Адаптація дитини до школи. Основні фази адаптації. “Низькоадаптивні” діти та особливості психологічної роботи з ними

Адаптація до шкільного навчання

Критерієм нормальної адаптованості дитини до шкільного навчання є її позитивне ставлення до школи, розуміння пояснюваного вчителем навчального матеріалу, самостійність, здатність зосереджувати увагу при виконанні завдань, охоче виконання громадських обов'язків і доброзичливе ставлення до однокласників. Усе це засвідчує належну ефективність процесу соціально-психологічної адаптації до школи — активного пристосування дитини до класу, вчителя, свого місця у школі.

Високий рівень адаптації дитини забезпечують виховання її у повній сім'ї, у якій нема конфліктних ситуацій; належний рівень освіти батька й матері, правильні методи виховання у сім'ї; позитивне ставлення до дітей вихователя старшої (підготовчої до школи) групи; позитивне ставлення до дітей учителя першого класу; функціональна готовність дитини до навчання у школі; сприятливий статус дитини у групі до вступу в перший клас; задоволеність спілкуванням із дорослими; адекватне усвідомлення свого становища в групі однолітків. З урахуванням цього грузинський педагог-новатор Шалва Амонашвілі стверджував, що дітей-шестиліток потрібно готувати не просто до школи (навчання читання, письмо, лічба), а готувати до ролі учнів, щоб вони розуміли свою нову позицію, нову роль вчителя, значення і зміст його вимог і оцінок.

Про наявність внутрішньої позиції школяра свідчать позитивне ставлення до вступу в школу як до природного і обов'язкового явища в своєму житті; уявлення про школу та шкільний зміст занять, інтерес до занять з навчання грамоти і лічби; надання переваги колективним заняттям над індивідуальними; позитивне ставлення до вимог дисциплінованої поведінки, очікування оцінки; визнання авторитету вчителя.

Період соціально-психологічної адаптації триває від 10—18 днів до 1—3 місяців і супроводжується змінами в емоційній сфері дитини (зростання внутрішньої напруженості, рівня тривожності, імпульсивна взаємодія з дорослими тощо). Низький рівень адаптації проявляється у негативному ставленні до шкільного навчання, переважанні негативного настрою, відсутності інтересу до навчальних занять, недбалому виконанні завдань, небажанні самостійно працювати. Це засвідчує факт шкільної дезадаптації дитини — прояву психогенного формування особистості, що зумовлений особливостями її об'єктивного і суб'єктивного статусу в школі та сім'ї і може спричинити порушення навчальної діяльності в майбутньому.

Труднощі адаптації дитини до шкільного навчання зумовлені нерівномірностю розвитку пізнавальної сфери та довільної регуляції поведінки. Діти, які не встигають за шкільним ритмом, потребують особливої уваги, індивідуальної роботи вчителя. Складно адаптуються також діти з недорозвиненою дрібною моторикою. Нерідко вони відзначаються достатнім, навіть високим рівнем мовленнєво-мислительних операцій, тому дорослі не відразу звертають увагу на їх труднощі в оволодінні письмом (С. Ладивір). Особливо важко першокласникам, які мають проблеми розвитку мовлення, мислительних операцій (порівняння, узагальнення, аналіз, синтез, умовисновки, розмірковування).

З огляду на це в роботі зі старшими дошкільниками вихователі повинні уважно аналізувати особливості їхнього розвитку, прогнозувати імовірні проблеми в школі, спрямовувати зусилля на розвиток їхніх знань, умінь і навичок, що максимально полегшило б адаптацію в шкільному середовищі.

Нахождение человеком гармоничного соотношения этих двух сторон и обеспечивает его успешную социализацию в обществе.

Особенности взаимодействия этих двух сторон социализации, процессов адаптации и индивидуализации личности в процессе вхождения в новую социальную группу раскрываются в концепции социально-психологического развития ребенка и подростка, предложенной А.В. Петровским.

В общем виде развитие личности А.В. Петровский представляет как процесс ее вхождения в новую социальную среду и интеграции в ней. На каждом этапе развития личности в относительно стабильной общности могут быть выделены три основные фазы: адаптация, индивидуализация, интеграция.

Первая фаза предполагает активное усвоение действующих в общности норм и овладение соответствующими формами и средствами деятельности. На этой фазе у ребенка возникает объективная необходимость «быть таким, как все», максимально адаптироваться в общности. Как отмечает А.В. Петровский, это достигается (одними более, другими менее успешно) за счет субъективно переживаемых утрат некоторых своих индивидуальных отличий при возможной иллюзии растворения в «общей массе» [2, с. 81]. Объективно уже на этом этапе человек при известных обстоятельствах может выступить как личность для других, хотя в должной мере и не осознавая этот существенный для него факт.

Вторая фаза – индивидуализация - порождается обостряющимся противоречием между достигнутым результатом адаптации, то есть тем, что субъект стал таким, «как все» в группе, и не удовлетворяемой на первом этапе потребностью индивида в максимальной персонализации. На этой фазе нарастает поиск средств и способов для обозначения своей индивидуальности, ее фиксации.

Третья фаза – интеграция – характеризуется появлением новообразований, которые отвечают потребностям группового развития и собственной потребности индивида осуществлять значимый «вклад» в жизнь группы.

Этот тройной цикл может повторяться на протяжении жизни много раз в связи с тем, что социальная ситуация развития человека меняется, и он имеет возможность входить в различные референтные для него общности или вынужден входить в состав новых социальных групп неоднократно. Процесс подобной адаптации-интеграции в новую социальную группу часто обозначается как первичная социализация в конкретных условиях.

Дата добавления: 2015-05-26