Навчально-методичні матеріали 2 страница

Але був у Робіно, як буває у всіх людей, маленький промінь світла. Пойнятий безмежною ніжністю, він дістав із самого дна валізки невеличку, ретельно зав'язану торбинку. Довго, не кажучи ні слова, гладив її долонею. Потім нарешті розтулив руки:

– Це я привіз із Сахари…

Інспектор аж почервонів, наважившись на таке признання. Втіху од своїх неприємностей, од нещасливого шлюбу, від всієї сірої буденності життя він знаходив у маленьких чорних камінцях, які відчиняли перед ним двері у таємницю.

Червоніючи ще дужче, Робіно додав:

– Такі самі трапляються й у Бразилії.

І Пельрен поплескав по плечі інспектора, який схилився над легендарною Атлантидою.

І від сором'язливості спитав:

– Ви цікавитесь геологією?

– Це моя пристрасть.

В його житті лише каміння було до нього лагідне.

Робіно покликали, він посмутнів, але став, як завжди, важний:

– Мушу залишити вас: пан Рів'єр викликає мене у невідкладних справах.

Коли Робіно ввійшов до контори, Рів'єр уже й забув про нього. Дивлячись на стінну карту, де червоним було позначено мережу авіаліній компаній, він щось міркував. Інспектор ждав наказів. Після довгих хвилин мовчанки, Рів'єр, не повертаючи голови, спитав:

– Що ви думаєте про цю карту, Робіно?

Іноді, повертаючись із світу марень, Рів'єр давав такі ребуси.

– Ця карта, пане директоре..

По правді кажучи, інспектор нічого про неї не думав, але тепер, суворо втупившись в карту, він інспектував відразу Європу і Америку. А Рів'єр тим часом, нічого не кажучи, міркував собі далі: «Мережа красива, але сувора. Її краса коштувала нам життя багатьох людей, молодих людей. В ній – достойність добре зроблених речей; але скільки ще проблем вона ставить!..» Однак мета для Рів'єра переважала все.

Робіно стояв поруч, так само втупивши погляд прямо в карту, і помалу приходив до тями. Від директора він не сподівався ніякого співчуття.

Одного разу спробував розжалобити Рів'єра, розповівши про свою безглузду хворобу, яка псувала йому життя, але той відповів жартом: «Якщо хвороба не дає вам спати, то вона стимулює вашу діяльність»,

Це був тільки напівжарт. Рів'єр мав звичку стверджувати: «Якщо безсоння сприяє тому, що музикант пише прекрасні твори – це прекрасне безсоння!»

Якось він показав на Леру: «Гляньте, яка гарна ця потворність – вона відштовхує любов…» Можливо, всім тим великим, що було в Леру, він мав завдячувати цьому нещастю, яке звело все його життя тільки до роботи…

– Ви дружите з Пельреном?

– Гм…

– Я не дорікаю вам.

Рів'єр обернувся, і, нахиливши голову, почав ходити дрібними кроками, тягнучи за собою Робіно. На устах його з'явилась сумна усмішка, значення якої Робіно не зрозумів.

– Тільки… Тільки не забувайте, що ви – начальник.

– Так, – сказав Робіно.

Рів'єр подумав, що ось так кожної ночі зав'язується в небі вузлик нової драми. Ослаблення волі може призвести до поразки, а боротися, доки настане день, мабуть, доведеться ще багато.

– Ви завжди повинні бути у своїй ролі, ‑ Рів'єр зважував свої слова. – Можливо, наступної ночі ви пошлете цього пілота в небезпечний рейс: він мусить послухатись вам.

– Так…

– У ваших руках, можна сказати, життя людей, і ті люди варті більше, ніж ви… – Він немовби завагався. – Це дуже важливо.

Кілька секунд він мовчав, так само ходячи дрібними кроками

– Якщо вони підкоряються вам з почуття дружби, то ви їх ошукуєте. Адже самі собою ви не маєте права вимагати ніяких жертв.

– Авжеж…

– Якщо ж вони думають, що ваша дружба дасть їм уникнути деякої важкої роботи, то знову ж ви їх обманюєте: вони повинні коритися за всіх умов. Сідайте‑но.

Рів'єр легенько підштовхнув Робіно до свого столу.

– Я хочу, щоб ви були на своєму місці, Робіно. Якщо ви стомилися, то не ці люди мають вас підтримати. Ви – начальник. Ваша слабість просто смішна. Пишіть.

– Я…

– Пишіть: «Інспектор Робіно накладає на пілота Пельрена якесь там стягнення за те, що…» За що – це вже ви знайдете самі.

– Пане директоре!

– Робіть так, Робіно, ніби ви мене зрозуміли. Любіть своїх підлеглих. Але не кажіть їм про це.

І знову Робіно старанно вимагатиме, щоб на втулках гвинтів не було іржі.

Один з проміжних аеродромів сповістив по радіо: «В полі зору – літак. Дає сигнал: «Падає швидкість, іду на посадку».

Отже, буде втрачено півгодини. Рів'єр розізлився, як буває, коли швидкий поїзд раптом стане серед дороги і хвилини минають, уже не визначаючи пройденої відстані. Велика стрілка стінного годинника описувала тепер мертвий простір, а в ньому моглo б уміститися стільки подій. Щоб обдурити важке чекання, Рів'єр вийшов з кімнати, і ніч видалася йому порожньою, як театр без акторів. «Така ніч пропадає!» Він сердито дивився крізь шибку на чисте небо, всипане зорями, на ці прекрасні сигнальні вогні, на місяць – на пропаще золото цієї ночі.

Але тільки‑но літак піднявся у повітря, ніч знову стала для Рів'єра хвилюючою і прекрасною. Вона несла в собі життя. Про нього дбав і Рів'єр.

– Яка там погода?

Збігло десять секунд.

«Погода чудова».

Далі йшло кілька назв міст, над якими пролетів літак, і для Рів'єра це були міста, здобуті в бою.

А через годину бортрадист поштового патагонського відчув, ніби хтось підняв його, легенько взявши за плечі. Він озирнувся: у важких хмарах погасли зорі. Радист нахилився вниз, шукаючи вогні сіл, схожі на світлячків, що ховаються в траві, але в тій чорній траві не було жодної іскорки.

Йому стало тоскно від думки, що попереду важка ніч: наступи, відступи, здобуті території, які треба віддавати назад. Він не розумів тактики пілота, йому здавалось, що незабаром вони вріжуться в товщу ночі, як у стіну.

Тепер він бачив попереду, на обрії, якийсь ледь помітний відблиск, ніби заграва над кузнею. Радист торкнув Фаб'єна за плече, але той не ворухнувся.

Перші хвилі далекої грози дійшли до літака. Він м'яко піднявся, металева маса, давлячи всією своєю вагою, нависла над тілом радисти, потім, ніби розчинилася, розтанула. і кілька секунд радист пливо один серед ночі. Тоді він учепився обома руками за крицеві лонжерони.

Радист бачив зараз в усьому світі лише червону лампочку в кабіні, і він здригнувся, відчуваючи, як він спускається в самісіньке серце ночі, під захистом тільки маленької шахтарської лампи. Він не наважився турбувати пілота і розпитувати, що той вирішив, і, стиснувши руками крицю, нахилившись уперед до Фаб'єна, дивився на його темну потилицю.

У тьмяному світлі вимальовувались тільки його голова і нерухомі плечі. Темна постать трохи схилилася ліворуч, лице, обернене до бурі, певно, омивали відблиски грози. Проте обличчя радист зовсім не бачив. Усі почуття, які проступали на цьому спрямованому до бурі обличчя, оті гримаси досади, і воля і гнів, – усе, що це бліде лице посилало назустріч коротким спалахам блискавок, було невидиме для радиста.

А проте він вгадував міць, яка причаїлася в тій нерухомій постаті, і любив її. Вона впевнено несла його назустріч грозі, але й прикривали його. Ці руки, які стискали штурвал, уже душили бурю, мов шию звіра; але дужі плечі лишались нерухомими і в них, відчувалося, ще є великий запас сили.

Радист подумав, що, зрештою, пілот за все відповідає. І, ніби вмостившись на спині коня, що мчить галопом у полум'я пожежі, радист з насолодою відчував ту велику і вагому силу, яка струмувала з нерухомо застиглої попереду темної постаті.

З лівого боку, наче миготливий маяк, знову спалахнуло вогнище.

Радист підняв було руку, щоб торкнутися Фаб'єна, попередити його, але пілот уже сам повільно повернув голову, кілька секунд дивився в обличчя новому ворогові, а потім, так само повільно прибрав попередньої пози. Плечі знову нерухомо застигли, потилиця притулилася до шкіряної спинки сидіння.

Рів'єр вийшов на вулицю – хотілося трошки пройтися, відігнати відчуття тривоги, що знов охоплювало його. Все його життя було в дії, в дії, перейнятій драматизмом, і він тепер з подивом відчував, як ця драма переміщається, стає його особистою драмою. Він подумав, що в житті маленьких людей в містечках, на перший погляд тихому житті коло музичних кіосків, теж іноді бувають важкі драми: хвороба, кохання, скорбота і, можливо… Власне лихо багато чому його навчило. «Це відчинились якісь нові вікна», – думав він.

Потім, десь близько одинадцятої години вечора, відчувши, що йому вже краще, Рів'єр подався до канцелярії. Неквапливо пробирався він серед натовпу біля кінотеатрів. Звів очі до зірок, що блимали над вузькою вулицею, майже погашені вогнями реклами і подумав: «В цей вечір, коли десь летять два мої літаки, я відповідаю за все небо. Ота зірка – це знак, який шукає мене в натовпі і знаходить: ось чому я відчуваю себе трохи чужим, трохи самотнім».

Йому згадалася музична фраза – кілька нот із сонати, яку він учора слухав з друзями. Його друзі не зрозуміли: «Це мистецтво наганяє нудьгу на нас, та й на вас теж, тільки ви не признаєтесь».

– Можливо, – відповів він.

Тоді, як оце й зараз, він відчув себе самотнім, але невдовзі зрозумів, як збагачує його ця самотність. Музика несла йому звістку, тільки йому серед усіх цих обмежених людей вона довіряла свою таємницю. То був знак зорі. Через голови стількох людей вона розмовляла з ним мовою, яку чув тільки він.

На тротуарах Рів'єра штовхали, а він думав: «Я не сердитимусь. Я схожий на батька хворої дитини, який повільно іде в натовпі, несучи в душі велику тишу свого дому».

Рів'єр підняв очі на людей. Він намагався розпізнати серед них тих, хто повільно ніс у собі своє відкриття або своє кохання, і думав, які самотні люди – доглядачі маяків.

Рів'єрові була приємна тиша канцелярії. Він неквапливо переходив з кімнати в кімнату, і його кроки звучали самотньою луною. Друкарські машинки спали під чохлами. У великих замкнених шафах акуратно стояли папери. Десять років досвіду і праці. Йому уявилося, що він в темних підвалах банку, де зібрано величезні багатства. Він думав, що в кожній його папці є дещо коштовніше від золота: жива сила. Жива сила, хоч вона й заснула, як золото в банках.

Десь тут він зустріне єдину живу душу – чергового секретаря. Десь тут людина працює, щоб не зупинилося життя, щоб людська воля знайшла своє продовження, щоб від посадки до посадки, від Тулузи до Буенос‑Айреса ніколи не обірвався ланцюг.

«І ця людина нічого не знає про свою велич».

Десь боролися поштові літаки. Нічний політ тягнувся довго, наче хвороба: треба було ждати. Треба було допомагати цим людям, що руками, коліньми, грудьми зустрічали морок, віч‑на‑віч билися з ним і в усьому світі не знали більше нічого, окрім хистких, невидимих стихій, з яких вони силою власних рук, наосліп, мусили вирватися, наче з морських глибин. Яким страшним іноді може бути признання: «Я освітив свої руки, щоб побачити їх…» У червоному світлі, мов у ванночці з фотопроявником, проступає тільки оксамит рук. Це те, що лишається від світу, і те, що треба врятувати.

Рів'єр штовхнув двері відділу експлуатації. В кімнаті горіла одна лампочка, утворюючи в кутку світлу пляму. Клацання єдиної друкарської машинки надавало цій тиші якогось особливого змісту, але не заповнювало її. Іноді дзвонив телефон; тоді черговий секретар вставав зі свого місця і йшов назустріч цьому настирливому і сумному поклику. Він знімав трубку і невимдима тривога зникала: то була дуже лагідна розмова в затіненому кутку. Потім людина байдужно поверталася до свого столу, вираз самотності і сонливості, що застиг на її обличчі, приховував нерозгадану таємницю. Коли два літаки перебувають у польоті, кожен поклик, що йде звідти, зовні, з ночі, несе в собі загрозу. Рів'єр думав про телеграму, яку приносять увечері, коли вся сім'я сидить круг лампи, потім про нещастя, що його кілька нескінченно довгих секунд скриває батькове обличчя. По ньому спочатку пробігає тільки слабенька хвиля, – така спокійна, така не схожа на раптовий крик. І кожного разу у приглушеному дзвінку Рів'єр чув глухе відлуння того крику. І кожного разу, коли черговий, повільний в своїй самотності, повертався з тіні до лампи, схожий чимось на плавця, який виринув поміж хвилями з глибини, Рів'єрові вважався в його рухах тягар таємниці.

– Сидіть. Я підійду.

Рів'єр узяв трубку, почув гудіння світу.

– Я ‑ Рів'єр, слухаю вас.

Слабкий шум, потім голос:

– З'єдную вас з радіостанцією.

Знову шум, потріскування контактів у комутаторі, потім уже інший голос:

– Говорить радіостанція. Передаємо телеграми.

Рів'єр записував, киваючи головою:

– Так… Так… Гаразд…

Нічого важливого. Звичайні службові зведення. З Ріо‑де‑Жанейро вимагали довідку, Монтевідео говорив про погоду, а Мендоса – про технічне устаткування. То були звичні, домашні звуки.

– А літаки?

– Грози. Літаків не чуємо.

– Гаразд.

Рів'єр подумав, що ось тут чиста ніч, сяють зорі, а радисти вже вловлювали в ній подих далеких гроз.

– До побачення.

Рів'єр підвівся, до нього підійшов секретар.

– Папери на підпис, пане директоре..

– Гаразд.

І раптом Рів'єр відчув велику прихильність до того чоловіка, на плечах якого теж лежав тягар цієї ночі. «Бойовий товариш, – думав Рів'єр. – Він так ніколи й не дізнається, як об'єднує нас ця безсонна ніч».

З пачкою паперів в руках Рів'єр повернувся до свого кабінету і знову відчув той гострий біль у правому боці, який непокоїв його уже кілька тижнів.

«Кепські справи…»

Він притулився на мить до стіни.

«Це безглуздя».

Потім дістався до фотеля.

В котрий уже раз Рів'єр відчув, що він зв'язаний, мов старий лев, і його охопив глибокий сум.

«Скільки праці – і так закінчити! Мені п'ятдесят; п'ятдесят років я наповнював своє життя, створював самого себе, боровся, міняв хід подій, – і ось що цікавить і сповнює мене тепер, витісняючи все інше… Це безглуздя».

Він почекав, коли біль трохи вщух, витер піт і взявся до роботи.

Повільно переглядав папери.

«Під час демонтування мотора 301 в Буенос‑Айресі відзначено… На винного накласти суворе стягнення».

Він підписав.

«На аеродромі у Флоріанополісі всупереч інструкціям…»

Він підписав.

«В порядку дисциплінарного стягнення звільнити начальника аеродрому Рішара, який…»

Він підписав.

Біль у боці став тупіший, але не зник, жив у ньому як щось нове, надаючи життю нового сенсу, і примушував Рів'єра думати про себе самого майже з гіркотою.

«Справедливий я чи несправедливий? Не знаю. Коли я караю – аварій стає менше. Відповідальна за це не людина, а якась темна сила, і оволодіти цією силою можна тільки тоді, коли держиш людей у руках. Якщо б я був дуже справедливий, то нічний політ щоразу перетворювався б на гру зі смертю».

Рів'єра охопила втома – він стомився, так невідступно добиваючись свого. Він подумав, що жалість – це гарна риса. Поглинутий думками, він усе ще гортав папери.

«…щодо Робле, то з нинішнього дня він у нас не працює».

Рів'єр згадав старого Робле і вечірню розмову з ним:

– Це буде урок. Це буде урок для всіх.

– Але ж пане… Це ж було тільки раз, подумайте пане, – один‑єдиний раз! Я працював усе своє життя!

– Потрібен урок.

– Але ж пане!… Погляньте, пане!»

Потертий бумажник і стара газета з фотографією, де молодий Робле стоїть біля літака.

Рів'єр бачив, як тремтіли старечі руки з цим наївним доказом колишньої слави.

«‑ Це було в дев'ятсот десятому році, пане… Це ж я зібрав перший в Аргентині літак! З дев'ятсот десятого року я в авіації… Це, пане, двадцять років! То як же ви можете казати… А молоді, як вони сміятимуться наді мною в цеху!.. Ох і сміятимуться, пане!

– Мене це не обходить.

– А мої діти, пане, у мене ж діти!

– Я сказав: даю вам місце підсобного робітника.

– А моя гідність, пане, моя гідність! Подумайте, пане, я двадцять років в авіації, старий робітник…

– Місце підсобного робітника.

– Я відмовляюся, пане, відмовляюся!»

Старечі руки тремтіли, і Рів'єр одвертав очі від них – зморшкуватих, грубих і прекрасних.

«‑ Місце підсобного робітника.

– Ні, пане, ні.. Я хочу вам сказати ще…

– Можете йти».

Рів'єр подумав: «Це не його я так жорстоко вигнав, а те зло, за яке він, можливо, і не відповідає, але знаряддям якого він став.

Бо обставинами треба керувати, тоді вони скоряються, а ти твориш. А люди – це просто речі, і їх теж створюють. Або звільняють, якщо вони стають знаряддями зла».

«Я хочу вам сказати ще..» Що хотів йому сказати бідолашний старий? Що у нього віднімають давню радість? Що він любить саме стукотіння інструментів по металу літака, що його життя позбавляють великої поезії, і потім… що треба якось жити?

" Я дуже стомився, – думав Рів'єр. У ньому піднімалася хвиля якогось лагідного збудження. Він постукував по паперу і думав: – Мені дуже подобалось обличчя цього старого робітника… І Рів'єр знову бачив його руки. Згадав, як вони ворухнулися, ніби от‑от мали зімкнутись. Досить було сказати: «Ну гаразд, гаразд, лишайтесь». Рів'єр уявляв, який потік радості розлився б по старечих руках. І ця радість, про яку розповіло б не обличчя, а старі руки робітника, видалася Рів'єрові найпрекраснішим, що є у світі. «Може, порвати цей наказ?»

Уявив родину старого, його повернення ввечері додому, скромну гордість:

– «Отже, тебе залишають?

– Аякже! Аякже! Це ж я зібрав перший у Аргентіні літак!» І молоді у цеху більше не сміятимуться – авторитет старого буде відновлено…

«Порвати?»

Задзвонив телефон, Рів'єр узяв трубку.

Довга мовчанка, потім якісь відголоси, глибина, якої надають людським голосам простір і вітер. Нарешті почулося:

– Говорить аеродром. З ким я розмовляю?

– Це Рів'єр.

– Пане директоре, шістсот п'ятдесятий уже на старті.

– Добре.

– Нарешті все зроблено. Але в останню годину довелося лагодити електропроводку – були пошкоджені контакти.

– Гаразд. Хто монтував мережу?

– Ми перевіримо. Якщо дозволите, вживемо суворих заходів: несправність освітлення в літаку може бути дуже небезпечна!

– Авжеж.

Рів'єр думав: «Якщо не виривати з корінням зло щоразу, коли його бачиш і де б воно не було, тоді траплятимуться несправності освітлення: не боротись із злом, коли знаєш його знаряддя, це злочин. Робле повинен піти».

Секретар нічого не бачив, він безперервно клацав на машинці.

– Що ви друкуєте?

– Двотижневий звіт.

– Чому він досі не готовий?

– Я…

– Розберемося.

«Дивно, як випадкові обставини беруть гору, як проявляється велика темна сила, та, що пробуджує незаймані ліси, та, що росте, кипить навколо кожного великого діла». І Рів'єр подумав про ті храми, які розвалюються від маленьких ліан.

«Велике діло…»

І ще подумав, щоб упевнити самого себе: «Я люблю всіх цих людей. Я борюся не з ними, а з тим злом, яке виступає через них…»

Серце билося часто, завдаючи йому болю.

«Я не знаю, чи добре те, що я зробив. Не знаю точної вартості ні людського життя, ні справедливості, ні горя. Не знаю точно, чого варта радість людини. І тремтяча рука. І жалість і лагідність…»

Він марив:

«Життя сповнене суперечностей, і кожен виплутується з них як може… Але продовжувати своє життя, творити, обмінювати своє тлінне тіло…»

Рів'єр щось поміркував, тоді подзвонив.

– Передайте пілотові європейського поштового, щоб перед вильотом зайшов до мене.

І подумав:

«Не можна, щоб цей літак даремно пролетів півдороги. Якщо я не струсну своїх людей, вони ніколи не позбудуться страху перед ніччю».

Дружина пілота, розбуджена телефонним дзвінком, подивилась на чоловіка і подумала:

«Нехай ще трохи поспить».

Вона милувалася його оголеними грудьми і думала, що він – мов красень корабель.

Він спав у своєму ліжку, тихому, як гавань, і, щоб ніщо не потривожило його сон, вона розправляла пальцем складки, ніби стирала тіні, ніби розгладжувала легкі брижі, заспокоюючи постіль, як божественний дотик вгамовує море.

Вона встала, розчинила вікно, підставила обличчя вітру. З висоти було видно весь Буенос‑Айрес. У сусідньому будинку танцювали, і вітер доносив уривки мелодій – був час розваг і відпочинку. Місто запхало людей у свої сто тисяч фортець; все ще дихало спокоєм і певністю; але цій жінці здавалося, що от‑от пролунає крик: «До зброї!» І на той заклик відгукнеться одна‑єдина людина – її чоловік. Він ще спав, але то був тривожний сон військових резервів, що їх скоро кинуть у бій. Дрімотне місто не боронило його: вогні цього міста видаватимуться пілотові нікчемними, коли він, молодий бог, підніметься над їхньою курявою. Дружина дивилася на його молоді руки, в які через годину передадуть долю європейського поштового, які візьмуть відповідальність за долю цілого міста. І вона відчула тривогу. Цей чоловік – один серед мільйонів – був призначений для надзвичайної самопожертви. Їй стало тоскно. Він утече від її ласки. Вона годувала його, любила, пестила не для себе, а для цієї ночі, яка ось‑ось мала забрати його. Для битв, для тривог, для перемог, про які вона ніколи не дізнається. Вона тільки на деякий час привчила до себе ці ніжні руки, а їх справжню роботу майже не уявляла. Вона знала усмішку свого коханого, знала його чуйність, але не знала того божественного гніву, яким палає він, опинившись серед грози. Вона оповила його ніжними путами кохання, музики, квітів, але в час вильоту ці пута щоразу спадали, і, здавалося, він од того не дуже страждав.

Чоловік розплющив очі:

– Котра година?

– Дванадцята.

– Яка погода?

– Не знаю…

Він підвівся. Потягуючись, рушив до вікна.

– Сьогодні, здається, мені буде не дуже холодно. А який напрям вітру?

– Звідки мені це знати…

Він висунувся з вікна:

– Південний. Чудово. Так дутиме принаймні до Бразилії.

Побачивши місяць, він відчув себе зовсім багатим. Потім перевів погляд униз, на місто.

Воно зараз не було для нього ні милим, ні світлим, ні теплим. Він уже бачив, як летить суєтна курява його вогнів.

– Про що ти думаєш?

Він думав про те, що біля Порто‑Аллегре може бути туман.

– У мене своя тактика. Я знаю, де його обійти.

Він ще більше нахилявся з вікна. Дихав глибоко, ніби мав голий кинутися у море.

– Ти не дуже й сумуєш… На скільки днів летиш?

Днів на вісім‑десять. Точно він не знає. А сумувати – чого?

Рівнини, міста, гори… Він, здається, вирушає добровільно, щоб їх скорити. Не мине й години, як він здобуде, а потім відкине назад Буенос‑Айрес.

Він усміхнувся.

– Це місто… Скоро я буду далеко від нього! Добре вилітати вночі! Летиш обличчям на південь, а тоді натиснеш важіль газу – і через десять секунд весь ландшафт перекидається, і ти летиш на північ. І місто – це тільки морське дно.

Вона подумала про все те, чого треба зректися, щоб завойовувати…

– Ти не любиш свого дому?

– Я люблю свій дім…

Але дружина знала, що він уже в дорозі. Його широкі плечі вже тиснуть на небо.

І вона показала йому на нічний простір:

– Тобі випала гарна погода! Твоя дорога вимощена зорямию

Він засміявся:

– Авжеж.

Вона поклала руку йому на плече і з хвилюванням відчула його тепло: цьому тілу загрожує небезпека?..

– Ти дуже сильний, але будь обережним!

– Обережний, ясна річ…

І знову засміявся.

Він почав одягатися. На це свято він вдягався у найгрубіші тканини, в найважчу шкіру, одягався, як селянин. І чим важчий він ставав, тим більше вона милувалася ним. Сама застебнула йому пояса, допомогла натягнути чоботи.

– Ці чоботи муляють.

– Ось інші.

– Знайди мені мотузок, щоб прив'язати запасний ліхтарик.

Вона оглянула чоловіка. Востаннє перевірила його спорядження: все припасовано добре.

– Ти дуже гарний.

Побачила, що він ретельно зачісується.

– Це для зірок?

– Це щоб не почувати себе старим.

– Я ревную…

Він знову засміявся, обняв її, притиснув до свого важкого одягу. Потім узяв її, як маленьку, на руки і, так само сміючись, поклав у ліжко:

– Спи!

Зачинивши за собою двері, він вийшов на вулицю і серед невпізнанної вечірньої юрби ступив перший крок до завоювання ночі.

Вона залишилася сама. Сумно дивилася на квіти, на книги – на все те ніжне, лагідне, що для нього було тільки морським дном.

Його приймає Рів'єр.

– Під час останнього рейсу ви утнули мені штуку. З півдороги кудись повернули, хоч метеозведення були добрі, і ви вільно могли пройти навпростець. Злякалися?

Заскочений зненацька, пілот мовчить. Повільно потирає долоні. Потім підводить голову і дивиться Рів'єрові просто в очі:

– Так.

Десь у глибині душі Рів'єрові жаль цього відважного хлопця, який десь раптом злякався. Пілот намагається виправдатись.

– Я вже нічого не бачив. Звісно, трохи далі… Можливо… радіо повідомляло. Але моя лампа майже не світила, я не бачив навіть власних рук. Хотів увімкнути посадкову фару, щоб бачити хоч крило, – нічого не помогло. Мені здавалося, що я на дні величезної ями, з якої важко вибратися. А тут іще мотор почав капризувати…

– Ні.

– Ні?

– Ні. Мотор ми потім оглянули. Працює чудово. Та коли злякаєшся, то завжди здається, що мотор починає капризувати.

– Хто б не злякався! Наді мною здіймалися гори. Я хотів набрати висоту і попав у завихрення. Ви ж самі знаєте, коли нічого не бачиш… завихрення… Замість того, щоб піднятися, я втратив сто метрів. Я вже не бачив ні гіроскопа ні манометрів. Мені здавалося, що оберти зменшуються, мотор почав перегріватися, що падає тиск масла… І все це в пітьмі, як хвороба. Я дуже зрадів, коли побачив освітлене місто.

– У вас надто багата фантазія. Йдіть.

І пілот виходить.

Рів'єр вмощується глибше в фотелі, проводить рукою по сивому волоссю.

«Це найвідважніший з моїх людей. Того вечора він діяв прекрасно, але я рятую його від страху…»

І знову, як спокуса слабості зринула думка:

«Щоб люди тебе любили досить їх пожаліти. Я не маю жалю, або приховую його. А так хотілося б оточити себе людською дружбою, теплом. Це буває в роботі лікаря. А я спрямовую хід подій. Мені треба виковувати людей, щоб вони спрямовували події. Увечері в кабінеті, сидячи над стосом дорожних листів, я так гостро відчув цей незбагненний закон. Досить трошки попустити, дозволити добре відрегульованим подіям іти своїм ходом, і одразу ж, мов якимось чудом, починаються аварії. Ніби моя воля – це єдине, що не дає літаку розбитися в польоті, не дає бурі затримати літак у дорозі. Іноді я і сам дивуюся своїй владі».

Він продовжував міркувати:

«Можливо, тут усе ясно. Так садівник невпинно бореться на своєму газоні… Земля споконвіку виношує в собі дикий ліс, а сила простої людської руки заштовхує його назад в землю».

Він думає про пілота:

«Я рятую його від страху. Я нападав не на нього, через нього я нападаю на той опір, що паралізує людей перед лицем невідомого. Якщо я його слухатиму, жалітиму, якщо серйозно поставлюся до його пригоди – він повірить, що я й справді повернувся з якоїсь таємничої країни, а саме таємниці люди й бояться. Треба, щоб люди спускалися в цей похмурий колодязь, а тоді піднімалися з нього і казали, що нічого там не бачили. Треба, щоб оця людина, не маючи навіть шахтарського ліхтарика, який освітлює тільки руки або крило, спустилася в найпотаємнішу глибину ночі, в її товщу, і на всю ширину плечей розсунула невідомість».

Однак у цій боротьбі Рів'єра і його пілотів у глибині їхніх душ зв'язувало мовчазне братерство. Це були люди однієї формації, їх вела та сама жадоба перемоги. Але Рів'єр пам'ятає інші битви, які він вів, підкорюючи ніч.

В офіційних колах побоювались похмурих володінь ночі, мов якоїсь невідомої пущі. Їм здавалося, що кинути екіпаж із швидкістю двісті кілометрів на годину назустріч бурям, туманам, і всім тим невидимим перешкодам, якими сповнена ніч – це авантюра, допустима тільки у військовій авіації: ясної ночі вилітаєш з аеродрому, бомбардуєш – і повертаєшся на той же аеродром. Але регулярні нічні рейси були б приречені на невдачу. «Нічні польоти – заперечив Рів'єр, – це для нас питання життя і смерті, бо кожної ночі ми втрачаємо ту перевагу над залізницею і пароплавством, яку здобуваємо протягом дня».

Рів'єрові було нудно слухати ці розмови про баланс, страхування і особливо про громадську думку. Він заперечував: «Громадською думкою керують!» Він думав: «Скільки часу витрачається марно! В житті є щось… щось таке, що переважає все інше. Воно живуче, і щоб жити, воно змітає з дороги всі перешкоди, щоб жити, воно створює свої закони. Воно нездоланне». Рів'єр не знав, коли і як цивільна авіація почне нічні польоти, але знав, що це неминуче буде, і до цього треба готуватися.

Він згадує столи під зеленим сукном, за якими він, підперши рукою підборіддя, з дивною свідомістю своєї власної сили слухав нескінченні заперечення. Йому здавалося, що всі ті заперечення – пустопорожні, самим життям приречені на загибель. І він відчував, як росте в ньому, наливається вагою його власна сила. «Мої докази незаперечні, я переможу, – думав Рів'єр. – Це природний хід подій». Коли від нього вимагали якихось гарантій, які б усували всілякий ризик, він одказував: «Закони виводяться на основі досвіду, пізнання законів ніколи не передує досвіду».

Дата добавления: 2015-05-26