Українські землі в складі Австрійської імперії

Унаслідок першого (1772 рік) і третього (1795 рік) поділів Речі Посполитої та згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775 рік) до багатонаціональної Австрійської імперії відійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі) та майже вся Буковина (без Хотинської землі). Під владою цієї імперії в складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином, Габсбурги стали володарями значної частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. осіб.

Українські землі, що перебували під владою Російської імперії, управлялися з одного центру — Петербурга, західноукраїнські землі входили до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії.

Так, Галичину разом з частиною польських земель виділено в окремий край — «королівство Галіцїї та Лодомерй» з центром у Львові. У цій адміністративній одиниці штучно об'єднали етнічні українські землі з частиною польських.

Умовною межею між українською (східною) та польською (західною) частинами Галичини стала р. Сян. В адміністративному плані королівство Галіції та Лодомерії поділялося на 19 округів, 12 з яких становили українську Східну Галичину.

1786 року на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковина з центром у Чернівцях. У 1795-1809 pp. також була приєднана Холмщина. Закарпаття, як і раніше, залишалося в складі Пожонського (Братиславського) намісництва.

Адміністративна влада в коронному краї належала губернському управлінню, очолюваному губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках усю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Найвищий представницький орган у Галичині — сейм — збирався тільки один раз, у 1780 році. Існував виконавчий орган сейму — становий крайовий комітет. На місцях адміністративна й судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами керували магістрати, до складу яких уходили війт, бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі).

Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялася на жупи (комітати), які складалися з доміній. Усі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню.

Як бачимо, перебування українських земель навіть у складі однієї австрійської держави залишало західноукраїнські землі адміністративно й територіально розмежованими.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрії збіглася в часі з першою хвилею модернізаційних реформ, які в 70-80 pp. XVIII ст. здійснювали австрійські монархи Марія-Терезія та Иосиф II.

На роки їхнього правління припадає остаточне оформлення й розквіт австрійського абсолютизму. Саме Марія-Терезія започаткувала реформи в дусі політики освіченого абсолютизму, які передбачали посилення дер-жавної централізації, осучаснення аграрних відносин, обмеження міського самоврядування й цехових привілеїв, удосконалення системи освіти, запровадження єдиного кримінального кодексу, звуження впливу церкви. Результати реформ:

• уніфіковано судову систему;

• створено постійну армію;

• запроваджено загальну військову повинність;

• установлено прибутковий податок;

• скасовано внутрішні митні кордони й збори;

• створено бюрократичний апарат;

• упорядковано системи обліку й контролю;

• проведено перший перепис населення й земельних угідь;

• скорочено панщину з 5-6 до 3 днів на тиждень (законами 1771 і 1775 pp.);

• звужено юрисдикцію поміщиків над селянами;

• дозволено викуп селянами права на спадкове володіння земельними наділами;

• підпорядковано церкву державі;

• усі релігійні конфесії одержали рівні права;

• надано право всім жителям краю здобувати освіту, а в початковій школі дозволено навчатися рідною мовою;

• відкрито широку мережу світських шкіл державним коштом.

Реформаторська політика Марії-Терезії дещо обмежила всевладдя поміщиків на західноукраїнських землях, забезпечила умови для підвищення матеріального й освітнього рівня місцевого греко-католицького та православного духовенства й селянства. У містах, містечках і селах була створена мережа шкіл (однокласні — «парафіяльні» з навчанням рідною мовою, трикласні — «тривіальні», чотирикласні — «нормальні» з навчанням німецькою мовою). У 1774 році для греко-католиків заснована духовна семінарія у Відні при церкві св. Варвари (так званий Барбареум), заборонено поміщикам вимагати від священиків і дяків виконання панщини.

Реформи Марії-Терезії перейняв її син Йосиф II. За його рішенням:

• у 1782 році уряд ліквідував особисту залежність селян у Галичині, Чехії, Моравії, Угорщині;

• німецька мова стала офіційною на всій території імперії;

• посилилося онімечування окремих земель держави;

• замінено панщину й натуральні повинності грошовою рентою;

• зроблено спробу ввести єдиний поземельний податок. Намір не був утілений у життя через сильний опір дворянства;

• надано сільським громадам право самоврядування;

• у 1784 році відновлено діяльність Львівського університету, у якому з 1787 року діяв окремий факультет для українських студентів, названий «Studium Rutenum».

Під час здійснення реформ радикальні зміни відбулися майже в усіх сферах суспільного життя.

Адміністративна реформа фактично зробила центральною постаттю крайової влади державного чиновника. Керівник крайового правління — губернатор — призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. З 1772 року по 1849 рік у Галичині змінилося 14 губернаторів. Усі вони, за винятком останнього — польського магната В. Залеського, — були заможними та впливовими австрійцями. Формування адміністративного апарату і в центрі, і на місцях здійснювала виключно окупаційна влада. Галичина перетворилася на справжнє Ельдорадо для багатьох авантюристів. За словами І. Франка, на західноукраїнські землі потяглися довгі ряди німецьких та чеських урядників, котрі впродовж десятиліть «напливали до краю для служби, для хліба і кар'єри». Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. у Галичині налічувалося 3 тис. службовців, але тільки 250 з них — місцевого походження. На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до маєтних класів, а й пройшли відповідну підготовчу «школу» в австрійському бюрократичному державному апараті, де звикли до хабарництва. Така практика державного керівництва була перенесена й до Галичини, а один з перших львівських старост граф Страсольдо перевершив усіх: він викрав велику суму державних грошей і втік за кордон.

Однак Йосиф II, наштовхнувшись на значний опір австрійського, польського та угорського дворянства своїм реформаторським заходам, був змушений наприкінці життя відмінити деякі з них. Після смерті Иосифа II в 1790 році протягом першої половини XIX ст. всі прогресивні перетворення були спочатку згорнуті, а згодом і повністю скасовані його наступниками.

Дата добавления: 2015-05-26