Наполеонівські війни в Європі: Прессбурзький га Гільзитський мирні договори

Наполеонівські війни (1803–1815) — серія з кількох воєн, проведених Францією в період Консульства (1799–1804) і імперії Наполеона (1804–1814, 1815).

Найпершою метою війн було прагнення Наполеона завдати повної поразки Англії та усунути її як політичного та економічного суперника Франції. Виступивши проти коаліції європейських країн (Австрії, Англії, Росії, Швеції і Пруссії), Наполеон одержав ряд перемог біля Аустерліца (1805), Єни (1806), Ейлау і Фрідланда (1807), але не зміг вести ефективної війни проти Англії після поразки в морському бою біля Трафальгара.

Наполеон Бонапарт скористався здобутками Великої Французької революції. Після перевороту 18-19 брюмера VIII року (9 листопада 1799), він, як перший консул став на чолі Республіки. Цей переворот знаменував собою остаточне закінчення революції. Наполеон провадив політику, спрямовану на централізацію влади та концентрацію її у власних руках. Для цього за новою Конституцією було створено складний бюрократичний апарат, головним завданням якого було проведення волі першого консула.

Занепокоєний бурхливою підготовкою плану Наполеона щодо висадки на Британських островах, уряд Британії розгорнув активну діяльність щодо піготовки сильної антифранцузької коаліції на континенті. До 1805 року вдалось створити третю антифранцузьку коаліцію в складі Англії, Австрії та Росії. Англія мала фінансувати дії союзників, а Австрія та Росія — виставляти свої війська на полях битв. Для цього союзниками був розроблений грандіозний план по розгрому наполеонівської Франції. На півночі Європи, проти Данії мала діяти 100 тис. російсько-англійська армія. У Центральній Європі, проти Баварії та прирейнських союзників Наполеона — 80 тис. австрійська армія Макка, на допомогу якій з Росії рухалась 45 тис. армія Кутузова. В Північній Італії мала діяти 100 тис. австрійська армія ерцгерцога Карла-Людвіга-Іоганна, яка повинна була очистити від французів Ломбардію та розвинути наступ на південну Францію. Одночасно з цими арміями у Кампанії висаджувалась 36 тис. армія прихильників неаполітанських Бурбонів, що рухаючись на північ вийшла б на з'єднання з австрійцями ерцгерцога Карла-Людвіга-Іоганна. І нарешті у Центрі Європи між силами К. Макка та ерцгерцога Карла мала дяіти 25 тис. армія ерцгерцога Баптіста Йосифа Іоганна, який мав допомогти одному з них в разі потреби. Однак оскільки англійці не виступили на жодному напрямку, а Бурбони не змогли зібрати достатніх сил, то основними силами коаліції залишались австрійська та російська армії.

Під час походу Наполеона на Москву, російська армія втратила близько 150 тис. чоловік, натомість розбивши угруповування 30 тис. армію італійських військ, 56 тис. армію французьких та 100 тис. інших.

Після повернення Наполеона з о. Ельби під час так званих Ста днів вчинив, як виявилось, останню спробу стати на чолі Франції. Першим його кроком після повернення стало відновлення Імперії, а отже і її армії. У 1815 році на плато Мон-Сен-Жан, недалеко від Брюсселя, у битві при Ватерлоо Наполеон Бонапарт зазнав остаточної поразки від об'єднаних англо-голландських та пруських військ, якими керували відповідно Веллінгтон та Блюхер. Повернувшись у Париж імператор підписав акт зречення та здався на милість англійців. Попри його прохання перевезти його до США, британський уряд вирішив заслати його, як почесного полоненого на о. Святої Єлени. Таким чином битва при Ватерлоо поставила остаточну крапку в ході Наполеонівських війн.

Пресбурзький мир 1805 року (нім. Pressburger Frieden; фр. Traité de Presbourg) — мирна угода між Францією та Австрією, укладена 26 грудня 1805 р. у Пресбурзі (Братислава) після розгрому Австрії в Аустерліцькій битві та її повної поразки у війні Третьої коаліції.

Відповідно до цього миру Австрія поступалась Наполеону як королю Італії Венеціанською областю, Істрією (окрім Трієсту) та Далмацією й визнавала всі французькі захоплення в Італії. Крім того Австрія втратила також усі свої володіння на захід від Каринтії, які переходили під владу головних союзників Наполеона у імперії: Баварія отримала Тіроль з Бріксеном та Трентом, Форарльберг, правобережжя Інну, Бургау та Ліндау, а також Пассау та Айхштет, відторгнуті від Зальцбургського курфюршества; Вюртемберг отримав колишні австрійські володіння у Швабії: Альтдорф, Гогенберг, Нелленбург, Ехінген та Бондорф; Баден отримав Констанц, а також територію герцоґства Брейсгау, включаючи Фрайбург та Ортенау. Більш того, імператор Франц II визнав за монархами Баварії та Вюртемберга титули королів, що вивело їх з-під влади інститутів Священної Римської імперії. Австрія також сплачувала Франції контрибуцію в сумі 40 млн. флоринів. У якості компенсації Австрія отримала відносно невелику територію, що включала Зальцбург та колишнє абатство Берхтесґаден, а для колишнього курфюрста Зальцбурзького Фердинанда Габсбурга було створено нове герцоґство Вюрцбург.

Зміни, передбачені Пресбурзьким миром 1805 р., означали кінець австрійської переваги у Священній Римській імперії та сприяли її розпускові 1806 року.

Тільзи́тський мир — мирні договори між Францією, Росією і Пруссією, укладені у містечку Тільзиті (тепер Совєтськ Калінінградської області, Росія) відповідно 25 червня (7 липня) 1807 та 27 червня (9 липня) 1807 після перемоги Наполеона Бонапарта в російсько-прусько-французькій війні 1806—1807. Вели переговори і укладали угоду між Францією і Росією особисто Олександр І та Наполеон І.

14 червня 1807 Наполеон Бонапарт розгромив під Фрідланде російську армію Беннігсена. Олександр I, отримавши цю звістку, наказав Лобанову-Ростовському їхати до французького табору для переговорів про мир. Генерал Калькрейт також прибув до Наполеона від імені пруського короля, але Наполеон всіляко підкреслював, що укладає угоду саме з російським імператором^[1]. Наполеон в цей час перебував на березі Німану, в містечку Тільзиті; російська армія і залишки пруської перебували на іншому березі. Князь Лобанов передав Наполеону бажання імператора Олександра особисто зустрітися з ним.

Обидві сторони не хотіли продовжувати війну через втому солдатів. Окрім того, Олександр I побоювався польського національного пробудження у випадку тривалого конфлікту.

25 червня 1807, обидва імператори зустрілися на плоту, поставленому посередині річки, і близько години розмовляли віч-на-віч у критому павільйоні. На другий день вони знову бачилися вже в Тільзиті; Олександр I був присутній на огляді французької гвардії. Наполеон бажав не тільки миру, але і союзу з Олександром, він пропонував свободу дій щодо захоплення Росією Балканського півостріва, який належав Османській імперії, та приєднання до Росії шведської Фінляндії. Як винагороду Наполен бажав отримати п'ятирічну підтримку у протистоянні з Англією, яка передбачала приєднання Росії до антиаглійської континентальної блокади та закриття її портів для англійських торгових кораблів. Олександр за допомогу Франції хотів отримати ще й Константинополь, на що Наполеон не погоджувався. Сподівання Наполеона були надто оптимістичними, і це йому самому довелося незабаром визнати: Олександр зі своєю лагідною посмішкою, м'якою промовою, люб'язним поводженням був зовсім не такий поступливий, як хотілося б його новому союзнику. «Це справжній візантієць» (фр. C’est un véritable grec du Bas-Empire) — говорив Наполеон своїм наближеним.

Зрештою, Олександру I довелося йти на поступки — зокрема, щодо долі Пруссії: більше половини пруських володінь були відібрані Наполеоном у Фрідріха-Вільгельма III. Провінції на лівому березі Ельби були віддані Наполеоном новоутвореному королівству Вестфалія, де сідав на трон Жером Бонапарт. Відновлювалася Польща — однак не з усіх колишніх провінцій, а тільки пруської частини під назвою Варшавського герцогства. Росія отримала як компенсацію Білостоцькі землі, де було утворена Білостоцька область. Гданськ (Данциг) ставав вільним містом. Всі монархи, що були раніше поставлені Наполеоном, визнавалися Росією і Прусією. На знак поваги до російського імператора (фр. en considération de l’empereur de Russie) Наполеон залишив пруському королю стару Пруссію, Бранденбург, Померанію та Сілезію. На випадок, якби імператор французів побажав приєднаня до своїх завоювань Ганноверу, вирішено було компенсувати це Прусії територіями на лівому березі Ельби.

Головний пункт Тільзитської угоди не був тоді опублікований: Росія і Франція зобов'язалися допомагати один одному у будь-яких наступальних і оборонних війнах, де цього потребуватимуть обставини. Цей тісний союз усував єдиного сильного суперника Наполеона на континенті; Англія залишалася ізольованою, обидві держави зобов'язувалися всіма заходами спонукати інші країни Європи дотримуватися континентальної антианглійської блокади. 8 липня 1807 французько-російський договір був підписаний обома імператорами.
Другий договір, між Францією та Прусією, був підписаний наступного для, 9 липня.

67 італійський і єгипетські походи бонапарта Італійський похід Бонапарта 1796—97, бойові дії французьких військ під командуванням генерала Наполеона Бонапарта проти австро-сардінських військ в Північній Італії під час війни Франції 1792—97 з 1-ою коаліцією європейських держав [Австрія, Великобританія, Пруссія (до 1795), Росія, Сардінія, Королівство обидві Сіцілії і ін.]. У 1796 французьке командування планувало завдати головного удару по Австрії силами армій генерала Ж. Б. Журдана і Ж. В. Моро (155 тис. чіл.) з рубежу р. Рейн. На французьку Італійську армію генерала Бонапарта (близько 42 тис. чіл.) було покладено другорядне завдання по опануванню Північної Італії. Але в ході війни вирішальні події сталися в Італії. На початок квітня 1796 головних сил французької Італійської армії (35 тис.) розташовувалися уздовж побережжя Генуезької затоки, маючи проти себе сардінську армію генерала Л. Коллі (22 тис.) і австрійську армію фельдмаршала І. Болье (30 тис.). Гірські проходи з Пьемонта до Франції забезпечувала французька Альпійська армія генерала Ф. К. Келлермана (20 тис.), проти якої розташовувалися сардінські війська герцога Аоста (20 тис.). 11 квітня французькі війська перейшли в настання. Послідовно зосереджуючи перевершуючі сили проти окремих груп противника, розтягнутих на широкому фронті, Бонапарт розбив його по частинах в Монтенотте (12 квітня), Чеви і Мондові (22 квітня). 28 квітня Сардінія уклала перемир'я, а 5 травня світ з Францією. Після цього Бонапарт змусив австрійські війська відійти за р. По, а потім за р. Адда. 10 травня французькі війська отримали перемогу при Лоді, 15 травня зайняли Мілан, а 4 червня блокували Мантую. Частина сил рушила до Тоскани і 29 червня зайняла Ліворно, де знаходилася база англійського флоту. З кінця липня почалася боротьба за Мантую — головний опорний пункт в Італії. Австрійське командування (з травня генерал Д. Вурмсер, з жовтня фельдмаршал І. Альвінци) зробили 4 спроби деблокувати фортецю, але в битвах при Кастільоне (5 серпня), Роверето (5 вересня), Бассано (8 вересня), Арколе (15—17 листопада) і Ріволі (13—15 січня 1797) австрійські війська потерпіли поразку. 2 лютого капітулювала Мантуя. У березні французи вторглися до Австрії і почали настання на Відень. 18 квітня було підписано Леобенськоє перемир'я, а 17 жовтня поміщений Кампоформійський світ 1797. В ході І. п. Би. на території Італії були утворені ряд республік, проведені буржуазні реформи. Проте французька армія, знищуючи феодальні порядки, в той же час грабувала завойовані області, жорстоко пригнічуючи прояви незадоволеності народу. Успіхи французьких військ були обумовлені головним чином їх новою тактикою колон у поєднанні з розсипних буд, а також полководницького мистецтва Бонапарта. Сміливо маневруючи обмеженими силами, він добивався чисельної переваги на вирішальних ділянках і брав перемоги над австрійськими військами, командування яких сліпо дотримувалося канонів кордонної стратегії і лінійної тактики.

. Він здавна цікавився Сходом, а Єгипет уважав за базу, з якої Франція могла захищати свої інтереси на Середземному морі, опанувати турецькі провінції і розпочати наступ на англійські колонії в Азії.
18 травня 1798 р. французький флот рушив з Тулона на схід. Англійський адмірал Нельсон за всяку ціну хотів перешкодити французам у цій виправі, але не міг їх ніде зустріти, хоч переїздив ціле море від Гібралтару аж до Сирії. Бонапарт захопив острів Мальту, що належав орденові іоанітів, і залишив тут французьку залогу. Потім, без будь-яких перешкод доплив до Єгипту і 2 липня зайняв Александрію. Після тяжкого походу через пустиню французьке військо дійшло до Каїра. Тут заступила йому шлях славна кіннота мамелюків. Наполеон видав прокламацію до війська, в якій згадав, що «з пірамід сорок століть споглядає на французьких войовників». Французи перемогли 21 липня 1798 р. Але тим часом Нельсон 12 серпня зненацька напав на французький флот у пристані під Абу-Кірем і так його погромив, що залишилося тільки чотири кораблі. Бонапарт залишився відрізаний від Франції і мусив сам власним промислом утримувати військо. Але багата країна мала доволі пшениці, рису, всякої ярини, худоби, так що було чим прожити. Наполеон з великою енергією почав організувати управу, судівництво, податкову систему. Він виявив тут незвичайний талант адміністратора і володаря. Бажаючи привернути до себе міське населення, він запевнив його в релігійній терпимості і до магометан відносився дуже Приязно. Досліджував пильно еистему каналів Єгипту і студіював плани будівництва каналу до Червоного моря. Наполеон привіз із собою до Єгипту понад сотню учених і утворив з них науковий інститут, що почав досліджувати єгипетську старовину, природу й господарство. Серед учених був тут математик Монж, хімік Бертоле, астроном Лаплас.
Але французам не вдалося завоювати симпатії фанатичного населення і на заклик Туреччини в жовтні 1798 р. в Каїрі вибухло повстання. Бонапарт розгромив повстанців гострими засобами, так що б 000 людей втратило життя, і наложив на Єгипет тяжкі контрибуції. На початку 1799 р. він рушив походом на Сирію, щоб добути собі шлях до Європи. Він захопив Яффу, але сильно укріпленого англійцями Аккону (Жан д'Акр) не зміг добути. Мав ще кілька дрібніших перемог, але коли у війську почалися епідемії, він мусив вертатися назад. Військо терпіло великі нестатки, багато людей вимерло по дорозі, ледве частина вернулася здоровою. Наполеон весь час разом із військом терпів усі нестатки, не дозволяючи собі ніяких послаблень. У червні недобитки армії були в Єгипті. Проти французів виступили тепер турки, але в бою під Абу-Кірем 25 липня 1799 р. Наполеон розбив їх наголову, — це була одна з найкращих його перемог. Тоді до Єгипту прийшли вістки про невдачі Директорії, і Бонапарт рішився вернутися до Європи.

Дата добавления: 2015-05-26