Предмет та структура естетики

Слово «естетика»– грецького походження, у перекладі означає – той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Термін «естетика» увійшов до науки в середині XVIII ст. Вперше його застосував німецький філософ А. Баумгартен для позначення нового розділу в філософії. А. Баумгартен увів у філософію розділ «Теорія чуттєвого сприйняття» і запропонував назвати його терміном «естетика». Він міцно укоренився у філософській термінології, і вже з XVIII ст. естетику почали розуміти як науку, що вивчає лише «філософію прекрасного», або філософію мистецтва.

Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямами: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах

Одним з головних питань в обсязі вивчення естетики є питання про мистецтво. Естетика досліджує загальні закономірності розвитку мистецтва, які виявляються у його різновидах. Вона вивчає і власне процес художньої творчості, її суб'єкт, об'єкт та засоби творення, крім того, процес художнього сприймання мистецтва та ін., тому що мистецтво існує лише у соціально-комунікативній системі художник – мистецтво – споглядач, або художня творчість – мистецтво – художнє сприйняття.

Естетика вивчає ціннісне ставлення людини до явищ буття, яке може бути: прекрасним, потворним, сатиричним, гумористичним, трагічним, комічним, піднесеним та ін. Крім того естетика досліджує закономірності естетичної діяльності суспільства, закономірності естетичного сприйняття людиною дійсності тощо. Аналіз естетичної діяльності дозволяє зрозуміти, як людина створює прекрасне у житті, як саме вона усвідомлює його. Іншими словами, естетика розглядає суб'єкти творчості та сприйняття (художник, публіка, імпровізатор, виконавець, критик та ін.), об'єкти творчості, засоби, процеси і результати естетичної творчості й сприймання.

24. естетичні уявлення у синкретичній культурі первісного суспільства

Для первісної культури характерна єдність, синкретизм ути_

літарного і художнього елементів. Уява людини про світ ще не

сформувалася. Сама людина і суспільство розглядаються як час_

тина навколишнього світу, відображеного в міфах.

Міфологічне мислення формувалося на основі практичного

відношення до світу. Міф значною мірою був пов’язаний із роз_

витком фантазії, уяви і спочатку супроводжував магічні ритуали

й обряди. Встановлення магічних причин взаємозв’язку природ_

них або суспільних процесів доповнювалося фантастичними ан_

тропоморфними зв’язками і відношеннями.

Міфологія — це форма суспільної свідомості, засіб розумін_

ня взаємопов’язаності і причинно_наслідкової обумовленості при_

родної і соціальної дійсності як одного цілого, спрямована на

подолання фундаментальних протиріч людського існування, на

гармонізацію відношень особистості, суспільства і природи.

Зміст міфу уявлявся первісній свідомості реальним, тому що

втілював колективний, «надійний» досвід осмислення дійсності

множиною поколінь. Цей досвід служив предметом віри, а не кри_

тики. Міфи підтверджували прийняту в даному суспільстві систему

цінностей, підтримували і установлювали певні норми поведінки.

Головними передумовами своєрідної міфологічної «логіки»

було, по_перше, те, що первісна людина не виділяла себе з на_

вколишнього природного і соціального середовища, і, по_друге,

те, що мислення зберігало нероздільність, було невіддільне від

емоційно_афектної, моторної сфери життя людини та його пси_

хіки. Наслідком цього явилося наївне олюднення всієї природи,

загальна персоніфікація, метафоричне зіставлення природних,

соціальних і культурних об’єктів.

На природні об’єкти переносилися людські властивості, їм

приписувалася піднесеність, розумність, людські почуття, часто

і зовнішня антропоморфність, і, навпаки, міфологічним пред_

кам могли бути привласнені риси природних об’єктів, особливо

тварин. Визначені сили і спроможності могли бути пластично

виражені багаторукістю, багатоокістю, найдивовижнішими транс_

формаціями зовнішнього образу; для міфу характерно, що різно_

манітні духи, боги і герої, а тим самим і подані ними стихії,

природні об’єкти і людські спроможності були пов’язані сімей_

но_родовими відносинами.

Розповідь про події минулого служить у міфі засобом опису

устрою світу, засобом пояснення його теперішнього стану. Най_

важливіша функція міфу — створення моделі, прикладу, зразка.

Залишаючи зразки для імітації та відтворення, міфічні герої

одночасно «випромінюють» магічні духовні сили, що продовжу_

ють підтримувати порядок, встановлений у природі і суспільстві.

Підтримання такого порядку також є важливою функцією міфу.

Вона здійснюється за допомогою ритуалів. У них міфічний час і

герої не тільки зображуються, але ніби відроджуються з їхньою

магічною силою, події повторюються і наново актуалізуються.

Міф і ритуал складають дві сторони — так би мовити, тео_

ретичну і практичну – одного і того ж феномена: забезпечення

«вічного повернення» і безперервності природних і життєвих

циклів, збереження колись встановленого порядку.

Отже, основними властивостями міфу є: конкретність події;

тілесність, осяжність діючих сил; емоційність викладу; проекція

людських якостей на предмети навколишнього світу; чуттєве

сприйняття навколишнього; образність розповіді.

Міфологія є найдавнішим, архаїчним ідеологічним утворен_

ням, що має синкретичний характер. У міфі переплетені зарод_

кові елементи релігії, філософії, науки, мистецтва. Органічний

зв’язок міфу з ритуалом, що здійснювався музично_хореографіч_

ними, «передтеатральними» і словесними засобами, мав свою

приховану, неусвідомлену естетику. Мистецтво згодом цілком

відокремилося від міфу і ритуалу, але зберегло специфічне по_

єднання узагальнень із конкретними уявленнями. Збереглося і

широке оперування в ньому міфологічними темами та мотивами

25.Естетика Античності

Гармонія і пропорція стають ідеалом культури античної Греції естетика античності і трактуються як краса людського тіла у поєднання з величчю духу. Аполлон уособлював не лише ідеал краси, а й раціоналістичне сприйняття світу. У період архаїки стався якісний стрибок в інтелектуальному розвитку людства: перехід від релігійно-міфологічних уявлень про світ до його філософського осмислення. Додаткові матеріали мають бути подані заявником протягом двох місяців від дати одержання ним повідомлення чи висновку закладу експертизи або копій матеріалів, що протиставлені заявці. Народність оповідань Марка Вовчка Тема 13. Якщо право на одержання одного і того ж патенту мають кілька осіб, їм видається один патент. З 1920 року Рильський учителює в школах Києва, викладає українську мову і літературу на робітфаці Київського університету. Похований у Чернігові поблизу Троїцького монастиря.

26. Естетичні погляди Августина Блаженного в епоху Середньовіччя

27. гуманістична естетика епохи Відродження

Гуманізм епохи Відродження — європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.

Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до серединиXVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину,Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію,Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію,Угорщину, Хорватію та інші країни.

Зародження гуманізму пов'язують з іменем поета й мислителяФранческо Петрарки (1304–1374). Гуманізм був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство.

Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю

28. Естетичні теорії сучасності

На практику розвитку європейського мистецтва XX ст. знач­ний вплив зробив позитивізм, основоположником якого був французький філософ Огюст Конт (1798—1857), і неопози­тивізм, що склався на початку 20-х років XX ст.

Проголосивши позитивізм своєрідною вершиною інтелектуаль­ної еволюції людства, О. Конт абсолютизував конкретну річ і нех­тував питаннями зв’язку, залежності, що виникають між речами.

Поширений у мистецтві Франції в другій половині XIX ст. натуралізм (Г. де Мопассан, Е. Золя, брати Е. і Ж. Гонкури та ін.) спирався на традиції позитивістської філософії О. Конта.

Натуралісти ринулися до неупередженого, «об’єктивного» відтворення реальності, до кропіткого «нанизування» фактів. При цьому вони з особливою старанністю розробляли випадки хворобливого психічного стану особистості, аморальної поведінки. Теми «поганої» спадкоємності, свідомий акцент на аналізі па­тології особистості широко подані в серії романів Е. Золя «Ругон-Маккари», у якій найбільш послідовно втілені теоретичні принципи натуралізму.

Слід зазначити, що позиція Е. Золя була добре відома в Німеч­чині, і ряд німецьких письменників активно підтримував нату­ралізм. Теорія спадковості, якою захоплювалися німецькі нату­ралісти, насамперед І. Шлаф і А. Гольц, достатньо легко поєдну­валася з естетикою Фрідріха Ніцше (1844—1900).

29. становлення і розвиток естетичної думки в культурі і духовному житті україни

Витоки естетичної думки в Росії і Україні відносяться до періоду Київської Русі. У період раннього феодалізму естетич­на думка Давньої Русі, як це було й в інших країнах, ще не відмежувалася від інших галузей знання і від релігії. У Київській Русі естетичне мислення розвивається на підгрунті язичниць­кого світогляду — давньослов’янської релігії і міфології. Основ­ний елемент язичництва — наївний пантеїзм. Перші пробле­ми, що їх розглядає давньоруська філософія й естетика, — з’я­совування понять про душу, про взаємовідносини душі і тіла. З проникненням у Київську Русь християнства встановлюються зв’язки з культурою Візантії, південних слов’ян і інших народів Європи. Давньоруські мислителі знайомляться з естетичною думкою античності, працями Арістотеля, Демокріта, Платона. Значна роль у поширенні естетичних понять у Давній Русі належить перекладеним працям Іоанна Дамаскіна (675—753) («Діалектика»), Іоанна Екзарха Болгарського («Шестоднев»), Пилипа Пустинника («Діоптра») та ін. Завдяки ж їм на Русі стають відомими античні вчення про чотири стихії як першоелементи світобудови, про різноманітні трактування взаємовідносин душі і тіла та ін.

30. Прекрасне і потворне

Прекрасне — особливий вимір людини, пов'язаний з її самореалізацією і самоутвердженням в своїх родових якостях, у цілісному функціонуванні, вільному виявленні своїх потенціалів і сил. Як і без щастя, так і без прекрасного доля людини позбавляється сенсу, а життя — перспективи. Прагнучи до прекрасного, людина має важливі ціннісні орієнтири і проявляє активність, долає перешкоди і бореться за їх реалізацію. Прекрасне викликає певний психічний стан, що підвищує загальний життєвий тонус людини і її творчий потенціал, оздоровлює психіку і сприяє оптимістичному світосприйняттю. У прекрасному в найбільш концентрованому вигляді проявляється гуманна і творча сутність людини, її незгасаюча потреба в духовній цілісності та збагаченні своїх потенцій, розширення діапазону творчості і впливу.

До потворного (огидного) відносять усе дисгармонійне, ущербне, низьке, жалюгідне, вороже, страхітливе, словом, усе те, що виступає як "антицінність" і не відповідає родовій сутності людини, її ідеалам, все те, що вона прагне знищити або уникнути.

У реальному житті прекрасне і потворне несуть у собі конкретно-історичний зміст, у їх формуванні і трактуванні головну роль відіграє спосіб життя, рівень і характер матеріальної і духовної культури, менталітет, традиції, фізичний і духовний стан людини.

31.Піднесене та низьке

Піднесене — категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних та художніх явищ, які є винятковими за своїми кількісно-якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання.

Щоб з’ясувати специфіку піднесеного, доцільно порівняти цю естетичну категорію з прекрасним:

якщо прекрасне завжди несе у собі людську міру, то підне­сене — це перевищення міри, тобто піднесене — це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву;

Низьке — категорія естетики, яка відтворює гранично нега­тивні явища дійсності і особливості суспільного та індивіду­ального життя, які викликають у людини співвідносну есте­тичну реакцію (презирство й зневагу).

Як низькі сприймаються явища, які приховують в собі, містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважа­ють процесу самореалізації особистості. Через це низьке пов’я­зано з проявами бездуховності, аморальної поведінки.

За своїми якостями низьке є протилежним піднесеному, має спільні риси, з одного боку, з потворним, а, з іншого — з трагіч­ним та комічним.

32. трагічне і комічне

Трагічне — естетична категорія, яка характеризує ту грань освоєння світу, що викликається сприйняттям глибоких страждань і навіть загибелі людей, котрі втілюють у собі суспільний естетичний ідеал.

Трагічне тісно пов'язане з величним, оскільки виявляє гідність і велич людини, здатної до самопожертви (Яків у романі «Чого не гоїть вогонь»Уласа Самчука, Калнишевський у романі «Журавлиний крик» Роман Іваничука).

Трагічне становить основу жанрових різновидів трагедії. Трагічні ситуації і колізії художньо досліджуються і в епічних творах («Людина і зброя»Олеся Гончара, трилогія «Озі» Уласа Самчука). Трагічним пафосом пройнято чимало ліричних творів Євгена Маланюка, Євгена Плужника, поетів«розстріляного відродження», шістдесятників-дисидентів. Трагічне по-своєму виявлялося у вершинних творах класицизму, романтизму, реалізму,екзистенціалізму.

Комічне — категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху іпригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення.

Дата добавления: 2015-05-26