Етична концепція А. Шопенгауера

Творець філософської концепції, яка стала одним із джерел філософії життя, А. Шопенгауер наукове світорозуміння вважав ілюзорним, класичну філософію – шарлатанством, а діалектику – “жонглюванням абстрактними формулами”. Його праці – “Світ як воля і уявлення”, “Дві основні проблеми етики” та “Афоризми і максими” значно вплинули на європейську філософію, зокрема й на етику.

Світ, на думку філософа, існує лише настільки, наскільки людина його уявляє. Уявлення розпадається на суб’єкт і об’єкт: споглядання того, хто споглядає. Без суб’єкта уявлення немає його об’єкта, який набуває просторової і часової визначеності (йдеться не про предмети об’єктивного, матеріального світу, а про уявлення). Проте цього для пізнання, що керується принципом каузальності (причинності), недостатньо, оскільки постає питання, чи не є світ чимось більшим та іншим, ніж уявлення. Зрештою, суб’єкт пізнання на основі досвіду може виявити в собі дві принципово різні сутності: своє тіло, яке постає для нього як уявлення, об’єкт серед об’єктів, а також те, безпосередньо знайоме кожному, що називають волею. Тіло – це об’єктивація волі, а воля – це в-собі-буття тіла.

Концепція Шопенгауера ґрунтувалася на двох основних положеннях: “світ – це воля в собі” і “світ – це уявлення для нас” (згадаймо “речі в собі” і “речі для нас” І. Канта). Світ як річ у собі постає у філософа як сліпа “воля до життя”. Поняття, на його думку, – це тільки абстракції, тому більш вмотивованим за декартівське “Я мислю, отже, існую” вважав твердження “Я хочу (волію), отже, існую”. Саме в бажанні суб’єкт виступає сам по собі, розкриває свою сутність, тобто волю. Вона завжди перебуває у стані прагнення, оскільки цей потяг є її єдиною сутністю. Воля не має чітко окресленої мети, якої можна досягти. Вона невгамовна, ніколи не може бути вдоволеною, а людина – щасливою.

Етична концепція Шопенгауера песимістична, через що його називали філософом “світової скорботи”. Він вважав існуючий світ найгіршим із можливих, а полемізуючи з Гегелем, проголосив тезу: “Все дійсне нерозумне, все нерозумне дійсне”. Одночасно діяти розумно і морально, на його думку, неможливо. Істинна доля людини завжди є трагічною: “Оптимізм, – стверджував філософ, – видається мені не тільки безглуздим, а й, правду кажучи, безсовісним поглядом, гіркою насмішкою над несказанними стражданнями людства”. Правда, з точки зору молодості життя здається нескінченним майбутнім, однак з точки зору старості воно постає як дуже коротке минуле. Проте життя і смерть є трагічними лише для пересічної, нездатної осягнути їх таємницю людини. Для людини, здатної споглядати сутність світу, тобто волю, а осягнувши її, – відмовитися від неї і завдяки цьому досягнути абсолютної безтурботності, спокою, метою життя є смерть: “Смерть – це кінцевий висновок, resume життя, його підсумок...” Справжній філософ, мудрець, який осягнув таємницю світу, не боятиметься смерті, оскільки і в житті знає, що він ніщо. Саме тому в ньому відсутнє бажання індивідуального буття. А через заперечення волі до життя людина, за Шопенгауером, може досягнути вічної доброчесності.

Істотною ознакою життя людини філософ вважав страждання, яке є невідворотним. Те, що називають щастям, завжди фактично зводиться до звільнення людини від страждань. Однак, звільнившись від одних страждань, людина зазнає інших страждань і нудьги. Ілюзорний світ марновірства і релігії не рятує людину від самотності, тому вона завжди полишена на саму себе. Визнання домінуючої ролі страждання в житті людини привело його до висновку, що співчуття (співстраждання) є найважливішим моральним принципом. Співчуття стосується не тільки людини, але, на чому наголошував А. Шопенгауер, і тварин. Відкриваючи людині невикоріненість страждань, свідомість, на думку Шопенгауера, вказує шлях звільнення від світового зла. Зрозумівши, що воля в усіх її проявах одна, людина може дійти до стану цілковитої відсутності бажань. І тоді її воля не утверджуватиме своєї сутності, а заперечуватиме. Йдеться про перехід до аскетизму, мета якого полягає у знищенні не тільки життя тіла, а й волі, виявом якої є тіло. Це спричинює розширення у світовій волі індивідуальної, перехід її у небуття, внаслідок чого весь останній світ (світ-об’єкт) перетворюється на ніщо, оскільки без суб’єкта немає об’єкта. Такі думки також близькі індуїстському вченню про нірвану.

За твердженнями Шопенгауера, проповідувати мораль легко, а обґрунтувати важко. Тому він високо цінував етичний смисл своєї філософії, оскільки вона визнає волю сутністю людини. Індивід сам себе творить, а тому вчинки людини є справді її власними вчинками, а отже, можуть бути поставленими їй у провину.

Концепція Шопенгауера відчутно вплинула не тільки на філософів, а й на митців, зокрема на німецького композитора Ріхарда Вагнера (1813 – 1883).

Дата добавления: 2015-05-26