Становище українців у роки війни

Довідка.

Українські січові стрільці (УСС) — військові підрозділи, створені в 1914 р. для боротьби за незалежну Україну. Під час Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської армії, згодом армії Української Народної Республіки (УНР). З грудня 1918 р. по липень 1919 р. захищали свою землю від агресії Польщі. Еліту УСС становили М. Безручко, Є. Коновалець, А. Мельник, Д. Вітовський, Р. Дашкевич, В. Дідушко та ін.

Ведення воєнних дій на території Галичини мало трагічні наслідки для українського населення цього регіону. Аналізуючи свої поразки на початку війни, австро-угорське командування охоче вірило заявам польської провінційної адміністрації, що причиною невдач австрійської армії стала «зрада українців», їх неприхована підтримка росіян. Унаслідок цих наклепницьких звинувачень була розгорнута кампанія страшного терору проти українського народу, а особливо проти москвофілів. Спочатку українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду, згодом тисячами гнали до Австрії, де кидали до концентраційних таборів. Найлиховіснішим серед них був Телергоф, де в страхітливих умовах одночасно тримали ЗО тис. осіб, які здебільшого гинули від голоду, антисанітарії та хвороб. Лише від тифу тут померло понад 1 тис. бранців.

Ще гіршою була доля галицьких українців, які опинилися під російською окупаційною владою. Після завоювання краю верховний головнокомандувач російських військ великий князь Микола Миколайович видав маніфест, у якому висловив радість, що «російський народ об'єднався» і що нарешті «завершене діло Івана Калити». Царат цинічно проголосив, що Галичина — це «давня російська земля», яка тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Це «возз'єднання» супроводжувалося загальним шаленим наступом на український рух. Генерал-губернатором краю був призначений чорносотенець граф О. Бобринський, який відразу розпочав широкомасштабні репресії проти українців. «Східна Галичина й Лемківщина, — зазначав він, — споконвіку корінна частина єдиної великої Росії. На цих землях корінне населення завжди було російським, тому й лад тут має бути російський. Я буду впроваджувати тут російську мову, закон та устрій».

Цю шовіністичну політику російського самодержавства активно підтримували лідери західноукраїнських москвофілів В. Дудикевич, С. Бондасюк, Ю. Яворський, які повернулися в Галичину з еміграції разом з російською армією. Москвофіли виявляли й видавали російським властям прихильників українства, яких згодом депортували в глиб Російської імперії. Тільки через київські тюрми були відправлені до Сибіру 12 тис. галицьких українців, серед яких було чимало греко-католицьких священиків. Серед заарештованих був і митрополит А. Шептицький, вивезений до монастирської тюрми в Суздалі.

До Львова приїхав православний волинський архієпископ Євлогій (Георгієвськии), відомий противник греко-католицької церкви. З ним прибуло православне духовенство, представники якого заповнили біля 200 вакантних парафій, з яких росіяни повисилали до Сибіру греко-католицьких священиків.

За наказом царського уряду на окупованій російськими військами території були закриті всі українські культурні установи, періодичні видання, вводилося примусове обмеження на вживання української мови, робилися спроби запровадити в школах російську мову. Така відверта шовіністична політика царської окупаційної влади в Галичині шокувала навіть демократичну громадськість Росії. Відомий російський політик Павло Мілюков назвав її в Державній думі «європейським скандалом».

Дата добавления: 2015-05-26