Право Київської Русі та Галицько-Волинської держави

1. Джерела права Київської Русі.

2. Право Київської Русі.

3. Право Галицько-Волинської держави.

1. Джерела права Київської Русі.

Джерела права – це засіб існування і вияву правових норм як певних установок у поведінці людей, що що характеризується владністю і підтримується державним примусом.

Джерелами права Київської Русі були:

1. У період первіснообщинного ладу східних слов`ян існували звичаї кожного племені (союзу племен). За переддержавного періоду єдиним правотворчим джерелом був сам народ, що встановлював правила суспільної поведінки і підтримання правопорядку. Предки укра­їнського народу протягом додержавної доби досягли високого рів­ня культурного розвитку і виробили значну кількість правових звичаїв, якими керувалися в громадському і приватному житті. Ці неписані норми зберігалися у народній пам'яті у формі певних психологічних переживань, як почуття справедливості й вияв сві­домості чинити так, як указують «закони предків». У літописах і повідомленнях зарубіжних авторів містяться дані про правові звичаї східних слов'ян ще до утворення Київської Русі. Це, наприклад, норми, що регулювали здійснення кровної помсти, «віри», проведення деяких процесуальних дій (присяга, «свод», ордалії, оцінка показань свідків та ін.).

2. З утворенням держави звичаї санкціонуються (визнаються) і забезпечуються державою та перетворюються у звичаєве право. Це - історично первісна форма існування правових норм, перше джерело права. Зовнішній вияв первісних норм звичаєвого права, як правило, супроводжувався особливими обрядами-символами. Найдавні­шими з них можна вважати невербальні юридичні символи (лук і меч - як символ досягнення юнаком повноліття; дери - як сим­вол передачі землі у власність; схрещені на грудях руки убивці - як символ прилюдного визнання своєї вини та ін.). Правничий зміст мали також сталі словесні вирази (фразеологізми), приказ­ки, віщування. Так за допомогою віщувань, а також жеребкуван­ням вирішувалися спірні питання роду, з'ясовували, хто злочи­нець, відбирали юнаків у військо.

Первинне формування звичаєвого права відбувалося на грунті родинних, майнових, спадкових, зобов'язальних, трудових, кри­мінальних та кримінально-пронесуальних відносин. У сфері ос­танніх, зокрема, поширеними були звичаї, якими встановлюва­лися види та способи покарань, процедури слідчих дій та суду.

У процесі становлення класового суспільства звичаї, що вико­ристовувалися в інтересах пануючого класу, поступово транс­формувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціо­нувала держава, вони ставали загальнообов'язковими для вико­нання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли, переважно, у сфері общинного суду. Норми звичаєвого права бу­ли тісно пов'язані з нормами моралі, і вони сприймались як спра­ведливі, моральні. На ці норми змушена була зважати і панівна верхівка.

Серед істориків права поширеною є думка, що в Давньорусь­кій державі ще задовго до появи Руської правди діяла система звичаєвого права «Закон руський». Прямі посилання на цю само­бутню систему уперше трапляються у русько-візантійських договорах 911р. (ст. 5) та 944 р. (ст. 6). На думку О. М. Миро- неика, характерними рисами «Закону руського» були: 1) посту­повий відхід від поширеної у дофеодальному і ранньофеодаль­ному суспільстві кровної помсти; 2) початок заміни принципу таліону (покарання, за силою рівне злочинові) матеріальним відшкодуванням заподіяних збитків; 3) наявність чітко визначе­них санкцій за крадіжку та інші злочини.

3. Міжнародно-правові акти – договори Київської Русі з Візантією 907, 911, 944 і 971 рр. Перший договір 907 р. став результатом переможної виправи Олегової дружини до Царгорода. Він встановлював, що греки зобов'я­зані платити Олегові данину, а русини — припинити свої наскоки на Візантію. Друга частина договору впорядковувала торговельні відноси­ни між обома державами. Договір 911 р. був доповненням до першо­го. Він містив у собі ряд договірних умов про вічний мир; про недійс­ність виправдувальної присяги за наявності наочних доказів проти обвинуваченого; про покарання за вбивства, за побої, за крадіжки та за грабіж; про викуп полонених; про видачу збіглих рабів; про збере­ження та передачу спадкоємцям майна руських, які померли у Греції; про видачу збіглих боржників-злочинців; і, насамкінець, висновок, в якому визначались порядок застосування та термін договірних санк­цій. Санкція полягала в присязі — Візантії на хресті, а Русі на Перу- ні. Мирний договір діяв майже тридцять років.

Договір Ігоря з Візантією 944 р. підтвердив непохитність миру між двома державами, передбачав сувору кару щодо його порушни­ків, наголошував на праві русичів надсилати до Візантії будь-яку кіль­кість кораблів з послами і купцями, на обов'язках грецького уряду ут­римувати за свій кошт руських послів у Царгороді та забезпечувати їх усім необхідним протягом шести місяців перебування у Візантії. Зи­мувати руським купцям у Візантії заборонялось. Не виключено, що такі заходи передбачались у відповідь на не досить чемне ставлення русичів до грецького населення. Договір 944 р. містить також чимало посилань як на руські, так і на грецькі звичаї. Найцікавішим є те, що ст. 6 договору згадує не лише про звичай, а й про устав, тобто писа­ний закон руський, який, на думку багатьох дослідників, діяв не тільки в X, а й у VII—IX ст. Договір зберігав силу майже тридцять років.

Договори 911 і 944 pp. містять чимало кримінальних, цивільних, процесуальних норм, встановлюють відповідальність за вбивство, кра­діжку, тілесні ушкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з цих правових норм було відтворено в "Руській Правді".

Останній договір 971 р. був укладений між Святославом і імпера­тором Іоанном І Цимісхієм після поразки Святослава у русько-візан­тійській війні. Згідно з цим договором Святослав присягався "мата мир і міцну дружбу з Іоанном... до кінця світу" (ст. 1), ніколи не хо­дити війною проти греків, ні на Корсунь, ні на болгар (ст. 2), завжди виступати союзником Візантії (ст. 3) і не порушувати досягнутої уго­ди (ст. 4).

4. Судова діяльність князя. Вона сприяла з одного боку, трансформації старих звичаїв у норми права, а з іншого – створенню нових правових норм (посилання на судовий прецедент знаходимо в Руській Правді ст..2 Просторової редакції).

5. Договори князів між собою. Вони укладалися між князями удільних земель і передусім стосувалися питань оборони від зовнішнього ворога: містили зобов'я­зання щодо спільного опору ворогам, утримання від підбурювання проти сторін, які уклали угоду, інших князів тощо.

6. До нас дійшли відомості про договори (ряди) князів з народом. Укладалися вони на віче з метою контролю над діяльністю князя, до­тримання ним звичаїв та традицій. Існували ці договори, як правило, в усній формі, однак, за свідченням літописця, наприкінці XII ст. по­чали укладатися і в письмовій формі. Іпатіївський літопис, наприклад, детально описує укладання такого ряду київським князем Ігорем Оле­говичем з киянами на київському віче. Князь зобов'язувався не чини­ти зла, насилля, здійснювати суд по справедливості, не порушуючи звичаю і традицій старовини. Традиція укладати ряди з князями по­ширилася в XII ст. на всі українські землі.

7. Законотворча діяльність у княжу добу здійснювалась у формі кня­жих уставів і уроків, які доповнювали або частково змінювали нор­ми звичаєвого права. Майже всі вони були зібрані в "Руській Правді". Постанови князів, здебільшого фінансового характеру, про мито, по­датки на користь князя, судові податки, судочинство називалися "уроками". Вони, як правило, діяли тимчасово. Устави — це розпо­рядження князя, що діяли протягом тривалого часу і стосувалися пе­реважно питань кари за вбивство княжих мужів, за образу вільної людини тощо. Характерною особливістю уроків і уставів є розмежу­вання правових, адміністративних і фінансових інтересів княжої (світської) та вищої церковної влади. Ці пам'ятки є цінним джере­лом для вивчення процесів диференціації суспільства, виникнення зе­мельної власності, історії взаємовідносин держави та церкви, ролі церкви в давньоруському суспільстві, еволюції давньоруського права тощо. Князівські устави і уроки здебільшого складалися з норм неписаного права. З посиленням влади князя устави поступово почали набувати ознак законів. До перших уставів (доба правління князя Олега) належать збірник законів «Закон руський» та «Устав», що вважаються прототипом «Руської Правди». Принципи сімейного, спадкового та опікунського права знайшли втілення в юридичному збірнику «Устав Володимира Мономаха». Його ж «Поученіє дітям» є допоміжним джерелом права: в ньому закладено моральні норми поведінки представників владних структур, відображено негативне ставлення князя до смертної кари.

8. Князівські грамоти (імунітетні грамоти), за якими окремі особи чи міста отримували певні привілеї чи дарунки.

9. Князівські церковні устави. Особливого значення набувають статути (устави) Володимира Великого та Ярослава Мудро­го, які запровадили важливі нововведення у фінансове, сімейне та кри­мінальне право. Церковні статути були покликані встановити правові засади відносин держави і церкви, світської та духовної влади, визначи­ти правовий статус духовенства та юрисдикцію церкви.

Устав Володимира Великого з'явився у 995—996 pp. у вигляді грамо­ти, яка визнавала право церкви на застосування норм церковного законо­давства. Пізніше документ було доповнено рядом статей. Зокрема тут фіксується факт хрещення Русі, відображаються договірні відносини між княжою і церковною владою; визначається місце церковної організації в державі; забезпечується право «десятини», тобто відрахувань десятої час­тини доходів від надходжень: княжих, торговельних, митних, судових.

Духовенство і підлеглі йому церковні люди звільнялися від юрисдик­ції світського суду (іншими словами, їм надавали судовий імунітет). Кня­жим урядовцям заборонялося втручатися у церковні справи.

До компетенції церковних судів належали всі справи про розлучен­ня, подружню зраду, викрадення дівчат або чужих дружин, зґвалтуван­ня, майнові спори між подружжям, чаклунство, крадіжки, пошкодження або знищення церковного майна, руйнування могил, образу особи лай­ці по, иокусання під час бійки.

Міри покарання, окреслені в статуті, здебільшого обмежувалися гро­шовими стягненнями та церковними покаяннями.

Устав князя Ярослава Мудрого становив наступний етап письмового оформлення правового становища давньоруської церкви. Його князь склав із митрополитом Іларіоном у 1051-1054 pp. Ця пам'ятка правової культури Київської Русі містить систему правових норм, що регулювали порядок укладення шлюбу і шлюбні відносини; стосувалися стосун­ків церковної та світської влади; визначали правовий статус служителів церкви, закріплювали їхні привілеї.

Устав спрямований проти язичницьких шлюбних звичаїв викраден­ня дівчини з метою укладення шлюбу. Передбачаються суворі грошові покарання за зґвалтування жінок (від 30 гривень¹ за простолюдинку до 1,6 кг золота за бояриню).

Забороняли розривати шлюб без провини одного з подружжя.

Було встановлено санкції за народження позашлюбної дитини, за позашлюбні статеві стосунки, за такі ж стосунки між родичами, свояками, з іновірцями, блуд із черницею, скотолозтво, побиття дружиною чоловіка, бійку між жінками, наклеп на чужу дружину, непокору батьківській волі. Окремі статті містили вказівки на злочинні дії ченців, попів і по­півн (блуд, пияцтво, зв'язок з іновірцями тощо).

Відлучення від церкви і прокляття загрожувало тому, хто втручався у справи церковних судів. Уважали злочинами, які мав розглядати цер­ковний суд, споживання кінського чи ведмежого м'яса, а також м'яса за­душених тварин і птиці.

10. Із запровадженням християнства і перетворенням його на державну релігію велику роль відіграє канонічне право. У цій сфері значного по­ширення набуває візантійське право та його джерела Закон судний людем (переробка деяких візантійських та єврейських законів); Номока­нони (на Русі їх називали Кормчими книгами — юридичні збірники, що містили як церковні правила, так і настанови римських і візантійських імператорів стосовно церкви); Еклога (офіційне законодавче зведення візантійського права VIII ст.); Прохірон (своєрідний посібник для ви­вчення законодавства Візантії); Книги законні (переклад візантійських законів).

Біблія як джерело канонічного права. Сумніву, що Біблія є пам'яткою світової історії та культури, немає. Але ж вона є і багатющим джерелом публічного і приватного права, звичаїв багатьох народів, криє у своїх сто­рінках віковічну людську мудрість.

Біблія — стародавня пам'ятка писемності, зібрання різних за фор­мою і змістом релігійних та світських книг, написаних упродовж десят­ків століть починаючи з XII ст. до н. е. і закінчуючи II ст. н. е. Вона скла­дається із Старого та Нового Заповітів. Останній містить в собі чотири Євангелія — від св. Матвія, св. Марка, св. Луки, св. Івана; Діяння свя­тих апостолів і Послання апостола Павла та ін. Тут зібрано формаль­но закріплені звичаї багатьох народів світу. Біблія є одним із перших писаних зведень правил поведінки людей у соціально неоднорідному суспільстві.

Біблія відверто називає протиправними дії, за які має карати держава: убивство, зрада, крадіжка, розпуста, неправдиві свідчення і лжеприсяга, образа батька та матері, зневага до закону, ігнорування закону суддями тощо. Керуючись давнім уявленням людей про справедливу відплату за скоєне (покарання за принципом таліону, самосуд), автори Біблії наполягають, що держава повинна чітко окреслити дії, які вважають злочи­нами, та встановити покарання за них («Око за око, і зуб за зуба» — зазначено в Старому Заповіті). Так само йдеться про роль держави у забезпеченні справедливого розгляду звинувачення і справи загалом.

У багатьох конституціях сучасних держав міститься вказівка, що судді при здійсненні правосуддя є незалежними і підкоряються лише закону. Проте судді, які ухвалюють несправедливі рішення, пише Біблія, підлягають осуду: «Суддя був, що Бога не боявся і людей не соромився» (Євангеліє від св. Луки). У Новому Заповіті засуджуються донощики, брехливі свідки: «Не клянись неправдиво» (Євангеліє від св. Матвія); «Бо не можемо ми не казати про те, що бачили і чули», — сказано у Діян­нях святих апостолів.

Сфера судочинства завжди привертала увагу держави і суспільства. Суд може винести справедливий вирок лише тоді, коли допитає підсуд­ного і потерпілого у кримінальній справі, позивача й відповідача — у цивільній. «Хіба судить Закон людину, як перше її не вислухає і не дізнаєть­ся, що вона робить?» — йдеться в Євангелії від св. Івана. При розгляді справи в суді суддя розглядає і бере до уваги багато доказів: заслуховує (свідків, вивчає документи, зважує аргументацію сторін. Про таку надзви­чайно відповідальну і копітку працю судді пише Біблія: «У руці Своїй мас Він віячку, і перечистить Свій тік: пшеницю Свою Він збере до засі­ків, а полову попалить» (Євангеліє від св. Матвія).

У кодифікаціях права багатьох країн ідеться про презумпцію неви­нуватості. Така думка є і в Діяннях святих апостолів: «Хіба дозволено бичувати громадянина римського, та ще й не засудженого?». Біблія про­понує не доводити справу до суду, якщо можна вирішити спірні питання і самостійно: «Зо своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на до­розі ще ти, щоб тебе супротивник судді не віддав, а суддя щоб прислуж­никові тебе не передав, і щоб тебе до в'язниці не вкинули» (Євангеліє під св. Матвія). Це положення сьогодні закріплене у статтях про мирову угоду.

Вагоме місце в Біблії посідають засади приватного права, там визначено основні види цивільних договорів — купівлі-продажу, дарування, пожертви, підряду, управління майном, позики: «Хто просить у тебе — то дай, а хто хоче позичити — не відвертайся» (Євангеліє від і и. Матвія).

У Новому Заповіті закладено основи торговельного права, згідно і яким покупець має право перевірити якість товару і вимагати від­ шкодування збитку за неякісну річ: «Я купив собі п'ять пар волів й іду спробувати їх» (Євангеліє від св. Луки). Укладений між сторонами до­говір повинен мати реальні можливості для виконання, оскільки «не зби­рають фіг із тернини, винограду ж на глоду не нарвуть» (Євангеліє від св. Луки).

На сторінках Біблії знаходимо положення щодо сімейного права: «Поважай батька свого та матір» (Послання св. апостола Павла до ефесян); «Чоловік повинен надавати жінці належну повагу, як і жінка чоло­віку» (Перше послання св. апостола Павла до коринтян).

11. Найважливішою пам'яткою права Давньоруської держави є Руська Правда, яка зберегла значення впродовж століть після загибелі держа­ви, в якій створена. Ця пам'ятка права має значення не лише як правове джерело Київської держави, а й як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства країни (подібно до Салічної правди Франк­ського королівства чи капітуляріїв франкських правителів).

Історія Руської Правди досить непроста. Її походження, час появи найдавнішої частини ще повністю не досліджено. Переважна більшість учених пов'язують її з іменем Ярослава Мудрого. Суперечливим зали­шається питання про місце видання найдавнішої частини — Новгород чи Київ.

Оригінал Руської Правди не зберігся. Однак відомо, що сини кня­зя Ярослава у другій половині XI ст. істотно доповнили і змінили первіс­ний текст, створивши так звану Правду Ярославичів. Сьогодні відомо 106 списків цієї пам'ятки права, що збереглися у Кормчих книгах та ін­ших юридичних збірниках. Списки — це тексти Руської Правди, пере­писані, певно, місцевою адміністрацією, суддями один до одного. Їх прий­нято поділяти на три редакції — Коротка, Розширена (Просторова) та Скорочена. Кожна з них відбиває певні етапи розвитку феодалізму та ре­гулювання відносин у них.

Коротка редакція є найдавнішою (XI ст.) і охоплює суспільні від­носини ранньофеодального періоду. Тут зберігається, хоча і з певними обмеженнями, інститут кровної помсти. Предметом правового захис­ту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь знаті, її сімей і майна. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землево­лодіння.

Розширена редакція є пам'яткою розвиненого феодалізму. Створена за князювання Володимира Мономаха та його синів, включає в себе пе­рероблені та доповнені норми Короткої редакції. Чітко проглядається захист засобами права феодальної власності на землю. Закріплено безправ'я холопів. Визначено майнові та особисті обмеження деяких катего­рій населення держави.

Скорочена редакція була створена на основі попередніх редакцій у другій половині XII ст.

2. Право Київської Русі.

Право власності. Не було загального терміну для позначення права власності, оскільки його зміст залежав від того, хто був суб`єктом і що було об`єктом права власності. Але право власності відрізнялось від права володіння, оскільки визначався порядок відібрання речі, що перебувала у володінні іншої особи (Ст.13, 14 Короткої Правди); згодом було передбачено неправомірне володіння (Ст.44 Розширеної Правди), щодо якого встановлювалась вимога повернення речі власнику і виплати йому компенсації за її використання.

Існувало право власності на землю й угіддя (Ст.24 Кр.Пр.) та на рухоме майно: худобу, домашню птицю, коней (у т.ч. бойових), знаряддя виробництва, зброю, одяг тощо. Форми земельної власності: князівський домен, боярські і монастирські вотчини, земля громади (общини). Джерела набуття доменної і вотчинної земельної власності: спершу позика, освоєння пустуючих земель холопами і залежними селянами, згодом захоплення у сусідських общин (“окняження і обоярення”) і князівське дарування дружинникам, тіунам, слугам. Вотчинники привласнювали ліси, встановлювали бортні заповідники, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки збирання меду (Ст.67, 70 Розш.Пр.).

Приватна власність посилено охоронялась – за заорювання межі і знищення межових знаків (“перетес”) на дереві в лісі накладався високий штраф (Ст.32 і 34 Кр.Пр.; Ст.71, 72 (бортні, ролейні, дворові межі), 73, 75 Розш.Пр.). У Кр.Пр. розмір штрафу за крадіжку залежав від виду і кількості украденого стада, а у Розш.Пр. (Ст.41, 42) він визначався також місцем скоєного злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з поля).

Зобов`язальне право було доволі розвинене. Існували зобов`язання із заподіяння шкоди – особа, яка зламала чужий спис чи щит, зіпсувала одяг, була зобов`язана відшкодувати вартість зіпсованої речі (Ст.18 Кр.Пр.); закуп, який втратив коня свого господаря у полі чи не загнав і замкнув його у дворі (і хліві), внаслідок чого коня вкрали, або втратив плуг чи інше знаряддя, - був зобов`язаний сплатити господарю вартість втрати; якщо ж коня вивели із загати чи з хліву, закуп не відповідав за цю крадіжку (Ст.58 Розш.Пр.).

Відомі були зобов`язання за договорами позики, купівлі-продажу, поклажі, особистого найму та ін. Невиконання стороною деяких зобов`язань могло не лише тягти за собою накладення майнових стягнень, а й продаж у рабство (Ст.54, 55 Розш.Пр.). Договори (“ряди”) укладались, здебільшого, на торзі усно із застосуванням певних символічних дій, рукостикання, зв`язування рук тощо; іноді у присутності свідків чи митника; зароджувалась також письмова форма договору про нерухомість.

Існував договір купівлі-продажу челядина (його передбачили ще русько-візантійські договори, а згодом Ст.16 Кр.Пр., Ст.38 Розш.Пр.) та різних рухомих речей. Закріплювався порядок встановлення добросовісного придбання речі (Ст.37, 39 Розш.Пр.): якщо продавець збував річ, яка не належала йому, то угода вважалась недійсною – річ поверталась власнику, а покупець подавав позов до продавця про відшкодування збитків. При самопродажу себе у рабство договір укладавсся перед послухами.

Об`єктом договору позики були гроші, продукти (борошно, мед тощо), речі. Він укладався публічно у присутності послухів; крім договору позики на суму не більше 3 гривень, щодо якої при відмові боржника повернути борг кредитор складав присягу про факт надання позики (Ст.52 Розш.Пр.). Боржник щомісячно сплачував відсотки – “рези” на гроші, “настав” на мед, “присоп” на жито; а якщо сплата боргу тривала понад рік, то стягувались річні відсотки – 50% суми боргу (Ст.51 Розш.Пр.). Після Київського народного повстання 1113 р. проти лихварів Володимир Мономах обмежив стягнення відсотків строком у 2 р., після чого поверталась лише взята у борг сума; якщо ж позикодавець вже отримав відсотки за 3 р. (тобто, 150% боргу), то він втрачав право право на повернення боргу (Ст.53 Розш.Пр.).

Особливим був договір позики між купцями, за яким кредит надавався для збільшення торгівельного оброту, притому не вимагалась присутність послухів, а договір грунтувався на довірі, у разі ж спору кредитор складав очищувальну присягу (Ст.48 Розш.Пр.); отож, це був зародок феодальних купецьких товариств “на вірі”. Притому, розрізнялись 3 види банкрутства купців: 1. банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, ушкодження судна, пожежі чи розбійницького нападу, - коли купцю надавалась відстрочка у сплаті боргу; 2. коли купець проп`є чи програє чужий товар, кредитори на власний розсуд могли надати йому відстрочку у поверненні боргу або продати його у рабство (Ст.54 Розш.Пр.); 3. злісне банкрутство, - коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста чи чужоземця (які не знали про його місцеві борги) і не повертав її, то продавався у рабство, а з отриманих від продажу його особи і майна грошей передусім відшкодовувались збитки князя, потім заїжджих гостей, а залишок розподілявся між місцевими кредиторами (Ст.55 Розш.Пр.).

Договір особистого найму передбачав, що наймання у прислужництво (тіунство, ключництво) переводило у стан холопства, якщо інше не було спеціально обумовлене, а здебільшого – у феодальну залежність.

Сімейне право розвивалось відповідно до канонічного права. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства (а часто і опісля) регулювались звичаєвим правом – зберігалось викрадення наречених, багатожонство. З прийняттям християнства були уведені нові принципи сімейного права, грунтовані на нормах візантійського церковного права: моногамія (одношлюбність), ускладнене розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за перелюб. Шлюбний вік становив 12-13 рр. для жінок та 14-15 рр. для чоловіків. Для укладення шлюбу вимагалась згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. Не допускався третій шлюб. Дружина була дієздатною і рівною за правовим статусом чоловікові; так, встановлювалась однакова міра покарання за вбивство як чоловіка, так і жінки. Дружина зберігала своє окреме майно у шлюбі. Розлучення надавала церква у рідкісних випадках.

Спадкове право. Вже договір Київської Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадкування за заповітом (а згодом Ст.92 Розш.Пр.) і за законом (стосується виключно дітей). Спершу за законом спадкували лише сини - батьківський двір неподільно переходив до молодшого сина, а решта майна розподілялась порівну (Ст.100 Розш.Пр.), притому сини були зобов`язані видати заміж сестер із приданим (Ст.95 Розш.Пр.). За договором 911 р. за відсутності синів спадкували брати померлого. Згодом майно бояр і дружинників за відсутності синів стало переходити до дочок (Ст.91 Розш.Пр.), а пізніше це право поширилось і на біле духовенство, ремісників, вільних общинників. Майно смердів за відсутності синів вважалось вимороченим і переходило до князя, але певна частина виділялась незаміжнім дочкам (Ст. 90 Розш.Пр.). Незаконні діти не мали спадкових прав, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю (Ст.98 Розш.Пр.). До досягнення повноліття спадкоємцями спадщиною розпоряджала їх матір.

Дружина-вдова ставала главою сім`ї і отримувала частину майна “на прожиття”, якою розпоряджалась на власний розсуд (Ст.93 Розш.Пр.), але заповідати її могла лише своїм дітям, розподіляючи розміри часток за власним бажанням (Ст.106 Розш.Пр.). За відсутності заповіту матері її частку отримував за законом той з дітей, на чиєму дворі знаходилось її майно і при кому матір проживала (Ст.103 Розш.Пр.). Якщо мати-вдова вдруге виходила заміж, то призначався опікун над майном неповнолітніх спадкоємців з найближчих родичів, у т.ч. вітчим. Майно передавалось опікуну при свідках; за виконання своїх обов`язків опікун мав право користуватись доходами з майна опікуваних, а в разі втрати частини спадщини відшкодовував збитки спадкоємцям (Ст.99 Розш.Пр.).

Кримінальне право. Види злочинів вперше були визначені у договорах Київської Русі з Візантією – вбивство, удар мечем, майнові злочини. Поняття злочину у “Руській Правді” трактувалось як “обида”, тобто порушення громадського спокою у будь-якій формі, незалежно від заподіяння фізичної чи матеріальної, чи моральної шкоди. Кримінальний злочин не відрізнявся від цивільного правопорушення; так, злісна несплата боргу за цивільно-правовою угодою визнавалась обидою і тягла накладення штрафу (Ст.15 Кр.Пр.).

Об`єктами злочинного діяння були: влада князя, особа (передусім феодала), майно, звичаї. Об`єктивною стороною злочину вважалась спроба вчинити злочин (тобто, замах) і закінчений злочин. Суб`єктивною стороною злочину був умисел; так, передбачалась їзда на чужому коні без дозволу (Ст.12 Кр.Пр. і Ст.33 Розш.Пр.), встановлювався значний розмір штрафу за злісне знищення майна; також розрізнялось вбивство, скоєне з умислом, випадково, у стані афекту, у бійці, у стані сп`яніння тощо (Ст.19, 20 Кр.Пр., Ст.7, 26 Розш.Пр.). Суб`єктом злочину вважався будь-хто, крім раба, що був власністю господаря, який і ніс матеріальну відповідальність за його неправомірні дії та міг застосувати до нього фізичне покарання – міг катувати, страчувати, та після Ярослава Мудрого вбивство раба було заборонено. Не існувало вікового обмеження кримінальної відповідальності. Поняття осудності було ще невідоме, та вже існувало поняття співучасті, зокрема у скоєнні крадіжки (Ст.40 Кр.Пр., Ст.42, 43 Розш.Пр.), - усі співучасники несли однакову відповідальність, розподіл функцій поміж ними не передбачався.

Види злочинів:

1. проти князя (держави) – посягання на князівську владу (повстання), порушення договорів сюзеренітету-васалітету васалами;

2. проти церкви (перелік цих злочинів встановлювала Ст.9 Церковного статуту Володимира Великого) – святотатство і блюзнірство (дотримання дохристиянського поганського культу, порубання хреста чи вирізьблення його на стіні, молитва не перед образом (у гаю, біля води), приведення у церкву тварин чи птахів), інші злочини проти християнства (богохульство, осквернення Христа чи церкви, паплюження церковних обрядів), церковна крадіжка (“татьба”); чаклунство, відьмарство, зурочення, ворожіння, знахарство; зоофілія, груповий шлюб, розпуста та ін.;

3. проти сім`ї і моральності (їх перелік визначали Церковні статути Володимира Великого і Ярослава Мудрого) – викрадення (“умикання”) дівчат, згвалтування (“пошибання”) боярської дружини чи дочки або простолюдинки, перелюб, двожонство та приведення у дім нової дружини без розлучення з попередньою, дошлюбні статеві зносини, народження дитини незаміжньою жінкою, вбивство незаконноновонародженого; статеві зносини між кумами, між сватами, з сестрою, з дочкою, з мачухою, з пасербицею, з черницею, групові статеві зносини двох братів з однією жінкою, зоофілія; укладення шлюбу між близькими родичами, шлюб жида чи мусульманина з русинкою, блуд з жидівкою чи мусульманкою; блуд ченців, черниць, священиків, попадей, пиятика ченців і священиків, образа чужої дружини (обізвання її “блядь”), самочинне розлучення з вінчаною дружиною (“розпута”), побиття сином батьків тощо;

4. проти особи – вбивство (передбачалось у 10 статтях Кр.Пр.: 1, 19-27 та Ст.1-8, 11-18 Розш.Пр.), заподіяння каліцтва, ран і побоїв різними способами і предметами: удари батогом, жердиною, чашою, рогом, тильним боком меча чи піхвами меча (такі удари мечем вважались особливо образливими і карались високим штрафом у 12 гривень – Ст.3, 4 Кр.Пр. і Ст.23, 25 Розш.Пр.), образа честі і гідності: демонстративне виймання меча з піхов, та ненанесення ним удару (Ст.24 Розш.Пр.), штовхання до себе (Ст.10 Кр.Пр.), виривання вусів і бороди (Ст.67 Розш.Пр.);

5. майнові злочини – розбій (Ст.20 Кр.Пр., Ст.7 Розш.Пр.), крадіжка (“татьба” – таємне викрадення чужого майна) коней, зброї, одягу (Ст.13 Кр.Пр., Ст.34 Розш.Пр.), худоби, свійської птиці, сільськогосподарських продуктів (Ст.36, 40 Кр.Пр., Ст.42, 45 Розш.Пр.), чужого холопа (Ст.29 Кр.Пр.), хліба (Ст.43 Розш.Пр.), бобра (Ст.69 Розш.Пр.); знищення і пошкодження чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (Ст.32 Розш.Пр.), злісне знищення коня чи іншої свійської тварини (Ст.84 Розш Пр.), підпал двору (Ст.83 Розш.Пр.); незаконне користування чужим майном, самовільна їзда на чужому коні (Ст.12 Кр.Пр., Ст.33 Розш.Пр.), приховування холопів-втікачів (Ст.11 Кр.Пр., Ст.32 Розш.Пр.), привласнення загублених коней, зброї, одягу (Ст.34 Розш.Пр.).

Система покарань. Мета покарань – відплата і відшкодування збитків. Міра і розмір покарання залежали від соціального статусу потерпілого і винного. Найдавніша форма покарання – кровна помста – вже обмежується (Ст.1 Кр.Пр., Ст.1 Розш.Пр.), а згодом скасовується (Ст.2 Розш.Пр.). Найпоширеніше покарання – грошове стягнення (штраф) з майна злочинця, що складалось з 2 частин: 1. вилучалась на користь князя; 2. як компенсація за заподіяний злочином збиток надходила потерпілому. За вбивство вільної людини на користь князя стягувався грошовий штраф “віра” у розмірі 40 гривень, загалом її розмір залежно від соціального статусу потерпілого становив 5-80 грн. (подвійна віра (80 грн.) стягувалась за вбивство огнищанина, а згодом князівських мужів – Ст.19, 22 Кр.Пр. і Ст.3 Розш.Пр.), а за вбивство зрадливої дружини – 20 грн. (Ст.88 Розш.Пр.). “Дику віру” сплачувала вервь, на території якої було знайдено вбитого, якщо вбивцю не вдалось розшукати. Родичі убитого отримували грошову винагороду “головництво”, розмір якої дорівнював призначеній вірі. За тяжке каліцтво – відрубання ноги, руки, носа, виколювання очей – стягувалось “піввіри” – 20 грн. (Ст.27, 28 Розш.Пр.). “Продаж” стягувався за інші особисті і майнові злочини на користь князя у розмірі 1, 3 і 12 грн.; водночас сплачувалось мито (20% “продажу”) судовим агентам; а потерпілий від цих злочинів отримував грошове відшкодування “урок”; “урок” також отримував господар за свого вбитого раба.

Вищою мірою покарання вважався “потік і пограбування”, тобто конфіскація майна злочинця на користь князя (“пограбування”) та вигнання його разом із сім`єю (дружиною і дітьми) з общини (яке згодом було замінене на позбавлення усіх прав) чи перетворення його із сім`єю у холопів (“потік”). Це покарання: вбивство при розбої (Ст.7 Розш.Пр.), конокрадство (Ст.35 Розш.Пр.), підпал двору (Ст.83 Розш.Пр.).

Смертна кара і членопошкодження були відсутні у кримінальній системі Київської Русі, але застосовувались у практиці церковних судів, які керувались нормами суворого і доволі жорстокого візантійського права. Щоправда, смертна кара згадується у літописах – Володимир Великий за порадою Синоду єпископів замінив віри за поширені розбої на смертну кару, але “со іспитом”, тобто після судового розгляду обставин злочину; та, оскільки страти зовсім не запобігали вчиненню нових розбоїв, згодом знову (за порадою тих же єпископів) відновив віри. Пізніше смертна кара іноді застосовувалась за виступи проти феодальної влади і зраду князя; так, організатори і учасники народного Київського повстання проти князівської влади 1068 р. були страчені через повішання князем Ізяславом. Однак, “Руська Правда” не передбачала смертну кару. Попри те, допускалось вбивство злодія, затриманого на місці вчинення злочину (у дворі, у хаті чи хліві), якщо він чинив опір (Ст.38 Кр.Пр.).

За злочини, які належали до компетенції церковного суду, застосовувались епітімії (покаяння), калічницькі кари – осліплення, відрізання носа, вух тощо, тюремне ув`язнення.

Судочинство. У Київській Русі застосовувався обвинувально-змагальний процес. Суд, зважаючи на активну і безпосередню участь самих сторін у процесі (змагальний характер процесу), виконував лише функції посередника. Щоправда, щодо справ про тяжкі злочини проти феодалів і князівської влади використовувались форми розшукового (слідчого) процесу – князі з помічниками самостійно здійснювали розслідування і судочинство. Елементи розшукового процесу використовували також церковні суди. В обвинувально-змагально процесі сторони називались позивачем і відповідачем.

Розшук злочинця, який покладався на позивача, здійснювався у формі “закличу”, “зводу” і “гоніння сліду”. “Заклич” – це спосіб розшуку злодія чи особи, яке незаконно привласнила чужу річ, яка мала конкретно визначені індивідуальні ознаки (Ст.32 і 34 Розш.Пр.). У разі викрадення чи зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торзі (ринку), і якщо упродовж 3 днів після оголошення річ знаходили у когось, то її утримувач вважався відповідачем і повинен був повернути її власнику і сплатити штраф. “Звід” – процедура розшуку особи (кінцевого татя), яка незаконно привласнила чужу річ, і повернення речі її власнику (Ст.35-39 Розш.Пр.). “Звід” відбувався, якщо річ знаходилась до “заклича”, якщо її відшукали до завершення 3 днів після “заклича”, або якщо вона була знайдена у чужому маєтку чи верві, а особа, в якої виявили річ, заперечувала її недобросовісне придбання. Тоді позивач, що знайшов свою річ і не міг її відразу повернути, вимагав від її володільця підтвердити її законне придбання, і якщо той вказував на її продавця, то вже він ставав відповідачем і, у свою чергу, теж міг вказати на особу, в якої він придбав украдену річ, - так “звід” тягнувся, поки не зупинявся на людині, яка не могла пояснити, звідки вона отримала цю річ, тож вона і вважалась злодієм. Якщо ж слід злодія виходив за межі міста, то власник речі вів “звід” поза містом лише до третьої особи, яка була зобов`язана сплатити йому вартість речі, а сама отримувала право продовжувати “звід”. Якщо “звід” приводив до кордонів держави або ж володілець речі не міг назвати особу її продавця (вона була йому невідома), то цей покупець міг підтвердити добросовісність свого володіння показами 2 свідків купівлі речі чи митника, перед яким здійснювалась купівля. “Гоніння сліду” (Ст.77 Розш.Пр.) полягало у гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Отримані у ході проведення “зводу” і “гоніння сліду” результати були підставою для прийняття відповідного судового рішення.

Інші судові докази – особисте зізнання, свідчення послухів і видоків, речові докази, “суд божий”. Послухи – це свідки доброї слави (репутації) сторони судового процесу; так, обвинувчений у вбивстві міг відвести від себе підозру, виставивши 7 послухів (Ст.18 Розш.Пр.); притому послухами могли бути лише вільні люди (Ст.85 Розш.Пр.), а у виняткових випадках – боярські тіуни або закупи. Видоки – свідки факту вчинення злочину. Речові докази – сліди побоїв (синці), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, виявлення трупа на території верві тощо. “Суд божий” – судові клятви (“рота”), ордалії (різні випробування), судовий поєдинок. Застосовувались 2 види судових клятв (іменем божества, яке за брехливу клятву, вважалось, неминуче покарає клятвопереступника): 1. позивача – при обгрунтуванні незначних позовів (Ст.48 Розш.Пр.) і 2. відповідача – очищувальна клятва (Ст.49, 115 Розш.Пр.). Судовий поєдинок (“поле”) полягав у вирішенні справи на підставі перемоги чи поразки котроїсь із сторін, які боролись у суді (часто зі зброєю), - переможець у бою вигравав судову справу. Розрізнялись 2 види ордалій: випробування залізом і водою (Ст.21, 22, 85-87 Розш.Пр.).

Рішення суду виносили в усній формі, а до його виконання залучали спеціальних посадових осіб: вірників (збирали кримінальні штрафи - віри) та ємців (конфісковували майно).

3. Право Галицько-Волинської держави

У XII — першій половині XIII ст. у Галицько-Волинській державі діяла система права, засади якого сформувалися ще в ранньофеодальний період. За змістом і призначенням вони збігаються з правилами, зафіксованими в нормах Руської Правди. Але в процесі еволюції суспільно-економічннх відносин застарілі правові положення було переглянуто.

Конкретні зміни (порівняно із законодавством Київської Русі) такі: посилення ролі юридичних актів за рахунок збільшення кола об'єктів феодального господарства, що отримували правовий захист; відтворен­ня у праві соціального становища певних верств, перш за все феодально залежного населення; зміцнення основ феодального права-привілею; посилення впливу на законодавство місцевих особливостей, що надавало йому партикулярного характеру.

Слід зазначити, що попри більш-менш помітні регіональні відмінності, встановлені правила співжиття були подібні та спадкоємні до дав­ньоруського права. Враховуючи те, що право є консервативнішим за держвні структури, загальні принципи, інститути та форми регулювання суспільних відносин зберігалися впродовж тривалого часу. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значіною мірою зберегла ознаки державного і правового устрою, прита­манні Давньоруській державі.

До нашого часу не дійшли пам'ятки права цього періоду. Про них є лише згадки, уривки, з яких можна зробити висновок, що одночасно з Руською Правдою тут діяв збірник постанов галицько-волинських пра­вителів, а також звід церковних повчань про правосуддя. Втрата політичної незалежності, інкорпорація українських земель сусідніми країнами стали головними причинами того, що вагомі законодавчі пам'ятки Галицько-Волинської Русі, які дали би змогу повністю характеризувати систему феодального права, не збереглися.

Регулювання питань права власності на майно та земельні володін­ня, укладення угод і договорів здійснювали за нормами Руської Прав­ди. Чинними були також норми церковних статутів князів Володимира і Ярослава, але вони зазнали деяких змін, зокрема щодо посилення санк­цій, установлених на основі принципів феодального права-привілею.

Серед поодиноких документів юридичного характеру, створених за доби Галицько-Волинської держави, чільне місце посідають чотири пра­вові пам'ятки. Різні за часом появи, змістом і характером, вони містять цінні відомості про правове життя на цій землі після ординського завою­вання. Так, збереглася Грамота князя Івана Ростиславича (1134 p.), що розкривала економічні зв'язки Галицького князівства з іноземними куп­цями, зокрема болгарськими, чеськими та угорськими, та регламентува­ла правове становище останніх під час їх перебування на руських зем­лях. У ній зазначалося, що болгарські купці звільнялися від сплати мита, коли привозили до Малого Галича товари «на заказ». Якщо до іншого міста — пільга не діяла. При торгівлі «на ізклад» (зі складу) мито спла­чували тільки в Малому Галичі, а в інших містах — ні.

«Рукописання» (або заповіт князя Володимира Васильковича), дато­ваний 1287 p., засвідчує існування права успадкування феодального зем­леволодіння, порядку передачі князями права експлуатації феодально залежного населення. Також «Рукописання» приділяє значну увагу ор­ганізації управління селами та містами. У ньому йдеться і про куплене землеволодіння, що дає підстави говорити про існування такого способу набуття феодальної власності, як купівля-продаж.

Статутна грамота Володимир-Волинського князя Мстислава Дани­ловича (кінець XIII ст.) регулювала розміри та форми феодальних по­винностей міського населення на користь князя. Певною мірою вона ви­світлює сопіально-економічні умови Південно-Західної Русі.

Вагоме значення мали юридичні документи XIVcm. — грамоти, дого­вори, доручення тощо. Здебільшого їх було присвячено упорядкуванню окремих інститутів права власності та зобов'язального права. Зокрема в них визначено правила дарування нерухомої власності (землі, садиб, млинів тощо). Звичайними явищами були договір купівлі-продажу рухо­мого майна, договір обміну, заповіту нерухомої власності. Нерідко право власності на майно, придбане за якоюсь угодою, підтверджувалося спе­ціальною князівською грамотою. Як і за доби Давньоруської держави, поширеним був договір позики, який часто ставав кабалою для боржни­ка. Певні відомості про правові норми того часу збереглися в літописах. Тут можна знайти згадки про міжнародні договори, законодавчу діяльність князів, а також деякі нові дані з галузі кримінального права. Так, в Іпатіївському літописі зазначено, що в Галицько-Волинській державі розглядали такий вид злочину, як змова проти князівської влади.

Норми кримінального права передбачали широке коло покарань: смертну кару, конфіскацію майна, вигнання, штрафи. Щоправда, в літо­писах говориться, що ці міри застосовували до представників привілейованих станів. Однак немає сумніву, що такі самі покарання стосувалися фгодально залежного населення, причому в значно ширших масштабах.

Певним чином вплинуло на розвиток галицьких установ та інститутів права західноєвропейське феодальне право. За правління Данила Галицького вперше починає діяти магдебурзьке право, на основі якого здійснювали самоврядування у містах. Воно поширювалося, головним чином, на німецьких колоністів, запрошених жити до галицьких князівств. Проте самоврядування, базоване на його нормах, було обмеже­ним. застосовувалося далеко не в повному обсязі.

Здебільшого православне населення було позбавлене можливості брати участь у діяльності органів місцевого самоврядування. Обмежува­ли і його права на ремесла, торгівлю. Через це городяни-русини переважно пасивно сприймали запровадження права на самоврядування, а нерідко чинили опір такому нововведенню.

Із втратою у другій половині XIV ст. Галицькою землею державної незалежності та перетворенням її на провінцію Польщі наявна правова система діяла й далі. Це була так звана доба руського права в Галичині. Вона тривала до середини XV ст., доки завершилась інкорпорація Галицини Польщею.

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику джерел права Київській Русі.

2. Охарактеризуйте мету і види покарань на Русі.

3. Назвіть і охарактеризуйте основні етапи судового процесу в Київській Русі.

4. Дайте характеристику судової системи Галицько-Волинського князівства.

5. Розкрийте характерні риси цивільно-правового регулювання в Галицько-Волинському князівстві.

Література:

1. Літопис Руський.

2. Повість минулих літ.

3. Руська Правда.

4. Боярська З. І.Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001. — 280 с.

5. Захарченко П.П. Історія держави і права України.: Університет «Україна», 2005.

6. Іванов В.М. Історія держави і права України в 2-х ч. – К.: 2002.

7. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2007.

8. Історія держави і права України: Посіб. Для підготов. до іспитів / В.І. Орленко. В.В. Орленко. – 3-е вид., доповн. та перероб. – К.: Вид. Паливода А.В., 2008.

9. Історія держави і права України / За ред.. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000.

10. Історія держави і права України: Підручник / А.С. Чайковський (кер. авт.. кол.), В.І. Батрименко, Л.О. Зайцев, О.Л. Копиленко та ін.; За ред.. Ф.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2006.

11. Історія держави і права України: навч. посіб. / Г.І. Трофанчук. – К.: Юрінком Інтер, 2011.

12. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.:Атіка, 2001.

13. Музиченко П. Історія держави і права України: навч. посіб. – К.: «Знання», КОО,2006.

14. Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х т. / За ред.. В.Г. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 1997.

¹ Гривня руська містила близько 180-200 г срібла. Одна гривня складалась із 45 кун. За 2 гривні можна було купити корову або 10 овець.

Дата добавления: 2015-05-31