Земельне законодавство України

Конституція України проголошує землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, гарантує право власності кожного громадянина, юридичної особи, держави на землю.

Земельне право — це комплексна галузь права України, що регулює земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення ефективності цього процесу, охорони прав організацій і громадян як землевласників і землекористувачів.

Земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об'єкти - землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом, законами України “Про оренду”, “Про плату за землю”, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються Земельним кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря. Новий Земельний кодекс України прийнято 25 жовтня 2001 р., який набрав чинності
з 1 січня 2002 р. Він складається з 10 розділів, 37 глав та 212 статей. Земельний кодекс (ст. 18) визначає, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.

Категорії земель України (відповідно до цільового призначення)

Категорія землі	Території, що входять до складу
Землі сільськогоспо­дарського призначення	Сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами тощо)
Землі житлової та громадської забудови	Земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування
Землі природно-заповідного та іншого природо­охоронного призначення	Природні території та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва)
Землі оздоровчого призначення	Землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей
Землі рекреаційного призначення	Землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів (земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень населених пунктів, об’єктів спорту та ін.)
землі історико-культур­ного призначення	Належать землі, на яких розташовані: історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями; архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі тощо
Землі лісового фонду	Землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства
Землі водного фонду	Зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами
Землі промисло-вості, транспорту, зв'язку, енергети-ки, оборони, ін. призначення	Земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються.

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, і розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю)

Прийняття спадщини

Приватизації земельних ділянок, що були раніше надані громадянам у користування

Безоплатна передача із земель державної і комунальної власності

Придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами

Підстави права власності на землю громадян України

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки нарізних підставах.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини; землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна; Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Відповідно до перехідних положень Земельного кодексу на період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать:

а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. До земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

е) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

д) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

е) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

є) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

ж) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

д) конфіскації земельної ділянки.

Законом встановлені права й обов’язки власників земельних ділянок.

Права

Обов’язки

- продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; - самостійно господарювати на землі; - власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; - використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; - на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; - споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди

- забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; - додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; - своєчасно сплачувати земельний податок; - не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; - підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; - своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; - дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; - зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем

Можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.

Земельний кодекс також передбачає право користування, оренди, сервітуту та інші права відносно землі.

Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

а) самостійного господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

в) використовування у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.

Землекористувачі зобов'язані:

а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

д) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

е) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

є) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

ж) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування земельною ділянкою (ділянками).

Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Встановлюються такі земельні сервітути: право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій, право прогону худоби по наявному шляху тощо.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б)одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації.

Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам із земель державної або комунальної власності передбачені ст. 121 ЗК України.

Мета, з якою надається земля	Площа
Для ведення фермерського господарства	У розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарсь-ких підприємств на території сільської, селищної, міської ради, де розташоване фермерське господарство
Для ведення особистого селянського господарства	Не більше 2,0 гектара
Для заняття садівництвом	Не більше 0,12 гектара
Для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах	У селах не більше 0,25 гектара; в селищах - не більше 0,15 гектара; в містах - не більше 0,10 гектара
Для індивідуального дачного будівництва	Не більше 0,10 гектара
Для будівництва індивідуальних гаражів	Не більше 0,01 гектара

Держава забезпечує охорону земель та захист прав власності на землю.

Охорона земель – це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Громадяни та юридичні особи мають рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

д) відшкодування заподіяних збитків;

е) застосування інших, передбачених законом, способів.

Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

3 Юридична відповідальність за порушення земельного та екологічного права.

Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством. Спеціально уповноважені державні органи управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів зобов'язані надавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності, враховувати їх пропозиції щодо поліпшення стану навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, залучати громадян до участі у вирішенні питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів. Порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку.

Відповідно до ст. 68 Закону України "Про охорону навколиш­нього природного середовища" порушення екологічних ви­мог тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність. Підстави, умови і порядок застосування відповідного виду юридичної відпові­дальності передбачаються і регламентуються трудовим, адмі­ністративним, цивільним і кримінальним законодавством. Залежно від умов і порядку застосування цих санкцій застосовуються різні види юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства.

Кримінальна відповідальність за екологічні злочини передбачена в розділі Кримі­нального кодексу України - “Злочини проти довкілля”. До кримінальних правопорушень в цій сфері належать злочини, об’єктивною стороною яких є діяння щодо порушення правил екологічної безпеки; невживання заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення; приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення; забруднення або псування земель; порушення правил охорони надр; забруднення атмосферного повітря; порушення правил охорони вод знищення або пошкодження лісових масивів; порушення законодавства про захист рослин; незаконне полювання тощо.

Особливостями накладання мір кримінальної відповідаль­ності за порушення екологічного законодавства є те, що вони застосовуються тільки в судовому поряд­ку судами загальної юрисдикції на підставі розгляду мате­ріалів розслідуваної кримінальної справи. Позасудова кри­мінальна відповідальність, в тому числі і за екологічні право­порушення, застосовуватися не може.

Визначен­ня складу адміністративних правопорушень і кримінальних злочинів за їхнє скоєння встановлюється Кодексом України про адміністративні правопорушення і Кримінальним кодек­сом. Критерієм розмежування кримінальних злочинів від адміністративних провин у цих галузях законо­давства є ступінь суспільної небезпеки правопорушення і конкретні обставини його вчинення. Додатковими критеріями можуть бути розміри заподіяної природному середовищу шкоди, тяжкість наслідків економічного характеру, що на­стали, та інші обставини.

Адміністративна відповідальність за порушення еко­логічного законодавства передбачена у главі 7 КпАП - "Адміністра­тивні правопорушення в галузі охорони природи, викорис­тання природних ресурсів, охорони пам'яток історії і куль­тури", де визначені конкретні склади адміністративних правопорушень у цій галузі.

Адміністративна відповідальність за такі види правопо­рушення є і в інших главах КпАП. До них слід віднести склади адміністративних правопорушень про охорону здоро­в'я населення (глава 5), адміністративні правопорушення, що посягають на право власності, про природні ресурси (глава 6), адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві і в галузі використання електричної та теплової енергії (гла­ва 8) та деякі інші. До об’єктів охорони належать екологіч­на безпека, сільськогосподарські та інші землі, надра, водні ресурси, ліси та землі державного лісового фонду, атмосферне повітря, рослинний та тваринний світ тощо.

Підставою для притягнення до адміністративної відпові­дальності є адміністративне правопорушення в галузі використання й охорони природних ре­сурсів, тобто протиправна, винна дія або бездіяльність, за що законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Залежно від характеру і виду екологічного правопорушення мо­жуть застосовуватися такі адміністративні стягнення: попе­редження; накладення штрафу; конфіскація знарядь і за­собів вчинення правопорушення; позбавлення права займа­тися діяльністю, пов'язаною з використанням природних ресурсів та об'єктів природи.

Міри адміністративної відповідальності за екологічні пра­вопорушення можуть застосовуватися адміністративними комісіями, створеними при виконкомах міських, селищних і сільських рад, виконкомами сільських і селищних рад народних депутатів, районними (міськими) судами або суддями. Справи про адміністративні правопорушення в галузі охо­рони навколишнього природного середовища можуть роз­глядатися колегіально або одноосібно відповідно до складе­них протоколів зазначеними органами або уповноваженими особами.

Цивільна відповідальність за порушення екологічного законодавства й особливості її застосування передбачена Законом "Про охорону навколишнього природного се­редовища”. Правову основу застосування цивільної відпові­дальності за вчинення екологічних правопорушень станов­лять також відповідні норми природноресурсових кодексів та інших законів. Шкода, заподіяна внаслідок порушень законодавства про використання природних ресурсів охороні навколишнього середовища, підлягає відшкодуванню, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру відшкоду­вання і незалежно від внесення плати за забруднення навко­лишнього середовища та погіршення якості природних ре­сурсів. Цивільна відповідальність за екологічні правопорушення має переважно компенсаційний характер, тобто спрямо­вана на відшкодування шкоди, заподіяної природному сере­довищу. Вона полягає в покладанні на того, хто спричинив шкоду природним ресурсам або природному навколишньо­му середовищу, негативних наслідків майнового характеру у формі цивільно-правових санкцій.

Особливістю застосування цивільно-правової відповідаль­ності до екологічних правопорушників є відшкодування шко­ди, заподіяної власником джерела підвищеної небезпеки. Особи, котрі воло­діють джерелом підвищеної екологічної небезпеки, зобов'яза­ні компенсувати заподіяний збиток громадянам і юридичним особам, якщо не доведуть, що збиток завдано внаслідок стихій­них природних явищ або навмисних дій того, хто постраждав.

Дисциплінарна відповідальність за невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків у сфері раціональ­ного використання природних ресурсів і забезпечення охорони навколишнього середовища настає за нормами трудово­го законодавства. Її підставою є вчинення працівником дис­циплінарної провини в процесі здійснення трудових обо­в'язків, що порушують екологічні вимоги і ті, що входять до його трудових функцій.

Підставою для притягнення до відповідальності є здійснення протиправної дії чи бездіяль­ність, що порушують вимоги земельного законодавства. Кож­ний із зазначених видів відповідальності може застосовувати­ся, коли є певні умови: протиправні дії особи, наявність збитків, причинного зв'язку, вини особи, котра спричинила збитки.

Громадяни та юридичні особи несуть юридичну відповідальність відповідно до законодавства за такі порушення:

а) укладення угод з порушенням земельного законодавства;

б) самовільне зайняття земельних ділянок;

в) псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами;

г) розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;

д) невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням;

е) порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

є) знищення межових знаків;

ж) приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок;

з) непроведення рекультивації порушених земель;

и) знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень;

і) невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту;

ї) самовільне відхилення від проектів землеустрою;

й) ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них;

к) порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок.

Порушення вимог законодавства про охорону навколиш­нього природного середовища тягнуть за собою юридичну відповідальність осіб, які їх заподіяли.

Узагальнюючий блок (висновки з теми)

Держава охороняє навколишнє природне середовище і регулює його використання на території України. Правові відносини з охорони навколишнього при­родного середовища і раціонального використання природ­них ресурсів регулюються екологічним правом. Основним джерелом екологічного законодавства є Конституція України, ст.16 якої передбачає, що до обов’язків держави належать забезпечення екологічної безпеки і підтримки екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду українського народу. Одним із головних нормативно – правових актів, що регулюють основи організації охорони довкілля, є Закон України “Про охорону навколишнього природно­го середовища”.

Чинне законодавство в системі прав і обов’язків виділяє екологічні права і обов’язки громадян і природо користувачів. Конституція України проголошує землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, гарантує право власності кожного громадянина, юридичної особи, держави на землю. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об'єкти - землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності Поряд з правом власності земельне законодавство також передбачає право користування, оренди, сервітуту та інші права відносно землі. Порушення екологічного права тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність, підстави, умови і порядок застосування якої передбачаються і регламентуються відповідними видами законодавства.

Дата добавления: 2015-05-31