КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Категорія честі
Категорія честі — це категорія, що відображає соціальність людини, її належність до конкретного типу спільноти і усвідомлення себе суб´єктом життєвості, в першу чергу, через належність до цієї спільноти. Організація соціального життя, в яке вона занурена уже самим фактом народження "тут" і "тепер", визначає способи її входження в людство. Людина, що ідентифікує себе з певним соціальним цілим, усвідомлює себе як носій його чеснот. За цією ознакою говорять про честь станову, корпоративну, професійну тощо. Наявність честі щоразу при цьому засвідчує, що людина не лише формально належить до спільноти, але й особистісно причетна до її буття через дотримання чи неухильне виконання вимог середовища. Це зовсім не означає, що особа не виступає від власного імені, а лише виконує вимоги середовища. Скоріше має місце самоідентифікація досвіду особи та її уявлень про Цінності життя з досвідом цього типу спільноти. Тому поняття честі, з одного боку, передбачає ритуалізовану поведінку, а з іншого — індивідуалізацію почувань у суб´єктивному вияві соціально бажаного. Історично поняття "честь" складається як надіндивідуальне Утворення. Індивід починає усвідомлювати себе як "орган роду" і реалізує свою суспільність шляхом утвердження престижу роду. Поняття "рід" щоразу в історії конкретизується в напрямку розширення. Первісний рід — це родова та племінна община, об´єднана на підставі кровної родинності та спільності творення умов виживання і творення досвіду стосунків, що забезпечують умови виживання, самозбереження та розвитку. Моральні вимоги до представника роду: захист життя його членів та утвердження честі роду. Соромно бути боягузом, соромно не шанувати предків, не личить своєю поведінкою соромити рід тощо. Дотримання вимог честі — важлива умова творення моральної традиції. У період класової диференціації поняття "рід" пов´язується із соціально-становою приналежністю. Скажімо, для дворянства вона мала вирішальне значення. Поняття "рід" пов´язується тут із винятковим (благородним) походженням. Поняттям "рід" осягається як конкретна фамілія, так і суспільний клас. Дотримання правил поведінки, що утверджують честь роду, — неухильна вимога. Поведінка, що ганьбить дворянську честь, одностайно осуджується і суворо карається: порушник викликав загальне презирство і відкидався середовищем. Так, відомий феномен культури середньовіччя — дотримання лицарської честі — тримається на чітко окреслених дозволах і заборонах. Поняття станової честі осягає стосунки людини з вищими за себе, рівними собі та нижчими за себе. Критерієм цінності учинків виступає принцип: не посоромити честь роду, фамілію та станову честь. Цінність людини в контексті поняття станової честі визначається не особистими якостями, а тим, як своїми якостями вона репрезентує суспільне (станове) ціле. В період занепаду лицарства (XIV—XV ст.), як показує відомий дослідник середньовічної культури Й. Гейзінга, Західна Європа продовжувала жити його духом. "Пристрасті й переживання необхідно було вкласти в жорсткі рамки загальноприйнятих форм: у такий спосіб суспільне життя, як правило, здобувало порядок. І власні життєві обставини, і події в житті інших ставали певним прекрасним спектаклем, де при штучному освітленні розігрувалися патетичні сцени страждання або щастя" [23, с 58]. Згодом поняття честі охоплює і професійну діяльність людини. В умовах станового поділу суспільства більшість його членів, що не мала привілею знатності походження, була позбавлена права бути носієм почуття честі ("фамільної" честі)-Люди нижчих станів виробляли власне поняття честі. Воно було оперте не на випадковість (привілей "благородства крові"), а на об´єктивну підставу — професійні уміння людини. В межах вимог, що їх ставила конкретна професія, людина отримувала змогу проявити власні здібності та творчі уміння. Майстерне оволодіння таємницями ремесла давало підстави для поваги особистості, а отже, і для усвідомлення себе відповідальним за престиж професії, за честь ремісничого цеху тощо. Одночасно де створювало підстави для утвердження конкретним майстром власного престижу за умови володіння унікальними професійними уміннями. Поряд із названим поняттям честі, що осягається моральними критеріями, завжди мало місце (більшою або меншою мірою) позаморальне уявлення про сенс честі. Захист честі професії часто хибно уявляється як захист окремих некомпетентних представників професії. Таке уявлення має позаморальний зміст. Воно шкодить, а не сприяє престижу професії. Скажімо, некомпетентний лікар може стати вбивцею, на совісті якого сотні людей, що назавжди втратили здоров´я або взагалі пішли з життя внаслідок неправильного лікування. Некомпетентний, байдужий педагог калічить сотні і тисячі людських душ, відбираючи у них перспективу знайти себе в житті. Моральне ставлення до професії, захист її честі в цьому випадку означає принципову оцінку вчинків колег з метою очищення її від байдужих та випадкових людей. Люди, некомпетентні в політиці, шкодять не лише престижу держави. Некомпетентність політика завдає величезних економічних збитків, часто ставлячи державу та суспільство на грань катастрофи. Отже, поняття "честь" відображає один із напрямків розвитку моральної свідомості суспільства та особистості, що бачить себе невід´ємною складовою більш загального, ніж одиничне існування, соціального цілого. 15.7. Категорія "гідність"
Категорія "гідність" належить до сутнісних характеристик Людини, хоча тривалий час гідність розглядалася як становий Оривілей. Історія фіксує становлення почуття гідності в період Героїчної міфології. В ній людство починає усвідомлювати свій Родовід від богів (а не від тварин). Підставою стають творчі ("божественні") уміння людини. Поняття "гідність" різниться від поняття честі на підставі індивідуалізації досвіду відношення людини до світу та до себе самої. В епоху Відродження утверджується моральне поняття "гідність" не як корпоративне чи станове, а як родове за тою ознакою, що людина має нести в собі цінності людства, щоб гідно представляти увесь рід людський, а отже, бути гідною звання людини. Право називатися людиною накладає величезні моральні зобов´язання: примножувати чесноти людства. Гідність людини визначається, по-перше, здатністю приборкати пристрасті й підпорядкувати чуттєву природу розумному воле-вияву. Як говорить Піко делла Мірандола, людина є славним майстром, призначеним формувати себе за найдоцільнішим образом. По-друге, гідність спирається на уміння формувати досконалий предметний світ та досконалі стосунки, утверджуючи творчу сутність людини. По-третє, за умови нормальності суспільного життя, гідність людини, оперта на творчі уміння, має отримувати адекватну моральну оцінку з боку суспільства. Суспільство має також виявляти повагу до особи у вигляді матеріальної винагороди, відзнак тощо, відповідно до вкладу особи у загальний суспільний добробут. На останній аспект проблеми звертає увагу і формулює його як моральну проблему Гоббс. "Сутнісна цінність людини, тобто та ціна, яка дається їй державою, є те, що люди звичайно називають гідністю. І ця ціна виражається в наданні військових, судових, державних посад або імен і титулів, введених як відзнака такої ціни", — пише він [6, с 73]. Гідність людини визначається її об´єктивними якостями, і за цією ознакою гідна поваги та людина, яка є носієм моральних та інших людських чеснот. Однак моральна максима відношення вимагає не принижувати гідність будь-якої людини, навіть якщо сама вона поводиться негідно або загалом має "сумнівну" репутацію. Критерієм моральнісного відношення тут є людяність. Вона передбачає, що кожна людина має гідність, принаймні потенційну, за ознакою приналежності до роду людського. Коли принижується конкретна людина, в її особі принижується людство загалом. Відома думка Канта щодо міри покарання винного ставить перед вимогою "покарати злочинця, але не ображати людство шляхом принизливих засобів покарання" [8, с 309]. У навчально-виховному процесі, "воюючи" з неорганізованістю учня, важливо уникати заходів, які принижували б людську гідність його особистості. Людина, у якої не сформована людська гідність або зруйновано це почуття, не здатна утверджувати його в стосунках з іншими людьми. Тоталітарні системи містять у своїй практиці примуси, що покликані принизити людську гідність. У романі Дж. Оруела "1984" герой Уінстон у камері допитів приймає рішення погодитися на посилення власних мук, щоб полегшити долю коханої жінки Джулії. Однак це суто умоглядне рішення розсипається перед реальністю фізичного болю. Б´ють не лише, щоб завдати болю, але і для того, щоб принизити людину, розтоптати її гідність. Фашизм намагався виховати людину з психологією дитини: викорінити складну природу мислення та багатство почуттів, зосередивши психічне життя людини на інстинкті виживання. Отже, гідність об´єктивується, по-перше, діяльністю особистості, що утверджує чесноти людства. По-друге, на підставі першого, гідність має бути принципом ставлення суспільства до особи. Моральність суспільного життя визначається визнанням цінності кожної людської особистості та творенням атмосфери поваги до особи, залежно від її внеску в загальносуспільний добробут. По-третє, гідність є виявом самосвідомості особи і має моральну цінність за умови, що самоповага оперта на об´єктивну підставу: реальну або потенційну цінність особистості. Рівень всезагальності змісту моральності, що сконцентрований у понятті "гідність", зумовлює її категоріальний статус. Ця категорія відображає сутнісну визначеність людини та людського способу життя — їх гуманістичну природу. 15.8. Категорія "обов´язок"
В понятті обов´язку відображається діалектика чуттєвого і раціонального, об´єктивного і суб´єктивного, об´єктивована в суб´єкті у формі свідомої спонуки на виконання морально необхідного. На ґрунті обов´язку особа утверджується як свідомий суб´єкт моральності у декількох напрямках. По-перше, в діяльності самоудосконалення з моральної потреби відповідати поняттю "людина". По-друге, в діяльності, пов´язаній з опануванням і утвердженням суспільного досвіду як основи, джерела людяності. По-третє, в діяльності удосконалення роду людського власним творчим доробком. Щодо першого аспекту морального обов´язку, то він конкретизується у вигляді потреби усунення суперечності двох природ людини для повноти морального самоутвердження. Підпорядковуючи чуттєві спонуки розумно виробленим засобам самоутвердження, людина реалізує себе згідно з ними. Саме тут покладена підстава моральної стійкості перед будь-якими спокусами, що пов´язані з плинними чуттєвими насолодами. Останні здатні підпорядковувати розум, примусити його задовольняти забаганки тіла, часто аж до повної втрати людської гідності. Почуття обов´язку, спрямоване на пошану і збереження в собі людини, — найбільш ефективний засіб протистояння слабко-стям власної природи та звабливим обставинам. Сказане свідчить, що людина зобов´язана, в першу чергу, перед собою самою. Зобов´язана реалізувати природою закладений у ній творчий потенціал, щоб зробити буття дійсним. Виконуючи обов´язок перед собою, що є обов´язком утвердитися людині, особа разом із тим виконує свій обов´язок перед людством. Виконує його тою мірою, якою власним буттям примножує моральні чесноти та загальний добробут людства. Цей аспект поняття обов´язку ґрунтовно розроблений в етиці Канта. Сформульовані філософом моральні імперативи налаштовують особу на виконання моральних зобов´язань щодо себе самої. Людина зобов´язана набувати гідності, утверджуючи люди ну в собі. Кант називає обов´язок "великим словом", адже обов´язок дає змогу усвідомити себе, зосереджуючись на самоудосконаленні з метою викорінити вади характеру, недоліки поведінки, небажані схильності тощо. Відомі релігійні практики морального самоудосконалення пов´язані з почуттям морального обов´язку щодо душі людини: забезпечення їй належних умов у "потойбічному житті". Разом з тим, людина має зобов´язання щодо життя і у власній особі, і в особі інших людей, і всього живого загалом. Це збереження та утвердження життя. Усі інші види зобов´язань випливають з названого вище і обіймаються ним: захист рідної землі, рідної домівки, уславлення свого роду і свого народу тощо. Поняття обов´язку фіксує наявну в історії суперечність цінностей суспільного та індивідуального життя. Суспільство в його історично-конкретних формах бачить людину "засобом", що характерно для усіх епох людської історії і для усіх типів суспільності, тих, що існували і нині існують. Тою мірою, якою соціальні стосунки мають морально обмежений характер, вони пов´язують поняття морального обов´язку з виконанням прийнятого (належного) в суспільстві. Виконуючи таким чином витлумачене поняття обов´язку, людина, звичайно ж, реалізує свою суспільну природу, але реалізує її в межах і способом, що визначені до неї і за неї. Виконуючи обов´язок як дещо зовнішньо необхідне, вона лише частково реалізує свій моральний потенціал. Більше того, сумлінне виконання аморальних вимог, висунутих тими або іншими політичними режимами, може зробити людину злочинцем. Неправильні суспільні орієнтації небезпечні й тим, що закривають особі шлях до самоутвердження. Очевидно, що моральнісне розуміння суті обов´язку, в якому міститься вимога вдосконалення роду людського (у власній особі й в особі кожного іншого), має бути принципом відношення людини до себе самої, до суспільства і до людства. Здатність долати недоліки власної чуттєвої природи і підноситися до неухильного слідування моральному закону І. Кант називає вихідною засадою моральної гідності. Обов´язок, визначений у такий спосіб, "підносить людину над самою собою. Він пов´язує її зі станом речей, який тільки розсудок може мислити і якому разом з тим підпорядковується увесь чуттєво сприйнятий світ", — говорить філософ [9, с 413—414]. Згідно з Кантом, поняття морального обов´язку вкладається в три основні моральні імперативи. Нагадаємо їх. Перший проголошує: "...Чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою, ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала всезагальним законом" [9, с 260]. Тобто, він виступає всезагальним універсальним принципом моральної діяльності. Другий вимагає морального ставлення до кожної людини, виходячи з принципу, що розумна істота є мета сама собою: "Чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі кожного іншого також як до мети і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу" [9, с 270]. Нарешті, третій зобов´язує чинити лише так, "щоб воля завдяки своїй максимі могла вважати саму себе також такою, що встановлює всезагальні закони" [9, с 276]. Отже, категорія обов´язку відображає розумне самовизначення суб´єкта, що власним буттям утверджує цінності людського роду та цінність власної особи. 15.9. Категорія "справедливість"
Категоріальний статус поняття "справедливість" пов´язується переважно з рівнем моральності соціальних відносин. Вони визначають індивідуальні, групові, соціально-станові уявлення про сутність справедливості. В темі "Соціально-етичний радикалізм" показано історію становлення цього поняття та його моральнісні аспекти. Поняття справедливості глибоко укорінене в культурі. Своїми витоками воно сягає первіснородових часів — періоду, коли зрівняльна справедливість була законом життя роду. П. Лафарг вважав, що поняття справедливість склалося внаслідок приборкання "хапального інстинкту". Виникнення майнової нерівності руйнує уявлення про справедливість як однозначно пов´язану з майновою рівністю людей. Це поняття значно ускладнюється, хоча в буденній свідомості донині зберігається уявлення про справедливість як майнову рівність. Аморалізм ситуації майнової нерівності полягає у визнанні несправедливості як норми стосунків та в узурпації з боку сильних не лише левової частки матеріальних багатств суспільства (спільного здобутку), але і фізичних сил та інтелекту більшості. З метою утвердити нормальність наявної ситуації соціальної несправедливості, її закріплюють у законах та в праві. Ідеологи вкорінюють її у свідомості людей як норму стосунків. Отже, з майнової нерівності виникає і соціальна несправедливість. Становлення поняття рівної відплати (на відміну від сліпої помсти всім родичам винного) кладе початки правового регулювання стосунків. Це явище фіксує Біблія, проголошуючи принцип: "око за око, зуб за зуб". Правда, слід зазначити, що в низці країн зберігається ще первіснородовий тип помсти всім родичам винного, до останнього його представника. Досить згадати сицилійську мафію, що поширила свій вплив далеко за межі Італії. Нині, застосовуючи закон вендети (італ. vendetta— помста), вона усуває суперників у сфері економіки і політики. Наступний крок на шляху зміни уявлень про сутність справедливості — підміна рівної відплати майновою компенсацією за вчинені збитки. В моральному плані — це крок назад, оскільки цінність людського життя починає вимірятися кількістю майна, яке можна за нього отримати. Згодом поняття "справедливість" коригує стосунки майнової нерівності, закріплюючи їх у правових кодексах. Поняттям справедливість почало осягатися і майнове становище людини, що асоціювалося з її доброчесностями і служило їх показником. В етиці Арістотеля поняття справедливості відображає найрізноманітніші аспекти моральних та правових стосунків. Філософ розрізняє справедливість відплатну і розподільчу. Йому належить визначення поняття справедливість як "справедлива рівність", як певна середина між двома крайнощами несправедливості тощо. Категоріального значення поняття "справедливість" набуває з поширенням моральних вимог на сферу соціального життя та утвердження істини соціальних стосунків як морально визначених. Поняття "справедливість" осягає широкий спектр стосунків у сфері соціального, економічного, політичного, правового життя суспільства. Поняття справедливості історично складається у двох модифікаціях. Перша етимологічно пов´язана з поняттями "благо", "добро", "багатство", "право". Друга — з помстою, відплатою за вчинене зло. П. Лафарг говорить, що "людські корені поняття справедливості є пристрастю до помсти і почуттям рівності" [12, с 56]. Згідно з Арістотелем, справедливе у моральних якостях людини — це серединне між двома крайнощами; справедливість у сфері права, правосуддя — це пропорційність; неправосуддя — непропорційність [2, с 158]. Щодо поняття "розподільчої справедливості", то її Арістотель поділяє на зрівняльну і пропорційну. Остання залежить від конкретних заслуг людини. Філософ бачить справедливість у дотриманні закону, що оберігає право власності, а несправедливість — у порушенні його. Отже, в етиці Арістотеля утверджується, таким чином, поняття справедливості, оперте на об´єктивні підстави: залежність кількості майна, яким володіє людина, від її внеску в загальнодержавне життя. Ґрунтовна розробка поняття "справедливість" здійснена у філософії Просвітництва, зокрема в працях Гельвеція, Руссо, Локка. Вони висувають ідею "конвенціальності" на ґрунті теорії "суспільного договору". Суспільні стосунки розглядаються як результат "договору" на засадах взаємної вигоди. Дотримання договору тримається (має триматися) на розумному егоїзмі людей, адже упорядкованість стосунків вигідна кожному, оскільки дає змогу утвердитися його інтересу не всупереч інтересам інших, а за взаємною згодою. Розрізняючи поняття справедливості щодо приватної особи і щодо держави, Гельвецій зрештою доходить висновку про необхідність загальних принципів справедливості. Сутність її полягає в точному дотриманні договорів, укладених на підставі загального інтересу" [5, с. 159]. Умовою дотримання справедливості є закони. І лише при недотриманні їх мають вступати в силу моральні критерії для справедливої оцінки морально доброчесної людини. Тобто мораль бачиться значно ширшою сферою вияву суспільності життя, ніж закон. Поряд із розумінням справедливості як способу регулювання соціального життя, ще з часів Сократа утверджується ідея моральної природи справедливості. Вона бачиться глибоко укоріненою в міжособистісних стосунках. Вона — засіб подолання агресивних інстинктів, що їх людина отримала "в спадок" від тварної частини свого єства. Принцип справедливості є засадничою основою виміру моральності суспільних та міжособистісних стосунків. У сучасній етичній та політологічній думці цікаві ідеї суспільної справедливості містить праця Дж. Роулза "Теорія справедливості" (1971). Спираючись на просвітительські ідеї суспільного договору, автор обґрунтовує два аспекти поняття справедливості. Перший пов´язується з поняттям рівності в наданні прав громадянам; другий — зі "справедливістю" існування соціально-економічної нерівності. Щодо другого аспекту, то, як пояснює автор, він "ставить за умову, що соціально-економічні нерівності, наприклад, нерівності щодо багатства та влади, визнаються справедливими лише в тому випадку, якщо натомість вони дають кожному певні вигоди" [Цит. за: 17, с. 572]. Автор говорить про ідею загального "співробітництва", вигоди якого мають розподілятися у такий спосіб, щоб заохочувати до співпраці також і найменш забезпечених. Названа концепція справедливості виходить із реалій існування соціальної несправедливості. Роулз доводить, що ліпший жереб, або те, кому більше поталанило на терені соціального успіху, не залежить від природних переваг людини. Тобто філософ пропонує приймати реальну ситуацію, а саме, виходити з несправедливості як норми соціальних стосунків і спробувати утверджувати справедливість шляхом соціальних договорів. Отже, категорія справедливості є одним із фундаментальних принципів виміру моральності суспільних та міжособистісних стосунків. Дія принципу справедливості у вигляді належної оцінки моральних чеснот особистості надихає на творчість. І навпаки, несправедливість народжує відчуття безпорадності перед життям та спричиняє руйнування моральності стосунків.
Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 558; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |