу капіталу

· Під інвестиціями розуміють усі види активів, вкладених у господарську діяльність для отримання доходу. За економічним визначенням інвестиції – це витрати суб’єктів господарської діяльності на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та пов’язані з цим зміни оборотного капіталу. Інвестиції поділяються на внутрішні й зовнішні. Внутрішні інвестиції стосуються юридичних і фізичних осіб однієї держави. Зовнішні (іноземні) – це фінансові активи або матеріальні кошти, які експортуються юридичними або фізичними особами з однієї країни і вкладаються у бізнес на території іншої країни.

· Іноземні інвестиції — це ті, реалізація яких передбачає взаємодію учасників, що належать різним державам (резидентів та нерезидентів по відношенню до конкретної країни) і ними здійснюється експорт капіталу з країни базування, яка є місцем переважного перебування інвестиційного суб'єкта.

· З поняттям іноземних інвестицій пов'язані поняття «втеча капіталу» та «чистий приплив капіталу». Переведення значних розмірів капіталу в країни з більш сприятливим інвестиційним кліматом (для уникнення високого оподаткування, негативних наслідків інфляції, ризику експропріації та ін.) — це втеча капіталу. Її головною метою є вигідна гарантованість його розміщення в інших країнах. Різниця між обсягом надходження грошових коштів із-за кордону (через позики і продаж іноземним інвесторам фінансових активів) та обсягом вивозу капіталу у формах позик іноземним постачальникам чи купівлі фінансових активів зарубіжних емітентів складає чистий приплив капіталу.

· Основу вкладення іноземного приватного капіталу складають прямі та портфельні інвестиції.

· Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – це підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує йому контроль над бізнесом, у який він вкладений. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25%.

· За рахунок прямих інвестицій за кордоном створюються зарубіжні фірми у вигляді дочірньої компанії, асоційованої компанії, відділення або в інших формах. Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компанія, що має статус юридичної особи з власним балансом. Контроль за нею здійснює банківська компанія, яка володіє основною частиною її акцій або всім її капіталом. Асоційована компанія відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить значна, але не основна частина акцій. Відділення не є самостійними компаніями і повністю належать батьківській фірмі. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу, в яких іноземному інвестору може належати будь – яка частина акцій.

· До прямих іноземних інвестицій належать як початкові придбання інвестором власності за кордоном, так і всі наступні операції між інвестором і фірмою, у яку вкладено капітал. Характерною ознакою прямих іноземних інвестицій є встановлення тривалих ділових стосунків між інвесторами та підприємствами, за яких інвестор має значний вплив на рішення, які приймає підприємство.

· Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) мають три основні компоненти:

· ● акційний капітал – купівля інвестором акцій підприємства в іншій країні;

· ● реінвестовані доходи – пряма частка доходів інвестора (пропорційно до прямої акційної участі), що не розподілені як дивіденди філіями, чи доходи, що не переказані до материнської фірми;

· ● внутрішньо фірмові позики, або внутрішньо фірмові боргові трансакції – це коротко – чи довгострокові позики, що надаються один одному прямими інвесторами (материнськими компаніями та їхніми філіями).

· Поряд із прямими і портфельними інвестиціями важливу роль у міжнародному інвестиційному процесі відіграє державна іноземна допомога. Структурно її формують гранти, позики і технічна допомога, що мають як дво-, так і багатосторонню основу.

· Проблема оцінки ефективності іноземної допомоги, характеру її впливу на економіку країн-реципієнтів дискусійна, особливо в сучасних умовах. З одного боку, з раціональним використанням іноземної допомоги багато в чому пов'язані економічні успіхи Тайваню, Ізраїлю, Південної Кореї, окремих країн з перехідною економікою (Угорщина, Польща). З іншого боку, для багатьох країн іноземна допомога не тільки не сприяла прискоренню темпів економічного зростання, але й поглиблювала соціально-економічні диспропорції.

· Як підсумок потрібно зазначити, що на формування міжнародної інвестиційної політики впливає багато факторів, основними з яких є:

· • фактори, які визначають конкурентні переваги компанії (масштаби діяльності, диверсифікація продуктів, патенти і торгові марки, управлінський та маркетинговий досвід, власні технології тощо);

· • специфічне територіальне розміщення факторів виробництва, таких, як природні ресурси та робоча сила;

· • переваги інтернаціоналізації виробничих сил та інші.

· В світовій системі господарювання іноземні інвестиції виступають важливим економічним важелем і викликають необхідність зламу національних перегородок та інтенсивний перехід до конкурентоспроможної моделі національної економіки.

· Фактори, що формують механізм залучення іноземних інвестицій, не є чимось постійним і незмінним. Вони формуються залежно від багатьох чинників.

· Важливим елементом механізму залучення іноземних інвестицій є введення системи пільгового оподаткування.

Дата добавления: 2015-05-26