Види парламентів

Видатні мислителі політичної науки

Політична теорія у флорентійського мислителя Ніколо Макіавеллі постала не в якості складової частини загально філософських поглядів, як це було раніше у Платона і Аристотеля, а як самостійна наука. Політичним ідеалом Макіавеллі була Римська республіка як втілення ідеї міцної держави, що вміє зберігати внутрішній порядок та поширювати свій вплив на інші народи. Згідно Макіавеллі, держава має перебрати на себе виховні функції, що належали до цього часу церкві, тим самим вона має опікуватися доброчесністю громадян. Він звинувачує церкву в тому, що вона розхитала підмурки світської державності і послабила намагання громадян служити республіці. Найбільшу славу Макіавеллі надав його "реалістичний" підхід до здійснення політичного курсу. „Велика мета виправдовує засоби"— це висловлювання Макіавеллі виокремлювало політику від усілякої моралі. Методи і заходи політики оцінюються лише з точки зору досягнення поставлених нею завдань. Тому прийнятним у політиці, на його думку, може бути все, що забезпечує успіх: зрадництво, вбивства, брехня, підкуп, отруєння, залякування противників. У подальшому "макіавеллізмом" стали називати дії, які нехтують вимогами загальноприйнятої моралі для досягнення політичних цілей.

Протилежним щодо демократичних мотивів у політології Макіавеллі було вчення французького теологічного мислителя і правника Жана Бодена який теоретично обґрунтував авторитаризм у політиці, вважаючи сувереном не народ, а державу. Бодену прийшлось бути свідком релігійних війн та розбрату між верствами населення, тому він у могутності держави, її міцному суверенітеті вбачав запоруку миру та спокою у суспільстві. Суверенітет — це абсолютна, універсальна та постійна влада, яку римляни називали величчю.

Сьогодні парламент являє собою загальнодержавний представницький орган державної влади, осно­вним завданням якого є вираження волі народу шляхом прийняття законів, які регулюють найважливіші суспільні відносини, а також здійснення в межах своєї компетенції контролю за діяльністю вико­навчої влади.

Парламент є загальнонаціональним вищим представницьким і законодавчим (установчим) колегіальним органом влади, який відо­бражає суверенну волю народу і здійснює свої повноваження на по­стійній основі.

Сучасному парламенту притаманні такі ознаки:

1)загальнодержавний орган, наділений верховною законодав­чою владою, яка уповноважує його монопольним правом на видання актів вищої юридичної сили — законів; 2) парламент діє в системі колективного прийняття рішень — це обов’язково колегіальний орган, що складається з парламен­таріїв (депутатів), чисельність яких має бути достатньою для адекватного забезпечення його представницького характеру;3) як представницька установа народу парламент провадить свою діяльність згідно з належними йому правами, визначе­ними виключною сферою його компетенції; 4) формується парламент (у повному складі або частково, на­приклад, лише нижня палата) на виборних засадах — шляхом загальних прямих виборів населення, що забезпечує його ле­гітимний характер; 5) парламент — це орган загальної компетенції, до його відання належить широке коло питань державної діяльності, які по­требують законодавчого врегулювання; він бере участь у реа­лізації практично всіх основних функцій держави.

Конституційно-правовий статус парламенту значною мірою обу­мовлюється тим, яка модель організації влади і, відповідно, форма правління існують у тій чи іншій державі. Відповідно до цього можна виділити такі типи парламентів:

Парламенти типу арени — існують в країнах, де в основу ор­ганізації державної влади покладено модель “гнучкого” поді­лу влади. парламент такого типу відіграє вирішальну роль у формуванні уряду, який несе перед ним політичну відпові­дальність. Діяльність парламентів типу арени значною мірою зводиться до обговорення ідей та напрямів державної політи­ки, що формується урядом. подібні парламенти формуються у країнах з парламентською формою правління (Велика Бри­танія, італія, греція тощо).

Парламенти типу конгресу — існують в країнах, де організація державної влади будується відповідно до моделі “жорсткого” поділу влади. Такі парламенти існують у країнах із президент­ською (дуалістичною) формою правління, яка характеризу­ється відсутністю інституту парламентської відповідальності органів виконавчої влади. при цьому головним завданням подібних парламентів є законодавча діяльність, визначення основних напрямів політики держави, тобто безпосереднє пе­ретворення політичних ідей в реальні закони — звідси і їхня назва. Виконавча влада за таких умов може ініціювати пев­ний політичний курс, але всякий раз “він має апробуватися на міцність і розсудливість” у парламенті (США, Росія).

Парламенти змішаного типу — існують в країнах із змішаною формою правління, де в основу організації державної влади покладено елементи як моделі “гнучкого”, так і моделі “жор­сткого” поділу влади (Україна).

Представницькі установи соціалістичного типу існують у соціалістичних країнах і відіграють роль “маріонеткової” уста­нови при органах виконавчої влади, забезпечуючи видимість демократичного характеру процесів організації і здійснення державної влади.

Консультативні ради — існують у монархічних державах аб­солютистського типу і є дорадчими органами при главі дер­жави, які можуть бути ним розпущені в будь-який час (сау­дівська Аравія).

За характером функцій, здійснюваних парламентами, а також їхніх взаємовідносин з органами виконавчої влади виділяють парламенти:

активні - відіграють значну роль як у прийнятті законів, так і у формуванні уряду та контролі за його діяльністю (Конгрес США, Верховна рада України);

реактивні - на їх діяльність значний вплив мають уряди, хоча парламент зберігає значні повноваження у сфері контр­олю за виконавчою владою (парламенти Великої Британії, Канади, Австралії);

маргінальні - фактично повністю контролюються виконав­чою владою, через що їхній внесок у формування політики держави досить незначний (Національні збори Йорданії, па­лата представників Марокко);

мінімальні - органи, які виконують декоративну функцію, утворюються з метою надання видимості легітимності існую­чому режиму (парламенти соціалістичного типу).

Зрозуміло, що органи, віднесені до третьої та четвертої груп, лише умовно можуть називатися парламентами, оскільки порядок їх формування, характер компетенції та організаційні принципи і фор­ми діяльності не мають нічого спільного із парламентаризмом.

Дата добавления: 2015-05-26