Володимир Антонов-Овсієнко

XX з'їзд КПРС

Найголовнішим кроком на шляху десталінізації і лібералізації радянського суспільства став XX з'їзд КПРС, що відбувся в лютому 1956 року. У звітній доповіді М. Хрущова не було ніяких сенсаційних заяв. У ній зокрема підтверджувався послідовний курс партії на розрядку міжнародної напруженості, розглядалися важливі економічні й соціальні проблеми, вихвалялися переваги «колективного керівництва». Ці проблеми висвітлювалися й у виступах делегатів з'їзду. Лише А. Мікоян у своїй промові обережно торкнувся «культу особи Сталіна», піддав сумніву деякі висновки відомого сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)» і вперше публічно зазначив, що С. Косіор та В. Антонов-Овсієнко не були «ворогами народу». В останній день роботи з'їзду М. Хрущов повідомив делегатів, що вони ще мають зібратися на додаткове закрите засідання. У ніч з 24 на 25 лютого 1956 року М. Хрущов протягом чотирьох годин зачитував «таємну закриту доповідь», у якій розкрито причини утвердження «культу особи Сталіна», його конкретні прояви й наслідки. Делегати з'їзду вперше почули правду про «заповіт» Леніна, про Й. Сталіна як «нащадка» та «геніального продовжувача» справи В. Леніна, видатного «воєначальника», який насправді був жорстоким тираном і головним винуватцем страхітливих поразок Червоної армії в 1941-1942 pp.

Критика культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді партії була хоч і різкою, але поверховою. Незважаючи на свою інформаційну насиченість і емоційність, доповідь М. Хрущова скоріше маскувала, ніж розкривала справжню картину злочинів сталінізму. У ній, скажімо, засуджувалися лише зовнішні сторони тоталітаризму («культ особи») і найстрашніші зловживання державної влади (масові репресії). Політика ж партії в цілому на всіх етапах соціалістичного будівництва вважалася правильною. З'їзд не обговорював доповіді М. Хрущова, а прийняв з цього питання лише стислу постанову.

Проте й ця дозована критика позитивно вплинула на оздоровлення політичної і морально-психологічної атмосфери в країні, здійснила справжній переворот у суспільній свідомості. Цей переломний період у житті радянських людей, за влучним висловом І. Еренбурга, був названий хрущовською «відлигою».

(1883-1938) Більшовицький військовий діяч, дипломат. Народився в Чернігові. У 1903 р. вступив до РСДРП. У 1910 р. емігрував до Франції. У листопаді 1917 р. обраний членом комітету.у військових справах Раднаркому. Очолив боротьбу більшовицьких військ проти уряду генерала Каледіна. Брав участь у розробці плану воєнних дій проти УНР. Входив до складу більшовицького уряду в Україні — Народного секретаріату. У 1922-1924 pp. — начальник політуправління Реввійськради. З 1924 р. на дипломатичній роботі: представник СРСР у Чехословаччині, Литві, Польщі. Пізніше займав посаду наркома юстиції. Розстріляний НКВС.

Політична «відлига»

Перші ознаки політичної «відлиги» в Україні стали відчуватися у сфері культурного життя. Вони виявилися насамперед у поверненні українській культурі імен безпідставно репресованих діячів. Спочатку завдяки активній діяльності М. Рильського були посмертно реабілітовані поети О. Олесь та М. Вороний. У 1956 році з'явилися повідомлення про реабілітацію В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, М. Ірчана, В. Чумака, О. Досвітнього, І. Микитенка та ін. Згодом розпочалася кампанія за повернення чесних імен драматургові М. Кулішу, кінорежисеру О. Довженку, режисеру Л. Курбасові та ін.

Водночас розгортаються й процеси реабілітації окремих партійних, державних та військових керівників. У 1954 році створюється спеціальна комісія Президії ЦК КПРС для вивчення матеріалів, присвячених масовим репресіям у період «великої чистки» 1936-1939 pp. Наслідком її роботи стала реабілітація відомих в Україні партійних та державних діячів: В. Затонського, Е. Квірінга, С. Косіора, Ю. Коцюбинського, М. Скрипника, С. Постишева, І. Якіра. У вересні 1955 року одержали амністію громадяни, що співпрацювали з німецькими окупантами в роки Другої світової війни. Унаслідок цього до 1957 року в Україну повернулося понад 65 тис. колишніх членів ОУН та вояків УПА.

У цілому на кінець 50-х pp. були переглянуті справи майже 5,5 млн. осіб. Проте лише 58% з них визнано реабілітованими. Як і раніше, поза законом залишалася більшість жертв політичних репресій 1920-х — початку 1930-х pp., а також особи, які були звинувачені в українському націоналізмі.

Микола Вороний (1871-1940)

Український поет, театрознавець, режисер, перекладач, актор. Псевдоніми: Арлекін, Данилович П. Прохор В. та ін. Народився на Катеринославщині. Поетичну діяльність розпочав у гімназійні роки. Активний учасник народовольчих гуртків. Неодноразово заарештовувався за опозиційну діяльність. Належав до активних діячів Братства тарасівців. Брав участь у виданні часописів «Громадський голос», «Радикал». У 1897-1901 pp. — актор трупи М. Кропивницького. З 1910 р. жив у Києві. Його перу належать збірки «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Поезії» (1920, 1929), поема «Євшан-зілля». Звинувачений більшовиками в націоналізмі та засланий до Казахстану. Загинув М. Вороний в ув'язненні.

Павло Постишев (1887-1939)

Радянський партійний та державний діяч. Народився в Іваново-Вознесенську (Росія). З 1904 р. — член РСДРП. Брав участь у революційному русі 1905—1908 pp. Один з керівників більшовицького партизанського руху на Далекому Сході. У серпні 1923 р. направлений в Україну. У 1924-1930 pp. — секретар Київського губкому. У 1933 р. був особистим представником Й. Сталіна в Україні з необмеженими повноваженнями. Очолював політичну кампанію проти М. Скрипника. Виступав за репресивні методи під час проведення колективізації. Один з організаторів Голодомору в Україні. У 1938 р. заарештований. Розстріляний 26 лютого 1939 р.

Дата добавления: 2015-05-26