Діяльність ОУН та УПА в українській історії

ОУН- організація українських націоналістів.

Після вбивства НКВС у 1938 р. керівника ОУН Є. Коновальця в організації почалася міжфракційна боротьба. Фракцію ветеранів й емігрантів очолював А. Мельник. Радикальних бойовиків, які вели в Західній Україні підпільну боротьбу, очолив С. Бандера.

Конференція ОУН (Рим, серпень 1939 р.) оголосила керівником А. Мельника, однак прихильники С. Бандери цього не визнали. Напередодні війни націоналістичний рух виявився розколотим.

Фракція А. Мельника орієнтувалася на Німеччину, оскільки західна демократія нехтувала українським питанням. С. Бандера виступав за створення підпільної армії ОУН для боротьби за українську державність. Головним ворогом він вважав сталінський режим, хоча не виключалася можливість боротьби з Німеччиною.

У лютому 1940 р. у Кракові було скликано конференцію ОУН, яка відкинула рішення римського збору ОУН. Відтоді ОУН офіційно розкололася на дві ворогуючі організації: ОУН(р) або ОУН(б) — революційна, чи бандерівська, і ОУН(м) — мельниківська.

Після нападу Німеччини на СРСР С. Бандера почав добиватися підтримки нацистів, підкреслюючи цілком очевидний факт: для ОУН новий ворог Гітлера в особі Сталіна є противником № 1.З ініціативи мельниківців незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українські частини — «Нахтігаль» і «Роланд». Гітлерівці розраховували застосовувати їх, в основному, для каральних акцій проти поляків і євреїв.

ЗО червня 1941 р. при підтримці «Нахтігалю» ОУН(б) проголосила у щойно захопленому німцями Львові утворення Української держави. На чолі уряду було поставлено одного з найближчих соратників С. Бандери Я. Стецька. Берлін відреагував арештом С. Бандери та його найближчих співробітників. Гітлер волів використати ОУН як «п’яту колону», але рішуче відкидав найменші ознаки її незалежної поведінки, а тим більше несанкціоноване проголошення української державності.

Зазнала невдачі спроба оунівців шляхом дій «похідних груп», які просувалися по Україні за німцями, встановити місцеве самоврядування під контролем ОУН. Нацистська адміністрація за допомогою частин СС розгромила осередки бандерівців і мельниківців. Оунівці змушені були піти в підпілля.

Восени 1941 р. Т. Бульба (Боровець) сформував на Поліссі і Волині загони «Польської Січі». Бульба не був оунівцем і користувався підтримкою уряду УНР у вигнанні. Прагнучи зберегти самостійність, він перетворив свої загони на партизанські і дав їм назву — Українська повстанська армія (УПА). Бульбівці боролися одночасно з німцями і радянськими партизанами, але не досить активно.

Восени 1942 р. ОУН(б) взяла курс на створення партизанської армії, яка мала боротися як з окупантами, так і з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. В цю армію, яку називали УПА, явочно було включено збройні формування Бульби і ОУН(м). Очолив армію один з керівників розформованого німцями «Нахтігалю» Роман Шухевич (бойовий псевдонім Тарас Чупринка).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (за деякими оцінками до 100 тис. на початок 1944 р.) і діяла переважно на Волині, Поліссі, Галичині. Разом з тим нечисленне оунівське антифашистське підпілля діяло в центрі, сході і на півдні України. Керівні кадри УПА складалися переважно з бандерівців.

У 1942—1943 рр. УПА вела запеклу боротьбу з польською Армією Крайовою (АК), підпорядкованою лондонському еміграційному урядові Польщі. Ця боротьба, яку розпалювала і німецька адміністрація, набула характеру етнічної чистки як з боку УПА, так і з боку АК. В ній загинули десятки тисяч мирних українців на Холмщині і поляків на Волині.

Коли Червона Армія зайняла Лівобережжя і Донбас, війна між УПА і німцями майже вщухла. Оунівці, готуючись до боротьби зі сталінізмом, не бажали втрачати зусиль на війну з німцями, влада яких мала тимчасовий характер. Проте в окремих випадках підрозділи УПА продовжували завдавати ударів німецьким окупантам.

Як партизанська армія, УПА здебільшого не йшла на відкриті бої з регулярними радянськими військами. Однак сутички між ними були досить частими. Так, під час однієї з них весною 1944 року був смертельно поранений радянський командуючий фронтом М. Ватутін.

Отже, УПА виникла як стихійний народний протест проти фашистського окупаційного режиму. У 1941—1943 рр! такий протест мав характер антифашистського, національно-визвольного руху. В другій половині війни дії УПА були спрямовані в антисталінське і антипольське річище, які стали головними ворогами української державності.

Дата добавления: 2015-05-26