Присвячується 11 страница

Окрім названих існують ще й інші види мистецтва; деякі з них є традиційними, а деякі новітніми. Це, наприклад, естрадне мистецтво, мистецтво карнавальних свят, піротехніки, паркове та садове мистецтво, красномовство, мистецтво написання ієрогліфів в Японії, та ін.

У сучасному мистецтві простежуються дві суперечливі тенденції: до синтезу різних видів мистецтва (наприклад, в масових дійствах) і збереження суверенності окремих видів мистецтва з їх поглибленням та деталізацією. Обидві тенденції плідні і сприяють розвитку мистецтва в цілому. На розвиток сучасного мистецтва відчутно впливають досягнення науково-технічного прогресу, поза яким було би неможливим кіно, голографія, світломузика, електронна музика, рок-опери, тощо.

Багатогранність мистецтва проявляється в його жанровому поділі та стилістичній різноманітності. Жанр (франц. genre - рід, вид) - історично сформований внутрішній поділ, що притаманний всім видам мистецтва; тип художнього твору в єдності специфічних властивостей його форми і змісту. Поняття жанр узагальнює риси, властиві певній групі творів якоїсь епохи, нації чи світового мистецтва взагалі. Пошлемося на конкретний приклад: в живопису жанри розрізняються насамперед за предметом зображення: зображення природи породило пейзаж, сукупності речей - натюрморт, людини - портрет, подій життя - сюжетно-тематична картина. Водночас жанр може мати свій внутрішній поділ або жанрові різновиди (їх інколи теж називають жанрами). Так, пейзаж може бути сільський, міський, індустріальний, натюрморт - квітковий, з побутовими речами; портрет - парадний, інтимний, груповий. Жанрові різновиди сюжетно-тематичної картини -історична, батальна, побутова, анімалістична, інтер´єр. Не рідкісними є явища, коли в одному творі поєднуються кілька жанрів (так, картина може поєднувати риси і пейзажу, і портрета, і натюрморта).

В історичному плані багатство мистецтва яскраво виразилося в художніх стилях; це поняття широко використовується в естетиці та мистецтвознавстві, проте сказати чітко, що саме є стиль, поки що не спромігся ніхто. Це засвідчує складність самого явища художнього стилю, але також і певну його умовність (не рідкісними є ситуації, коли визначити стиль художнього твору неможливо). Але при тому все ж існують ознаки, за якими можна характеризувати художній стиль. Це є: 1) особливі форми художніх образів, присутність в них деяких характерних елементів та способів їх поєднання; 2) ті ідеали та смисли, що їх намагаються досягати митці в своїй творчості, тобто – смислове спрямування художньої творчості; 3) типовий набір засобів художньої виразності; 4) виділення тих людських якостей, на які перш за все та переважно покликане впливати мистецтво. В сучасній естетиці існують досить складні визначення художнього стилю, що фактично позбавляє звичайну людину, що цікавиться мистецтвом, можливості використовувати це поняття. Наприклад, відомий російський дослідник історії естетики О.Ф.Лосєв визначав стиль як "принцип конструювання всього потенціалу художнього твору на основі його тих чи інших конструктивних та позахудожніх детермінантів та його первинних моделей, що відчуваються як іманентні самим художнім структурам твору". Ясно, що таке визначення стилю не просто навіть зрозуміти, а тим більше проблематично його використовувати. Тому варто зупинитись на наведених вище ознаках художнього стилю, пам´ятаючи про те, що стиль дає можливість побачити історичні зміни в художньому мисленні та в художньому освоєнні світу, виявити провідні мотиви та ідеали мистецтва, втілені в своєрідно подані ритм, гармонію, художні образи, теми художніх творів.

Вважається, що художньому стилю передувало таке явище, як художній канон – жорстко закріплені правила та взірці створення певних творів або зображень. Явище канону було зумовлене тісним зв´язком мистецтва із релігією та інтересами певних держав; оскільки і релігія, і держава найбільше цінували стабільність, усталеність, то канон передбачав точне повторення тих форм і пропорцій, що були прийняті як належні та взірцеві. Канонізоване мистецтво спостерігається в давніх цивілізаціях (Єгипет, Шумер, Вавилон, Хетське царство), частково в античному світі, частково в середні віки. Канон не дозволяє індивідуальних пошуків митця, в той час як художній стиль це припускає і дозволяє. Тому вважається, що художній стиль виникає пізніше, коли мистецька діяльність набуває характеру достатньо автономної сфери людської творчої діяльності. Мистецький канон, який сьогодні часто сприймається як форма обмеження вільного творчого пошуку, мав своїх певні переваги: оскільки в ньому чітко і однозначно пов´язувались між собою зміст, смисл та зображувальні елементи, то канонізований твір легко "прочитувався" тими, хто знав та розумів канон. Наприклад, найбільші фігури людей на єгипетських барельєфах однозначно зображували фараонів, а на християнських іконах Ісуса Христа або святих. Так само канонізувались кольори, які символізували певні якості або реалії. Деякі мистецтвознавці використовують поняття художнього стилю і для характеристики канонічного мистецтва, називаючи, наприклад, мистецтво Стародавнього Єгипту символічним, а мистецтво античного світу героїчним. Коли виникають і утверджуються художні стилі, то спостерігається явище пріоритетних напрямів мистецтва у запровадженні та виразі певних стилів: на перший план виходять то архітектура (наприклад, в Середні віки), то живопис (в епоху Відродження), то література (в романтизмі).

Власне поняття художнього стилю починають вживати для характеристики середньовічного мистецтва перш за все у відношенні до архітектурних споруд. Першим стилем вважають романський (від слова "Романус" – римський; мається на увазі Римська імперія) стиль храмів, храмових комплексів, палаців та фортець: цей стиль характеризується домінуванням масивних форм, що тяжіють до прямокутників або сфери. Як правило, в романських спорудах мало вікон і вони є вузькими, а стіни товстими. Відповідно, і меблі, архітектурний декор також відповідали даним особливостям. У ХІІ – ХІІІ століттях в Європі утверджується новий стиль – готичний. Походження самого терміну є проблематичним (часто вважають, що він вказує на місцевість, де був поширений цей стиль, - це є Німеччина, де переважали готські народи), а поява його була зумовлена суттєвими зрушеннями в будівництві: було відкрите хрестоподібне та стрільчасте перекриття стелі, що суттєво спрощувало та полегшувало загальну конструкцію храму. В романських храмах несучими конструкціями були стіни, а в готиці ними постали саме перекриття, а стіни відразу ж стали тоншими та легшими, в них стали вміщувати високі стрункі вікна. Проте така конструкція передбачала винесення назовні храму його певних підкріплюючих елементів, так званих контрфорсів (дослівно – "протисил"). Ще однією особливістю готичного стилю в архітектурі постала системна єдність всіх елементів конструкції: навіть окремі деталі повинні були бути співвіднесеними із усіма іншими і відповідати їм за формою та розмірами. Готичні споруди справляють враження чогось стрункого, примхливого, динамічного, навіть нервового, на відміну від романських, що навіювали стабільність, спокій, рівновагу. Типовою формою в плані споруди для романських храмів був хрест, а для готичних – корабель, що символізував небезпечну та непевну подорож людини в цьому житті. Готичний стиль утвердився в декоративному мистецтві, в літературі, навіть в особливому написанні літерів латинської абетки.

В епоху Відродження виник новий стиль – ренесанс. Готика була рухливою, примхливою, утаємниченою, а ренесансний стиль протиставив їй чіткість переважно прямих або геометрично правильних ліній та форм, квадратні чи прямокутні вікна, декоративно оформлені, як правили відкриті та ритмічно розташовані на стіні. В живописі Відродження також переважали ясні форми, лінії, сюжети, фарби. Більше того, ця епоха вперше "відкриває" і починає активно використовувати просторову перспективу, яка засвідчувала, що відправним пунктом художнього сприйняття тепер поставав не всевидячий Творець, а людина. Характерними для цього часу є також різноманітні прояви авторської індивідуальності митця як в архітектурі, так і в живописі, літературі та декоративному мистецтві. У пізньому Відродженні (ХVI ст.) разом із загальною кризою гуманістичного світогляду виник стиль маньєризму, для якого поставали характерними інтерес до екзотичних зображень, дещо деформованих витончених форм.

В епоху Нового часу художні стилі починають виникати, розвиватись та змінюватись особливо інтенсивно: тут водночас існували та конкурували різні стилі. Утвердження раціоналізму в філософії та громадській думці сприяло виникненню класицизму – стилю в архітектурі, живописі, літературі, декоративному мистецтві, що вирізнявся ясними і чіткими формами, правильними геометричними сполученнями елементів, наслідуванням взірцям античного та ренесансного мистецтва. Дещо пізніше виникає бароко – стиль, що активно запроваджує принципи овальних форм, спіралеподібних композиційних рішень, а головне – невпинний динамізм. Барокальне сприйняття дійсності є занепокоєним, суперечливим, плюралістичним, в ньому поєднується реальне та фантастичне. Архітектура бароко вирізняється також овальними формами та багатим декором, що носить переважно рослинний характер. В літературі бароко домінують жанри, що вирізняються риторичною витонченістю, словесними прикрасами та навіть пишнотами. Бароко виникає у ХVII ст., хоча віком бароко вважається ХVIII століття; теоретичні засади бароко добре корелюються із вченням німецького філософа Г.Лейбніця. Цей стиль широко представлений в українській архітектурі; прикладами можуть бути Андріївська церква в Києві, домініканський костел у Львові. Більше того, в Україні винило своєрідне сполучення бароко із елементами народної архітектури, що породило стиль українського народного бароко. Яскраві барокальні вірші писал Г.Сакович та Г.Сковорода.

Перехідним між класицизм та бароко є стиль рококо, що вирізнявся ще більшою декоративною пишнотою, але був переважно стилем архітектури та внутрішніх приміщень, що тяжів до інтиму, а у живопису – до прославляння любовних втіх. Улюбленим образом рококо були троянди, кольорами – білий та золотий.

Наприкінці ХVIIІ ст. виникає романтизм як стиль літератури, живопису, музики. Цей стиль зосереджується на виразі душевних переживань людини, її неясних але нестриманих емоцій, поривань і прагнень. Романтизм свідомо протиставляє внутрішній світ зовнішньому, намагаючись переконати, що духовні багатства скоріше розквітають у чомусь невиразному та навіть потворному, ніж у правильному та злагодженому ззовні (досить згадати роман В.Гюго "Собор паризької богоматері"). Яскравими представниками романтизму є Дж.Байрон, М.Лермонтов, Т.Шевченко (в ранній період творчості). Духовні зацікавлення романтизму проявились також у його інтересі до історично минулого, до пошуків перлин духовної мудрості в народних звичаях та народній культурі.

У ХІХ ст. художні стилі розвиваються ще більш стрімко; при тому тут виникають і перші художні стилі некласичного мистецтва. В різні часи тут виникали та певною мірою співіснували символізм, стиль ампір (запроваджений в імператорській Франції; від фр. – імперія), вікторіанський стиль (переважно в Англії). Напевно, найбільш впливовим все ж тут тривалий час був реалізм, який закликав найбільше цінувати правду життя і подавати її такою, якою вона є, уникаючи штучного декоративізму та надмірного милування "народною справжністю" життя. Реалісти у літературі, живописі, музиці намагались не просто зображувати дійсність, а збагнути її сенс, її приховані засади, мотиви та імпульси людських дій, провідні типажі героїв творів, що їх народжувало саме життя. Реалісти були переконані в тому, що мистецтво повинно виховувати людину і своїми потужними засобами сприяти покращенню життя і моральному вдосконаленню суспільства. Реалістами були П.Мирний, І.Франко, М.Коцюбинський, Л.Толстой, хоча засновником його вважають М.Гоголя, який після своїх перших яскраво романтичних творів перейшов до іронічно-гіркого зображення дійсності, що, на його думку, вимагала виправлення та покращення. Реалізм, попри його добра наміри, до певної міри вів мистецтво у безвихідь, оскільки його ідеалом поставало як можна точніше та ретельніше зображення дійсності, проте таке зображення вже могло бути копією реальності і втрачати сенс мистецької творчості.

В другий половині ХІХ ст. у живописі формується перший стиль некласичного мистецтва – імпресіонізм. Слово походить від французького слова, що перекладається як "враження", оскільки імпресіоністи вважали головним завданням мистецтва не відтворення дійсності, а вираз, зображення тих вражень, які людина отримує в своїх контактах із дійсністю. Вони закликають живописця залишити майстерню, вийти на відкрите повітря (на "пленер") і зображувати те, якою видається дійсність в нашому сприйнятті, як ми її переживаємо. Імпресіоністи порушили класичні правила живопису, запровадили нові сполучення кольорів, намагаючись передати рухливість, неостаточність та непевність наших сприйняттів дійсності. Дещо пізніше виникає стиль модерн, який досить довільно сполучає геометричні форми із рослинним декором, свідомо працює на підсилення вражень від сприйняття своїх творів, запроваджуючи примхливі витончені форми, спираючись при цьому на певні образи давньоєгипетського мистецтва. Для багатьох представників модерну Єгипет стає свого роду "культурною Меккою", тобто місцем паломництва. В подальшому художні стилі некласичного (авангардного) мистецтва починають бурхливо примножуватись: виникають абстракціонізм, футуризм, супрематизм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, функціоналізм, сецесія (змішаний еклектичний стиль), поп-арт, постмодернізм. Для всіх цих стилів постає характерним довільне експериментування із формою та виражальними засобами мистецтва. З однієї сторони, вони максимально звільняють свої твори від людського начала, з іншої сторони, перетворюють глядача (чи слухача) на активного співтворця художнього твору. Оскільки про особливості сучасного мистецтва мова у нас вже йшла, то ми обмежимось цією короткою характери скою, відзначивши, що було би доцільним під час опрацювання питання та підготовки до практичних занять звернутись до словників та енциклопедій для більш докладного ознайомлення із тими чи іншими стилями сучасного мистецтва.

Таким чином, завдяки ознайомленню із видами та різновидами мистецтва і мистецьких напрямів, історично сформованими стилями мистецтва ми можемо належною мірою сприйняти та оцінити невичерпні можливості мистецької діяльності та осмислити мистецтво як незамінну складову людського буття.

4. Естетика людської поведінки та людських стосунків. Мода як феномен культури

Розвинута особистість повинна поєднувати в собі як високі морально-етичні якості, так і відповідний рівень естетичної культури. Естетичне в людській поведінці проявляється в культурі взаємовідносин з іншими людьми, вмінні виявити і застосувати на практиці загальноприйняті етикетні норми і правила спілкування. Естетична культура особистості відображає рівень набутих протягом життя естетичних знань, смаків, уподобань. Адже естетичне виховання у всій сукупності своїх методів, форм, засобів триває протягом усього життя, будучи невід’ємним компонентом духовного світу людини. Рівень естетичної культури залежить від загального духовного розвитку людини, ступеня отриманих естетичних знань, художнього навчання і своєю чергою позитивно впливає на них. Кожне суспільства, кожна нова епоха вносять свої корективи у розуміння сутності естетичного компоненту поведінки особи, але у найбільш широкому сенсі естетичну культуру розуміють як наявність сформованого естетичного смаку, естетичного ідеалу, розвинутих естетичних почуттів, здатність до безпосередньої естетично-перетворювальної діяльності. Естетична культура відтворюється в потребах, поглядах, ставленні до навчання, праці, відпочинку, спорту, побуту, суспільного життя, навколишньої природи тощо. Структура естетичної культури є багатомірною і співвідноситься із суспільною культурою в цілому. Естетична культура забарвлює і емоції, і волю, і розум людини здатністю відчувати красу і її відтворювати. Тому естетична культура виступає як міра універсальності і гармонійності особистості, яка відчуває власну унікальність і відповідно сприймає інших як самобутніх індивідів. Для естетично розвинутої особистості світ стає більш відкритим, цікавим і зрозумілим. А зміна ставлення до зовнішнього світу передбачає і позитивне ставлення до самого себе, що відображає універсальну людську сутність: „Все в мені, та я в усьому” (Ф.Тютчев).

Естетична культура найяскравіше проявляється у взаємостосунках з іншими, у безпосередній повсякденній поведінці людини, її вмінні керувати власними емоціями, стримувати гнів, образи, виявляти повагу, гідність, ввічливість. Це ті ознаки, які підносять якість міжлюдських взаємин. Естетика зовнішньої культури поведінки формує перше враження від людини, а воно є дуже важливим. Це і зовнішній вигляд – одяг, взуття, зачіска, аксесуари, а також вміння триматись, жестикулювати, висловлювати думки. Як писав великий російський письменник А.Чехов: „В людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки”.

На зовнішні естетичні риси людини суттєво впливає таке явище, як мода. Мода – феномен, який у найбільш концентрованому вигляді відображає стан естетичної культури суспільства в межах певного історичного часу. Мода, будучи квінтесенцією естетичної свідомості конкретного соціуму, яскраво віддзеркалює духовні потреби суспільства. Модою у широкому сенсі називають панівне на певному етапі і загальноприйняте ставлення соціуму до зовнішніх форм культури: способу життя, норм спілкування, стилю одягу, предметам побуту, тощо. Поняття моди визначає критерії краси людської поведінки, які є актуальними саме для даного часу. Ці критерії стають загальноприйнятими в межах якоїсь соціальної групи, а то й суспільства в цілому і на їх основі оцінюється спосіб життєдіяльності індивіда. Сьогодні цей момент моди часто позначається словом „культовий” (культові пісні, книги, кінофільми, а також співаки, актори, а ще предмети одягу, аксесуари, автомобілі тощо”). Мода стосується мовленнєвої культури, способів і манери триматися на людях і спілкуватись. Існує мода і на певні професії, на спосіб праці і відпочинку.

У вузькому значенні поняття моди вживають передовсім стосовно вбрання, призначення якого надати людині більшої краси і привабливості. Хоча основне призначення одягу від часу його виникнення є суто утилітарним, все ж ідея краси і привабливості становить найбільший стимул для розвитку моди. Історичний розвиток одягу невіддільний від моди, тому здебільшого ці поняття ототожнюють. Ще до винайдення тканин і одягу людина прагнула прикрасити своє тіло татуюванням, малюнками вохрою, шкірами тварин, пір’ям, різними прикрасами. Чоловіки пишались рубцями і шрамами на тілі, які свідчили про їх ратні подвиги, мужність і силу. Жінки задля чоловіків прикрашали обличчя гримом, вигадували хитромудрі зачіски, носили громіздкі прикраси. Іноді мода була жорстокою, „вимагала жертв”, коли калічили ноги заради маленької ступні, металевими обручами видовжували шиї, тісними корсетами звужували талію, проколювали губи, вуха, брови тощо.

В стародавні часи мода носила становий характер і представники кожного спільного прошарку змушені були одягатись згідно строго визначених норм. Але і в ті далекі історичні часи знаходились сміливці, які порушували „норми пристойності” і шокували сучасників екстравагантністю. Наприклад, Римський імператор Максиміліан І обурювався: „Людське шаленство не має меж! Носять такі короткі плащі, які не закривають ні переду, ні заду”. Це стосувалось коротких чоловічих плащів, які стають модними у рицарську добу. Середньовічні франти, коли була відсутня мода на кишені, носили різні гаманці, сумочки, які кріпились до пасків. Тоді чоловіки носили і не дуже зручне взуття із довгими носами. Відомо, що граф Анжуйський, намагаючись приховати свої негарні ноги, прив’язував носок вузьких мештів до колін. Його піддані змушені були й собі наслідувати цю звичку. При королівських дворах, в середовищі аристократів і формувались нові модні віяння. Як кажуть: „Де розкіш, там і вибагливі смаки”. Якщо до моди схильні були чоловіки, то що вже говорити про жінок! Їх фантазія завжди вражала уяву. Ідеал жіночої краси історично змінювався. Антична скульптура доносить зразки божественно прекрасних жіночих фігур із надзвичайно гармонійними пропорціями. Якщо античність оспівувала красу оголеного тіла, то Середньовіччя заховало „гріховне” тіло під пишний одяг. Вбрання середньовічної жінка щільно закриває усі частини жіночого тіла, яке згідно християнської догматики є „посудиною гріховною”. Але Ренесанс, реабілітуючи земну красу, знаменує сміливий переворот у одязі, який вже не скриває жіночих принад, а констатує прагнення до гармонії чуттєвості і тілесності. Сукня стає більш зручною і м’якшою, а декольте – сміливішим. У наступні століття тенденція до більшої відкритості і легкості у жіночому вбранні є домінуючою. Щоправда, в іспанській моді уподобання залишаються жорсткими і строгими, що перешкоджало жінкам показувати тіло. Високі гофровані і гаптовані комірчики пишно прикрашають і жіночий, і чоловічий одяг. В добу бароко і рококо посилюється тенденція до елегантності і вибагливості. Сукні вражають пишними оздобами, різноманіттям крою, поєднанням різних тканин. Фасони стають іноді дуже сміливими, відкривають груди і спину, але довжина сукні залишається незмінною.

В цілому протягом довгих століть загальні норми одягу були незмінними. Звичайно жіноча мода була більш мінливою, хоча історія чоловічого костюму є не менш цікавою. У різні часи основними законодавцями європейської моди були Італія, Іспанія, Англія, Франція. Від ХVШ століття саме Франція утверджує свою авторитетну першість у світовій моді. Англія і Франція як конкуруючі центри моди, репрезентують два різних напрями – строгий (класичний) – у Лондоні і вільний, розкріпачений, більш сексуальний – у Парижі. До сьогодні поняття „класичний костюм”, або „англійський стиль” представляє більш консервативну тенденцію. А Париж асоціюється із надто вибагливим і екстравагантним смаком. Поняття французької моди як унікального феномену складається у добу правління короля Людовіка ХІV, якого називали „Королем – Сонцем”, який був справжнім диктатором. Саме йому належить гасло: „Держава – це Я”, а всі піддані покликані були догоджати його волі і примхам. При Версальському дворі життя аристократії підпорядковується строгим етикетним приписам як у сфері „пристойної поведінки”, так і вбрання. Придворне життя того часу уподібнюється до театру, коли придворна знать від ранку до вечора грала відведені ролі. Королівські фаворитки диктували нові смаки, аби сподобатись королю інші жінки їх наслідували в усьому. Своєрідною стає чоловіча мода. Це була „епоха париків, пудри, рум’ян”. Мода на парики виникла тоді, коли король Людовік ХІV почав лисіти. Наступні королі - Людовік ХV і ХVІ продовжували дотримуватись сформованого „королівського” етикету, який зобов’язував придворних одягатись згідно стандарту. Регламент передбачав усі найдрібніші деталі. Найвідомішими провідниками французької моди були – Рішельє, мадам Помпадур, її наступниця мадам Дюбарі (Марія Антуанетта, котру стратили у часи революції.Збереглось 500 малюнків з нею, котрі демонструють все різні сукні). Вже від цього часу про французьку моду говорять як про світову, коли „Версальський диктат” захопив усі європейські країни. Новинки французької моди популяризував журнал „Галантний Меркурій”, де поміщались картинки з моделями і коментарями що і як необхідно носити, а що є ознакою „поганого смаку”. Аристократи з усіх провідних європейських дворів посилали до Парижа своїх кравців, аби перейняти модні взірці. Поступово це призводить до усунення яскравих відмінностей у національному крої, стираються згодом і разючі соціальні відмінності. ХVШ століття в історії європейської моди називають „галантним”. В цей час підноситься „культ елегантної жінки”, яка відзначається вишуканими манерами, витонченістю і граційністю. Галантний флірт, придворні інтриги стають основним заняттям. Чоловіча мода носить ознаки жіночості (костюми, парики, рум’яна, білила).

В наступні часи мода видозмінюється, хоча й надалі з Парижем пов’язана історія високої моди – „від кутюр” – вузького кола найавторитетніших модельєрів, які зосереджені в одному районі на Єлісейських полях. Засновником моди високого стилю вважається Чарльз Фредерік Ворт, який у 60-х р.р. ХІХ століття здобув славу „некоронованого короля” паризької моди. З його ім’ям пов’язані перші покази мод, коли моделлю стала його дружина. Справу батька згодом продовжили сини. Високі стандарти паризької моди утверджували Поль Пуаре, мадам Віонне, Скьяпареллі, знаменита Коко Шанель, яка вже орієнтувалась на широке коло споживачів і прагнула завоювати прихильність простих верств. У післявоєнний час шаленого успіху досягнув Крістіан Діор, котрий понад усе прагнув якнайкраще „одягати жінок і робити їх більш красивими”.

Сьогоднішня індустрія моди тримається на творчій фантазії величезної кількості модельєрів і дизайнерів, професійність яких набуває справжнього мистецького рівня. Покази мод перетворюються у захоплюючі шоу. Але висока мода із властивими їй ознаками елітарності визначає основні тенденції повсякденного вбрання найширших верств споживачів. Адже модельєри в кінцевому рахунку працюють на споживача.

Мета моди – завоювати якнайбільшу кількість прихильників, досягнути всепоглинаючого панування. Ця основна тенденція моди скриває в собі її кінець. Коли виникає загроза перетворення модного одягу в одноманітну уніформу, стандартне обмундирування, то по-суті, мода і перестає бути модою. Кожен модний цикл включає такі фази: 1). Виникнення оригінальної моделі; 2). Визнання її модною у вузьких елітарних колах; 3). Перехід на серійне виробництво і здешевлення; 4). Перенасичення ринку споживання, що веде до знецінення і втрати попиту. Модні ексклюзивні новинки, коли отримують визнання у широких верствах споживачів набувають категорії стандарту.

Мода передбачає щось абсолютне нове, унікальне і оригінальне. Бути модним – це іти попереду, а не наслідувати усіх. Іноді в моді зустрічається інші тенденція, коли звичайна робоча річ, елемент повсякденного одягу підноситься на вищий щабель, завойовує популярність у вибраних колах. Показовими в цьому плані є джинси, які із розряду звичайного робочого одягу перетворились у невід’ємний атрибут не лише молодіжної моди, але й всезагальної.

Якщо окреслювати основні тенденції сучасної моди, то в цілому її характеризує мобільність, свобода, зручність. Провідною є тенденція на практичність і омолодження, коли не надто різко відрізняється стиль повсякденного і ділового одягу й не відчутним є бар’єр між формою вбрання представників різних вікових категорій. Очевидним є і відсутність колись неперехідної грані між чоловічим і жіночим стилем одягу. Брюки, коротка стрижка, коротка спідниця – ці кардинальні завоювання емансипованої жінки ХХ століття залишаються актуальними і для моди ХХІ століття. Усе помітнішим стає прагнення чоловіків до творчої фантазії як в сфері вбрання, так і зачісок, візажу. Стиль чоловічого одягу набуває більшої свободи й екстравагантності. Мода останніх десятиліть в цілому вражає сміливістю і відкритістю з надто підкресленим акцентом на сексуальній розкріпаченості. Сексуальність завжди було невід’ємним атрибутом моди, що по-суті і стимулює її розвиток. Бажання подобатись і бути привабливим спонукає врешті-решт кожного дбайливіше ставитись до зовнішнього вигляду. Але сучасне жіночого вбрання іноді шокує своєю „лаконічністю” і „прозорістю”. Жіноча мода в порівняні із чоловічою є більш емоційною і фантазійною. Тут гостро відчувається прагнення до свіжості і новизни. Як кажуть дизайнери „жінка – це сама мода, бо нема моди без жінки і нема жінки без моди”.

Чоловіки дотримуються більшої стриманості. Чоловічий стиль формують такі важливі атрибути, як суперсучасні мобільні телефони, престижні марки автомобілів із різними „наворотами”. Це як фетиші чоловічої успішності і діловитості. В сучасних умовах вони виконують роль тих колишніх лицарських обладунків, які підкреслювали суто чоловічі якості – мужність, рішучість, спритність, геройство.

Мода піддається швидкій зміні у відповідності до ритму самого життя. Хоче людина, чи ні мода все рівно затягує її у свій вир, бо вона всеохоплююча і всепоглинаюча. Мода існує як на демонстраційних подіумах, так і на вулицях і у повсякденності. Через екрани телевізорів, з обкладинок популярних журналів мода елітних кіл проникає до широких мас. Іноді те, що викликало нарікання і несприйняття, дуже швидко наслідується усіма. Мода дуже швидкоплинна і змінюється від сезону до сезону. Естетичні смаки і уподобання постійно змінюються, аби не набридати одноманітністю і стандартністю. Мода завжди націлена на майбутнє і мінливість становить її сутність.

Висновки.

- Естетичне, як суттєва характеристика людського відношення до дійсності, має універсальний характер, тобто його прояви не обмежуються окремими формами присутності, а так чи інакше наявні в усіх основних сферах людської життєдіяльності, тому існують естетика виробництва, сфери побуту та дозвілля, естетика людського спілкування, соціально-політичних процесів та явищ, естетика духовних та духовно-практичних процесів.

- Проте в найбільш інтенсивних формах естетичне проявляється у сферах духовно-практичної діяльності суспільства: в пізнанні, релігії, мистецтві, де духовний зміст визначає матеріальну форму та способи функціонування продуктів духовно-практичної діяльності. Але лише мистецтву належить роль прямого творчого продукування та історичного нарощування естетичних цінностей та естетичної діяльності.

Дата добавления: 2015-05-26