Мораль як діяльнісно-практичне відношення до світу

Сутність моралі виявляється у відношенні. Воно утверджує специфічно людську творчу здатність: здатність моральнісної взаємодії зі світом; суспільність людини визначається небайдужістю, що опредметнюється в мисленні та практично­му формуванні дійсності. Якісна визначеність названого про­цесу найяскравіше втілена в творенні специфічно людського простору життєвості. Предметне формування, прообрази якого відсутні в природі, відображає своєрідність людських потреб. За створеною людьми "другою природою" стоїть світ специфіч­но людських творчих взаємодій. Природа їх моральнісна. Справ­ді, навчившись регулювати стосунки в спільноті шляхом доз­волів і заборон, людина підпорядкувала життєво-біологічну енергетику духовній. Остання виражена у здатності утримува­ти в своєму інтересі інтерес інших, виходячи з потреби в іншій людині. Інша є необхідне для духу джерело його живлення. Суттєвість інтересу визначає безумовність дотримання зв´язків. Саме такий сенс має злагоджене поєднання зусиль для творен­ня фізично та психічно сприятливих умов виживання. Перева­ги, що їх дає спільне виживання, витискають у глибинні шари психіки тваринні інстинкти. Натомість приходить розуміння іншого як умови власного життя, а отже, свідоме уникання не­злагоди. Тобто, у діяльності творення життя (практичного) людина творить духовність життя: вчиться діяти як свідомий суб´єкт вибору. Вона пригнічує в собі вибухи дратівливості, неприязні до інших тощо. Це специфічно людська діяльнісна здатність.

Уникання вчинків зі страху їх можливих негативних наслід­ків як переведення їх в іншу якість: у свідоме творення стосун­ків приязні — явище творення людяності життя.

Це стосунки, в яких наявна міра людського відношення. Бу­ти людиною і означає діяти по-людськи, тобто згідно з міркою людяності. Останнє покладає в собі єдність особливого та всезагального. В діяльності творення духовних зв´язків цей прин­цип конкретизується в діалектиці "Я" і "не-Я". Інша людина за родовою ознакою — така сама, як і Я. Ми з нею сутнісно спорід­нені. Однак вона одночасно є певне відмінне від мене — інше Я. Вона цінна для мене саме цією "іншістю", завдяки якій моє Я може поглиблювати та удосконалювати себе, зростати в своє­му Я, відсвічуючи безліччю інших Я. Несучи в собі світ інших, суб´єкт моральнісної діяльності вчиться розуміти інших. Прой­шовши через почування суб´єкта, чужий досвід трансформу­ється в особистісний, збагачується світом індивідуального Я-буття. Інакше кажучи, поза творенням досвіду стосунків у мораль­них взаємодіях самі стосунки — їх якісна визначеність — ста­ють неможливі. Лише вбираючи досвід людського відношення, утверджуючи його як реальність власного життя, людина ви­значається як людина.

Отже, суспільність людини найбільше відображається в мо­ральній діяльності — у безпосередньому способі освоєння суспіль­ного життя. Суспільність як наслідок специфічно людської життєвості складається в ній і реальністю своєю виявляється в суб´єктах життєвості у формі постійних духовних та духовно-практичних взаємодій. О. Фортова, визначаючи суть специфіч­но моральнісної діяльності, пише: "Осмислення моралі як спо­собу безпосереднього існування суспільної сутності людини, способу її присвоєння безпосередньо у відношенні до іншого як до людини, дає право розглядати цю діяльність як процес, в яко­му виробництво людяності здійснюється в розвитку індивіду­альної моральної свідомості до моралі і є шляхом усуспільнен­ня, перетворення людини" [11, с. 127]. Навіть тоді, коли мо­ральність втрачає виражену людяність взаємодій, стосунки не втрачають своєї сутності: творення специфічно людського жит­тя. Відхід від ідеалу моральності засвідчує лише, що мо­ральність перейшла в свою протилежність — аморалізм. У та­кому разі стосунки утримуються не доброю волею, не внутріш­ньою потребою, а зовнішніми регулятивами, що "працюють" на збереження суспільності життя (хоча б у відчуженій формі). Скажімо, право не удосконалює стосунки, а лише коригує їх, зберігаючи усталені засади суспільності. Удосконалення їх здійснюється в діяльності відношення, де метою є інша люди­на. Творення взаємодій, що утверджують у людині її людські якості як вищу цінність у прямих, невідчужених формах, — це і є моральна діяльність у формі творчості. В ній інша людина набуває сенсу мети і разом з тим є засобом (у духовно-творчому, а не практично-корисливому значенні поняття "засіб"). Неінституціональний характер моралі засвідчує її сутність: жи­вого процесу творення людяності в кожному з моментів взає­модії людини зі світом.

12.3. Диференціація понять "моральна свідомість", "моральна діяльність", "моральнісне відношення"

У "Філософії духу" та в "Філософії права" Геґель розглядає відмінне між мораллю та моральністю (нравственность) у зв´язку з проблемою свободи волі. Він пише, що свобідна воля є "рефлексованою в себе, так що вона має своє наявне буття в межах самої себе, і внаслідок цього визначена в той же час як приватна(частная) воля, — право суб´єктивної волі, — мо­ральність" [3, с 328]. Мораль і моральність співвідносяться на ґрунті ідеї свободи волі як різні рівні саморозгортання свободи духу.

Мораль — це явище визначеної в собі волі суб´єкта. Внаслі­док того, що воля притаманна людині, вона існує як у собі суща, розумна воля (і моральна). Дійсною вона стає в діяльному вия­ві. Моральність, за характеристикою Геґеля, є певна конк­ретність, а саме: "тотожність добра і суб´єктивної волі, їх істи­на" (2, с 176).

Дещо огрублюючи думку, можна сказати: мораль — це ідея людяності; моральність — реальний їх вияв у діяльності суб´єкта.

Діалектика моралі й моральності відкривається через понят­тя: "всезагальне" і "особливе". Моральність відношення здійс­нюється в межах свободи і необхідності. Вона реалізуюється в дільності вибору добра або зла. Об´єктивним критерієм цін­ності вибору є відповідність суб´єктивного воління всезагальній ідеї морально доброго. Характеризуючи дихотомію добра і зла в діяльності суб´єкта з його правом на особливість змісту у вчи­нках, Геґель пише: "...Добро в собі і для себе є абсолютна ціль світу і обов´язок для суб´єкта, який повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяль­ності" [3, с 336].

Моральнісне начало відображає потреби збереження суспіль­ності в її історично визначених формах, а саме: сім´я, грома­дянське суспільство, держава. Геґель називає свобідну волю, виявлену в моральності, "субстанційною волею". Субстанція, що знає себе свобідною, є дійсною як дух народу.

Тут дійсність і діяльність утворюють "певний всезагальний продукт". Сучасна етична теорія, спираючись на розроблену в історії філософії (передовсім у німецькій класичній філософії) ідею нетотожності морально бажаного (ідеал) і реальності мо­ральних стосунків, проводить диференціацію моралі на мо­ральну свідомість і моральну діяльність [5, с 248]. О. Дробницький констатує: "Питання про те, чи слід розрізняти поняття моральної поведінки (вчинки, діяльність, "практику") та мо­ральну свідомість, можна вважати в принципі вирішеним" [5, с 249].

Моральна свідомість як явище духовності людського життя є дійсною у двох формах. У вигляді належного та бажаного в сто­сунках вона об´єктивується в нормах, правилах, кодексах мо­ралі. Це способи буття моралі, відчужені в ідею всезагальної абсолютної досконалості. Об´єктивована в ідеї досконалості (при всій історичній відносності останньої) моральна свідомість збе­рігає себе як ідеал людяності (якщо не актуальний, то, при­наймні, потенційний).

У невідчужених формах моральна свідомість об´єктивується в реальних суб´єктах життєвості, що усвідомлюють всезагально бажане в стосунках як особисто бажане і надають йому в своїй свідомості та діяльності особистісного способу буття. Саме в та­кому сенсі, тобто щодо явища об´єктивації моральної ідеї у свідомості суб´єкта, слушно звучить думка О. Дробницького, що моральна свідомість "виражає зобов´язаність "через себе", не виокремлює своє уявлення про обов´язок від того, як вима гається діяти" [4, с 32]. Саме в моральній свідомості суб´єкта особливе і всезагальне тряпляються в діалектичній єдності й на­бувають можливості перейти в стан буття. На першому етапі Цього процесу ідея опредметнюється в образі, конкретизуючись в уяві багатством форм та способів свого потенційного буття. Отже, свідомість здобуває можливість об´єктивації в діяльно­сті — у моральній практиці. Реальні підстави вияву морально­сті у формах індивідуально-неповторного буття всезагального Геґель розкриває у "Філософії історії". Процес характеризу­ється як діалектичне сходження суб´єкта щаблями досконало­сті. Підстави її виводяться з двох основних джерел. По-перше, ³ ідеї (явище всезагального); по-друге, з пристрасті суб´єкта, або інакше — з розуму і волі, що в суб´єкті співвідносяться як єдність протилежностей. Вони є основою духовної цілісності суб´єкта моральної свідомості. Пристрасть спонукає волю, а ро­зум організує її, сприяючи утвердження об´єктивно необхідно­го у формах бажаного. "Частковий інтерес пристрасті, — гово­рить Геґель, — нерозривно пов´язаний з виявленням всезагального, тому що всезагальне є результатом часткових і конкретних інтересів та їх запереченням" [1, с 32].

При цьому моральна свідомість суб´єкта утверджує дійсність людяності в двох формах: у переконаннях та у практичних діях.

У моралі завжди відсвічує сутнісна єдність людства. Вона відображається у змісті моральних ідей (об´єктивовані всезагальні форми буття суспільності) та в змісті суб´єктивно бажа­ного в стосунках (у свідомості суб´єкта ідея належного конкре­тизується в образ бажаного). Предметом об´єктивації є уявлен­ня про добро і зло, про справедливість і несправедливість, про сенс життя і щастя, про ставлення до смерті тощо.

Дослідники вказують на реальність проблеми співвіднесен­ня у моральній свідомості історично-конкретних уявлень про бажане і належне, з одного боку, та вселюдського у ній — з іншо­го. Слушно акцентується увага також на єдності в моральній свідомості історичного та логічного, реальної міри людяності (історично наявне) та ідеалу її. Людська життєвість відобра­жається в моральній свідомості як діалектична єдність особли­вого і всезагального. При цьому дійсність всезагального наявна в моральній свідомості не лише як ідея, але й як дійсне буття людяності. Як слушно зазначає О. Титаренко, "лише історично взята мораль розкриває величезний досвід людства, що уза­гальнює надії та розчарування, радість і страждання багатьох по­колінь людей, що рухалися шляхом морального прогресу" [9, с. 9]. Інакше кажучи, феномени моральної свідомості мають смисложиттєвий сенс. Тому вони визначаються у вигляді імпе­ративів — вимог їх дотримання або, навпаки, уникання. В мо­ральних імперативах ставиться вимога утримуватися в межах людяності як окремій людині, так і суспільству (суспільствам) в цілому. Виходячи із сказаного щодо сутності моральної свідо­мості, можна дати визначення: моральна свідомість — це су­купність знань про належне в стосунках та уявлень про ДР´ цільність моральних вимог з погляду їх ефективності для збереження суспільності життя та самоутвердження суб´єкта жит­тєвості.

Якщо в моральній свідомості більшою або меншою мірою зберігається уявлення про морально належне, то значно склад­ніше з моральною практикою.

Проблема гармонізації зв´язку моральної свідомості та мо­ральної діяльності була відкрита й осмислена ще у філософії Давньої Греції. Вона була предметом особливої уваги Сократа; її розв´язували Платон і Арістотель, філософи пізньої антич­ності та їх наступники. Зберігає вона свою актуальність і нині, формулюючи проблему, О. Дробницький пише: "Очевидно, що далеко не завжди мислимі людьми моральні вимоги співпада­ють із тим, як люди найчастіше поводяться "на практиці" [5, с 249]. На цій підставі слушно розрізняються мораль і зви­чай. Останній не ставить особу перед проблемою особистісного вибору.

Звичаєвість, згідно з теорією "ідолів мислення" Бекона, за­стосованою до сфери моралі, народжує нерефлексивну поведін­ку. Тут практика стосунків суперечить моральності тою мірою, якою звичай відстав від уявлень про людяність, здобутих люд­ством в історичному поступі.

Сократ спонукав людей діяти свідомо: шляхом розумного вибору вчинків та вибору шляхів і оптимальних засобів їх до­сягнення (з огляду на їх моральну змістовність). Він прагнув долучити до морально доброго як такого, що органічне людині. Ця ситуація реальна тою мірою, якою інтерес суспільного цілого та окремого суб´єкта не розійшлись між собою як неприми­ренні. Добра воля, оперта на знання шляхів самоздійснення, реалізує себе в моральній практиці як гармонія інтересів су­спільства і особи. Це, зрештою, оптимальна ситуація зв´язку мо­ральної свідомості та моральної практики. Рефлексія над со­бою в плані морального вибору пов´язана тут не з альтернати-вою: діяти чи не діяти або діяти, утверджуючи добро чи зло. Вона зосереджена на питанні: як слід діяти, щоб уникати мож­ливого зла на шляху до добра. Це питання вибору, складність якого відома ще з часів ранньої античності як "феномен Едіпа".

Проблема виникає там, де рівень суспільності та вимог, що вона ставить перед особистістю, не відповідає уявленням останньої про особистісно бажане, а отже, внутрішньо необхідне. Неор­ганічність вимог, якщо вони навіть сприймаються суб´єктом як належні, виявляє себе у невідповідності моральної свідомості і моральної практики. Саме на підставі їх неорганічності суб´єк­ту, вимоги не знаходять адекватного втілення в моральній прак­тиці. Виявляючи реальну суперечність між моральними вимо­гами та реальною поведінкою людей, Мандевіль пише: "Людей слід судити не на підставі тих наслідків, до яких можуть при­вести їх вчинки, а на основі самих фактів і спонукальних мо­тивів, виходячи з яких, як виявляється, вони діяли" [6, с 101]. Проблема тут приховується не стільки в незнанні шляхів до морально доброго, скільки в неспівпадінні уявлень про сутність добра. Тут треба мати на увазі, що людині скоріше неорганічно чинити зло навмисно. Тому люди часто воліють краще мімікру­вати в середовище, уникати дії зі страху порушити наявну рівно­вагу стосунків, ніж діяти, не маючи гарантій безумовної пози­тивності наслідків.

Реальна проблема неадекватності моральної свідомості та моральної практики ставить етичну теорію перед неохідністю оперти феномени моральної свідомості на більш реальний ґрунт, ніж суб´єктивний досвід. Таким ґрунтом є моральнісне відно­шення.

Моральнісне відношення-детерміноване об´єктом і має все-проникний характер. Воно виявляє себе як діяльнісне опану­вання предметом небайдужості відповідно до об´єктивної логі­ки розгортання якостей останнього. В цьому аспекті моральніс­не відношення близьке до естетичного, що розгортається як взаємодія з об´єктом відповідно до мірки його виду. В моральній діяльності відношення (його моральність) виступає "механіз­мом" та умовою творення специфічно людської життєвості. Моральнісні відносини конкретизують наявний рівень людя­ності життя. Останнє відображається як у виборі об´єктів, що викликають небайдужість, так і у способі реагування на них. Скажімо, нездоровий інтерес сучасної культури до виявів амо­ралізму в стосунках (садизм, насильство, збоченство тощо), апологія їх засвідчують хворобу цивілізації, втрату нею психіч­ного і фізичного здоров´я — хворобу духу.

У ставленні людства до природи відсвічує той рівень амора­лізму, який є оберненою стороною аморалізму ставлення до себе самого. Тіло, що стало центром, основною метою відношення» вимагаючи задоволення все нових своїх потреб, зрештою дохо­дить до саморуйнування. При цьому суб´єкт переводить в поло­ження засобу світ навколо себе. Ситуація абсолютизації люд­ством своїх тілесно-матеріальних потреб стає яскравим виявом слабкості сучасної цивілізації. Руйнування наявної у морально­му відношенні гармонії матеріального та духовного стає по­казником обмеженості сучасної цивілізації. Проблема тут — не в цивілізації як такій (вона є благом для людства), а в характері розгортання відносин людини з природним світом та ставлення до себе самої. Аморалізм зумовлений протиставленням їх один одному згідно з принципом: людина — мета; природа — засіб. Відносини в межах соціуму вибудовуються за тим самим прин­ципом. Суспільність, що в певному сенсі є "природою" людської життєвості, розглядається її суб´єктом лише як засіб. Себе ж суб´єкт утверджує як мету безвідносно до моральності засобів.

Відчуження людства від суспільності власної природи та від суспільності, конкретизованої в особі кожного суб´єкта життєво­сті, спричиняє втрату моралі як цінності. Криза її виражена у втраті здатності моральних взаємодій навіть на рівні безпосе­редніх стосунків, які класичне мистецтво оспівало і утвердило як духовні цінності: любов, дружба, вірність, самопожертва тощо.

Нині ідея моральнісного відношення людини до світу збері­гає себе переважно як явище філософської рефлексії над бут­тям. Моральні імперативи як явище моральної свідомості утверджуються в сенсі засобу утримання суспільності стосун­ків. Вони можуть розгортатися в явища творення атмосфери лю­дяності — тобто у моральну практику.

У єдності моральної свідомості, моральної практики та моральнісного відношення відображається суспільність як сутнісна визначеність людського життя.

12.4. Соціальні функції та ціннісний зміст моралі

Сучасна етична теорія ґрунтовно дослідила проблему функцій моралі. Вона, до певної міри, навіть абсолютизувала цей аспект феномена моральності на підставі витлумачення моральних вимог як ідеального уособлення ідеї моральності. Суб´єкт жит­тєвості був осмислений при цьому не як суб´єкт моральності, тобто не як її творець, а переважно як об´єкт регулятивного впливу норм і вимог.

У навчальному посібнику "Марксистская этика" щодо місця моральної регуляції в житті говориться: "Моральні підвалини суспільного життя виражаються в упорядкованій системі моральнісної регуляції, що охоплює як об´єктивну, так і суб´єктив­ну площини буття людини" [8, с. 108]. Функціональний підхід до моралі відображає певні тенденції в суспільному житті. Він розглядає мораль переважно в її "оберігаючій" функції: як засіб "утримання" стосунків у межах, що усталилися. Як говорить К. Маркс, "урегульованість і порядок є саме формою суспільно­го зміцнення цього способу виробництва і тому його відносної емансипації від просто випадку і просто сваволі" [7, с 328]. Творчість стосунків при цьому бачиться як "свідомий вибір" у межах конкретних (пропонованих) обставин. Тим самим підно­сяться до рівня ідеальних реально існуючі стосунки. Функціо­нальний підхід розглядає цінність моралі у трьох головних ас­пектах її вияву: регулятивному, пізнавальному та виховному.

Справді, мораль є джерелом регуляції стосунків, оскільки закріплює досягнутий рівень уявлень про морально цінне. Взя­та у цій своїй функції, вона "типізує" поведінку, забезпечуючи зовнішню сторону дотримання. Ці межі відповідають переваж­но поняттю "етикетна поведінка", "належна поведінка". Тою мірою, якою зовнішнє і внутрішнє, форма і зміст стосунків не співпадають, розуміння моралі як засобу регуляції мало що пояснює в механізмі творення людяності життя. Моральні сто­сунки в спільноті формують у свідомості особи образ належної поведінки. Оформлена образом належного, життєва енергетика кожного з суб´єктів життєвості створює певну атмосферу прияз­ні (або видимість її) в стосунках. К. Лоренц визначав цей фено­мен як "ритуалізовану поведінку". У випадку несуперечливості вимог суспільного середовища уявленням особи про належне та особистісно бажане, вона в стосунках дотримується тих ви­мог. Більше того, вироблені уявлення здатні входити в глибинні структури свідомості, визначатися як складова світоглядних переконань. Однак сприйняття реально наявного в стосунках як ідеального здатне спричиняти внутрішню самодостатність. Це накладає обмеження на стосунки, не даючи їм розгортатися у бік творчості. Певним гарантом соціальної злагоди є об´єкти­вовані форми моральності: громадянське суспільство, держава. Вони закріплюють вимоги дотримання належної поведінки тво­ренням суспільної думки, що стимулює злагоду, формує бажані моделі стосунків. Окрім того, вони опирають свої вимоги на закони в разі вираженої асоціальності поведінки. Регулюється виконання законів відповідними адміністративно-правовими соціальними інституціями. Тою мірою, якою закони не супере­чать моральним поняттям, вони сприяють творенню і утриман­ню соціальної злагоди, хоча як відчужена форма існування су­спільності, вони не формують моральної свідомості.

Питання моральної регуляції набуває сутнісної визначеності за умови, що має місце внутрішня регуляція, і що суб´єкт виз­начається уставленні до себе як свідомий суб´єкт морального вибору. Мова при цьому іде не лише про межі "пропонованих" обставин. Як правило, в цих межах найчастіше достатніми є уста­лені норми, традиції, звичаї тощо. Вони не створюють підстав для творчого вибору вже тому, що репродукують стосунки, дії, вчинки, форми яких окреслені традицією, сприйнятні й вико­нуються саме тому, що не дають підстав для внутрішнього конф­лікту. Але вони відображають і своє інше, а саме те, що не спо­нукають або мало спонукають усвідомлений моральний вибір. Це зумовлене наявним тлом суспільності. Воно створюється без­посередньо в стосунках і дає відчуття психічної комфортності існування. Проблема вибору набуває актуальності, коли йдеться про суттєві сторони стосунків, що не вкладаються в освоєні і усталені в звичаях та нормах способи їх творення. У виборі відкривається міра людяності його суб´єкта, людська спро­можність особи. Ситуація вибору завжди ставить особу перед необхідністю діалогу з собою, навіть якщо він має нерозгорнутий характер, а вибір виглядає безальтернативним і безконф­ліктним. Діалог із собою включає механізм совісті, що дійсний, передовсім, як засіб перевірки власних можливостей, а отже, здійснюється у формах саморефлексії. У статусі суб´єкта мо­рального вибору особа здатна виступати найсуворішим суддею власних намірів та вчинків. Ця "регуляція" значно цінніша для усуспільнення життя, ніж регуляція у вигляді "громадської Думки", особливо коли вона розійшлася з інтересами особистості.

Суб´єкт свідомого морального вибору є носієм розумної волі та бере активну участь у становленні моральнісного відношен­ня до світу в формах, що не суперечать ідеалу суспільності. Свідомий вибір засвідчує наявність свідомого освоєння моралі та об´єктивацію її вимог у змісті діяльності. Лише в такому сенсі слушно говорити про "регулятивну функцію моралі як об´єднав­чу" [10, с 53].

Мораль як предмет пізнання досягає об´єктивації в діяль­ності особи. В такій своїй функції вона не лише "орієнтує" в дійс­ності, але є джерелом саморозвитку — сходження від рівня істо­рично-конкретного до всезагального. Тому про пізнавальну функцію моралі доцільно говорити в плані пізнання її цінності для творення сутнісної визначеності стосунків з привілею люди­ни почуватися суб´єктом моральності, тобто почуватися справ­ді людиною.

Важливим джерелом забезпечення функціонування моралі як живого процесу її творення в стосунках є моральне вихован­ня. Наголосимо, що мова йде не про виховний процес як такий, а про творення моральності в моральнісних взаємодіях спілку­вання. Це живий обмін людськими сутнісними силами, в яко­му світом одної особистості запалюється, надихається і органі­зується світ іншої.

Стосунки, що мають невідчужений, неформалізований харак­тер, виявляють сутність процесу саме як моральнісного. Суб´єк­ти спілкування взаємодіють предметно, оскільки у виховному процесі відбувається передача і сприйняття досвіду стосунків, тобто створюється атмосфера суспільності.

Конкретизованою її формою є передача досвіду входження в поле людських знань, творення уміння та потреби пізнання. Вчитель є носієм освоєного досвіду спілкування, що виявляє себе як моральна культура — як сконцентрований у суб´єкті досвід людяності. Тому він набув об´єктивованого в образі та втіленого в практиці стосунків індивідуально-неповторного вияву людяності. Саме тому він цінний для апробації здатності моралі "творити" неповторну людську особистість. Це вияв все­загального в індивідуальному. Принаймні таким є ідеал особи­стості, яку можна назвати Вчителем. Предмет пізнання, що стає підставою для небайдужості, формує собою зміст відношення, суттєво впливає на його якість. Скажімо, предмет, що духовно підносить людей, включених у процес сприймання та пережи­вання його краси і змістовності, створює атмосферу загальної внутрішньої злагоди і спільного спрямування почуттів суб´єктів спілкування на утвердження якостей об´єкта. Навпаки, явища пересічні або виражено негативні розбалансовують духовні структури суб´єктів спілкування, навіть якщо їх думки і по­гляди на явище суттєво збігаються. У виховному процесі, що здійснюється належним способом, досвід Учителя стає джере­лом творення моральності тою мірою, якою є не декларуван­ням цінності моралі, а виявляє себе у формах морального став­лення до предмету викладання та до суб´єктів сприймання. Зміст наукового знання набуває морального забарвлення, коли він виявляє свою визначеність як істина, добро і´краса. Скажі­мо, зміст наукових знань у педагогічному процесі завжди опо­середкований для учнів образом носія цього змісту — вчителя. Невиразність його особистості присутня у кожному з її про­явів. Відповідно репродукується невиразність у стосунках, бай­дужість до знань тощо. І навпаки, яскрава особистість відсвічує багатством граней в стосунках з вихованцями, вдало уникаючи формалізму, стереотипів у підходах до творення ситуації спілку­вання. Знання, що несе вчитель, зігріті його небайдужістю. Во­ни є наслідком особистісно пережитого пошуку істини, а отже укладені в яскраві, доступні, і тому легко засвоювані форми.

В атмосфері стосунків, де поняття "ділове спілкування" здійснюється у вигляді творення моральнісних взаємодій, мо­ральністю осягається увесь процес: зміст знання, спосіб його передачі, спосіб відношення до нього суб´єктів сприймання — учнів. В атмосфері моральності і завдяки їй задіюється моральнісний потенціал вихованців. Наявна в дитині потреба злагоди стосунків, гармонії спілкування розвиває та удосконалює її психічні та інтелектуальні структури.

Отже, моральне виховання — це явище введення суб´єкта Життєвості в поле людських стосунків, тобто поле творення Духовних зв´язків. Усе, що складає специфічно людське жит­тя, як уже було сказано, є наслідком творчих взаємодій лю­дей — творення ними суспільності життя. Освоєння стосунків Шляхом безпосередньої участі в їх творенні формує і впоряд­ковує духовні структури людини, визначає здатність бути людиною. В моральному вихованні методологічно плідним є діа­лектичний зв´язок моральності виховної мети та моральності засобів.

Література

1. Гегель. Философия истории // Соч. — Т. VIII. — М. — Л.: Соцэкгиз, 1935. — 470 с.
2. Гегель. Философия права //Соч. — Т. VII. — М. — Л.: Соцэкгиз, 1934. — 380 с.
3. Гегель. Энциклопедия философских наук: В 3 т. — М.: Мысль, 1977. — Т. 3. — 471 с.
4. Дробницкий О. Моральное сознание и его структура // Вопр. философии. — 1972. — № 2. — С. 31.—42.
5. Дробницкий О. Понятие морали. — М.: Наука, 1974. — 388 с.
6. Мандевиль. Басня о пчёлах. — М.: Мысль, 1974. — 376 с.
7. Маркс К.і ЕнгельсФ. Твори. — Т. 25. — Ч. 2. — К.: По-літвидав, 1965. — 511 с.
8. Марксистская этика / Под ред. А. Титаренко. — М.: По­литиздат, 1980. — 352 с.
9. Титаренко А. Структуры нравственного сознания. Опыт этико-философского исследования. — М.: Мысль, 1974. — 278 с.
10. Фортова А. Сущность, структура и функции морали // Марксистско-ленинская этика и эстетика. — К.: УМК ВО Мин­вуза УССР, 1989. — 352 с.
11. Фортова О. Сутність, структура і функції моралі // Ети­ка: Навч. посіб. — К.: Либідь, 1992. — 328 с

Дата добавления: 2015-05-26