Німецька класична філософія. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — початку 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Термін вживався в радянській і вживається в пострадянській філософській літературі. В європейській філософській літературі поширений термін німецький ідеалізм, до якого відносять майже всіх цих філософів за винятком матеріаліста Феєрбаха.

Затвердженню терміну сприяла книга Фрідріха Енгельса «Людвіг Феєрбах і кінець німецької класичної філософії».

У своїй роботі «Три джерела і три складові частини марксизму»^[1] Володимир Ленін називає німецьку класичну філософію одним із джерел, з яких вирісмарксизм.

Передумовою виникнення німецького ідеалізму було заснування університетів нового типу, зокремаБерлінського університету. Університети були провідними центрами філософської думки в епохусередньовічної схоластики. Проте середньовічна філософія була підпорядкована теології. На початку нової історії та в епоху Просвітництва основний внесок у розвиток філософії робили мислителі поза університетськими стінами: від Спінози до Вольтера. В кінці 18-го століття в Німеччині виникли університети світського характеру, більше не підпорядковані богослов'ю, як основній дисципліні, й філософія зайняла в них центральне світоглядне місце.

45. Філософія Іррацірналізму

Ірраціоналізм - філософське вчення, яке відстоює обмеженість раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю як основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись з раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг - одкровення, Шопенгауер- волю, К’еркегор - екзистенцію тощо.
Особливої шкоди ірраціоналізм завдає суспільствознавству, твердячи, що суспільство через свою складність, неорганізованість, непізнаване. Замість принципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принцип індетермінізму, тобто безпричинності.

Види філософського ірраціоналізму

Попередниками ірраціоналізму у філософії були Ф. Г. Якобі, і, перш за все, Г. В. Й. Шеллінг. Але, як стверджував Фрідріх Енгельс, робота Шеллінга Філософія одкровення (1843) являє собою «першу спробу зробити з схиляння перед авторитетами, гностичних фантазій і чуттєвої містики вільну науку мислення».
Ключовим елементом ірраціоналізм стає в філософіях С. К'єркегора, А. Шопенгауера і Ф. Ніцше. Вплив цих філософів виявляється в самих різних напрямках філософії (насамперед німецької), починаючи з філософії життя, неогегельянства, екзистенціалізму і раціоналізму аж до ідеології німецького націонал-соціалізму. Навіть критичний раціоналізм К. Поппера, який часто називають автором найраціональнішої філософією, характеризувався як ірраціоналізм (зокрема, австралійським філософом Д. Стоувом).
Необхідно мислити діслогічно, відповідно, ірраціонально, щоб пізнати ірраціональне. Логіка - раціональний спосіб пізнання категорій буття і небуття, можна мислити (наскільки це можливо), що ірраціональний спосіб пізнання криється в діслогічних методах.
[Правити] Ірраціоналізм у сучасних філософських системах

Сучасна філософія багато в чому зобов'язана ірраціоналізму. Явно виражені контури сучасний ірраціоналізм має насамперед у філософії неотомізму, екзистенціалізмі, прагматизмі і персоналізмі. Елементи ірраціоналізму можна знайти в позитивізмі і неопозитивізмі. У позитивізмі иррационалистические передумови виникають внаслідок того, що побудова теорій обмежується аналітичними і емпіричними судженнями, а філософські обгрунтування, оцінки та узагальнення автоматично зміщуються в сферу ірраціонального. Ірраціоналізм виявляється скрізь, де стверджується, що існують області, які принципово недоступні раціонального наукового мислення. Такі сфери можна умовно розділити на субраціональние і трансраціональние.
[Правити] Субраціональние області в ірраціоналізмі
Під субраціональнимі сферами ірраціональних суб'єктивно-ідеалістичних світоглядів можна розуміти, наприклад, такі поняття як:
воля (у Шопенгауера і Ніцше)
душа (у Л. Клагеса)
інстинкт (у З. Фрейда)
життя (у В. Дільтея і А. Бергсона)

46. Філософія фрейдизму

Фрейдизм бере початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда Фрейда, основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідомість. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими устремліннями, прагненнями. В її рамках представлена психічна структура особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і понад Я. Воно охоплює усю сукупність несвідомого. З певним спрощенням Я уособлює розум і розважливість, на противагу Воно, такому, що містить пристрасті. Усе, що біологія і доля людського роду створили у Воно і закріпили в ньому, стверджує Зігмунд Фрейд, все це є прийнятним у Я у формі утворення ідеалу понад Я і знову індивідуально переживається ним.
За схемою Зігмунда Фрейда, Я виявляється тільки частиною Воно, зміненою під прямим впливом зовнішнього світу і засобом системи прийнятного свідомого. Я прагне замінити принцип задоволення, який безроздільно панує у Воно, принципом реальності. Своїм походженням Я значною мірою зобов'язане ототожненням об'єктів захоплення Воно з тілом індивіда і їх відбиттям у психіці. Перші із ототожнень, стверджує Зігмунд Фрейд, поводять себе як особлива інстанція в Я, протиставляють себе Я як Понад Я, у той час як потім зміцніле Я в змозі тією чи іншою мірою протистояти таким впливам ототожнень. Понад Я - це пам'ятник колишньої слабкості і залежності Я. Понад Я походить від перших об'єктивних уподобань Воно, тобто від комплексу Едипа, а в подальшому розвитку служить утіленням Я, що раніше склалися, які залишили свій слід у Воно. Понад Я занурене у Воно, може бути представником останнього по відношенню до Я, тому більш віддалене від свідомості, ніж Я. Розвиток Я, на думку Зігмунда Фрейда, відбувається від сприйняття потягів до панування над ними, від покірності потягам до загнуздання їх. У процесі важливу роль відіграє Понад Я, яке є зосередженням засуджень різних потягів Воно. Психоаналіз служить знаряддям, яке дозволяє Я поступово оволодіти Воно. Разом з тим Я є нещасна істота, що підлягає постійній загрозі: з боку зовнішнього світу, з боку зазіхань Воно і з боку строгості Понад Я. Центральні поняття психології, за Зігмундом Фрейдом, - витіснення і сублімація несвідомих устремлінь. Якщо перше означає заміщення одних устремлінь (лібідо) іншими, то друге - перетворення, переключення енергії устремлінь на соціальну діяльність і творчість.
Психологічне вчення Зігмунда Фрейда створює двоїсте враження. З одного боку, Воно - різновид природничо-наукового знання, підтвердженого клінічною практикою лікування психопатологій. З іншого - Воно містить настільки далекі від якої-небудь дослідної перевірки допущення про психічну структуру особистості і її історії, що швидше всього являє собою різновид умоглядного знання, близького до філософського. Один з основоположників неопозитивізму Людвіг Вітгенштейн пояснював привабливість і популярність вчення Зігмунда Фрейда притаманним людям прагненням до чогось надприродного і такого, що виходить за рамки дозволеного суспільством, вважав його різновидом міфології, оскільки в ньому усі описувані явища по-своєму значимі, відмічав, що, на відміну від багатьох сучасних йому вчених, творець психоаналізу не вважав експериментальну перевірку пояснюючих припущень своїм основним завданням. Для Зігмунда Фрейда важливіше за все було те, що в процесі бесіди з пацієнтом психоаналітик відтворює смисл неусвідомлених явищ, а не знаходить їх у готовому виді. Ця особливість психоаналізу надихає на використання його як універсального засобу пояснення життя людей, тобто як філософії, яку називають фрейдизмом.
Фрейдизм - це філософія, що вбачає обумовленість явищ, творчості, культури та історії в цілому, психологічними факторами, явищами несвідомого. Несвідоме визначається прихильниками фрейдизму по-різному. У самого Зігмунда Фрейда - це психосексуальне устремління, у Фрідріха Адлера - комплекс неповноцінностей і прагнення до самоствердження, у Карла Юнга - колективне несвідоме і його архі-тиаи (першообрази матері-землі, мудрого старого демона тощо, що лежать у основі міфів, символіки народної творчості, сновидінь тощо), у Леопольда Ранка - первинна травма народження. Фрейдизм представляє культурні, соціальні і політичні явища у вигляді результатів перетворення первинного несвідомого. Такими перетвореннями служать сублімація психосексуальної енергії, компенсація почуття неповноцінностей, інтеграція елементів колективного несвідомого або персоніфікація умов первинної травми народження - відповідно у різних школах фрейдизму.
У кінці 20-х років XX ст. виник неофрейдизм, що з'єднав психоаналіз-із деякими американськими соціологічними і етнологічними теоріями. Його вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні особистості, що віддає пріоритет не внут-ріпсихічним процесам, а міжособистісним стосункам. У неофрей-дизмі несвідоме або ігнорується, або розглядається як з'єднуюча ланка між соціальними і психічними структурами. Як і фрейдизму, неофрейдизму властиві неоднозначні уявлення про особистість. Загальним є визнання його прибічниками того, що психічні норми -засіб і результат пристосовування особистості до соціального середовища, досягнення нею соціальної ідентичності, а відсутність соціальної ідентичності - патологія. Відмінності в поглядах прибічників торкаються конкретних визначень структури особистості і механізмів пристосування. Так, Генрі Салліван звів психіку особистості до відображення міжособистісних ситуацій і стосунків до об'єктів зовнішнього світу і визначив особистість лише як суму стосунків між викривленими або фантастичними образами (персоніфікаціями), що виникають у процесі соціального спілкування. Більш глибокий підхід до психопатології особистості притаманний Каренові Хорні, який побачив у її неврозах відображення ірраціональних сторін життя суспільства. На його думку, неврози викликають страх перед ворожим соціальним середовищем. Реакцією на страх служать різноманітні захисні механізми: перетворення невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед зовнішньою безпекою, що завжди перебільшується; придушення страху шляхом заміщення іншими почуттями, симптомами; відвернення від страху - пряме (за допомогою алкоголю) або переносне - у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності; втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби пристосування до страху породжують чотири «великі неврози» нашого часу: невроз відданості - пошук любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади - погоня за владою, престижем і володінням; невроз покірності і невроізоляції -втеча від суспільства. У неврозах виражаються ірраціональні способи вираження конфліктів між особистістю і суспільством, що посилюють самовідчуження особистості.
Раціональним способом, згідно Каренові Хорні, є виявлення недоліків у системі соціальних зв'язків особистості і усунення їх для пристосування її до існуючого способу життя. На думку Еріка Фромма, страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, несумісні з панівними суспільними нормами, породжує самовідчуження особистості і відповідний тип її соціального характеру: нагромаджувальний, експлуататорський, пасивний або ринковий. Ірраціональність сучасного суспільства, що породжує відчуження, подолана шляхом створення гармонічного здорового суспільства за допомогою соціальної терапії, перевиховання. Є багато варіантів неофрейдизму, в тому числі таких, що використовують ідеї інших учень (теології, екзистенціалізму тощо).
Фрейдизм, ставши впливовим вченням, послужив філософсько-психологічною основою ряду напрямів сучасної етнографії, антропології, соціальної психології, літературознавства і мистецтва.

Дата добавления: 2015-05-26