Загальна характеристика екологічного права

ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Розділ VIII

Взаємодія людини і природи є закономірним явищем. Вони не можуть існувати відособлено один від одного. Перш за все, людина за рахунок корисних властивостей природи забезпечує свою життєдіяльність. Втручаючись у природу, людина повинна враховувати її об'єктивні процеси розвитку, сприяти раціональному використанню природних ресурсів, їх збереженню та відновленню, здійснювати охорону довкілля. Все це породжує відносини, які потребують врегулювання. Саме таке завдання і покладено на екологічне право.

Екологічне право розглядають у різних іпостасях - як галузь права, як систему законодавства, як юридичну науку та як навчальну дисципліну.

Екологічне право як галузь права має власний предмет і метод, свою систему законодавства. Предмет екологічного права становлять суспільні відносини, які можна поділити на три групи: використання природних ресурсів; охорони навколишнього природного середовища; забезпечення екологічної безпеки.

Кожна з груп суспільних відносин є багатогранною і охоплює декілька видів.

Суспільні відносини з використання природних ресурсів складають відносини з використання окремих об'єктів навколишнього природного середовища - водні, гірничі, земельні, лісові, фауністичні відносини, відносини з використання атмосферного повітря тощо.

Сукупність норм, що регулюють відносини з використання природних ресурсів, утворюють інститут екологічного права. Ці норми визначають підстави, суб'єкти та об'єкти використання природних ресурсів, їх права та обов'язки тощо. Використання природних ресурсів здійснюється на основі права власності та права користування, у т.ч. оренди.

Право власності на природні ресурси - це сукупність норм права, що встановлюють володіння, користування та розпорядження цими ресурсами. Власність на природні ресурси виступає у

публічній і приватній формі. Публічна ж власність є двох видів - державна та комунальна.

У державній власності можуть перебувати будь-які природні ресурси. Конституція України встановила, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Отже, абсолютне право власності народу зумовлене його природним правом на природні ресурси. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Так, у приватній власності можуть знаходитися об'єкти тваринного світу, вилучені зі стану природної волі, розведені (отримані) у напіввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим законом шляхом. Аналогічне правове регулювання встановлено і для об'єктів рослинного світу. *

Використання природних ресурсів здійснюється також і на основі права користування. Реалізуючи право користування, як і право власності, фізичні та юридичні особи повинні дотримуватися вимог раціонального і економного використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій, здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища, відтворення відновлюваних природних ресурсів тощо.

Відносини з охорони навколишнього природного середовища охоплюють відносини з охорони:

1) навколишнього природного середовища як сукупності природних і природно-соціальних умов та процесів;

2) природних ресурсів (землі, надр, води, атмосферного повітря, лісів, рослинного і тваринного світів);

3) територій та об'єктів природно-заповідного фонду України й інших територій та об'єктів, визначених законодавством України (наприклад, лікувально-оздоровчнх та рекреаційних зон і територій).

З метою забезпечення збереження і охорони навколишнього природного середовища необхідною є реалізація усієї системи заходів і засобів - екологічних, економічних, організаційних, техно-

логічних, правових тощо. Як показує досвід, надання абсолютної переваги одному з них спричиняє негативні наслідки для довкілля. Варто згадати адміністративно-управлінську політику радянської держави чи недавні події раптового переходу до ринкової економіки, що призвело до варварського та нищівного використання природних ресурсів. Саме застосування сукупності всіх механізмів та їх поєднання дозволяє досягнути раціонального природокористування, збереження та охорони навколишнього природного середовища. Тому позитивною рисою є встановлення основних принципів охорони довкілля на законодавчому рівні.

Пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності визнано законодавцем одним із принципів охорони довкілля. За допомогою цього принципу попереджується погіршення екологічної ситуації та виникнення небезпеки для життя і здоров'я людини.

Екологічна безпека забезпечується шляхом:

- встановлення екологічних вимог до розміщення, про
ектування, будівництва, реконструкції, введення в дію
та експлуатації підприємств, споруд та інших об'єктів;
охорони навколишнього природного середовища при
застосуванні засобів захисту рослин, мінеральних доб
рив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних ре
човин та інших препаратів;

охорони навколишнього природного середовища від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу; акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів та радіаційного забруднення; забруднення відходами;

- встановлення екологічної безпеки транспортних за
собів;

додержання вимог екологічної безпеки при проведенні наукових досліджень, впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем;

встановлення вимог екологічної безпеки щодо військових, оборонних об'єктів та військової діяльності; встановлення екологічних вимог при розміщенні та розвитку населених пунктів.

З метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки встановлюються екологічна стандартизація (комплекс обов'язкових до виконання вимог) і нормування (гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище).

Принцип гарантування екологічно безпечного середовища для життя та здоров'я людей по суті є принципом екологічної безпеки людини, що спрямований на збереження життя і здоров'я людини, попередження або зниження негативного впливу факторів довкілля на життя людини.

Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають здоров'я і життя людей. Тому відносини щодо забезпечення екологічної безпеки є складовою частиною екологічних відносин.

Отже, екологічне право як галузь права є сукупністю правових норм, що регулюють суспільні відносини раціонального використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини.

2. Екологічне законодавство

В Україні створена розгалужена система екологічного законодавства. Його вагомою складовою є нормативно-правові акти, які можна поділити на загальні та спеціальні. До загальних належать ті акти, що в основі регулюють суспільні відносини, які не становлять предмет екологічного права і містять лише окремі норми, що регулюють екологічні відносини. Спеціальні нормативно-правові акти - це акти, що спрямовані на регулювання екологічних відносин. За юридичною силою нормативно-правові акти традиційно поділяються на закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Зупинимося на розгляді та характеристиці нормативно-правових актів найвищої юридичної сили - законодавчих актів.

Основу екологічного законодавства становить Конституція України, яка визначає засади правового регулювання охорони довкілля. Конституція України встановила право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування заподіяної шкоди, закріпила обов'язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території

України, обов'язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Конституція України встановлює й інші засади екологічного права, зокрема право власності на природні ресурси.

У Конституції також визначаються основи компетенції Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій, Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, у тому числі в сфері регулювання екологічних відносин.

Відповідно до ст. 92 Конституції України визначено найважливіші питання, що регулюються законами. Зокрема, засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку; основи екологічної безпеки; правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина. Тому він повноважний видавати обов'язкові для виконання укази і розпорядження з питань реалізації і захисту екологічних прав людини; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (ст. 102, 106).

Норми Конституції України загального характеру мають принципове значення і в екологічній сфері. Наприклад, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір; право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації; право кожного направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів; права кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Особливою рисою екологічного законодавства України є наявність поресурсних кодексів і законів. Прийняті у 70-90-х роках

поресурсні кодекси заклали підвалини у систему екологічного законодавства. З часу проголошення незалежності України в нашій державі ухвалені нові кодекси - Земельний кодекс від 25.10.2001 p.. Водний кодекс від 06.06.1995 p.. Кодекс України про надра від

27.07.1994 p.. Лісовий кодекс від 21.01.1994 p., та прийнято зако
ни - "Про охорону атмосферного повітря" у редакції від 21.06.2001
р., "Про тваринний світ" від 13.12.2001 р., "Про рослинний
світ" від 09.04.1999 р.

Важливим джерелом екологічного права є Закон України "Про природно-заповідний фонд" від 16.06.1992 p., оскільки визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів.

В Україні напрацьовані та схвалені закони, що регулюють забезпечення екологічної безпеки. До них належать закони України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру" від 08.06.2000 р., "Про зону надзвичайної екологічної ситуації" від 13.07.2000 р., "Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань" від 14.01.1998 p., "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" від

08.02.1995 р. тощо. Враховуючи ряд законів, що регулюють окремі
питання екологічної безпеки та наявних суперечливостей між ними,
науковцями пропонується прийняття спеціального закону, який
комплексно врегулював би питання забезпечення екологічної без
пеки.

Центральне місце у системі екологічного законодавства, що регулює охорону навколишнього природного середовища як інтегрованого об'єкту, посідає Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року. Він складається з преамбули та 16 розділів і визначає концептуальні засади правового регулювання екологічних відносин - завдання та основні принципи охорони навколишнього природного середовища, право власності на природні ресурси та їх використання, екологічні права та обов'язки громадян, повноваження державних органів та органів місцевого самоврядування у галузі охорони навколишнього природного середовища, спостереження, прогнозування, облік та інформування, стандартизація і нормування у галузі охорони навколишнього природного середовища, відповідальність за порушення екологічного законодавства тощо.

Міжнародно-правові договори (угоди, договори, конвенції тощо) становлять невід'ємну частину екологічного законодавства. Чинні міжнародні договори стають частиною національного законодавства після надання згоди Верховною Радою України на їх обов'язковість. З метою подальшої конкретизації окремих положень того чи іншого договору розробляються й приймаються протоколи, які повинні підписуватися та ратифікуватися як окремі документи.

За останні роки Верховною Радою України було ратифіковано важливі міжнародно-правові договори, що регулюють екологічні відносини. Зокрема ратифіковані:

Конвенція про оцінку впливу на навколишнє природ
не середовище у транскордонному контексті (1991 p.).
Рамкова конвенція Організації Об'єднаних Націй про
зміну клімату (1992 p.).
- Конвенція про охорону біологічного різноманіття

(1992 p.).

Кіотський протокол до Рамкової конвенції Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату (1997 p.). Угода про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів (1998 p.). Україна приєдналася до Базельської конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням (1989 p.), Конвенції з охорони і використання транскордонних водотоків і міжнародних озер (1992 p.), Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої флори і фауни, що знаходяться під загрозою знищення (1973 p.), Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин (1979 р.) тощо.

Дата добавления: 2015-05-31