Український національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. §98. Адміністративні зміни на території Австрійської імперії

У середині XIX ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала в стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її вияви під час революційних подій 1848-1849 pp. Ще більші суперечності загострилися між окремими частинами імперії, насамперед між Австрією та Угорщиною, після поразки Відня в австро-прусській війні 1866 року. За цих умов стала реальною загроза розпаду імперії Габсбургів. Щоб уникнути цього, австрійський уряд запропонував укласти угоду, яка надавала б Угорщині значні автономні права.

За угодою, підписаною між Австрією та Угорщиною 1867 року, Австрійська імперія перетворювалася на двоєдину (дуалістичну) державу Австро-Угорщину, яка складалася з двох частин, розділених р. Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії). До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина (так звані землі корони св. Стефана), крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Банат і Воєводину, Хорватію та Словенію, а також Трансільванію і Закарпатську Україну. Угорці вибороли політичну й адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм. В Австрії була запроваджена нова конституція.

На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Спільними для всієї імперії були три міністерства:

• міністерство закордонних справ;

• військове та морське міністерство;

• міністерство фінансів.

Усі інші міністерства були самостійними для Австрії та Угорщини. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалася спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їх складу входили по 60 делегатів від австрійського та угорського парламентів. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, у 1867 році квота встановлювалася у розмірі 70% для Австрії і 30% — для Угорщини.

21 грудня 1867 року імператор Франц-Йосиф І затвердив австро-угорську угоду та конституцію Австрії. Згідно з її положеннями утворювався рейхсрат — двопалатний парламент, що складався з палати панів та палати депутатів. До палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначити пожиттєвих членів. Ними, зокрема, були митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький та відомий український письменник Василь Стефаник.

Палата депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежене майновим і віковим цензом та куріальною системою. У 1873 році були введені прямі вибори від усіх курій, крім сільської. Унаслідок зниження майнового цензу для міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого податку, у 1882 році значно зросла кількість виборців, однак уряд відмовився ввести загальне виборче право.

Чергова виборча реформа 1896 року встановила п'яту курію, яка повинна була обиратися на основі загального виборчого права й посилала у рейхсрат 72 депутати (всього було 525 депутатів). І тільки в 1907 році в Австро-Угорщині було введене загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів.

Проте австро-угорська угода 1867 року не розв'язала всіх суперечностей між окремими частинами імперії. Незадоволеними були насамперед Чехія та Хорватія. У 1868 році при сприянні Відня Угорщина уклала угоду з Хорватією, яка на деякий час згладила суперечності. Однак із Чехією домовитися не вдалося. 11 представників подали в рейхсрат декларацію, у якій вимагали надання так званим землям корони св. Вацлава (Чехії, Моравії та Сілезії) прав, аналогічних угорським. Унаслідок довготривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на деякі поступки:

• дозволив уживання чеської мови в адміністрації та шкільництві;

• погодився на поділ Празького університету на чеський та німецький тощо.

Та повністю стерти всі суперечності так і не вдалося.

Андрій (Андрей) Шептицький (1865-1944)

Видатний український церковний, культурний та громадський діяч, митрополит Української греко-католицької церкви, граф; народився в с. Прилбичі (тепер Львівська обл.). Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 році вступив до монастиря отців василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім'я Андрей. 1900 року був номінований галицьким митрополитом. Як депутат Галицького сейму і член палати панів австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. Дбав про організацію фахової підготовки молоді; сприяв розвитку української культури (1905 року заснував церковний музей, де зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису). У 1903 році заснував Народну лічницю, яку згодом (1930—1938 pp.) перетворили на сучасний шпиталь. За його допомогою велося будівництво духовної семінарії у Львові, засновано бібліотеку станіславської капітули. 1941 року очолив Українську національну раду, а 1944-го — Всеукраїнську національну раду. Митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до рейхсканцлера Г. Гіммлера. Помер 1 листопада 1944 року. Похований у крипті собору св. Юра у Львові.

Дата добавления: 2015-05-26