РОЗДІЛ 3 Економічна історія України 2 страница

Отже, економіка азіатських НІК функціонує на основі всілякого залучення іноземного капіталу й технологій, на використанні закордонних знань і досвіду в організації й керуванні виробництвом, на закупівлі патентів і ліцензій, іноземних інвестицій у вигляді участі в спільних підприємствах, філій іноземних фірм.

Тема 5 Господарство України (до поч.20ст.)

Вступ.

1. Економічний розвиток давньоруської держави Київська Русь в 9 - 12 століттях.

2. Особливості здійснення реформи 1861 р. в Україні.

3. Промисловий переворот і капіталістична індустріалізація в Україні.

Територія України в палеоліті належала до високорозвинених районів світу. Перша людина з’явилася тут 1.5 млн.років тому. Оскільки клімат був холодний, люди селилися переважно в південній частині України. Відомі 1 тис. поселень палеоліту, зокрема в Закарпатті, над Дністром, на Донбасі, в Криму.

Неоліт тривав від IV до ІІ тис. до н.е. Найвідомішою культурою цієї доби була трипільська, найменування якої походить від назви села на Київщині. Трипільці селилися на території від Карпат до Південного Бугу, в Степовому Причорномор’ї. Розвинене сільське господарство, високий рівень ремесла,будівництва, духовного життя дають підставу вченим вважати трипільців одним з найцивілізованіших народів неоліту.

Трипільці стали праосновою українського народу, який не прийшов з інших країн, а з давніх давен жив на своїй землі, постійно освоюючи територію від Дніпра до Дністра. Трипілля ставить Україну в один ряд з найдавнішими світовими культурами.

1. Близько 862 року на півдні варязьким отаманам Аскольду й Діру вдалося визволити Полянську землю з - під влади хазарів й утворити державу із центром у Києві. В 882 році новгородський князь Олег зібрав східнослов'янські землі в єдину державу - Русь. Київська Русь була найбільшою й самою могутньою державою середньовічної Європи. Територія її простиралася від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до Волги й охоплювала приблизно 800 тис км² (майже половина з неї в границях сучасної України). Фактично це була імперія, у якій жило, за різними підрахунками, від 3 до 12 млн.чол. Вона проіснувала з 9 до середини 12 століття й розпалася на 15 окремих земель, які існували як суверенні держави або самостійні князівства.

Ряд дослідників стверджують, що в князівський період (9 - перша половина 12 ст.) феодалізм існував у вигляді державної системи. Вона характеризувалася підвищеною роллю князівської влади, що розвивала економічні відносини.

З огляду на високий ступінь розвитку на Русі ремісництва, деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість її економіки. Інші, на противагу їм, доводять, що основою економіки на Русі було сільське господарство. Певну роль у господарстві грали також полювання й рибальство. Хутра, мед і віск у великій кількості ввозилися на зовнішній ринок. Ними селяни виплачували свої податки.

Населення Києва, Новгорода й Смоленська переважно складалося із дрібних торговців і ремісників. Так, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел. Основна частина ремісників зосереджувалася в містах, де концентрувалася й переважна частина торгівлі. Можна відзначити наступні професії ремісників цього періоду: ковалі й зброярі, ювеліри, ливарі, столяри, різьб’ярі по кості, ткачі, гончари та ін. Про зростання ремісничого виробництва в 9 - 11 століттях свідчить збільшення числа міст. Якщо в 9 - 10 століттях було відомо лише 26 міст, то в 11 столітті - 62 міста. Продукція ремісників знаходила збут не тільки усередині країни, а й за її межами: у Польщі, Чехії, Швеції й інших країнах. Унаслідок цього виникло товарне виробництво. Воно на Русі існувало вже на ранній стадії феодалізму. Крім товарів ремісників на ринок надходила продукція землеробства (жито, овес), а також продавалися сіль, риба, мед і т.п. У цей період існувала грошова (переважно в містах) мінова торгівля.

Київська держава мала порівняно розвинену грошову систему. Карбування монети почалося в Київській Русі раніше, ніж у деяких великих європейських державах, в 10 -11 століттях. В ІХ – ХІ ст. давноруська держава мала свою грошову систему в формі „кунних” грошей. За гроші слугували хутра куниці або білки. „ Кунна ” система була складною і об’єднувалася лічильною одиницею – гривнею. Тобто, 1 гривня = 25 кунам = 50 резанам, з ХІІ ст. 1 гривня = 50 кунам = 100 векшам. Однак для значних торгових операцій була потрібна певніша і твердіша валюта, ніж „ кунна ”. Так з’являються срібні зливки –гривні. Вони мали різну форму і масу: київська гривня важила 160 -196 г срібла, чернігівська – близько 196 г. Золота гривня не мала такого поширення, як срібна. Наприкінці ХІІІ ст. з’явився срібний злиток – карбованець, що дорівнював половині срібної гривні.

У міру зростання товарного виробництва розвивалися функції грошей, як міри вартості, засобу обігу, засобу нагромадження, засобу платежу й світових грошей. Гроші як засіб обігу й світових грошей широко використовувалися в Київській Русі; вони перетворювалися в капітал, що приносить прибуток. Поява у 1113 р. „ Статуту про рези (проценти) ” є свідченням того, що товарно-грошові відносини в Київській Русі досягли найвищого ступеня розвитку.

Таким чином, економіка Київської Русі мала порівняно високий рівень. Київська Русь знала вже розвинене ремесло. Більшу частину в економіці грала торгівля, зокрема зовнішня торгівля з арабами, греками, народами Західної Європи. Крім Києва торгівельні відносини налагоджували інші міста Древньої Русі. Отже, це епоха швидкого розвитку ремесел і торгівлі.

2. До середини 19 століття старі виробничі відносини в Російській імперії прийшли в явну невідповідність із розвитком економіки як у сільському господарстві, так й у промисловості. Відбувалися одночасно два процеси: криза феодалізму й ріст капіталізму. Кріпосницький лад був гальмом економічного розвитку країни.

Більшість поміщицьких господарств застосовували панщину, в них кризові явища найбільше виявилися в низькій продуктивності праці кріпаків. Поміщики вели боротьбу проти цього шляхом посилення контролю й введення особливих завдань - "уроків". Але перше вело до подорожчання продукції, тому що прикажчикам треба було платити, а крім того, вони ще й крали продукти для себе. Система ж "уроків" викликала різке погіршення якості селянських робіт, бо збільшувала їх кількість. Поміщики зауважували, що при обробці своїх земель селяни працюють набагато краще, і тому намагалися повністю відняти в селян всю землю. Позбавлення працівника своєї землі підривало основи феодальної системи господарства.

Поміщики безсумнівно бачили переваги вільнонайманої праці у порівнянні із кріпаками. Ті ж селяни, яких вони обвинувачували в ліні, об'єднавшись в артілі, за плату орали землі, будували будинки з казковою швидкістю. Але наймати їх поміщик не міг, тому що його власні селяни тоді залишалися без роботи. З цієї ж причині він не був зацікавлений у покупці машин і знарядь. Подальший прогресивний розвиток поміщицьких господарств в умовах кріпосного права був неможливим. Для України значення реформ було б тим більш велике, що до 1861 р. кріпаки становили тут близько 42% населення, у той час як у середньому по імперії - усього 35%.

У більшості великих країн Європи феодальні відносини були до цього часу вже ліквідовані, і вони стали обганяти Росію по розвитку промисловості. Розплату за відсталість не довго було чекати: Росія зазнала жорстокої поразки в Криму. До того ж поширилася селянська боротьба, що викликало революційну ситуацію в країні. Тільки в Україні у 1856-60 р. відбулося 276 хвилювань, у яких брало участь близько 100 тисяч селян.

Щоб вивчити настрій на місцях, уряд заснував дворянські комітети й комісії в кожній губернії. В Україні 323 дворянина брали участь у роботі цих органів. Почалося обговорення проектів реформи в губернських комітетах, а потім й у Головному комітеті. Закон про скасування кріпосного права - "Положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності"- був підписаний Олександром ІІ-м 19 лютого 1861 року. Цей закон складався з окремих "Положень":

1) скасування особистої залежності селян від поміщиків;

2) наділення селян землею.

При визначенні норм наділів "Положення 19 лютого 1861 р." формально виходили зі ступеня родючості землі в різних районах країни, а фактично - тільки з інтересів поміщиків. Загалом кажучи, після реформи селяни мали у своєму розпорядженні менше земель, чим до неї: у Росії вони втратили близько 10% колишніх наділів, у Лівобережній Україні- близько 30%.

Навпаки, українські поміщики більше інших нажилися на реформі. Під час переговорів і розподілу земель вони всілякими правдами й неправдами привласнювали собі ліси, луги й водойми, що раніше вважалися громадською власністю. Собі вони завжди залишали самі родючі землі, а гірші продавали за завищеними цінами. Під приводом перерозподілу земель вони часто змушували селян перебиратися з насиджених місць, вводячи й без того злиденні родини в зайві витрати. Зрозуміло, до всіх цих хитрощів прибігали поміщики по всій імперії, але ніде вони не діяли так нагло й жорстоко як в Україні, де боротьба за землю була особливо гострою й нещадною.

Реформа надала селянам особисту волю й право розпоряджатися своїм майном, купувати й продавати рухомість і нерухомість, займатися торгово-промисловою діяльністю. Однак, звільнивши селян від кріпосної залежності, реформа зробила їх залежними від сільської громади. Землею наділяла громада, роблячи періодичні перерозподіли; без згоди громади селянин не мав права продати або передати свою землю, покинути село. Громада відповідала за сплату податків кожним селянином. Існування громади було вигідно поміщикам, яких громада забезпечувала робочою силою, і державі, якій вона гарантувала надходження податків. Для селянина ж громада стала серйозним обмежником юридичної волі.

Великі складності виникали в селян і при здійсненні свого права володіти землею. Через відсутність грошей у селян для виплат за свій наділ уряд пропонував виплатити поміщикам за селян 80% вартості земель у формі казенних облігацій, а селяни у свою чергу повинні були виплатити всю позичку з відсотками протягом 49 років.

У цілому селяни були розчаровані реформою - і особливо колишні кріпаки. Не одержавши негайно у своє повне розпорядження землю, вони потрапили також у фінансову кабалу. По селах прокотилася хвиля бунтів. Сила її була не однакова в різних регіонах. На Лівобережжі й у Південній Україні хвилювань було порівняно небагато. Зате на Правобережжі, де жила ще пам'ять про гайдамаків і соціально-економічним протиріччям надавала гостроту релігійна ворожнеча між українським православним селянством і католицькою польською шляхтою, усюди розпалювалися вогнища локальних бунтів. Але влада швидко наводила порядок, а селяни поверталися до добування хліба насущного.

"Великі реформи" не зробили ніякої революції в житті українців - як, втім, і всіх інших підданих Російської імперії. І все-таки життя в Росії й Україні значно змінилося. Крім звільнення селян, цьому сприяли розвиток земської системи місцевого самоврядування й підвищення ролі закону й права. Загалом, незважаючи на очевидні й серйозні недоліки цих реформ, наступна соціально-економічна модернізація імперії без них була б неможлива.

3. Розвиток промисловості України не можна розглядати у відриві від Росії в цілому, тому що Україна була складовою частиною Російської імперії. У той час російська й українська буржуазія ще не мала капіталів, достатніх для розвитку вітчизняної промисловості. Тому в українську промисловість увійшли іноземні капітали, головним чином, у вугільну й металургійну галузі. Спочатку вони сприяли деякому розвитку цих галузей на Україні. Але, по-хижацькому використовуючи природні багатства й робочу силу, вивозячи з України величезні прибутки, одержувані за рахунок експлуатації пролетаріату, вони разом з тим стримували розмах індустріалізації країни, перетворюючи її у свою напівколонію. Іноземний капітал, руйнуючи в Україні докапіталістичні виробничі відносини, ставив її економіку в залежність від себе. Це є однією з особливостей промислового перевороту й капіталістичної індустріалізації в Україні.

Період розвитку доімперіалістичного капіталізму на Україні був порівняно нетривалим. Роками розквіту капіталізму на Україні були 80-90 рр. ХІХ століття. Однак цей розквіт закінчився, і на початку ХХ століття промисловість України переживає важку й тривалу кризу. Розглянемо детальніше основні риси розвитку капіталізму, у процесі чого легко буде побачити особливості капіталістичної індустріалізації.

· Істотною рисою історичного розвитку царської Росії, включаючи й Україну, був пізній вступ на шлях капіталізму. Незабаром після реформи 1861 року капіталістичні виробничі відносини запанували як у Росії, так й в Україні. Але важливо знати, що розвиток промисловості на Україні почався трохи пізніше, ніж у Великоросії. Пояснюється це тим, що Україна, до її возз'єднання з Росією в 1654 році, піддавалася жорстокій експлуатації й жорстокому гніту. Продуктивні сили її внаслідок цього розвивалися вкрай повільно.

· До кінця 19 століття промисловість на Україні досягає свого найвищого розквіту. До цього часу вона покривається густою мережею залізниць. Все це значно полегшило перевезення продукції. Була відкрита велика кількість нових підприємств. З кожним роком зростала концентрація робітників. За період з 1865 по 1890 роки число робітників на великих капіталістичних підприємствах виросло більш ніж удвічі.

· В основі економічної політики російського царату лежало прагнення забезпечити промисловість ринками збуту товарів по максимально високих цінах при одночасному й всебічному захисті інтересів поміщиків. На захист інтересів російської буржуазії була спрямована зовнішня політика. Починаючи з 70-х років 19 століття в Росії вводяться одне за іншим підвищене мито на чавун, металовироби, кам'яне вугілля й ін. До початку 90-х років митний тариф досягає 33% вартості експортних товарів, що носило вже загрожувальний характер. У результаті цього усередині країни значно підвищилися ціни.

· Протекціоністська політика царату, яка була прогресивною в початковий період розвитку фабрично-заводської промисловості, уже в кінці 19 століття затримувала економічний розвиток країни й служила інтересам лише верхівки фінансової олігархії й великих промисловців. Казенне „підгодовування” вело до того, що капіталісти не піклувалися про здешевлення й поліпшення якості своїх товарів, це приводило до затримки розвитку ринку, також до ослаблення підприємництва. Це також одна з особливостей капіталістичної індустріалізації на Україні.

· Починаючи з 22 травня 1895 року приблизно третина зарплати утримувалася у формі різного роду податків і зборів. В результаті - купівельна спроможність трудящих зменшилася, а розвиток внутрішнього ринку затримувався.

· Засилля іноземного капіталу й мільярдні позики, укладені царем у Франції й Англії, прикували царат до англо-французького імперіалізму й перетворили Царську Росію (включаючи Україну) в їхню напівколонію. Вона була ринком збуту товарів і вивозу капіталу для імперіалістів.

· Між капіталістами різних країн йшла гостра боротьба за вивіз капіталу в Росію. В 1900 р. 70% всіх акціонерних капіталів гірської промисловості Росії належало іноземцям. На Україні цей рівень становив 80-90%. Цей шлях розвитку становив одну з особливостей промислового розвитку України. У такий спосіб вугільна й металургійна промисловість Росії в 90-і роки зробила значний крок уперед, головним чином за рахунок України, хоча далеко не в такому ступені, щоб ліквідувати економічну відсталість Росії. Не вистачало вугілля, чавуну. На Україні металевий голод відчувався скрізь. Селянські вози споруджувалися без залізних частин, залізні цвяхи представляли в селянському господарстві велику цінність. З метою поневолювання економіки України іноземні капіталісти стримували розвиток промисловості, особливо важкого машинобудування.

· На Україні поворотним моментом в історії машинобудування є початок 90-х років, коли стала швидко розвиватися металургійна база машинобудування. Росте виробництво с/г машин і знарядь праці, чого не було до реформи. Пояснюється це тим, що до реформи феодальне господарство носило переважно натуральний характер і ґрунтувалося на ручній техніці й даровій кріпосній робочій силі. І все ж таки, незважаючи на відносно швидкий розвиток капіталізму в сільському господарстві України, рівень сільськогосподарського машинобудування був усе ще недостатнім. Тракторів та комбайнів не було. Друге місце після виробництва сільськогосподарських машин займало на Україні транспортне машинобудування, що було зосереджено в Харкові, Луганську, Миколаєві й деяких інших містах. Паровози виготовлялися на Харківському й Луганськом заводах. Продукція цих заводів становила 35-40% усього випуску паровозів у Росії. Суднобудівна й судноремонтна промисловість України була сконцентрована в Одесі, Миколаєві й Києві.

Отже, можна зробити висновок, що промисловий переворот і капіталістична індустріалізація в Україні в останній третині 19 століття носили дуже суперечливий характер і проходили в неординарній обстановці. Україна в міру свого розвитку, грала все більшу роль для промисловості Росії. При цьому Україна, як і вся Російська імперія, була об'єктом напівколоніальної експлуатації західно-європейського капіталу. Це надалі вплинуло на хід історії, а стан економіки й промисловості на даному етапі в Україні є одним з наслідків тієї індустріалізації.

Тема 6 Господарство України (1905 –1939 рр.)

1. Столипінська аграрна реформа й своєрідність її реалізації на Україні.

2. Розвиток народного господарства України в складі СРСР.

2.1 Політика "воєнного комунізму": джерела, протиріччя, наслідки.

2.2 Нова економічна політика в Україні.

2.3 Індустріалізація й колективізація на Україні.

1. У період імперіалізму економіка Росії характеризувалася наявністю самого відсталого землеволодіння, самого дикого села, самого передового промислового й фінансового капіталізму. Для того, щоб вийти з такого протиріччя, необхідно було ламання аграрного ладу, що залишився від кріпосництва.

Незважаючи на те, що революція 1905-1907 р. зазнала поразки, вона змусила царський уряд внести істотні зміни в аграрну політику, щоб запобігти можливості нової революції.

У країні встановився режим політичної реакції, що по імені глави царського уряду П.А.Столипіна одержав в історії назва "столипінщина". Столипин почав останню спробу врятувати монархію шляхом зміцнення її союзу з буржуазією. Фактично цей союз зберігав всевладдя поміщиків, тому що буржуазія, смертельно налякана народним рухом у роки революції 1905-1907 р., стала щосили підтримувати царат.

Був узятий курс на створення нової опори самодержавства в особі сільської буржуазії- куркульства. Із цією метою царський уряд вирішив перейти від політики захисту громадського землеволодіння до політики його знищення. Спеціальна комісія під керівництвом Столипіна розробила проект указу і після його обговорення кріпосниками-землевласниками й урядом цар 9 листопада 1906 р. видав указ "Про доповнення деяких постанов чинного закону, що стосується селянського землеволодіння й землекористування." Сутність указу розкривалася в першій же його статті, що дозволяла закріплювати в приватну власність всі ділянки общинної землі, що перебувала в користуванні селян.

Головне гальмо в розвитку сільського господарства Столипін бачив в "громаді", до якої були прикріплені селяни й контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг залишити її, не міг продати землю, якою користувався, тому, що вона належала громаді. Існування громади не давало можливості застосовувати кращі способи виробництва, користуватися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами.

І якщо громада шкідливо впливала на сільське господарство центральної імперії, то ще гірші наслідки заподіювала вона Україні, де населення звикло до індивідуального господарства, до хуторів.

Столипінська аграрна політика складалася із трьох ланок:

1) руйнування громади;

2) використання Селянського поземельного банку для насадження куркульства;

3) переселенська політика.

Столипінське аграрне законодавство мало на меті сприяти розвитку господарств куркулів, які й так уже у формі оренди прибрали до рук значну кількість наділів бідноти. Уряд фактично призивав куркулів збагачуватися, зміцнювати приватну власність, не зупиняючись перед пограбуванням громади. Були створені землевпорядні комісії, які ігнорували волю й бажання більшості селян. Ці комісії, як правило, відводили куркулям кращі землі й ближче до села. Біднякам же діставалися малопридатні, так ще й віддалені від села землі. Селянська біднота, не маючи худоби й знарядь праці для обробки землі, змушена була за безцінь продавати свої ділянки.

І все ж таки в Україні аграрна реформа Столипіна мала деякий успіх, бо число селян, які до 1-го січня 1916 року закріпили землю в індивідуальну власність, було найбільшим. Тоді, як в 40 губерніях Європейської Росії близько 24% хазяїв вийшло з "громади", на Правобережній Україні закріпили землю 50,7%, у Південній Україні - 34,2%, на Лівобережжі - 13,8%.

Важливим знаряддям проведення столипінської аграрної політики був Селянський поземельний банк. Йому були надані права, по-перше, самостійної покупки землі, по-друге, фінансування продажів землі, головним чином, кулацким господарствам. Ця роль банку відповідала насамперед цілям панівного класу поміщиків. Острах перед революцією змушував багатьох поміщиків поспішати із продажем маєтків при найбільш вигідних умовах. До 1917 року банк мав у своєму розпорядженні власний земельний фонд в 6,7 млн.десятин, з якого майже 5 млн. десятин становили землі, куплені в поміщиків. Головне місце серед покупців земель у банку займали хуторяни, яким видавалися найбільш великі суми. Таким чином, банк сприяв зміцненню позицій кулацких господарств у селі. Для селянської ж бідноти й навіть для незаможних середняків мати справу із Селянським поземельним банком значило приректи себе на кабалу.

Все це поглиблювало невдоволення селян аграрною реформою, тим більше, що багато з ним вимушені були переселятися у ініші губернії Царської Росії в пошуках кращої долі. Особливо загострилася боротьба селян проти виходу на отруба (поєднання кількох земельних наділів) й хутора на Київщині, де нове аграрне законодавство насильно впроваджувалося прискореними темпами. Усього протягом 1907 - 1910 років у селах України відбулося понад 1400 виступів селян проти поміщиків, куркулів і представників царської влади. Селянський рух, що тривав у роки реакції, зірвав спроби царату вирішити аграрне питання на користь поміщиків.

У дійсності ж столипінська аграрна реформа ще більше загострила соціальні протиріччя між селянською біднотою й куркульством.

Дата добавления: 2015-05-26