Охарактеризуйте соціальну базу, партійний склад і програму Української Центральної ради

Склад УЦР. В цілому ж склад Центральної Ради відображав реальну соціально-політичну ситуацію в країні, що склалася після лютого 1917 року, тож не дивно що провідну роль відігравала інтелігенція. Як відомо, УЦР пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України. Із самого початку представників Центральної Ради можна сміливо ділити на два табори: самостійники та автономісти. Ідеї автономії плекали Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів і Українська партія соціалістів-федералістів (колишнє ТУП). Самостійності і повної незалежності України вимагали представники Української партії соціалістів-самостійників та Української демократичної хліборобської партії.

Повний склад ЦР до осені 1917 р. нараховував 822 представники політичних партій, громадських організацій, територіальних представництв, профспілок, селянських союзів. Четверта частина місць у ЦР належала російським, польським, єврейським та іншим партіям (соціал-демократам, есерам, Бунду). За ними стояли мільйони жителів України. Це давало УЦР всі законні підстави виступати в ролі загальнонаціонального представницького органа.

Підвищений інтерес викликає національний, соціальний та партійний склад Центральної Ради. Одразу ж відзначимо: сьогодні стан вивчення джерел не дозволяє зробити вичерпно точні викладки. Відомо, що українцям належало 75 відсотків мандатів, решта — національним меншинам. Яким же чином ця чверть мандатів (202) була розподілена між окремими національностями? Молдавани отримали 4 місця, німці і татари по 3, білоруси, чехи і греки по 1. Складніше визначити розподіл мандатів між росіянами, поляками та євреями, оскільки представництво в Раді надавалося їм не чисто за національною ознакою, а через квоти партійним та громадським організаціям. Тут і виникає проблема, куди віднести 30 мандатів Київської Ради робітничих депутатів, 20 — Київської Ради солдатських депутатів та 10 Ради об'єднаних громадських організацій. Як відомо, вони мали загальноросійський характер, поряд з росіянами там були представлені й інші національності.
І все ж, приймаючи це застереження, віднесемо їх всіх до росіян. Тоді одержимо такі цифри: росіяни — понад 14 відсотків усіх місць, євреї — близько 6, поляки — 2,5.
Наприкінці червня 1917 р. п'ятими загальними зборами була сформована на підставі принципу національно-пропорційного представництва Комісія з підготовки “Статуту автономної України”. Із 100 місць у ній відводилися 71 — українцям, 11 — росіянам, 8 — євреям, по 2 — німцям і полякам, по 1 білорусам, татарам, молдаванам, чехам, грекам і болгарам. Як бачимо, маємо незначні відмінності від наведених вище даних, що може розглядатися як додатковий аргумент їх об'єктивності.
Ініціатива створення Центральної Ради належала українській інтелігенції. Із 118 членів її складу, обраного Всеукраїнським національним конгресом, не менше 100 були інтелігентами і лише декілька членів мали інше соціальне походження. Як же змінився соціальний склад Ради після того, як вона завершила своє формування? З 798 мандатів 471 володіли всеукраїнські ради військових, селянських та робітничих депутатів. Але й тут досить складно розібратися, які реальні люди стояли за цими мандатами. Першою до складу Центральної Ради влилася Всеукраїнська рада селянських депутатів. їй відводилося 212 мандатів, проте на Всеукраїнському селянському з'їзді обрано лише 134 депутати від повітів (решта повинна була бути дообраною на місцях). З досить високим ступенем ймовірності можна більшу частину з них вважати трудовим селянством, яке складало соціальну базу Селянської спілки. Персонально про них ми знаємо дуже мало, помітної індивідуальної ролі в діяльності Центральної Ради вони не відігравали, в кращому разі епізодичну. Так, при обговоренні земельного законопроекту на восьмих загальних зборах демагогічними репліками привернули до себе увагу селяни Боб і Хвиленко. Керівництво Радою селянських депутатів здійснював Центральний комітет Селянської спілки, обраний тим же Всеукраїнським селянським з'їздом. Однак, серед його членів опинився лише один селянин, безпартійний Макар Гаркуша, решта — відомі діячі УСДРП та УПСР, такі, як В. Винниченко, Б. Мартос, А. Лівицький, А. Заливчий, М. Ковалевський, П. Христюк, А. Степаненко, М. Стасюк. Цікаво, що значна кількість мандатів Радою селянських депутатів так і не була використана. До селян можна віднести і значну частину делегатів Всеукраїнської військової ради, принаймні солдат, матросів, унтер-офіцерів, прапорщиків (із 132 обраних членів ради 60 відсотків складали солдати, 40 — офіцери). Що ж до УГВК, то серед його членів знаходимо лише двох солдатів і одного матроса, решта — або військові спеціалісти (офіцери), або партійна інтелігенція (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Полозів, М. Міхновський). Реально в роботі Центральної Ради брали участь лише 100 членів Ради військових депутатів, решта повернулася в свої частини і втратила зв'язок із Києвом.

Михайло Грушевський сформулював програму і платформу Української Центральної Ради, основною метою якої було домогтися від Тимчасового уряду визнання і проголошення національно-територіальної автономії України.

Програма дій ЦР полягала у поступовому юридичному закріпленні Української автономії, яке полягало у видачі універсалів. У своїй політиці вона спиралася на Тимчасовий уряд, але після його провалу не мала можливості захищати власні інтереси. Одним з програмних документів ЦР був Статут. Але його відмовилися затверджувати і замість цього було встановлено “Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату”. На такі поступки Тимчасовому уряду пішла ЦР, оскільки мала йти на компроміси заради затвердження власної державності. Також Грушевським був створений проект конституції України, в якій Україна фігурувала як республіка Російської держави.

Дата добавления: 2015-05-26