Етика Київської Русі

Етична проблематика періоду Київської Русі (IX—XII ст.) обґрунтовується відповідно до потреб державотворення та згідно з християнським моральним ідеалом. Він утверджується, з од­ного боку, під впливом ідей візантійських отців церкви, праці яких приходять на Русь разом із християнством. З іншого боку, складається власна проповідницько-повчальна традиція, що задіює досвід доброчесного життя києворуських отців церкви. По­вчальність у культурі Київської Русі розвивається у двох основ­них напрямках. Перший пов´язаний з церковною ортодоксією і звернений до монахів та служителів церкви. У ньому проти­ставляється два світи: земний та небесний. Земний — це світ зла, світ плинний і неістинний, світ плотського життя. Ця позиція має місце у житійній літературі, зокрема "Житії Феодосія Печерського", "Житії Бориса і Гліба", "Києво-Печерському па­терику". Богословське спрямування має "Поучения братії" єпис­копа Новгородського Луки Жидяти (помер 1059 p.). Воно сут­тєво вплинуло на розвиток давньоруського проповідництва [4, с 40]. Основна увага в "Поученні" зосереджена не на релі­гійних, а на соціально-етичних максимах. У ньому звучить за­клик до православних братів бути правдивими, турбуватися про ближніх (про бідних, сиріт), уникати сварок і непорозумінь, не бути злостивими, облудними, скнарами тощо. Однак вона не містить проповіді монашого аскетизму, характерної для візан­тійської церковно-учительної літератури X—XI ст. Інший тип повчальності має виражений світсько-гуманістичний характер. У ньому органічно поєднані тенденції світської вченості гре­цького взірця та народно-міфологічні уявлення про світ і місце людини у ньому. "Уявлення про світ, людину, притаманні давньослов´янській міфології, знаходять своє відбиття у релігій­них віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце "вгорі" природного космосу, де припускається відносна єдність Духовного і тілесного начал. Ці уявлення накладають свій відбиток на характер філософської думки на більш високому рівні розвитку давньоукраїнського суспільства", — пише В. Горський [3, с. 28].

Основне місце у філософській проблематиці посідають мо­ральні проблеми, оскільки філософія Київської Русі спиралася на християнський неоплатонізм. Згідно з ним, "філософія на­самперед навчає людину, як вона може наблизитися до Бога "ділами своїми" [3, с. 31]. Мудрість розглядається не стільки як знання істини, скільки як "життя в істині". Світ бачиться світлим і життєрадісним, сповненим моральнісного змісту, що зумовлено непротиставленістю земного і небесного начал. Таке розуміння оперте, як було сказано, на переосмислення патри­стикою неоплатонічних ідей "кеносису" — сходження божества у світ, а отже світ постає як єдність реального та ідеального, земного і божественного. Добро постає як іманентне світові. Назване розуміння здобувало певне "підтвердження" і в систе­мі суспільного життя, оскільки взаємини світської та духовної влади у Київській Русі базувалися на їх злагоді, а не протистоян­ні. Причому, світська влада виступала провідним організато­ром життя. Несуперечливість двох влад (принаймні, як ідеал їх зв´язку) створює для віруючих образ злагодженості двох світів: земного та небесного. Звідси зрозуміле недогматичне ставлення світської людини до віри: творення образу морально злагодженого життя зі світом.

Образ моральної злагоди як ідеал доброчесності містить ви­значна пам´ятка писемності "Поучения" Володимира Мономаха (1053—1125). Автор обстоює думку про доброчесне життя не у монашій аскезі, а в мирському житті, в активному творенні добра у державі, у родині, у стосунках між людьми. Повчаль­ність цього плану цінна не лише корисністю порад як такою, а й філософією життя, опертою на духовних зв´язках між людь­ми. В "Поученні" звучать слова осуду насильства над слабкими і вбогими, міститься заклик творити добро, мати душу чисту і непорочну, язик стриманий, розум смиренний. Осуду підда­ються такі моральні вади, як брехня, пияцтво, ледачість. Нато­мість утверджуються працелюбність, освіченість, наполегли­вість у справах: чи то у навчанні, чи то у домі своєму, чи на вій­ні, чи на полюванні.

Світське спрямування повчальності яскраво простежується у праці "Слово про закон і благодать" сподвижника Ярослава Мудрого Митрополита Іларіона. Автор порівнює Старий і Но­вий Завіт як закон і благодать. Старий Завіт — "детоводитель ко Христу", але він не сама істина. Він виправдовує, але не спасає. Закон Іларіон розглядає не в містико-релігійному, а в світському аспекті — як державний Закон, що роз´єднує лю­дей, адже одних підносить, а інших — принижує.

Інша справа — благодать. Це істина, що однаково світить усім народам, об´єднуючи, а не роз´єднуючи людей. Істина є джерелом спасіння, адже спрямовує не на земне і плинне, а на вічне. У "Слові про закон і благодать" немає песимізму і край­нощів аскези, немає спонуки на "монашу ангелоподібність" як умову спасіння. Натомість людина підноситься до Сина Божо­го — Ісуса Христа. Іларіон наголошує, що Христос заповідав наслідувати його, але у справах людських, а не божественних [4, с 47]. Тобто, свідомість віруючих спрямовується не на вте­чу від земних справ, а на моральну діяльність за прикладом Христа.

Етична проблематика порушена також у відомих пам´ятках книжності — проповідях Кирила Туровського та Климента Смо-лятича, "Слові" Данила Заточеника. Особливе місце у культурі Київської Русі посідає визначна пам´ятка світської літератури XII ст. "Слово про Ігорів похід". У ньому домінує мотив любові до рідної землі, бажання захистити її від ворожих нападів та розграбування, причинами яких часто є суперництво князів за владу. Силою поетичного слова автор намагається переконати князів забути чвари і розбрат, згуртуватися для захисту рідної землі. При усьому багатстві тенденцій осмислення моральної проблематики у культурі Київської Русі простежується цілісність погляду на цінності людського життя. Переважає тенденція поваги до людини як суб´єкта життєвості. Утверджується образ морально злагодженого життя людини зі світом та з собою.

Дата добавления: 2015-05-26