Загальносоціальне право і юридичне право

Природне право і позитивне право.

Походження права

ТЕОРІЯ ПРАВА

Государства воздерживаются от призыва на военную службу лиц, не достигших 15 лет.

Не разлучаться со своими родителями, вопреки желанию родителей (если родители имеют право не общаться с ребенком, то у ребенка такого права нет).

Ни смертная казнь, ни пожизненное тюремное заключение в отношении детей не назначаются.

1. Термін «право».

2. Соціальні норми первіснообщинного ладу.

3. Походження права.

4. Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки в первісному суспільстві.

5. Особливості походження права у різних народів світу.

6. Співвідношення права і закону.

1. Термін «право».

Термін «право» вживають у різних значеннях.

Тому в юридичній літературі останніх років можна зустріти поділ права на:

Природне право – має глибокий, ґрунтовий, вихідний для життя людей нормативів поведінки, що корениться в самій природі людини. Джерело прав людини — вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм. З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загально-соціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Позитивне право – виходить від держави, оформлене як юридичні норми, що містяться в офіційних актах(законодавчих і підзаконних), виданих владними державними органами.

Загальносоціальне право випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави. Воно існує у вигляді звичаїв, традицій природних прав, моральних та інших соціальних норм поведінки, свідомості, відносин.

Юридичне право є наслідком суспільної і державної діяльності, втіленням волевиявлення держави. Воно є формально визначеним і охороняється державою.

3. Суб'єктивне і об’єктивне право.

Об'єктивне право — система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього.

Суб'єктивне право — правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Велику частину своїх прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єктивним юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від природи.

Це можна зобразити так:

природні права людини → норми об'єктивного права → суб'єктивні юридичні права.

2. Соціальні норми первіснообщинного ладу.

У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку потрібно регулювання за допомогою соціальних норм. Регулювати — значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил — зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.

Поява нормативного соціального регулювання у первісному суспільстві стала якісним поштовхом до виникнення і розвитку права.

Соціальні норми первісного суспільства виникли спочатку у вигляді міфів, ритуалів і обрядів, пізніше (при переході від привласнювальної економіки до виробничої) - моральних настанов і звичаїв. За допомогою ритуалів і обрядів упорядковувалася зовнішня форма поведінки, завдяки міфам забезпечувався внутрішній зміст: ство­рені божества для поклоніння (духи, боги, герої, предки) наділяли­ся ідеалізованими вчинками, що слугували зразками для поведінки. Нездатність пізнати багато явищ природи формувала віру в існуван­ня божественних, надприродних явищ; виконувалися релігійні куль­ти жерцями, шаманами та ін.; складалися релігійні норми, на основі яких пізніше стали регулюватися відносини між людьми. Моральні настанови про добро і зло первісного суспільства були примітивними: обмежувалися «добром» лише щодо своїх одноплемінників, вимога незаподіяння «зла» ближньому не поширювалася на представників інших племен.

Найбільш стабільним нормативним соціальним регулятором первісного суспільства були норми-звичаї - соціальні норми, що регулюють стійкі суспільні відносини, які ввійшли у звичку і стали правилами поведінки внаслідок багаторазового повторення протягом тривалого часу. Норми-звичаї ґрунтувалися на натурально-природній потребі, перепліталися з міфами і мали значення для всіх випад­ків життя громади, роду, племені, для регламентації господарсько­го життя і побуту, сімейних та інших взаємин членів роду, первісної моралі (добра і зла), релігійно-ритуальної діяльності. Систему норм-звичаїв можна назвати природним первісним правом як умови кому­нікації між різними типами дій: вони слугували критерієм «право­мірної» поведінки; були публічною основою вирішення життєвих ситуацій; підтримували і зберігали кровнородинну сім'ю.

Соціальні норми, за допомогою яких здійснювалося впорядкуван­ня життя первісного суспільства, характеризуються у літературі як «мононорми» через такі їх ознаки:

1) ці норми не розщеплені за регулятивними особливостями, оскільки в них перепліталися, чітко не проступаючи, міфи, норми моралі, релігійні норми, правові засади («не убий», «не вкради»). Вони були одночасно і правовими, і релігійними, і моральними нормами);

2) ці норми не давали переваг одному членові роду перед іншим, закріплювали «первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяль­ність в умовах протистояння суворим силам природи, оборони від ворожих племен. Основним принципом соціального регулювання був принцип таліону (рівним за рівне - око за око, зуб за зуб);

3) у цих норм переважало «т а б у» - обов'язкова і незапере­чна заборона (переважно релігійна), недодержання якої у первісно­му суспільстві вважалося надприродним явищем і суворо каралося (заборона під страхом найтяжчих покарань кровнородинних шлюбів - інцест; заборона убивати своїх рідних). Порушення табу спричиня­ло виг нання винного з роду (остракізм), що було рівноцінним смерті. Щодо дозволів (прав) і позитивних зобов'язань (обов'язків), то вони не були розділені: права членів роду були зворотним боком обов'язків, оскільки первісний індивід не мав окремого усвідомленого особисто- ю інтересу, який би відрізнявся від інтересу роду.

Адже зазвичай людина усвідомлює інтереси, а не права.

Лише в період розпаду первісного ладу, після появи соціальної неоднорідності, більш самостійного значення набувають відділені один від одного дозволи (права) і позитивні зобов'язання (обов'язки). Позитивн і зобов'язання мали на меті організувати необхідну поведінку у процесі приготування їжі, будівництва житла, розпалювання багаття, виготовлення знарядь тощо. Дозволи (суб'єктивні права) як можливості самостійної діяльності формувалися у випадках визна­чення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирания їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, пози­тивні зобов'язання), що стали звичайними засобами регулювання первіснообщинного життя, слугували джерелами формування права.

Тлумачами норм-звичаїв, а пізніше заборон, дозволів, позитивних зобов'язань виступали наймудріші члени роду, старійшини, вожді (у процесі примирення сторін, вирішення конфліктів). Цих непи­саних правил поведінки дотримувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося здебільшого силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. За потреби до їх порушників застосовувався примус, що виходив від роду чи племені (страта, вигнання з роду і племені, позбавлення вогню, води та ін.). Як особливі процесуальні форми розгляду спорів використовувалися різні двобої; способом «доказування» був різного роду «суд божий» (ордалія) - випробування вогнем, розжареним залізом, водою, отру­тою тощо. Той, хто витримував таке випробування, доводив за допо­могою божественної сили, яка нібито стояла на його стороні, що він є правий, а його твердження про факти правильні (так будував­ся вирок). Особиста образа нерідко відшкодовувалася застосуванням кровної помсти скривдженого до кривдника, його рідних або членів роду. Реакція роду на порушення його звичаїв (а не кровна помста) стала прообразом юридичної відповідальності, яка вже розвинулася в державі.

Перехід від норм-звичаїв до системи правових норм, що спира­лися на звичай, тобто до розряду «звичаєвого права» (його синонімом є «архаїчне право»), відбувався завдяки охороні з боку старійшин, воїнів, жерців, що виділилися із членів роду (племені) як своєрідні органи управління.

3. Походження права.

Закономірності походження права - об'єктивно існу­ючі повторювані істотні зв'язки буття і свідомості, що визначають хід становлення права через глибинні процеси правової комунікації (взаємини) суспільства і людини та виниклої об'єктивної і суб'єктивної потреби на певному етапі розвитку цієї комунікації впорядкувати їх як владно-політичні й організаційно-правові.

Основні закономірності загального формування права:

1) сформованість усталеної, відносно великої і цілісної групи людей (родової общини), яка має певну внутрішню диференці­ацію (статеву, виробничу, сімейну, соціальну тощо), ієрархічну організацію (різниця у соціальних статусах), здатна самостійно забезпечувати своє існування і має об'єктивну спрямованість на впорядкування суспільних відносин;

2) відокремлення особи як учасника суспільних відносин з дома­ганням автономності власного існування (соціальної свободи) і водночас з усвідомленням залежності від колективу, відчут­тям обов'язку. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб'єктів, де індивід як біолого-психологічна істота не відокремлений як соціальна особистість, котра усвідомлює можливості (свободи), які утво­рюються в процесі розвитку суспільства, і розраховує на умов­ну, але дієву міжсуб'єктну рівність, забезпечувану комплексом існуючих соціальних норм, освоєння яких є істотною частиною її (особи) соціалізації. Норма-звичай як соціальна норма, що має надбіологічний характер, йде не від загального, а від інди­відуального переконання, а стає загальним;

3) якісна реорганізація виробництва і соціально-духовного життя суспільства, ускладнення економічних відносин; поява надлиш­кового продукту в матеріальному виробництві як основи само­розвитку економіки; оформлення головних функцій публічної влади: розподільчо-організаційної (поділ праці; нерівний розпо­діл продуктів; перерозподіл продуктів, вироблених усім родом); охоронно-захисної (охорона і захист установленого порядку, забезпечення його стабільності);

4) політизація суспільних відносин внаслідок розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи (класи); об'єднання общин у велику племінну спільність, що осіла на певній тери­торії, з ієрархією вождів, з єдиними релігійно-культурними правилами - нормами-звичаями;

5) перетворення норм-звичаїв на правові звичаї з метою узгоджен­ня суперечливих інтересів соціальних суб'єктів, перехід від примусу сторін у суспільних відносинах до пошуку компромісів, домовленостей та інших мирних форм улагодження конфліктів і підтримання порядку (архаїчне або звичаєве право); обмежен­ня конфліктів між родами і запобігання кровній помсті, що мала винищувальний характер, шляхом укладення договорів прими­рення, які укладалися спочатку за допомогою народних зборів, старійшин, потім - ради старійшин, вождів (договірне право); зникнення варварського способу охорони звичаїв, що змінили­ся за своїм змістом, та інших загальнозначущих правил пове­дінки, вирішення спорів за допомогою правосудної діяльнос­ті, що здійснювалася шляхом прийняття індивідуальних рішень (прообраз судового права);

6) переростання публічної влади первісного суспільства в політич­ну публічну владу, відокремлення від населення (апарат управ­ління і апарат примусу), що поширюється на територіально- політичне утворення, поділене на центр (місто) і периферію. Управлінський апарат перебуває в центрі, його очолює вождь- правитель («вождество») - укріплює владні повноваження; обмежує підвладних у поведінці на власний розсуд; придушує опір з їхнього боку; формально і фактично забезпечує пануван­ня певної соціальної групи (класу) як усередині державоподіб- ного утворення (роздача земель і зворотне отримання данини як повинності), так і ззовні - у відносинах обміну й інших стосун­ках із такими самими сусідніми утвореннями (це період виник­нення протодержави);

7) перехід у ранню державу з розгалуженою системою органів управління, спеціалізованим управлінським апаратом; з норма­тивними регуляторами суспільних відносин, що набули харак­теру писаного права; складання системи норм, з якими має узгоджуватися поведінка людей та їх об'єднань; вироблення стійких процедур, формалізованих рішень і засобів держав­ного примусу для підтримання правопорядку, збереження соціальної цілісності - своєрідна первісна спільна правова матерія набуває конкретних форм державного права (спочат­ку станового, а потім загальнодержавного). Генезис держа­ви пов 'язаний з появою права і необхідністю його охорони й захисту. Якщо існування права без держави і поза державою можливе за певних соціальних обставин, то існування держави без права неможливе.

Вирізняють такі стадії розвитку права: архаїчне (звичаєве) - до ІХ-ХІ ст.; станове (корпоративне) - до XIII-XV ст.; розвинене (загальнодержавне) - виникає у XVI-XVIII ст. й існує досі (поєдну­ючи традиції і новації національного, міжнародного та регіонального права).

4. Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки в первісному суспільстві.

Норми первісного суспільства (норми-звичаї)	Норми держави (норми права)
за способом виникнення:
— виникають поступово в процесі спільного життя	— встановлюються державою
за вольовою спрямованістю норм:
— виражають волю роду або племені	— виражають державну волю
за формою зовнішнього вираження:
— знаходяться у свідомості людей, існують у неписаній формі	— знаходять зовнішнє вираження в письмових правових актах
за часом набрання чинності:
- виникають і відмирають поступово	- набирають сили чи припиняють дію в суворо встановленому порядку, офіційним шляхом
за способом забезпечення виконання:
- здійснюються внаслідок традицій; у разі порушення примус виходить від роду	- забезпечуються примусовою силою держави

5. Особливості походження права у різних народів світу.

Історично право спочатку утворювалося однаково в усіх народів світу шляхом переростання соціальних норм (норм-звичаїв) на право­ві звичаї, які згодом записувалися, об'єднувалися в особливі списки, офіційно визнавалися та охоронялися органами управління, що виді­лилися із суспільства. Сукупність таких накопичених норм, заснова­них на звичаях, дістала назву звичаєвого права. Правовими звичая­ми могли регулювати майнові, владні, виробничі, розподільні та інші соціальні відносини. Активне формування звичаєвого права припа­дає на період розпаду родового ладу, коли суперечності, що виникали в суспільстві, зумовлювали фіксацію сформованих відносин різними нормативними настановами.

Перетворення норм-звичаїв у норми права в державі відбувалося у формах: 1) мовчазної згоди держави; 2) розгляду справ у судах на їх основі; 3) офіційного закріплення державою в законах. Перші писем­ні пам'ятки права стародавності (Закони Ману, Закони XII таблиць, Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя («Руська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових прецедентів і прямих законодавчих положень.

Способи виникнення права у процесі становлення держав не були однаковими: в одних провідним став судовий прецедент - рішення у конкретних справах, які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей, ставали загальною нормою (Англія, США, Австралія, Канада, окрім Квебека та ін.); у других - релігійно-правовий текст (Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Індія, Пакистан, Ізраїль і а ін.); у третіх - зберігся і розвинувся правовий звичай (країни Афри­ки, Мадагаскар); в четвертих - утвердився закон (Франція, Італія, Іспанія, Австрія, ФРН та ін.). Таким чином у світі склалося різно­маніття систем права: прецедентне, релігійне, звичаєве, законодавче тощо. Посівши провідне місце як нормативна основа національного нрава, зазначені джерела права визначили своєрідність і відмінність правових систем світу (англо-американська, релігійна, традиційна, романо-германська, змішана).

Формування міжнародних договорів (міжнародне договірне право) як двосторонніх угод держав про правила взаємних відносин відбувалося в країнах світу неоднаково і залежало від ступеня соціально-політичної розвиненості їх суспільств.

6. Співвідношення права і закону.

Зміст зв’язку права і закону полягає в тому,що закон як відображення державної волі має бути адекватним формулюванням права, яке об’єктивно виникає в суспільстві. Закон стає джерелом (формою) права тільки тоді, коли відповідає праву, його сутності, тобто має соціально виправданий характер.

Співвідношення права і закону полягає в такому:

1. Лише праву має надаватися законна сила.

2. Закон зобов’язаний бути завжди правовим, щоб стати обов’язковим.

Правовий закон – законодавчий акт, створений на основі принципу верховенства права і має на меті своїм регулюванням забезпечити розвиток людини, громадянського суспільства і держави в правових межах. Інакше кажучи, правовий закон – це правило, що набуло офіційного, формального вираження, конкретизації і забезпечення, тобто набуло легалізованої, законної сили завдяки суспільному визнанню.

Загальносоціальні ознаки правового закону:

1) втілює справедливість, розуміння якої властиве певному суспільству;

2) є формалізованою мірою свободи, що сформувалася в суспільстві, слугує формою закріплення права;

3) виражає потреби, інтереси, волю народу;

4) проголошує і забезпечує права і свободи, честь і гідність людини і громадянина;

5) відповідає нормам конституції і має в своєму складі розумне співвідношення дозволів, обов’язків і заборон;

6) відповідає міжнародним актам про права людини, враховує рішення Європейського Суду з прав людини;

7) є нормативною основою законності правопорядку в суспільстві;

8) стимулює розвиток правосвідомості і культури суспільства, має високий ступінь впливу на суспільство.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства.

Неправовим є закон, що невідображає природних прав людини, які дані їй від народження; не відповідає міжнародним нормам і принципам у галузі прав людини; ухвалений нелегітимним органом держави або з прушенням законодавчої процедури та ін.. отже не відповідає принципу верховенства права.

У більшості розвинутих демократичних країн існує механізм контролю за змістом законів, за їх відповідністю вихідним людським цінностям. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції.

Питання для самоперевірки:

1. Охарактеризуйте термін «право».

2. Як виникло право?

3. Порівняйте норми права і норми-звичаї.

4. Назвіть джерела формування права у різних народів світу.

5. Як співвідносяться право і закон?

6. Охарактеризуйте правовий закон і неправовий закон.

Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року.

2. Васильєв А.С., Борщевський І.В. Теорія держави і права: Підручник. – Х.: ТОВ «Одісей», 2007.

3. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 270с.

4. Загальна теорія держави і права: (основні поняття, категорії, прав. конструкції та наук. концепції): навч. посіб./ За ред.. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко, - К.: Юрінком Інтер, 2008. – 400с.

5. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник. – К., 2001.

6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – 2-ге видання. К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 520с.

8. Суботін В.М. Теорія держави та права: Навч. посібник – К.: Знання, 2005.

9. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред.. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688с.

10. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін..; За заг. ред.. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. – 368с.

Дата добавления: 2015-05-31