Типологія політичних конфліктів

ТИПИ

Знання про легітимність політичноївлади істотно поглиблює її типологія, котра передбачає виокремлення і з'ясування особливостей різних типів легітимності. Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний7.

Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним,

7 Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М.. 1990. С. 646-647.

на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників.

Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. Здійснюючи типологію різновидів легітимності, М. Вебер використав розроблену ним методологію так званого чистого, або ідеального, типу, яка в подальшому стала широко використовуватись у політології при класифікації різноманітних політичних явищ і процесів.

На відміну від звичайної класифікації, яка передбачає розподіл усіх предметів сукупності за спільними ознаками з утворенням певної системи класів даної сукупності, мета типології полягає в тому, щоб відобразити в сукупності найважливіше, типове. При цьому використовується особлива абстракція — тип, яка надає змогу відобразити найважливіші складові сукупності у «чистому» вигляді, без другорядних деталей. Класифікація «чистих», або «ідеальних», типів і позначається терміном «типологія». Термін «ідеальний тип» увів до наукового вжитку М. Вебер. «Ідеальний» у нього означає не «досконалий», як це випливає з етимології цього слова, а «чистий», «простий», позбавлений другорядностей.

Типологія є важливим методом наукового пізнання. Вона використовується з метою порівняльного вивчення істотних ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. Реальний світ політики значно багатоманітніший, ніж знання про нього, набуті в результаті типології. Проте типологія дає можливість з'ясувати найважливіше, типове у цьому світі, опускаючи другорядне.

В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що грунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи. Різновидом ідеологічної легітимності є ідентифікація об'єкта влади з її суб'єктом. Такий вид легітимності притаманний тоталітарному суспільству й досягається завдяки інтенсивній пропаганді з використанням гасел типу «Держава — це ми, трудящі», «Народ і партія єдині», «Плани партії — плани народу» тощо.

Одним із різновидів ідеологічної легітимності влади є етнічна легітимність, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії — влади націоналістично налаштованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках». Не уникла цього явища й незалежна Україна, про що свідчать, зокрема, заклики й намагання деяких політичних сил призначати на державні посади «патріотів», «свідомих українців» тощо.

Етнічна легітимність не має історичної перспективи, бо провідною тенденцією світового розвитку є утвердження раціонально-легального типу легітимності. На відміну від раціонально-легальної легітимності, розрахованої на свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність грунтується на впливі не тільки на свідомість, а й на підсвідомість людей за допомогою методів переконання й навіювання. Вона є результатом односпрямованого процесу впливу влади на маси, який не передбачає зворотних зв'язків, активної участі мас у розробці тієї ж ідеології.

Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.

8 Див.: Волков В. К. Этнократия — непредвиденный феномен посттоталитарного мира // Полит, исследования. 1993. № 2.

Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.

Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу. Перша грунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати. Технократична легітимність грунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.

Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.

З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на неї більшість населення. Головним об'єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян. Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має. Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим виший є її авторитет і чим більшими ресурсами вона володіє.

Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила влади може грунтуватися на страхові або інтересі. Сила влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення, нестійка й нетривала. Такій владі притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбутися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у владі спонукає їх до добровільного виконання владних розпоряджень. Така влада стабільна й довготривала.

Влада є засобом здійснення політики. Боротьба за оволодіння владою, її утримання й використання є найважливішим аспектом і змістом політики. Політичні сили, що приходять до влади, формують її різноманітні конкретні матеріалізовані структури — парламент, уряд, главу держави тощо. Ці структури починають здійснювати власну політику, яка стає вже засобом даної влади. Іншими словами, влада виявляється наслідком політики, а політика — наслідком влади. Це дає підстави вважати, що політика і влада пов'язані причиново-наслідковою взаємозалежністю

Політичні конфлікти різноманітні, існує безліч різних критеріїв, за якими проводиться класифікація, або типологія.

З погляду зон і сфер прояву виділяють внутрішньополітичні й зовнішньополітичні конфлікти.

Зовнішньополітичні – відбуваються в сфері міжнародних відносин. Їхніми суб'єктами виступають окремі держави, групи держав або міжнародні організації. Специфічними формами таких конфліктів виступають світові й локальні війни, а також економічні, торговельні, митні конфлікти.

Внутрішньополітичні конфлікти розкривають взаємодію між різними суб'єктами влади (правлячою й опозиційною елітою, конкуруючими партіями й групами інтересів, центральною й місцевою владою), що відбиває характер внутрішньополітичних процесів у сферах державного управління або інших сфер суспільного життя.

За часом протікання конфлікти можна поділити на довгострокові й короткочасні. Тобто процеси виникнення й вирішення окремих конфліктів у політиці можуть завершитися протягом гранично короткого часу, але можуть протікати протягом життя цілих поколінь.

З погляду публічності, можна говорити про відкриті, тобто виражені в наявних, зовні фіксованих формах взаємодії конфліктуючих сторін, і закриті конфлікти, у яких домінують тіньові способи боротьби за владу.

Відповідно до будови й організаційної форми прояву можна виділити вертикальні й горизонтальні конфлікти. Вертикальні конфлікти характеризують протиборство суб'єктів, що належать до різних рівнів влади, центральних і регіональних еліт, органів федерального й місцевого самоврядування. Горизонтальні конфлікти характеризують конкретну взаємодію однопорядкових суб'єктів і носіїв влади: усередині правлячої еліти, між правлячими партіями, членами одного політичного об'єднання.

За формами вирішення політичні конфлікти можуть бути насильницькими й мирними.

З погляду місця конфлікту, у політичній системі виділяються інституціональні, тобто здійснювані в рамках політичної системи, і позаінституціональні, тобто такі, що виходять за ці рамки. Суб'єктами інституціональних внутрішньополітичних конфліктів виступають політичні інститути, організації, що підкоряються єдиним правилам політичної гри, але займають різні позиції. Наприклад, конфлікти різних гілок влади, центральних і місцевих органів влади. Предметом таких конфліктів є окремі елементи політичної системи, політика правлячих кіл, які не відповідають інтересам і цілям системи в цілому або окремим угрупованням. Їхнє вирішення призводить до часткових змін у політиці влади.

Суб'єктами позаінституціональних внутрішньополітичних конфліктів виступають, з одного боку, правлячі еліти й партії, державні інститути, організації, лідери, а з іншого боку – позасистемна опозиція: народні маси, політично активні групи, радикальні організації, що виступають проти існуючих порядків, пануючої влади й діючі за рамками загальноприйнятих правил політичної гри. Предметом конфлікту в цьому випадку є існуюча система державної влади в цілому, існуючий режим. Кінцевий підсумок конфлікту: або перемога правлячого режиму й знищення позасистемної опозиції, або зміна політичної системи.

На підставі соціальних позицій виділяють статусно-рольові політичні конфлікти. Їхньою основою стають місце в ієрархії політичної влади, сукупність і обсяг політичних прав і свобод, сукупність і обсяги статусних обов'язків, простір і характер статусного поля відповідальності, реальні можливості тих або інших груп брати участь у політичному житті й впливати на нього.

За масштабами політичних перетворень і характером розв'язуваних проблем політичні конфлікти можуть бути частковими й радикальними. Джерелом часткових конфліктів є протиріччя із приводу неосновних, кон'юнктурних інтересів і цінностей. У цих конфліктах беруть участь лише деякі інститути й групи, частини еліт, ворогуючі партії, зацікавлені або незацікавлені у розв’язанні певних політичних проблем. Джерелом радикального конфлікту є протиріччя між корінними політичними інтересами й цінностями великих соціальних груп, для них характерна відсутність спільних інтересів. Радикальні конфлікти втягують у сферу протиборства більшість або всі політичні інститути і значні маси населення.

Змістовна типологія припускає виділення конфліктів за характером чих причин, що їх породжують. Тут можна виділити національні, расові, релігійні (конфесіональні) й інші причини, які внаслідок політизації призводять до виникнення етнополітичних, расовополітичних і політико-конфесійних конфліктів. Оскільки сукупності різних цінностей, норм, способів політичного життя є різноманітними, можна говорити про конфлікти різних політичних культур.

Типологію, навіть найбагатшу, не варто переоцінювати. По-перше, жоден конфлікт не існує в «чистому» вигляді – він має риси декількох конфліктів. По-друге, типологія не дає можливість повного уявлення про дійсність, та й не має такої мети. Але без неї не можна науково зрозуміти дійсність, усвідомити все багатство суспільного життя. Типологія просто ставить крапку орієнтира в дійсність, яка завдяки цьому стає зрозумілішою.

Дата добавления: 2015-05-26