Тема 3: Найвизначніші діячі Острозької академії

120.

118.

117

116.

Термін "статистика" у його сучасному значенні вперше вжив німецький учений Готфрід Ахенваль (1719-1772). Розвиток економіки вимагало точних відомостей про населення держав і їх економічному потенціалі, що визначило появу попередниці статистики - політичної арифметики. Основоположником її став Вільям Петті (1623-1687) - лікар, доктор фізики, професор астрономії, винахідник копіювальної машини, один з творців Лондонського Королівського товариства. Сам автор визначив мету своєї роботи: "...... оскільки знання анатомії необхідно не тільки лікарям, а й корисно кожній особі, що займається філософією якого б то не було роду, я... спробував з цікавості накидати в загальних рисах перший нарис політичної анатомії". Роботи В. Петті продовжив Джон Граунт, який досліджував закономірності народжуваності і смертності в Лондоні. У період епідемії чуми на початку XVI століття в Лондоні складалися щотижневі бюлетені - списки померлих і народжених з класифікацією за статтю та причинами смерті. Вивчивши бюлетені за минулі 33 роки і відібравши 229 250 випадків смерті з достовірними даними про її причини, Д. Граунт зміг побудувати першу таблицю і першу криву смертності.

Організація дрібних лікарень
Створені в. XIX столітті в Україні земські установи перейняли від «Приказів громадської опіки» дрібні лікарні і всю медичну справу в повітах. Єдина сільська лікарня на 14 ліжок була споруджена у славнозвісному Батурині особисто першим президентом Імператорської академії наук та останнім гетьманом України графом Кирилом Розумовським ще наприкінці XVIII ст.
Ставши вільними, селяни почали користуватися послугами фельдшерів. Тому потреба в більшій кількості кваліфікованого медичного персоналу, а також у створенні амбулаторій стала нагальною. Раніше на селі лікарі сприймалися як урядовці, котрі інколи виконували функції судмедекспертів або залучались поліцією для отримання дізнань.
Поява на селі «третього елемента», тобто осіб, які не належали ні до адміністрації, ні до представників інших верств населення, кардинально змінила стан медичного обслуговування саме в сільській місцевості.

Розвиток земської медицини
Таким чином, ця стратегічно важлива галузь людської діяльності потребувала ретельної уваги з боку держави. Фінансування земських медичних закладів відбувалося за рахунок загального оподаткування населення; лікування було безкоштовним, лише деякі земства збирали незначну оплату.
Теоретичні і практичні підстави для розвитку земської медицини дали праці і досвід Харківського медичного товариства та проект організації медичної допомоги, вироблений Полтавським земством.. полтавські губернські земські збори обрали медичну комісію для розробки питання про формування медичної допомоги населенню. Комісія оприлюднила свою роботу у вигляді книги й надіслала її журналам, губернським земствам, медичним товариствам, університетам, приватним особам. Отримав цю працю полтавчан і М.І. Пирогов, який схвалив пропозиції Полтавського земства.
Авторами проекту були 32-річний предводитель губернського дворянства князь М.О. Долгоруков та полтавський лікар А.М. Жуковський

З початком другої пол. 18ст. до програми Києво-Могилянської академії було введено всесвітню історію,фізику,астрономію,архітектуру,малярство,запроваджено курс медицини.

В Єлисаветграді в період російсько-турецької війни заходами Д.Самойловича при віськовому шпиталі для потреб армії засновано першу в Україні медико-хірургічну школу. Це була вища м едична школа,яка за 10 років свого існування підготувала 153 лікарів та підлікарів.
Навчання в школі провадилося латинсько.,російською,німецькою.Серед викладачів школи найвидатнішим був Є.Мухін,що викладав остеологію та десмургію, а також був прозектором анатомії.Він вперше виклав основи рефлекторної теорії,розвинув вчення про провідну роль головного мозку у життєдіяльності людини.

119.

· Уже в середньовіччі українські лікарі були відомими в Європі. Юрій Дрогобич-професор астрономії та медицини і ректор Болонського університету.

· Данило Самійлович Самойлович Одним з перших вказав на можливість бацилоносійства у людей, усе своє життя присвятив самовідданій боротьбі з чумою, розробив систему профілактичних та карантинних заходів. Очолював боротьбу з епідеміями чуми в Росії та в Україні. Висловив думку про проведення щеплень медичному персоналу за типом варіоляції, багато способів перевіряв на собі.

· Вчений-енциклопедист Нестор Максимович Максимович-Амбодик

Впровадив в акушерську практику низку хірургічних інструментів, акушерські щипці, катетер, запропонував конструкцію пологового та гінекологічного крісел. Вперше запропонував метод масажу матки на кулаці. Вивчав цілющі властивості рослин та видав тритомну працю «Лікарське речовинослів’я, або Опис цілющих рослин»

· Олександр Михайлович Шумлянський захистив дисертацію «Про будову нирок» (1782). У ній вперше у світі найдосконаліше дослідив та описав особливості мікроскопічної будови нирок: звивисті канальці, судинний клубочок і капсулу навколо нього,

· Ілля Ілліч Мечников став професором зоології та порівняльної анатомії Одеського університету, заснував Одеську бактеріологічну станцію, був членом української громади в Одесі. Відкрив явище фагоцитозу (1882), розробив фагоцитарну теорію імунітету (1883) та заклав основи імунології. Опрацював теорію порівняльної патології запалення (1892), вніс вагомий вклад в проблеми геронтології та геріатрії.

· Олександр Михайлович Безредка Досліджував проблеми імунітету та анафілаксії, разом з І.Мечниковим розробив теорію місцевого імунітету та метод вакцинації проти черевного тифу, впровадив термін «анафілактичний шок», розробив метод десенсибілізації (метод Безредка), що використовується в усьому світі.

· Видатним патологом, морфологом і мікробіологом був Володимир Костянтинович Високович Вивчив долю мікроорганізмів, введених в кровоносне русло та розробив вчення про ретикулоендотеліальну систему, її роль в захисті організму від інфекцій. Вперше описав внутрішньоклітинне розмноження мікроорганізмів, створив теорію сприйнятливості до інфекційних хвороб. Його запросили до Індії для вивчення чуми та організації боротьби з епідемією.

· Данило Кирилович Заболотний провів численні експедиції до Індії, Маньчжурії, Китаю та інших країн, де досліджував вогнища чуми та організував боротьбу з нею, довів роль степових гризунів у розповсюдженні епідемії. Організував першу в Росії кафедру бактеріології

· «Святим лікарем» називали видатного терапевта і гуманіста Теофіла Гавриловича Яновського Досліджував туберкульоз, гострі інфекційні захворювання, хвороби нирок, легень, працював в галузі клінічної бактеріології та курортології. Відзначався унікальною здатністю розпізнавати і лікувати хвороби. За життя хворого встановив діагноз інфаркту легені (1902), вперше в світі описав діагностичне значення бронхіальних зліпків, розробив диференціальну діагностику плевритів і крупозної пневмонії. Всупереч поглядам Р.Вірхова і К.Райнгорста разом з В.К.Високовичем довів туберкульозну природу казеозної пневмонії. Вперше описав «кон’юнктивальний симптом» при висипному тифі, видав унікальну у світовій літературі працю «Клінічне значення запаху». Був славним лікарем-гуманістом, становить приклад високої етики і моральності для сучасних лікарів.

· Лікарі України зробили вагомий внесок у розвиток світової хірургії. Ілля Васильович Буяльський. Серед близько ста його праць найбільш відомий унікальний атлас «Анатоміко-хірургічні таблиці». створив унікальну анатомічну м’язову фігуру «Лежаче тіло» (1836), опублікував «Анатомічні записки для тих, хто навчається живопису і скульптури» (1860). Опублікував російською і французькою мовами «Фотографічні рисунки витравлених артерій і вен нирок людських» (1863), вдосконалив низку хірургічних інструментів, запропонував ряд операцій, одним з перших застосував крохмальну пов’язку (1837) і наркоз (1847).

· Володимир Петрович Філатов Створив нові методи відновної хірургії, запропонував оригінальний метод шкірної пластики круглим шкірним стеблом (Філатовське стебло), розробив проблему перещеплення рогової оболонки (1927), створив спеціальні інструменти – трепани для вирізування отвору в більмі, почав використовувати для трансплантації консервовану охолоджену трупну рогівку (1931). Опрацював принципово новий метод лікування – тканинну терапію (1933), виявив утворення при низькій температурі в тканинах біогенних стимуляторів. Запропонував і впровадив у виробництво низку тканинних лікарських препаратів.

· Юрій Юрійович Вороний Досліджував проблеми трансплантації, опрацював імунобіологічний підхід, встановив імунний механізм відторгнення пересадженої нирки і описав комплемент-зв’язуючі антитіла, що з’являються після перещеплення (1929). Здійснив першу в світі клінічну пересадку трупної нирки (1933), чим започаткував новий етап трансплантології.

· Володимир Олексійович Бец Відкрив хромафінну реакцію мозкової речовини надниркових залоз (1864), розробив оригінальну методику фіксації і ущільнення мозку (1866), основоположник вчення про архітектоніку кори головного мозку. Виготовив 6000 анатомічних препаратів, які на всесвітній виставці у Відні (1873) було відзначено «Медаллю за успіхи». У своїй праці «Два центри в кірковому шарі людського мозку» (1874) відкрив велетенські пірамідні нейрони, названі його іменем (клітини Беца), що здобуло йому світову славу. В праці «Анатомія поверхні головного мозку» (1883) з атласом і 36 таблицями дав найповніший опис рельєфу кори півкуль головного мозку. В книзі «Морфологія остеогенезу» (1887) вперше систематично описав дослідження розвитку і росту кісток.

План:

1.Засновник академії князь Костянтин-Василь Острозький.

2. Перша фундаторка академії Ельжбета-Гальшка княжна Острозька

3. Найвизначніші вчителі академії.

4. Найвизначніші учні академії.

1. Засновник академії князь Костянтин-Василь Острозький.

Костянтин-Василь Острозький народився 2 лютого 1525 р. у Турові. При хрещенні князю було дано ім’я Василій. Батько князя – Костянтин Іванович Острозький був гетьманом Великого князівства литовського, визначним полководцем, який отримав 63 перемоги над татарами, розгромив московське військо в битві під Оршею 1514 року. Він помер у 1530 році. Юного князя виховувала мати – дочка князя Симеона Слуцького – Олександра Слуцька. Він підростав у промінні слави свого батька. У 16 років завдяки заслугам батька його було визнаний повнолітнім, хоча за першим литовським статутом повнолітніми визнавались юнаки у 18 років. Тоді до свого хресного імені він почав додавати князівське ім’я батька Костянтин, що сприяло його авторитету і кар’єрі, першими сходинками якої були надання йому посад старости володимирського та маршалка землі волинської. У 1553 р. князь одружився на Софії Тарновській – дочці Яна Тарновського, одного з найвпливовіших магнатів Речі Посполитої. Укладений з політичних розрахунків шлюб виявився надзвичайно щасливим для князя в особистому плані. Молода, гарна та розумна дружина добре розуміла свого чоловіка. Випроводжаючи його на сейми, вона радила йому, приймаючи рішення, “цінувати обов’язки та звання своє князівське, не зважати на те, що вона за ним є полька, але керуватися власним сумлінням”[1]. Софія Тарновська, за словами сучасників, була ідеально сумлінною жінкою, у якій гармонійно поєднались зовнішня та душевна краса, доброта та інтелект. Вона народила князю п’ятеро дітей: Івана (Януша), Костянтина, Єлизавету, Катерину, Олександра. Померла в 36 років невдовзі після народження Олександра у липні 1570 року.

15 грудня 1559 р. князь був призначений на найвищу посаду в Руській Литві – воєводи Київського. На півстоліття, аж до своєї смерті, він фактично став володарем всієї України У кінці 1560-х років економічна та політична могутність К.-В. Острозького досягла свого апогею. Традиційно вважають, що на землях князя нараховувалось 80 міст та 2760 сіл, 60 000 підданих. Ці величезні латифундії приносили князю прибутки, які могли бути порівняні з прибутками самого короля – 10 млн. злотих в рік[2]. Без перебільшення можна стверджувати, що князівство К.-В. Острозького було ніби власною державою в Речі Посполитій.

Про політичний авторитет князя свідчить той факт, що після смерті Зигмунта ІІ Августа він став одним з кандидатів на корону речі Посполитої. Його не обрали королем через православне руське коріння. Князь відчував себе часткою свого народу і ланкою довготривалого ланцюжка поколінь київських князів, їх надійним спадкоємцем. Рішення та дії князя далеко не завжди були узгоджені з політикою польських королів. Завдяки незалежній політиці К.-В. Острозького українські землі, що знаходились під його контролем, мали значну автономію в рамках Речі Посполитої. Просвітительська діяльність князя сприяли національній самоідентифікації (самовизначенню) українців, усвідомленню себе як окремої нації, окремої держави. Держава усвідомлювалась українцями XVI ст., як територія, що контролюється династією князів Острозьких – спадкоємців князів київських.

Найбільше прославили князя його опіка над Православною Церквою та меценатство вітчизняної культури та мистецтва. В Україні XVI ст. Церква була душею нації, виступала носієм вітчизняних культурних традицій. Отже, відстоювання прав Православної Церкви було для князя Острозького важливою формою боротьби за вітчизня­ну культуру. Сам він відзначався великою набожністю та релігійністю, що було традицією в домі Острозьких.

Неодноразово К.-В. Острозький захищав православних від сваволі урядовців на сеймах. На землях К.-В. Острозького знаходилося понад 600 цер­ков та 20 монастирів. Чимало з них – Дерманськнй, Дубенський, Степанський – стали значними осередками культури. Князь був також фундатором багатьох церков, які знаходилися поза його володіннями. У 1560 p. записав землі Михайлівському монастирю в Києві, у 1580 р. допоміг київській церкві Богородиці, у 1585 p. надав кошти на ремонт монастиря Св.Онуфрія у Львові, у 1604 р. переписав містечко Словенське для побудови кам'яної церкви віленського братства, у 1605 p. відновив київсь­кий монастир Св.Кирила[3]. Костянтин-Василь був ініціатором створення на території України патріархату. За проектом князя українським патріархом повинен був стати один з діячів академії Діонісій Раллі (Палеолог), а його резиденцією мав бути Острог[4]. Здійсненню цих планів князя завадила нерішучість Діонісія Раллі Палеолога, який не наважився на такий відповідальний крок. Він був висвячений Константинопольським патріархом тільки на єпископа Тирновського. Невдала спроба висвячення власного патріарха спонукала князя до ще більшого зближення з іншими патріархами Вселенського Православ’я: Єремією ІІ, Мелетієм Пігасом, Феофаном і, особливо, з Московським патріархом Іоною, які виступали могутніми захисниками православних в Україні.

Князь Острозький розумів, що матеріальна підтримка церков та монастирів є лише першим кроком до виходу з кризи, у якій знаходилась православна культура. Головна проблема полягала у відсутності належного рівня православної освіти, що відчувалось особливо гостро в той час, коли в Західній Європі католицьке та реформаційне шкільництво пережи­вало свій розквіт. Шлях виходу з цього замкнутого кола насильної католицької пропаганди був у створенні православних шкіл. Вони виникали головним чином при цер­квах і монастирях. Костянтин-Василь намагався сприяти цьому рухові. Перше відоме починання князя в цій справі відноситься до 1572 року, коли в Турові (місті, де він народився і провів дитинство), Острозький надав землі дякові Дмитрові Митуричу, за що той зобов’язувався «школи держати і уставником бути». Згодом з ініціативи князя повстала школа при кафедральній церкві у Володимирі та школа в Дерманському монастирі Можливо, що аналогічні фундації були зроблені і в Дубні, де до 1574 р. перебувала офіційна резиденція К.-В. Острозького і яке до останніх днів залишилось його найулюбленішим містом[5]. Проте створення звичайних церковних шкіл ще не могло вирішити проблему освіти. Першочерговим завданням князя Острозького було заснування православної школи вищого типу, якою стала Острозька академія. Школи відігравали значну роль у підтримці Православної Церкви. Папський посланець А.Поссевіно в листі від 29 вересня 1581 р. стурбовано писав, що «князі Острозькі і Слуцькі мають друкарні і школи, якими схизма підтримується»[6].

Особливо зросло значення князя Острозького як державного та політичного діяча і поводиря нації в період боротьби Православної Церкви з Берестейською унією. На початку 1590-х років К.-В. Острозький виступав за унію Православної Церкви з католицтвом на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Проте єпископи Іпатій Потей і Кирило Терлецький оцінили про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні. Потей пообіцяв домогтися в короля скликання собору, але не виконав свого слова. Король не дав згоди на зібрання православного собору. І, очевидно, Терлецький та Потей самі не наполягали на цьому, розуміючи, що такий собор послужить лише для опозиції унії, а не для її проведення. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства гнівне «Обвіщеня», що було видане в острозькій друкарні 24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті він засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів «вовків в овечій шкурі», які зреклися Східної Церкви і приступили до папи, продавши своїх вірних, як Юда. Проте події розвива­лися вже незалежно волі князя. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виї­хали до Риму. У день Різдва Христового 1595 р. Папа Климент VIII уро­чисто проголосив об'єднання митрополії Київської з Римом.

Князь офіційно виступив проти унії на Варшавському сеймі 29 березня та 8 травня 1596 p. і вніс офіційний протест до книг гродських варшавських[7], 6-9 жовтня 1596 р. він очолив світське коло православного Берестейського собору, що відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, «але унії, вчиненої на свою руку кількома «підозреними владиками», не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів»[8].

На початку XVII ст. князь Острозький, який наближався до свого вісімдесятиліття, дивував ще своєю енергією та наполегливістю в боротьбі з уніатами. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов’язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних. Тому у Наддніпрянщині вплив уніатів та католиків був значно меншим, ніж у Галичині. На сеймі 1605 р. князь домігся обрання на посаду архімандрита Києво-Печерської лаври православного церковного діяча Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр. На цьому ж сеймі під впливом натиску православних була прийнята конституція Релігії грецької, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і священики не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам. У 1606 р. К.В.Острозький вдало використав для боротьби за права Православної Церкви рокош Зебжидовського (повстання шляхти проти короля) під Сандомиром. Посланець князя Єлисей Плетенецький домігся, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються Православної Церкви. Враховуючи ситуацію великого незадоволення в країні, король погодився на їх реалізацію. На сеймі 1607 р. в конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань князя.

В.-К.Острозький помер в ніч з п’ятниці на першу суботу посту 13 (23 лютого) 1608 р. 27 квітня був похований у замковій Богоявленській церкві.

Дата добавления: 2015-05-26