Тема: Політична свідомість і політична культура

Визначення мети;

План

1. Партії як об’єднання громадян: суть та ознаки.

2. Функції політичних партій.

3. Типи політичних партій.

4. Поняття партійної системи країни та типи партійних систем.

1. Партії як об’єднання громадян: суть та ознаки

Невід’ємною частиною політичної системи сучасного демократичного суспільства є політичні партії – політичні громадські організації, які борються за владу чи за участь у її здійсненні.

В основі діяльності партій можуть лежати різноманітні групові потреби, що пред’являються до вищих державних інституцій. Тим самим через партії населення заявляє про свої групові вимоги. Правлячі структури також використовують партії у якості посередника для здобуття підтримки свого соціально-економічного та політичного курсу.

У політичній науці існує три підходи до визначення політичної партії:

1. Ідеологічний.

2. Політичний.

3. Класовий.

Суть ідеологічного підходу у тому, що партія розглядається як носій певної ідеології, певних цінностей та ідей, задля досягнення яких вона і створюється її членами.

Політичний підхід полягає у тому, що метою будь-якої партії є завоювання, утримання та здійснення державної влади.

Класовий підхід розглядає партію як виразника інтересів певного класу, соціальної групи.

Як правило, більшість визначень політичних партій нині є синтезом перших двох підходів, а інколи і усіх трьох. Якщо ж провести такий синтез, то отримаємо:

Політична партія – це організація, що має певну ідеологію, цінності та ідеї, які вона прагне досягти шляхом завоювання, утримання та здійснення державної влади і при цьому максимально задовольнити інтереси якогось класу або соціальної групи.

Виділяється також організаційний чинник розуміння політичної партії – партія є насамперед організацією.

Загалом виділяють чотири критерії, за допомогою яких можна відрізнити політичну партію від подібних до неї політичних організацій:

1. Б удь-яка політична партія має договірний характер, тобто без ініціативи групи осіб партія не може бути створена. Партія не може бути створена “під лідера” і вона має бути орієнтована на довготривале існування. Якщо ж вона орієнтована на одну особу і припиняє існування із закінченням політичного існування її лідера, то дана організація є не політичною партією. Її краще всього назвати клікою, фракцією, клієнтською групою.

2. Політична партія крім центральних органів має цілу систему місцевих осередків – комітетів, бюро, правлінь, партійних організацій, тощо. Якщо ж політична організація їх не має, а представлена лише у парламенті, то її краще всього назвати парламентською групою.

3. Третій критерій стосується основної цілі політичної партії – боротьби за владу, що робить неможливим сплутання її з групами впливу, які борються не за завоювання влади, а за вплив на неї.

4. Політична партія завжди прагне зв’язку з масами, зокрема, за допомогою виборів та інших способів. Це відрізняє її від політичних клубів, які хоч і мають певну ідеологію, місцеві осередки та політичну мету, але не залежать напряму від політичної волі мас.

Політичні партії помітно вирізняються серед інших суб’єктів політики загальними ознаками, зокрема:

• реальним проявом партії як передової частини, вищої форми організації класу, нації або соціальної групи;

• наявністю програми та статуту, в яких закріплені мета і завдання партії, її організаційна структура, матеріальна база, професіонального партійного апарату для керівництва діяльності партії;

• здійсненням ідейної і політичної діяльності, боротьби за володіння державною владою;

• добровільністю членства, наявністю розроблених партією і встановлених організаційно-статутних норм, що регулюють діяльність членів партії;

• матеріальною базою.

Кожна партія вирізняється також серед інших насамперед ідеологією, організаційною структурою, формами і методами діяльності, соціальною базою і електоратом, матеріальними можливостями, лідерами.

Ідеологія партії — це цінності, навколо яких (поділяючи їх) об’єднуються в партію різні люди. Може йтися і про політичну ідеологію (комуністи, соціал-демократи, ліберали, консерватори, фашисти та ін.). У будь-якому разі ідеологія — це своєрідні базові цінності та пріоритети прихильників окремо взятої партії.

Організаційна структура — це зовнішня будова партії, яка зазвичай визначається і закріплюється в її статуті. Йдеться про керівні органи, регіональні (обласні, міські, районні), первинні організації, їх взаємопідпорядкованість, зв’язок та ін.

Форми і методи діяльності політичних партій, як правило, мало чим різняться. Це — збори, мітинги, демонстрації, робота зі ЗМІ, рекрутування до лав партії молоді, партійне навчання та ін. Усе залежить від мети, завдань, конкретної ситуації.

Соціальна база і електорат.

До першої зараховують ті основні класи, соціальні групи, які є членами партії, її прихильниками, тобто становлять основу партії, до другого — громадян, які за різних обставин підтримують конкретну партію на референдумах, під час опитування громадської думки, голосують на виборах. Зрозуміло, що електорат рухомий, нестабільний. Його кількість, як правило, визначається вдалим проведенням партією виборчої кампанії, використанням різних виборчих технологій і популярністю окремих політичних лідерів.

Матеріальні можливості — це фінанси партії (внески, пожертвування, спонсорство, інші джерела), приміщення, транспорт, засоби інформації.

Лідери. Авторитету, популярності, силі більшість партій зобов’язані лідерам, партійній еліті, активу. Іноді партію уособлюють з її лідером, а є партії, які фактично й складаються з одного лише лідера.

Політичні партії часто утворюються насамперед за національною ознакою. За підрахунками вчених у 1917 р. у Російській імперії діяли 244 партії, більшість з яких була створена саме за національною ознакою.

Виникнення партій

Серед політологів немає одностайності щодо початку виникнення політичних партій.

Англо-американські політологи вважають, що перші політичні партії та партійна система виникли з часів “Славної революції” коли виникають котерії (аристократичні політичні групи) вігів і торі.

Політологи континентальної Європи вважають, що партії виникають лише у ХІХ ст., коли виникають масові партії із фіксованим членством.

Так, американський політолог М.Вебер виділяє три етапи генезису політичних партій: котерії, політичного клубу та масової партії, хоча усі ці етапи пройшла лише Партія соціал-лібералів у Великобританії, а інші політичні партії, що існують на даний момент виникли одразу як масові політичні партії.

Котерії, на відміну від партії виражали інтереси виключно аристократії, об’єднували представників виключно аристократії та не мали стійких ідеологічних цілей. Так, спочатку віги і торі відрізнялися лише однією загальною ціллю: віги бажали посилення ролі парламенту, а торі – короля. А після встановлення конституційної монархії у Англії різниця між ними практично зникла, хіба що віги бажали дещо розширити політичні права буржуазії.

Від котерій політичні клуби, виникнення яких припадає на кінець XVIII століття, відрізнялися розвинутою системою регіональних осередків та ідеологічною розвиненістю, а від партій – відсутністю фіксованого членства та все ж недостатньо розвинутими програмними документами. Хоча політичні клуби могли об’єднувати тисячі та десятки тисяч членів вони ще не були масовими, оскільки прихід до влади політичного клубу часто здійснювався не шляхом виборів, а за допомогою заколоту. Політичні клуби згодом створюються і в Англії (“Чарлтон клаб” торі (1831) та “Реформ клаб” вігів (1836)). Тут незалежність клубів від мас досягалася виборчими обмеженнями (цензами), через що виборцями були лише великі землевласниками та промисловою буржуазією.

В країнах Америки партії не проходили через етап котерій та клубів. В них ці етапи існували у формі етапу “протопартій”: у США виникають фракції “федералістів” та “республіканців”, а згодом “партії” вігів (виразники інтересів промисловців) та демократів (виразники інтересів рабовласників), а у країнах Латинської Америки – “партії” лібералів (виразники інтересів промисловців) та консерваторів (виразники інтересів землевласників).

Останній етап – етап масових партій починається з 1861 року, коли віги створюють Національну Ліберальну Асоціацію. Першою робітничою партією є за версією марксистів Національна Чартистська Асоціація, створена ще 1840 року, хоча справді масовою робітничою партією став Всенімецький робітничий союз, що існував з 1863 року.

Причиною виникнення масових партій є розширення виборчих прав населення, що призвело до створення ними власних робітничих організацій з фіксованим членством. Це у свою чергу змушувало “традиційні” партії також реформуватися, щоб розширити свій електорат і у нових умовах продовжувати залишатись при владі.

По-своєму йшов партійний генезис у колишніх колоніальних країнах та у Росії. У колоніях партії виростали із національно-визвольних рухів, наприклад правляча до 1991 року в Алжирі Партія фронт національного визволення виникла з відповідного руху Фронт національного визволення, що вів визвольну війну проти французьких колонізаторів з 1954 року.

А у Росії (та Україні, що входила до її складу) попередниками перших партій були революційні організації типу гуртків, груп, а згодом і масових “партій”, крім того першими партіями тут були робітничі, а не “традиційні”, як це мало місце у країнах Європи. Причиною цього є те, що абсолютизм, що панував у Росії стримував розвиток політичних партій, а “традиційні” партії сподіваються на підтримку правлячого центру.

В останні десятиріччя у партійних системах країн Західної Європи відбуваються зміни, які проявляються у:

· втраті традиційними масовими партіями своєї ваги у суспільстві та їх подальшому занепаді;

· скороченні кількості членів партії, зростанні у них кількості людей старшого віку, мотивації молодих людей вступати до партій виключно заради кар’єри;

· втраті партіями ідеологічного характеру.

Варто дещо зупинитися на цих змінах.

Ці зміни насамперед проявляються у тому, що партії соціалістичного та комуністичного напряму поступово втрачають свої позиції, все більшої ваги набирають нові політичні сили, ідеологічно “розмиті” та нетрадиційні – зелені, націоналістичні, ультраправі, тощо.

Зокрема, у якості прикладу таких об’єднань беруть партію “Форца Італія”, очолювана чинним прем’єр-міністром Італійської республіки Сільвіо Берлусконі. Дана партія не є лівою або правою, її не можна назвати ні консервативною чи ліберальною, ні тим більше соціалістичною чи комуністичною. Ця партія фінансується виключно з власних джерел, насамперед з власної підприємницької діяльності. Тому їй не потрібні кошти державного фінансування або членські внески. Відповідно ця партія нечисленна, проте власні економічні ресурси та ефективний менеджмент дали їй змогу перемогти на минулих парламентських виборах та очолити уряд.

Населення Європи більше голосує не за ідеологічним принципом, а за програму розвитку партії. Відповідно особа може на одних виборах проголосувати за одну політичну силу, а через кілька років на наступних виборах за політичну силу, діаметрально протилежну з своєю ідеологією. Коли політичні сили, які традиційно очолюють уряди, на думку виборця виявляться нездатними проводити ефективну економічну та соціальну політику, то виборець охоче віддає голоси за нові політичні сили.

2.Функції політичних партій

Функції партії, які найбільш яскраво відображають її місце у політичному процесі, виражають необхідність вирішення внутрішніх та зовнішніх завдань. Відповідно виділяються внутрішні та зовнішні функції політичних партій.

До внутрішніх функцій відноситься набір членів, стан партійної каси, регулювання майнових чи інших відносин між первинними організаціями, партійною елітою та новими членами.

Щодо зовнішніх функцій, то кількість їх є різноманітною. Наприклад, політолог К. фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій:

2. акумуляція та вираження соціальних інтересів (У суспільстві існують різноманітні та різнорідні інтереси. Вирішити їх окремо неможливо, тому із сукупності інтересів виділяються передусім найбільш соціально значимі, які узгоджуються та вирішуються партією після постановки цих інтересів у партійній програмі);

3. мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах – здійснюється шляхом висунення партією своїх кандидатів на виборах у законодавчі органи держави та боротьба за їх обрання. Партії висувають своїх лідерів та намагаються схилити до підтримки свого кандидата якнайбільше число населення. Ця функція відображає зв'язок партії із суспільством і соціальними об'єднаннями.

4. "рекрутування" еліти та формування уряду – під "політичним рекрутуванням" розуміється підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі вису­нення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави.

Деякі політологи доводять кількість функцій до восьми - дев'яти, як правило шляхом поділу названих вище функцій на кілька конкретних.

Якщо узагальнити усі ці функції, то можна сказати, що політологи виділяють такі функції партій, як політична, ідеологічна, організаторська та функція представництва.

Серед функцій партій виділяють такі:

1. Представництво інтересів. Політичні партії виражають і обстоюють інтереси своїх членів перед владними структурами, іншими політичними партіями, об’єднаннями, профспілками тощо. Від того, як активно та результативно це робиться, і залежать сила, авторитет, популярність конкретної партії.

2. Комунікативна функція. Партія створює умови і забезпечує можливості обміну інформацією, ідеями, поглядами, позиціями між членами організації. Це найважливіший ресурс для розвитку партії, забезпечення її соціального статусу і авторитету.

3. Розробка політики та здійснення політичного курсу. Йдеться про теоретико-практичну діяльність партії. З одного боку, без розробки і поглиблення теоретичних засад розвиток партії неможливий, а з іншого боку, без практичної діяльності, реалізації ідей і планів партія, образно кажучи, мертва, недієздатна.

4. Функція добору, підготовки і виховання політичного активу, політичної еліти. Дієві політичні партії постійно працюють з масами, молоддю, рекрутуючи з останньої нових членів, формуючи актив, професійно займаються підготовкою партійної еліти, підвищенням теоретичного і практичного рівня однопартійців.

5. Соціалізація населення. Навіть якщо партія не ставить цього завдання перед собою окремо, спеціально, вона постійно впливає на формування світогляду пересічних громадян, які є її членами або прихильниками. Цьому сприяє ідеологічна, пропагандистська діяльність партії, її зв’язки із засобами масової інформації, а насамперед — діяльність засобів інформації, якими розпоряджається партія.

Вже цих основних функцій достатньо, щоб усвідомити, як вагомо партії впливають на суспільний розвиток, суспільні відносини. Це однаковою мірою стосується і масових, і так званих кадрових партій.

3. Типи політичних партій

Питання типології є одним з найскладніших серед аспектів вивчення розділу “Політичні партії та організації”, оскільки критеріїв поділу (а отже й типів) політичних партій є безліч. Крім того, деякі типи партій у різних авторів знайшли різне розуміння.

За представництвом у парламенті (класифікацію вперше виділяє М. Дюверже) розрізняють парламентсько-електоральні та непарламентські партії. Перші мають у парламенті фракцію або представника, другі – діють поза парламентом.

Інші політологи критерій поділу партій на парламентські та позапарламентські називають критерієм формування політичних сил. Відповідно до нього парламентсько-електоральні партії формуються “зверху”, їхнє формування відбувається у середовищі парламенту. Створений депутатами центральний орган (Президія, Правління) формує місцеві осередки партії. В даному випадку лідером партії стає лідер парламентської фракції, а сама фракція стає центральним керівним органом партії (оскільки фактично до складу Правління або Президії входять члени відповідної парламентської фракції).

Непарламентські партії формувалися поза парламентом, “знизу”. Тут керівним органом партії є Правління або Президія, а парламентська фракція та її члени є підлеглі їм. Формування цих партій відбувається поза парламентом, ініціатором створення партії є не парламентська фракція, а місцеві партійні осередки. Абсолютна більшість сучасних партій є непарламентськими.

За ставленням до влади виділяють урядові, опозиційні та позасистемні партії.

Урядовими партіями є партії, що здійснюють державну владу (входять до складу уряду або очолюють його), мають дієвий вплив на органи виконавчої влади або діють в інтересах влади. Такі партії є здебільшого консервативні, прагнуть зберегти існуюче становище, щоб утриматися при владі.

Опозиційні та позасистемні партії в уряді не представлені, а тому їх діяльність спрямована не на здійснення державної влади відповідно до поставлених у партійній програмі завдань, а на критику правлячих політичних сил, пропаганду власних політичних поглядів та завдань, механізмів їхнього досягнення. Опозиційні сили при цьому діють легальним (законними) методами, вони присутні як правило в парламенті, де беруть активну участь в законотворчому процесі.

Позасистемні політичні партії виступають за досягнення своєї мети нелегальними методами (збройний переворот, організація масових заворушень, допомога закордонних держав), тому як правило такі партії підлягають офіційній забороні. Різниця між опозиційними та позасистемними партіями полягає насамперед в їхній радикальності: позасистемні партії занадто радикальні, прагнуть не реформувати існуючу соціально-економічну та політичну систему, а ліквідувати її, створивши іншу, принципово нову.

За функціональним критерієм партії можна поділити на:

– партії індивіду­ального представництва,

– партії соціальної інтеграції.

Активність членів партії індивідуального представництва у про­цесі розв'язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням, а партійна організація у період між виборами не діє. Її головна функція – відбір представників, які, у разі обрання, користуються "вільним манда­том" і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденно­го життя індивідів.

За прагматичністю виділяють:

– ідеологічні партії,

– партії ділових інтересів.

Програма першої групи політичних партій ґрунтується на основі певного світогляду, а метою другої групи політичних партій є соціально-економічне забезпечення інтересів своїх прихильників, інтересів певних професій, соціальних груп. Цей поділ є доволі умовним, оскільки і економічний, і ідеологічний аспекти є важливими для політичних партій. Даний критерій лише розрізняє партії, для яких є важливішим той або інший критерій.

Поділ партій з точки рівня їх прогресивності на ліві, праві та центристські є також умовним.

При поділі партій на ліві, праві та центристські береться до уваги не партійна ідеологія, а рівень прогресивності.

Здебільшого ліві партії прагнуть радикально перебудувати суспільство, економіку та політичну систему,

праві – прагнуть закріпити вже досягнуте становище, а позиція центристів з цього питання є невизначеною. Таким чином, представники одної і тої ж ідеології в одній країні будуть лівою силою, у другій – правою або центристською.

Політичні партії відрізняються одна від одної також за організаційною структурою та членством. Відповідно цих параметрів розрізняються партії масові і кадрові. Поділ партій на кадрові і масові вперше був запропо­нований М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951).

Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структу­рах. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії. Такі партії формувалися поза парламентом. Рекрутуючи свою соціальну базу в основному з нижчих шарів населення, масові партії прийняли характер соціальних рухів, орієнтованих на робітників, селян і різнорідні релігійні групи. Їхня організаційна структура значною мірою склалася раніш завоювання ними перемог на виборах і проведення кандидатів у парламенти. Здебільшого, особливо на первісному етапі, партії цього типу характеризувалися лівою орієнтацією. Надалі, багато селянських і релігійних партій прагнули до того, щоб отримати риси масових партій. Ідеологія у масових партіях використовується для масової політичної мобілізації. Члени партії не тільки платять внески, що є головним джерелом фінансування партії, але й активно беруть участь у справах партії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне "аморфне членство", відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. Їх ще називають "партіями виборців". Керівництво кадровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками. Завдання таких партій полягає в тім, щоб мобілізувати в конкретному виборчому окрузі впливових осіб, здатних залучити підтримку максимально більшого числа виборців з різних соціальних шарів незалежно від їхній ідеологічних орієнтацій.

Те, що масовими партіями досягається кількістю, у цих партій забезпечується підбором відповідних кадрів, здатних ефективно організувати виборчу кампанію.

Відповідно до свого ідеологічного забарвлення партія може бути:

– консервативною,

– ліберальною,

– соціалістичною,

– комуністичною,

– фашистською,

– конфесійною,

– нетрадиційною (екологічні, молодіжні, жіночі партії).

Залежно від групи, інтереси яких виражає та чи інша партія виділяють партії: поміщицькі, буржуазні, селянські, робітничі (комуністичні та соціал-демократичні), етнічні, правлячої еліти, регіональної еліти, галузевої еліти, конфесійні.

Виділяють й інші класифікації політичних партій.

4. Поняття партійної системи країни та типи партійних систем

Партії існують у політичній системі суспільства не ізольовано. Вони тісно пов’язані між собою. Цей зв’язок у політичній науці має назву “партійна система держави”.

Взагалі слово «система» є грецького походження і означає ціле, що складене із частин або з’єднання.

З цього можна зробити висновок, що система – це є сукупність множини елементів, які знаходяться у відносинах зв‘язку один з одним.

Відповідно можна зробити висновок, що партійна система – це сукупність політичних партій, відносин та зв’язків, що існують між цими партіями у їх боротьбі за завоювання, утримання та здійснення державної влади.

Партійні системи є складовими політичної системи суспільства загалом.

Характер партійних систем визначає тип політичного режиму, механізм та ефективність функціонування демократичних інститутів суспільства.

Партійна система виникає із створенням перших політичних партій, коли вони починають реально впливати на владу та здійснювати державну владу.

У кожній країні, де діє партійна система, вона має якісь свої національні особливості, тому не можна говорити, що усі партійні системи – однакові. Вони мають багато спільних рис, але є і відмінні ознаки, що характерні лише для даної партійної системи. Практично скільки країн із партійними системами стільки функціонує партійних систем.

У політичній науці виділяють різні класифікації поділу партійних систем.

Так, Є.Вятр виділяє альтернативні та неальтернативні партійні системи.

Під альтернативною партійною системою у політичній науці розуміють таку партійну систему, при якій хоча б одна політична партія має реальні шанси замінити ту політичну партію, яка знаходиться при владі у даний момент. В даному випадку у державі присутня і правляча партія або коаліція, і хоча б одна з опозиційних сил, причому усі з них (і влада, і опозиція) мають рівні шанси захопити владу.

У той же час неальтернативна партійна система виключає реальну конкуренцію за владу. Хоча легально у країні існує багато партій, діють опозиційні сили, але дієва опозиція, така, що може реально захопити та здійснювати державну владу, у країні з такою партійною системою, відсутня.

Один із найпоширеніших підходів до типології партійних систем полягає у виокремленні одно-, дво- і багатопартійних систем.

Однопартійна система характеризується управлінням державою лише однією партією (як у колишньому СРСР) і властива авторитарним та тоталітарним політичним режимам.

Однопартійна система – це така партійна система, при якій реально на владу може претендувати лише одна політична партія. Це не означає, що інші партії у державі відсутні, вони можуть і існувати, але їхній вплив на реальну політику – мінімальний. Причому мінімалізація впливу інших партій може досягатися як недемократичними методами, так і цілком демократичним способом.

Використовуючи класифікацію різних політологів можна загалом визначити, що однопартійна система буває таких видів:

1) класична однопартійна система;

2) партійна система з партією-гегемоном;

3) партійна система з домінуючою партією (домінантна партійна система).

Класична однопартійна система має такі основні ознаки:

- у країні легально діє лише одна політична партія;

- дана політична партія є правлячою;

- усі урядовці, державні службовці і абсолютна більшість депутатів представницьких установ є членами правлячої партії;

- партія є державною, а діяльність інших політичних сил, навіть тієї ж ідеології забороняється;

- органи управління правлячої партії є вищими за органи управління держави;

- голова партії, як правило концентрує всю повноту влади або лише фактично (коли він поєднує посади голови партії та голови держави чи уряду) або і фактично, і формально (коли головою держави (уряду) законодавство вважає голову правлячої партії).

Вперше така система встановилася у 1921 році у Радянській Росії, пізніше класична вона встановлюється у фашистських державах, а після другої світової війни вона, переставши існувати на Заході Європи, поширюється на країни Центральної та Східної Європи, Азії та Африки.

По-своєму встановлювалась однопартійність у соціалістичних державах Європи та Азії. Тут встановилася однопартійна система із партією-гегемоном. Тут формально діє кілька політичних партій, але усі вони об’єднані у громадську організацію Народний фронт (або Національний фронт, Вітчизняний фронт, тощо) під керівництвом комуністичної партії. Формально некомуністичні сили мають доступ до влади: вони представлені у парламенті, а іноді – і в уряді. Але фактично усі вони грають мінімальну політичну роль, оскільки вони не можуть змінити існуючу правлячу партію, оскільки за нею вже заздалегідь зарезервована більшість місць у парламенті. Таку систему називають ще “квазібагатопартійністю”, прихованою однопартійністю або партійною системою народного фронту.

Така система існувала у багатьох державах соціалістичної співдружності: В основному такий етап був перехідним і з часом її заміняли на класичну однопартійність. Хвиля демократизації 1988-91 років призвела до встановлення в усіх постсоціалістичних державах багатопартійної системи і нині “квазібагатопартійність” існує лише у КНДР та Китаї.

Останній вид однопартійної системи – партійна система з домінуючою партією, коли владу в країні довгий час здійснює одна політична партія, причому її політичний авторитет ґрунтується на довірі суспільства до дій правлячої партії.

Партія перемагає не в силу свого зрощення з держапаратом та контролю за тим, що формує громадську думку, а в силу дійсної довіри суспільства до найпотужнішої політичної сили.

До недавнього часу така система діяла у Швеції, у Японії, Індії, нині діє у Сінгапурі, Іспанії та ряді інших країн.

Серед країн із партійною системою домінування однієї політичної партії є й африканські країни.

З усіх видів однопартійних систем лише система домінування партії є конкурентною, а усі інші види однопартійності є неконкурентними системами.

Усі однопартійні системи є неальтернативними, оскільки реальної альтернативи існуючій правлячій силі не існує або через відсутність інших політичних партій, або через дуже високий політичний авторитет правлячої партії, або через надзвичайно низький політичний авторитет неправлячих політичних сил.

Однопартійні системи можуть бути

авторитарними (класична однопартійність, партійна система з партією-гегемоном, але без створення народного фронту),

ліберально-демократичними (система домінування політичної партії),

фашистськими (також класична однопартійність, але у фашистських державах)

та народної демократії (партійна система з партією-гегемоном у складі Народного фронту).

Безперечним недоліком однопартійної системи є тенденція до авто- та тоталітаризму.

Хоча також слід розвіяти невірну думку про те, що класична однопартійність є свідченням існування диктаторського режиму у державі. Здебільшого це так, але є винятки: з 1923 по 1946 рік у Туреччині діяла лише одна політична партія – Народна Республіканська партія (НРП), яка була правлячою. Але це зовсім не свідчило про тоталітарну диктатуру Кемаля Ататюрка та його наступників, оскільки діяльність інших політичних партій не заборонялося. Під забороною перебувала лише комуністична партія, яка виступала за революційну зміну влади. Відсутність інших політичних сил просто свідчило про єдність тогочасного турецького суспільства та цілковите вдоволення режимом НРП чи принаймні відсутність альтернативи суспільному розвитку Туреччини під керівництвом НРП. Ця альтернатива виникла лише у 1946 році, коли було створено Демократичну партію. Існування у 80-х роках однієї політичної сили, що керувала у океанічній державі Кірібаті (Християнсько-демократична партія) також не свідчило про недемократичність режиму.

Однопартійність має деякі позитивні риси, яких позбавлена багатопартійна:

- вона є єдиним засобом ліквідації розколу у суспільстві та акумуляції усіх сил суспільства на розбудову власної держави, економічної, політичної та соціальної сфери;

- вона є дієвим засобом підвищення політичної активності населення.

Позитив однопартійної системи для економічного розвитку багатьох країн світу – беззаперечний. Особливо це стосується країн із партійною системою домінування (Японія, Швеція, Сінгапур). Сінгапур перетворився у індустріальну державу із слаборозвинутої всього за 30 років. Але й післявоєнний економічний розвиток багатьох слаборозвинутих країн із класичною однопартійністю або гегемоністською системою вражаючий. До масової кризи – політичної та економічної, що охопила більшість цих країн у 90-і роки такі країни-аутсайдери, як Югославія, Румунія, Північна Корея перетворились з аграрних чи напіваграрних країн у індустріально-аграрні, а Куба та Мексика – у аграрно-індустріальні. До 70-х років позитивно розвивалися і індустріальні НДР та Чехословаччина та індустріально-аграрні Польща та Угорщина. Нині прикладом дієвості однопартійності можна назвати Китай, який входить до десятки країн за економічним потенціалом і стає одним із світових полюсів впливу. Щоправда, це не говорить про те, що у КНР відсутній негатив однопартійної системи – у Китаї немає дійсної демократії.

Двопартійною вважають систему, в якій реальну боротьбу за владу ведуть лише дві партії (як приклад - демократична та республіканська партії США). Однак це не виключає існування інших політичних партій, які за політичним впливом просто не можуть скласти конкуренції двом “основним монстрам” політичного життя. На думку багатьох політологів, двопартійна система найкраще забезпечує стабільність розвитку суспільства, максимально наближаючи інтереси держави й партій.

Тепер варто сказати ще дещо про двопартійність взагалі. Безперечно біпартизм є конкурентною системою, оскільки передбачає дієву опозицію провладній партії і усі політичні сили крім тих, що бажають насильницького приходу до влади діють як легальні організації.

В основному двопартійна система є альтернативною партійною системою, бо існує альтернатива існуючій правлячій політичній силі, але не завжди. Так, коли дві провідні політичні сили домовляються між собою про кооперацію, то утворюється система, яка є неальтернативною. Зрозуміло, що блоку двох партій, що мають до ¾ місць у парламенті та абсолютний політичний авторитет у суспільстві протистояти фактично неможливо.

В будь-якому випадку біпатризм є ліберально-демократичною партійною системою.

Мінусом біпатризму є той факт, що інші політичні сили, що не мають доступу до влади, поступово втрачають свій вплив і серед свого традиційного електорату, який розуміючи, що необхідно голосувати за “прохідну” партію не голосує за найкращу, на його думку, партію. Це призводить до того, що правління двох партій стає “диктатурою”, але не тоталітарною, а двопартійною. Щоправда, цей мінус стосується лише класичного біпатризму. “Німецька двопартійність” не має цього мінуса, бо у даному випадку треті партії “мають шанс” якщо і не завоювати та здійснювати державну владу, то принаймні брати участь у її здійсненні.

Плюсом двопартійності є те, що він забезпечує політичну стабільність у суспільстві. Це призводить до того, що у суспільстві відбуваються позитивні зрушення в економіці, політиці та соціальній сфері. Те, що США, Великобританія, ФРН та Канада є представниками “Великої сімки” знає кожен. Австралія, Нова Зеландія та Австрія є також далеко не аутсайдерами в економіці. А Канада є лідером серед країн за рівнем якості життя. Щоправда, біпатризм не дав позитивних результатів у Латинській Америці, де традиційно існує політична нестабільність. Але це сталося через інші причини: президентська форма правління зумовила часті державні перевороти, заколоти, у тому числі військові.

Тому можна з повною впевненістю говорити, що біпатризм не дає позитивних результатів у країнах із сильною владою голови держави. А США, що були демократичною державою весь період свого існування, були скоріше винятком, виключенням із цього правила.

У країнах же з конституційними монархіями та парламентськими республіками позитивний вплив біпатризму – безперечний.

Багатопартійна система може бути схарактеризована як така, що передбачає реальний вплив на функціонування державних інститутів суспільства (парламенту, уряду, судових структур) більше двох політичних партій.

Багатопартійна система: плюси та мінуси

Багатопартійна система передбачає те, що реально на владу претендують багато політичних партій – три, чотири, а то й більше.

Якщо дотримуватися класифікації Д.Сарторі, то видами багатопартійної системи є:

- поміркованого плюралізму (обмеженого плюралізму);

- поляризованого плюралізму (радикального плюралізму, крайнього плюралізму);

- атомізована.

Партійна система поміркованого плюралізму передбачає те, що за владу борються 3-5 партій. Самостійно жодна з них не може завоювати владу, тому утворюються коаліції, часто досить тривалі. Антисимтемних партій у такій системі практично немає: усі партії задовольняються існуючою соціально-економічною системою і жодна з них не збирається будувати принципово іншу, усі партії прагнуть лише реформувати існуючу. Опозиція у даному випадку лише одна – ліва або права.

В якості прикладу тут можна назвати Нідерланди, Норвегію, Данію або Бельгію та інші країни.

Так, у Бельгії на 1990 рік уряд формувався представниками 5 політичних партій: Християнською народною партією (ХНП; очолила уряд), Соціально-християнською партією (СХП), Соціалітичною партією(фламандців), Соціалістичною партією (франкофонів) та Союзом “Фольксюні”, тому що жодна з партій не здобула достатньої кількості голосів для формування уряду.

Партійна система поляризованого плюралізму передбачає те, що боротьбу за владу беруть понад шість політичних партій. Це зумовлює нестійкість партійних урядових коаліцій і загальну політичну нестабільність. У даній партійній системі існують антисистемні партії, а опозицій – дві: ліві та праві.

Країна, де діє партійна система поляризованого плюралізму – Італія, де урядова коаліція може включати 5-6 політичних партій. В уряді як правило представлені Народна партія, Італійські соціал-демократична, ліберальна та республіканська партії. В країні діє права опозиція, представлена неофашистами, а ліву опозицію представляє Демократична партія лівих сил та різні комуністичні організації.

Близькою до поданих вище двох видів партійних систем є двоблокова система (або чотири партійна), коли владу у країні поперемінно ділять два блоки політичних партій – лівий та правий. Така система діє у Франції, де владу у країні ділять правий блок ОПР-СФД (Об’єднання в підтримку республіки та Союз за французьку демократію) та лівий блок, очолюваний Соціалістичною партією. Щоправда, тут двоблокова система має риси системи поляризованого плюралізму: у країні діє права опозиція – Національний фронт та ліва опозиція – комуністи. Але порівняно з системою поляризованого плюралізму політична система Франції є більш структурованою і тому її можна порівняти із системою поміркованого плюралізму.

Останнім видом багатопартійної системи є атомізована система. Для неї характерна повна відсутність партій-лідерів, що робить неможливим формування партійного уряду або ж він формується на базі широкої коаліції.

Наприклад, уряд Малайзії з 1974 року формується представниками Народного фронту – коаліції 11 (а спочатку 13) політичних партій, серед яких ще трохи виділяється Об’єднана малайська національна організація.

Багатопартійна система є безперечно альтернативною, оскільки завжди існують політичні партії, що можуть замінити існуючу правлячу партію або правлячу коаліцію. Виняток становить лише система кооперації політичних партій, коли усі значні політичні сили входять до складу урядової коаліції, а поза нею лишаються лише найдрібніші політичні сили. Багатопартійність також є конкурентною та ліберально-демократичною, оскільки завжди партії знаходяться у відносинах конкуренції, а багатопартійність характерна для демократичних режимів.

Багатопартійна система має багато позитивних рис. Так, політичний режим у країні не може поступово перерости у авторитарний режим, оскільки державні установи очолюють представники самих різних політичних партій. В даному випадку авторитарні режими можуть встановитися лише шляхом заколоту.

Але негатив багатопартійності також очевидний – коли партій занадто багато, то політична ситуація у країні є вкрай напруженою. Італійський соціолог Д.Сарторі вважає, що крайня багатопартійність (тобто атомізована або поляризованого плюралізму) вкрай небезпечна для держави, оскільки загострення політичної ситуації створює передумову до диктатури.

Чудовий економічний розвиток країн Франції, Бенілюксу, Норвегії, Данії, Португалії свідчить на користь багатопартійності поміркованого плюралізму та двоблокової системи, яка виключає негативні сторони багатопартійності: напруження політичної ситуації та політична розпорошеність суспільства. Але зберігається позитив: децентралізація влади, тобто влада зосереджується в руках декількох партій, що робить перешкоду виникненню авторитарних тенденцій у політиці. Щоправда, Італія теж добилася значних успіхів в економіці, але уряди у ній міняються дуже часто: термін дії італійського уряду як максимум рік.

Тому оптимальним варіантом багатопартійності є багатопартійність поміркованого плюралізму та двоблокова багатопартійність.

У державі цивілізованій (демократичній), що нормально функціонує, загальним критерієм визначення типу партійно-політичної системи є кількість партій, які мають представництво в парламенті внаслідок проведення демократичних прямих загальних виборів.

У багатопартійній політичній системі, як правило, характер парламентської більшості, побудованої на різноманітних комбінаціях основних партій, які представлені в парламенті, змінюється після кожних виборів. Відповідно змінюються й урядові кабінети.

У сучасному світі можна виокремити сім основних видів партійних систем:

• однопартійні (колишній СРСР, Китай, Куба, Північна Корея);

• з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соціалістичного табору);

• з панівною партією (Японія, Індія - в окремі періоди своєї історії);

• двопартійні (США, Канада, Великобританія);

• поміркованого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція);

• поляризованого плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія);

• атомізовані (Малайзія).

Найчастіше у світовій політичній практиці використовується партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п’яти партій, з яких жодна не переважає й не може самостійно утворити правлячу коаліцію. Відтак вони змушені йти на досягнення угод, компромісів щодо формування уряду згідно з кількістю виборних депутатських мандатів у парламенті та місцевому самоврядуванні. Доволі поширеною є й поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну владу ведуть більше шести партій.

Якщо в країні налічується надто багато невеликих партій (що особливо характерно для посттоталітарних суспільств), як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборної боротьби. Звичайно, такі угоди не можуть бути довготерміновими і не можуть гарантувати політичної стабільності в суспільстві. Однак вони відіграють певну роль у формуванні партійно-політичної структури суспільства, запровадженні демократичних процедур в управлінні суспільством, підвищенні рівня його політичної та правової культури.

Політичні системи, що виключають дієвий вплив політичних партій

Як не дивно, але й нині у світі є держави де немає політичних партій або ж вони є заборонені. Тобто фактично це країни, де відсутня партійна система взагалі. Такі країни існували завжди: при рабовласництві, при феодалізмі та капіталізмі. Лише у новітній час вони перестали бути дуже розповсюдженими. Але і у наш час є такі країни, щоправда їх дуже мало.

Умовно сучасні “непартійні” системи можна поділити на 3 типи:

- система політичної єдності;

- система монархічної диктатури;

- система республіканської диктатури.

Дата добавления: 2015-05-26