Спадкування за законом

Суперфіцій

Суперфіцій (superficies) - спадкове і відчужуване право користування чужою міською землею для зведення на ній будови, право безстрокового користування земельною ділянкою, на якій була проведена забудова, або за договором з власником, або якщо власник не заперечив свого часу неправомірність забудови його ділянки. По суті це був міський варіант емфітевзису, оскільки обов'язок використання ділянки під сільськогосподарську обробку передбачалася тільки для сільської місцевості.

Суперфициарий зобов'язаний сплачувати власнику землі solarium (плату за землю) з відповідальністю за попередників і податі. Він мав право закладати річ і обтяжувати її сервитутами, не порушуючи інтересів власника землі, а відчужувати - за згодою власника. При припиненні суперфіцію зберігалося право власності на будівельні матеріали, будова ж надходило на користь власника землі. Суперфіцій охоронявся владельческими інтердиктами і петиторном позовами (utiles rei vindicatio). Якщо суперфіцій належав кільком особам, вони були уповноважені на позов, аналогічний позовом про розділ спільної власності.

Суперфіцій встановлювався договором, легатом і давністю. Для передачі суперфіцію була потрібна традиція.

Суперфіцій припинявся шляхом закінчення терміну, невзнос плати, відмови, злиття і погасительной давності. Знищені будови не припиняли суперфіцію.

Докорінно порядок спадкування ab intes - tato був реформований в Новелах Юстиніана 118 і 127

За цими новелами перший клас спадкоємців ab in testate становили спадні родичі (сини, дочки, онуки, онучки і т.д.). Спадний більш поблизу кою мірою виключає спадкування низхідних більш віддалених ступенів; наприклад, якщо є діти, то чи не закликаються до спадкування онуки і т.д. Однак спадний родич більш віддаленій ступеня при ни опиняються до спадщини поряд з більш близькими сходячи ські спадкодавця, якщо та особа, через яку такий більш віддалений спадний походив від спадкодавця теля, померла до відкриття спадщини. Наприклад, в мо мент смерті спадкодавця опинилися в живих з числа його низхідних діти і внуки від раніше померлого сина чи дочки. У цьому випадку внуки мали право отримати ту частку, яка дісталася б їх померлому батьку чи матері, якщо б ті пережили спадкодавця. Таке навчаючи - стіе у спадкуванні називається спадкуванням за правом представлення (внуки в даному випадку як би представ ляють собою свого померлого батька чи матір).

2. Спадкування за правом представлення не слід змішувати з так званої спадкової трансмісії їй. Спадкоємці за правом представлення є на тися спадкоємцями не свого батька чи матері (які не прийняли спадщини), а самого спадкодавця (у наведеному прикладі - діда). При спадковій трансмісії на спадкоємець пережив смерть спадкодавця, так що наслед ство відкрилося йому, та спадкоємець помирає, не встигнувши придбати спадщини, і що виник в його особі право

придбати спадок саме переходить у спадок до його спадкоємців. Таким чином, якщо знову взяти для прикладу тих же родичів (які були взяті при викладі права подання) і припустити, що в момент смерті діда його син (батько онуків) був живий, але до вступу в спадщину помер, до його дітей переходить право прийняти спадщину, що залишився після діда, але де ти вважаються в цьому випадку спадкоємці не діда, а батька.

На початку розвитку римське право заперечувало наслед ственную трансмісію: право, що виникає у наследни ка в момент відкриття спадщини, розглядалося як строго приватне (як би особливий вид правоздатності);

тому право прийняти спадщину не могло переходити в спадщину. У кінцевій же стадії розвитку римського права проводиться під впливом виступила на перший план майново- правового боку спадкоємства і ослаблення містичного уявлення про втілення у спадщині особистості спадкодавця інший принцип. Саме, якщо особа, якій відкрилося спадщину (за заповітом або за законом - байдуже), померло, не встигнувши придбати спадщини, право придбати відкривши шееся спадщину переходило до його власних наслед никам з обмеженням, однак, строку прийняття (в тече ня року з дня повідомлення первісного спадкоємця про відкриття йому спадщини).

Між спадними однієї і тієї ж міри родст ва спадщина ділилося порівну.

Оскільки в праві Юстиніана підвладні діти, за загальним правилом, набували майно для себе, уста новлених претором collatio bonorum (див. § 1 даної гла ви, п. 2) 1 втратила сенс. На зміну їй була введена колляція в іншому значенні: спадні, отримали від спадкодавця за його життя придане або предбрач -ний дар (див. розд. IV, § 3), повинні були включати це майно в спадщину (з метою рівняння часток).

3. У другій черзі призиваються до спадщини, за новелою Юстиніана, висхідні родичі (батько,

мати, дід, баба і т.д.), а також повнорідні брати і се стри (і діти раніше померлих братів і сестер). При нали ності висхідних найближчій ступеня більш віддалений висхідний родич не закликав до спадщину (на - приклад, якщо після померлого залишився в живих батько або мати, то дід і баба не призивалися). Якщо успадковували одні висхідні, спадщина ділилося по лініях (батька й матері). Це мало значення, якщо до спадщини призову -лись не батьки, а діди і бабки; наприклад, після насле - додателя залишилися дід по батькові, дід і баба по матері; вони отримували спадщину не порівну; половина йшла по отців ської лінії і діставалася дідові по батькові, а інша половина йшла по материнській лінії і ділилася між дідом і баб кою порівну. Якщо призивалися до спадщини одночасно висхідні та неповнорідні брати і сестри, спадщина ділилося між ними всіма порівну (in capita, поголовно).

4. Третя черга законних спадкоємців становили, за новелою, неповнорідні брати і сестри (і діти померлих раніше неповнорідних братів і сестер, насле дують за правом представлення).

5. У четвертій черзі призивалися всі інші бічні кревні родичі (без обмеження степе ній), причому найближча ступінь виключає подальшу.

6. У наведеному переліку спадкоємців не названий пережив чоловік (чоловік або дружина). Він призивався до спадкоємства в останню чергу, якщо не вступив у спадок жоден із спадкоємців чотирьох перерахований них черг. Зате за «бідною вдовою» (тобто не має власного майна або приданого, що дозволяє жити відповідно громадському статусу женщи ни) визнано було право так званого необхідного спадкування, тобто право на обов'язкову частку у розмірі однієї чверті спадщини (втім, якщо успадковували діти в числі більше трьох, вдова отримувала рівну з ними частку). Чоловік не міг своїм заповітом позбавити дружину обя ково частки.

7. Якщо до спадщини закликалося кілька осіб од ної і тієї ж ступеня споріднення (наприклад, три сини) і один з покликаних не придбавав своєї частки в наслед стве, вона приростала до часток інших одночасно при кликаних спадкоємців (у наведеному прикладі при отка зе від спадщини одного з синів два інших сина по одержували по половині).

Дата добавления: 2015-05-31