ПозовПублициана 1 страница

Навчальне видання ОСНОВИ ПРАВА УКРАЇНИ

За редакцією В.Л. Ортинського

Видання друге, доповнене і перероблене

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Редактори Л. Черняк, Р. Ступницький

Коректор 3. Сорока

Технічний редактор В. Сива

Обкладинка С. Іванова

Комп'ютерна верстка У. Цмоць

Цей позов було створено I столітті до зв. е. Для захистубонитарного власника й обличчя, сумлінно котрий придбав річ віднесобственника. Новицький вважав, що “… це бувпетиторний позов, істотно який відрізнявся від власницькихинтердиктов. У світлі останніх допускалися лише заперечення про порочність володіння противника (але з про відсутність в нього права), впублициановском ж позові відповідач, яка має вимагали спірну річ, міг доводити своє правонее[11][11]”. Тому класична юриспруденція розділяла постаті сумлінного власника іпублициановского власника, ставлячи право останнього поруч ізквиритской власністю. Цей позов однаково захищавбонитарного власника і сумлінного власника, отримали річ,относившуюся доresmancipi, шляхомtraditio. Класична ж юриспруденція розширила дію позову і випадок придбанняresnecmancipi.

Упублициановском позові допускалася фікція, що власникпровладелдавностний термін. У іншому вимагали дотримання тієї ж реквізитів, встановлені для давності. Зокрема, позивач мав бути сумлінним власником і засновувати своє володіння на законних підставах, здатний виправдати перехід права власності. Доказ цих моментів (володіння, bona fides,iustustitulus) доповнювалося ще особливим вимогою щодо об'єкта сумлінного володіння: він повинен бути річчю, придатної додавностному володінню (>reshabilis), яке допускалося щодо речей крадених чи насильно віднятих. Значення цього позову для сумлінних власників й у власників, у справі охорони і повернення ним речей від третіх було велике. Отжепублицианов позов, поруч ізвиндикацией, служив справі охорони тієї ж власності.

Особисті позови

Крім зазначених вище позовів, які можуть пред'являтися проти будь-якого порушника права власності, вона захищалася і низкою позовів, спрямованих особисто проти порушника відповідно до особливим характером його дії. Сюди ставилися численні позови з правопорушень –actiofurti,actiolegisAguiliae,actioiniuriarum та інші.

3- «Види суб`єктів римського приватного права»

Субъекты римского частного права – лица, которые обладают правоспособностью, т.е. способностью иметь права и нести обязанности. Выделяют физические и юридические лица.

Полностью правоспособным физическое лицо по римскому праву признавалось, если обладало всеми тремя статусами. Полная правоспособность в области частного права складывалась из следующих основных элементов: ius conubii (право вступать в законный римский брак); ius commercii (право выступать субъектом вещных и обязательственных правоотношений); testamenti factio (право завещать и наследовать имущество).

Правоспособность возникала у физического лица с момента рождения (однако зачатый, но еще не родившийся плод – постум – мог при определенных обстоятельствах быть признан наследником). Рождением считалось отделение родившегося плода от матери, при этом ребенок должен родиться доношенным и живым и оставаться таковым в течение определенного времени (т.е. выкидыш не признавался правоспособным), иметь человеческий облик.

Для физического лица по римскому праву было установлено 3 статуса:

1. Статус свободы: лица, обладающие им, считались свободными, остальные – рабами.

2. Статус гражданства: лица, обладающие им, считались римскими гражданами, остальные – негражданами. Неграждане делились на латинов (жителей италийских городов, получивших права римского гражданства после союзнической войны в I в. до н.э.) и перегринов (иностранцев, получивших права римского гражданства по эдикту императора Каракаллы в 212 г.). Латины и перегрины обладали гражданской правоспособностью в рамках преторского права и права народов.

3. Семейный статус: лица, обладающие им, считались домовладыками, остальные – подвластными.

Умаление гражданской правоспособности выражается в отпадении у лица одного или нескольких статусов: семейного статуса (напр., при усыновлении); статуса гражданства (автоматически также семейного статуса, если он был), напр., при высылке римского гражданина из Рима (и, соответственно, лишении его гражданства); статуса свободы (автоматически также статуса гражданства и семейного статуса, если они были), – означает полное прекращение правоспособности.

Иные формы умаления правоспособности:

1. Infamia (умаление гражданской чести) назначалась в порядке ответственности за некоторые правонарушения (напр., недобросовестное опекунство), присуждалась по некоторым искам (напр., из договоров поручения и товарищества), применялась при нарушении некоторых норм брачно-семейного права (напр., двоеженство). Лицо, подвергнутое infamia, не могло осуществлять ряд публичных функций (напр., быть опекуном).

2. Intestabilitas подвергались лица, отказывавшиеся подтвердить действительность цивильной сделки, если участвовали в ней в качестве свидетелей или весовщиков. Последствия сходны с последствиями infamia.

4- «Юридичні особи в римському приватному праві»

Юридические лица по римскому частному праву

В римском праве понятия юридического лица не существовало, поскольку предполагалось, что носителями прав могут быть только люди. Однако с развитием хозяйственного оборота на практике стали появляться образования, которые объединяли нескольких лиц и их капиталы в некое целое (корпорации).

На определенном этапе развития появились муниципии (муниципальные образования), за которыми были признаны права истца и ответчика. Со временем как единое целое стало рассматриваться и государственное имущество (казна), от имени которого выступал магистрат. Муниципии, а позже и корпорации получили возможность наследования.

Особенности правового положения юридического лица по римскому праву:

1) юридические лица рассматривались в обороте как физические лица, т.е. наделялись их свойствами;

2) юридические лица состояли из определенного количества членов, но они не прекращались, если их состав менялся – главным было наличие согласия между участниками;

3) имущество юридических лиц обособлялось от имущества их участников и было принадлежностью юридических лиц как единого целого;

4) юридические лица выступали в гражданском обороте через своих представителей – физических лиц, которые имели на то соответствующие полномочия.

В римском праве выделяются три вида юридических лиц:

1. Частные корпорации. Корпорации создавались по религиозному или профессиональному признаку. Это были союзы жрецов, союзы должностных лиц, производственные союзы – цехи. Сначала допускалась полная свобода создания корпорации, впоследствии, с переходом к монархии, они были распущены, после этого был издан закон, затруднявший создание новых корпораций (на это требовалось специальное разрешение сената, а иногда санкция императора). Членов корпорации должно было быть не меньше трех.

2. Муниципии. Муниципии обладали более широкой правоспособностью, чем корпорации. Муниципии изначально обладали правом получать имущество по завещательным отказам, а корпорации получили это право со II в.н.э. Муниципии могли свободно назначаться наследниками, а корпорации – только при наличии специальной привилегии;

3. Казна. Казна имела привилегированный статус, исковые требования казны имели преимущество на удовлетворение по сравнению с иными требованиями, кроме того, существовали ограничения по ответственности казны перед третьими лицами.

Учреждения как форма юридических лиц появились в самом конце существования Древнего Рима, сначала это были церкви, затем все благотворительные союзы.

Кроме того, статусом юридических лиц наделялись военные подразделения и легионы.

Прекращение юридических лиц имело место в случае достижения целей создания данного юридического лица, а также при распадении состава или в случае, если деятельность юридического лица приобретала противозаконный характер.

5- «Делікт і контракт як джерела виникнення зобов`язань»

Делі́кт (від лат. delictum – правопорушення, провина, проступок) – правопорушення, тобто незаконна дія, проступок, злочин, тобто вчинення дії, що суперечить закону і завдає шкоди суспільству, державі або особі. Таке правопорушення є підставою для притягнення правопорушника до відповідальності, передбаченої законом. У римському праві – заподіяння шкоди іншій особі, її сім’ї або майну, порушення правового припису або заборони. Наслідком учинення делікту була відповідальність, що наставала за наявності таких умов: дієздатність правопорушника, вина, здійснення правопорушення. Зазначене правопорушення не пов’язане з порушенням договору (контракту). Деліктні зобов’язання відомі ще як позадоговірні. Поняття “делікт” офіційно у законодавстві України не застосовується, але в науково-правовій літературі і практиці вживається широко. Того, хто заподіює шкоду, називають делінквентом. Того, кому шкоду заподіяно, – потерпілим. Выделяются два основания возникновения обязательств:

1) договорные обязательства возникали из договора (контракта), т. е. законодательно признанного и одобренного соглашения между сторонами, заключенного по доброй воле (bonafidae);

2) деликтные обязательства возникали вследствие деликта (правонарушения), т. е. незаконного акта, повлекшего за собой возникновение обязательства.

С течением времени было замечено, что существуют и защищаются как обязательства соглашения и деликты по основаниям, которые не были ранее юридически закреплены. В Дигестах появляется следующая фраза: «Обязатель ства возникают либо из договора, либо из правонарушения, либо своеобразным образом из различных видов оснований» (D. 44. 7. 1). Так возникли еще две категории:

1) как бы договорные обязательства (quasi ex contractu из квазидоговоров) возникали в случае заключения контракта, который не существовал ранее и не подпадал по содержанию ни под один известный договор. В этом случае применяли договор, который был наиболее похожим на заключенный, и обязательство считалось «как бы договорным»;

2) как бы деликтные обязательства (quasi ex delicto — из квазиделиктов) были аналогичны как бы договорным обязательствам и возникали вследствие непредусмотренных и не подпадавших ни под один вид деликтов (правонарушений).

Как бы договорные обязательства и как бы деликтные обязательства названы так впервые в Институциях Юстиниана, окончательно утвердив деление обязательств на четыре вида: «возникают из договора или как бы из договора, из деликта или как бы из деликта».

6- «Зв`язок між забов`язаннями та позовами»

7- «Заміна осіб у забов`язанні. Новація»

Переход обязательства по наследству. Переход права требования кредитора или обязанности должника в связи с их смертью на наследников был допущен очень рано. Признанию преемства наследника в правах и обязанностях, входивших в состав наследства, способствовал семейный характер собственности в древнейшую эпоху, по сути дела приводивший к тому, что и обязательства, в которые вступал домовладыка в качестве кредитора или должника, являлись общими для всей семьи.
Непосредственные подвластные домовладыки являлись даже его необходимыми наследниками:их согласие на принятие наследства после домовладыки не требовалось потому, что они и при жизни домовладыки были участниками семейной собственности, но в то время не могли проявить своих прав; домовладыка как бы заслонял их собою.
Римские юристы обосновывали смену лиц в обязательствах в случаях смерти кредитора или должника мистическим тезисом, что наследник является продолжателем личности наследодателя (personam defuncti sustinet, D. 41.1, 34).
2. Цессия. Замена в обязательстве кредитора либо должника при их жизни другими лицами в древнереспубликанском Риме считалась абсолютно недопустимой.
Такое положение не было связано с особыми неудобствами, пока хозяйство было натуральным (или хотя бы в основном имело характер натурального) и обязательства не имели особого значения в хозяйственной жизни. По мере того как развивалась торговля, внутренняя и внешняя, заморская, такая неподвижность обязательства стала нетерпимой. Договоры стали повседневным явлением; обязательства заняли видное место в составе имущества римских граждан. Интересы развивавшейся торговли потребовали мобилизации обязательств.
Для удовлетворения этой потребности хозяйственной жизни, для целей передачи права требования довольно рано стали применять так называемую новацию, или обновление обязательства. Новация заключалась в том, что с общего согласия кредитора, должника и того лица, которому кредитор желал передать свое право требования, это последнее лицо заключало с должником договор того же самого содержания, какое было в первоначальном обязательстве, именно с целью новым обязательством заменить первоначальное.
Этот суррогат передачи права требования не мог, однако, удовлетворить потребностей хозяйственной жизни. Новация была неудобна тем, что она требовала согласия должника на замену одного кредитора другим и даже присутствия должника при совершении новации; а между тем должник как не заинтересованный в передаче кредитором своего права требования другому лицу не всегда проявлял готовность к заключению нового договора с целью замены одного кредитора другим. Помимо того, поскольку новация означала не передачу права требования, а прекращение одного обязательства и установление вместо него нового, постольку вместе с первоначальным обязательством новация прекращала и всякого рода обеспечения его, которые, быть может, были установлены (поручительство, залоговое право); если новый кредитор настаивал на обеспечении обязательства, приходилось заново договариваться с поручителем иди добиваться установления вновь залогового права, а получить согласие на это заинтересованных лиц (поручителя, залогодателя) не всегда удавалось.
Жизнь требовала допущения прямой уступки права требования (цессии). Для этой цели воспользовались институтом процессуального представительства. В римском формулярном процессе допускалось ведение судебного дела не лично истцом или ответчиком, а через представителя, который назывался cognitor, если назначался с соблюдением установленных формальностей, или procurator — в случаях неформального назначения. Формула иска, предъявлявшегося через представителя, составлялась «с перестановкой субъектов»: в интенции при изложении претензии истца писалось имя представляемого, а в кондемнации при присуждении или отказе в иске писалось имя представителя. Таким образом, если представитель выступал от имени истца и иск удовлетворялся, то присуждение, а следовательно, и взыскание по иску делалось на имя предъявителя; только в порядке отчета перед своим доверителем представитель должен был передать доверителю полученное по иску а представитель должника, подвергшийся взысканию суммы иска, — требовать от доверителя возмещения уплаченной суммы.
Для того чтобы передать право требования другому лицу, кредитор, уступающий свое право (цедент), стал назначать то лицо, которому он желал уступить свое право (цессионария), своим представителем в процессе, с оговоркой, что этот представитель может оставить взысканное за собой (поэтому такой представитель и назывался procurator in rem suam).
С помощью такой обходной формы получался как будто необходимый результат: право требования первоначального кредитора поступало в имущество нового кредитора. Однако этот способ передачи права требования таил в себе существенные неудобства. В основе отношения между цедентом и цессионарием лежал договор поручения (mandatum agendi). Между тем договор поручения, как основанный на особом доверии, проявляемом одним контрагентом к другому, мог быть в любое время расторгнут односторонней волей доверителя. Помимо этого, смерть доверителя также прекращала договор ввиду особо личного характера отношения поручения. Получалось, таким образом, что, пока цессионарий не произвел взыскания по цедированному требованию, его положение не было прочным; стоило цеденту умереть или отменить данное цессионарию поручение, и цессия утрачивала значение. Другая опасность, подстерегавшая цессионария, заключалась в следующем. Поскольку для цели уступки своего права кредитор лишь назначал цессионария представителем на суде, платеж, произведенный должником первоначальному кредитору (цеденту), был вполне действительным и прекращал обязательство, а тем самым и право цессионария взыскивать с должника.
Нужно было внести такие поправки, которые обеспечивали бы реальность производимой цессии. Необходимые поправки свелись к следующему.
В классическом римском праве установился такой порядок, что должника стали уведомлять о происшедшей цессии уведомление, denuntiatio, обычно делал цессионарий, как заинтересованный в этом); уведомление имело то значение, что Должнику, получившему уведомление, не следовало платить первоначальному кредитору (цеденту); если же должник все-таки платил цеденту, его обязательство, несмотря на платеж, не погашалось и новый кредитор имел право требовать платежа ему (а должнику тогда предоставлялось только право требовать от первоначального кредитора возврата полученной суммы).
Для того чтобы интересы цессионария не пострадали в случае отмены поручения со стороны цедента либо его смерти цессионарий стал получать самостоятельный иск (тот же иск который принадлежал цеденту, по аналогии, причем в формуй лу иска вводилась фикция, будто цессионарий — наследник цедента).
Таким образом, хотя принципиально допустимость передачи права требования не была признана и после указанных поправок, однако цессионарию все-таки было гарантировано осуществление передаваемого права судебным порядком. Римские юристы в этом случае говорили cedere actionem, т. е. уступить иск, а не obligationem, т. е. обязательство (впрочем, в одной из императорских конституций, С. 8. 26. (27). 1, говорится и о перенесении самого материального права «si in alium iusobligationis transtulisti», т.е. если ты перенес на другого право обязательства...).
Цессия может быть произведена по самым различным основаниям, и ее действительность не зависит от осуществления основания, по которому цессия совершена (в этом смысле цессия абстрактна, см. выше, гл. III, § 4, п. 2). Независимость цессии от ее основания упрощает положение должника: при платеже цессионарию для должника достаточно было удостовериться в действительности акта цессии, но не было надобности проверять основание, по которому цессия совершена.
Если цессия права требования производилась возмездно, цедент нес перед цессионарием ответственность за юридическую действительность передаваемого права (nomen veruffl esse), но не отвечал за фактическую осуществимость требования (nomen bonum esse). Если цессия совершалась с целью дарения, цедент не отвечал даже за юридическую обоснованность права требования.
Не допускалась цессия прав, неразрывно связанных с личностью данного кредитора, как-то: иски об алиментах, о личной обиде и т.п.; запрещено было переуступать права, по которым уже предъявлен иск; не допускалась цессия в пользу более влиятельных лиц (potentiores), последнее ограничение было установлено в императорский период в интересах должника, чтобы влиятельный кредитор не оказал давления на судью при взыскании по обязательству. Можно было сделать право требования не подлежащим передаче также путем специального о том соглашения.
3 Перевод долга. В обязательстве возможна и замена одного должника другим. Но если личность кредитора, по общему правилу, не имеет существенного значения для должника, так что о цессии права требования должника только ставят в известность а его согласия на цессию не спрашивают, то совсем иначе обстоит дело с заменой должника. Личность должника имеет для кредитора существенное значение, так как, вступая в обязательства, кредитор доверяет данному должнику, полагается на его исполнительность и платежеспособность, а новое лицо которое придет на смену должнику, может оказаться не внушающим кредитору доверия. Поэтому замена одного должника другим или перевод долга возможен не иначе как с согласия кредитора. Осуществлялся перевод долга в форме новации, т. е. путем заключения кредитором и новым должником нового договора, имевшего целью прекращение обязательства между данным кредитором и первоначальным должником.

8- «Забов`язання та договори в римському праві»

Поняття та види договорів. Договір за римським правом — це двостороння угода, спрямована на досягнення певного правового результату, яким є виникнення, зміна або припинення правовідносин. Договір є проявом взаємної волі.Більшість договорів в Римі були двосторонніми угодами, але зустрічалися і багатосторонні, проте їх було не досить багато. Сторони в договорі називалися контрагентами. Предметом договору був обов'язок вчинити якусь дію або відмовитися від вчинення певних дій.Існували наступні види договорів:1. Контракти. Це ті договори, форми яких були передбачені правом (купівля-продаж, найом, позика тощо). Система контрактів була замкнутою. Крім зазначених в ній видів угод, всі інші угоди до контрактів не відносилися. Угоди, що не були контрактами юридичного значення не мали. Контракти забезпечувалися судовим захистом.2. Пакти. Це неформальні договори (домовленості), тобто ті, що існували за межами кола контрактів. Вони не забезпечувалися судовим захистом і не мали юридичної сили. При укладенні пакту сторони покладалися не на норми права, а на совість та моральні якості контрагента. За невиконання пакту сторони не притягалися до юридичної відповідальності. Проте з розвитком господарського обороту, суб'єкти вже не могли задовольнитися обмеженим колом контрактів, а тому римляни були змушені визнати за деякими пактами юридичну силу, а тому і надати їм можливість для судового захисту.Контракти в свою чергу також поділялися на види:1. Вербальні (усні, напр. обіцяння приданого); 2. Літеральні (письмові);3. Консенсуальні. Для укладення цих договорів достатньо лише згоди сторін. Передача речі або грошей може відбуватися пізніше (купівля-продаж, найом тощо);4. Реальні. Обмежені в часі. Викон

увались в момент укладення. Передача речі або грошей відбувалася відразу ж після укладення (позика, застава). Всі ці групи містили в собі чітко визначені переліки контрактів і контракти не могли переходити з однієї групи до іншої. Але були випадки, коли з'являлися нові види контрактів і їх необхідно було віднести до певної групи. Таким чином з'являється п'ята група контрактів, які називаються - безіменні.Крім поділу договорів на пакти і контракти, вони також класифікувалися як:1. Договори суворого права - сторони зобов'язані чітко дотримуватися всіх вказівок договору.2. Договори доброї совісті - тут більш важливим визнається не те, що сказано, а те що сторони мали на увазі під час укладення такого договору.Договори поділялися на односторонні та двосторонні.1. Односторонні - в них одна сторона має тільки права, а інша тільки обов’язки (договір дарування);2. Двосторонні - всі сторони мають і права, і обов'язки. Розрізнялися платні і безоплатні договори.Умови дійсності договорів. Для того, щоб угода стала договором, вона повинна була відповідати певним вимогам: а) законність; б) волевиявлення сторін; в) наявність право- та дієздатності у сторін; г) дотримання форми волевиявлення; д) визначення предмета договору; є) реального виконання дій, що становлять предмет договору. Якщо хоча б одна з цих вимог була не дотримана, договір визнавався недійсним.Законність договору. Договір повинен відповідати вимогам закону, добрим звичаям, а також законам природи. Дія, що суперечила цим умовам не могла бути предметом договору.Волевиявлення сторін. Сторони повинні висловлювати свою волю на укладення договору свідомо, розуміючи значення свої дій. Якщо договір укладався шляхом обману, насильства погрози, то він визнавався повністю або частково недійсним.Наявність право- та дієздатності у сторін. Укладати договори мали право лише вільні особи, які мали необхідний для цього обсяг право- та дієздатності.Форма волевиявлення. Договори повинні були укладатися лише в тій формі, що визначалася законом. Недотримання її призводило до недійсності договору.Визначеність предмета договору. Сторони повинні чітко усвідомлювати відносно чого вони укладають договір. Якщо предмет договору невідомий або повністю не визначений, то можливість укладення договору ставиться під сумнів.Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати. Римляни говорили: нема зобов'язання, якщо його неможливо виконати. Неможливість виконання могла бути фізичною, юридичною і моральною.Воля та її вираз. Для того, щоб договір вважався укладеним, необхідно обов’язково, щоб сторони виявили до цього волю. Причому воля повинна бути не просто присутня у сторін, а проявлена у певних діях (усних, письмових, жестах тощо). Також воля могла виявлятися у конклюдентних діях. Це дії, вчинюючи які, сторона справою показувала, що вона згодна укласти зобов’язання. Так сторона, наприклад, могла почати виконувати договір, укласти якій їй запропонувала інша сторона. Для дійсності договору зовнішній вираз волі повинен відповідати внутрішньому наміру. Якщо сторони, при укладенні договору, виразили в ньому не те, що хотіли, такий договір визнавався недійсним. Римське право знало декілька випадків такої невідповідності.Помилка (error). При помилці розумілося неправильне уявлення особи про фактичні обставини (як незнання про існування певних фактів так і неправильне розуміння їх). Розрізнялося декілька видів помилок. Помилка могла бути зроблена відносно характеру договору (error in negotio). Наприклад, одна сторона давала річ у тимчасове користування, а інша вважала, що майно їй дарується. В такому випадку не виникає ні договору тимчасового користування, ні договору дарування, оскільки сторони не дійшли згоди відносно умов договору. Помилка могла бути зроблена відносно сторони договору (error in persona). Така помилка могла мати місце, якщо для укладення договору мала значення особа контрагента. Так, наприклад, сторона, замовляючи певну послугу помилково вважала, що у іншої сторони достатньо кваліфікації для її виконання. Помилка могла бути зроблена в предметі договору (error in corpore). Наприклад, якщо сторона, вважаючи, що купує одну земельну ділянку, отримувала іншу. Зазначені помилки вважалися істотними, а тому наявність їх при укладенні договору обумовлювала недійсність останнього. Неістотною вважалася помилка в мотиві, оскільки він не є умовою дійсності договору і його оспорювання в даному випадку не допускалося.Римські правові норми зазначали, що воля повинна бути виражена вільно без примусу та обману. Обман (dolus) – навмисне введення в оману контрагента, викликане неправильною уявою про його наміри. Волевиявлення однієї особи може здійснитися під примусом іншої. Примус міг виражатися у фізичному насильстві або психологічному впливі. Договори укладені під впливом обману або примусу вважалися дійсними, але сторонам надавалася можливість їх оскаржити.Зміст договору. Як зазначає юрист Павел (D. 44.7.3) зміст будь-якого зобов’язання визначається трьома термінами: dare, facere, praestare. Dare – означає "дати" (мається на увазі передати право власності), facere – "зробити" (вчинити дію або утриматись від вчинення дії), praestare – "надати" (надати певну послугу.)Зміст договору складала сукупність прав та обов'язків контрагентів, а також умови, на яких договір був укладений. Ці умови поділялися на три види.1. Істотні умови - умови, які обов'язкові для певного виду договору і без яких цей договір не може існувати, (наприклад, для договору купівлі-продажу це предмет та ціна).2. Звичайні умови - ті, що звичайно застосовуються в певних видах договорів.3. Випадкові - їх наявність не обов'язкова, але сторони проявили бажання їх внести.Дія договору також залежала від настання певного строку (dies). Визначалося два види строків: строк, з якого починає діяти договір (dies a quo) та строк, настання якого припиняло дію договору (dies ad quem). Якщо настання строку визначено точно, такий строк називався визначеним. Наприклад, календарні дати. Якщо ж було тільки відомо, що строк настане, але невідомо коли, то такі строки називалися невизначеними. Наприклад, смерть людини, при укладенні договору довічного користування.Бували строки, пов’язані з умовою: а) невідомо чи відбудеться подія, але якщо відбудеться, то відомо коли (наприклад договір утримання особи до настання повноліття); б) не відомі ні можливість настання, ні час настання (наприклад, зобов’язання передати майно у випадку одруження особи), але в цьому випадку, це зазначення строку мало лише його ознаки, а по суті було умовою договору. Умовами договору називалася вірогідність настання чи ненастання тих подій, в залежність від яких сторони ставлять можливість початку чи припинення дії договору, і про які точно не відомо відбудуться вони чи ні. Поняття умов договору необхідно відрізняти від поняття умов дійсності договору, оскільки дотримання останніх при укладенні договору обов’язкова.Умови договору можна класифікувати на: відкладальні та скасувальні. Відкладальними умовами називалися ті, які були необхідні для виникнення певного договору. З огляду на те, що сторони ставили початок дії договору в залежність від можливості настання певних подій, вони таким чином відкладали на невизначений час можливість виникнення нових правовідносин. Скасувальні умови ставили в залежність від певних подій термін дії договору. При виникненні таких подій, договір вважався недійсним, оскільки закінчився термін його дії.Мета, для якої укладався договір називалася каузою. Тому договори, в яких мета укладення договору чітко визначена називалися каузальними. Договори, в яких мета укладення не видна називалися абстрактними. Тому що вони наче абстрагувалися від цієї мети.Укладення договору. Термін контракт походить від двох латинських слів con+trahere і буквально означає зведення волі сторін в одне ціле. Тобто таке зведення волі призводить до укладення договору. Процес такого зведення в Римі являв собою доволі складний механізм різноманітних дій. Він починався з виявлення ініціативи одною з сторін укласти договір. Така ініціатива проходила у вигляді надання пропозиції щодо укладення договору на певних умовах для досягнення відповідної мети. Така пропозиція називалася офертою.Чіткої форми або способу вираження для оферти не вимагалося. Головне, щоб вона була зрозумілою і правильно сприйнята тими, для кого виноситься. Оферта могла виноситися для конкретного суб'єкта, якщо оферент хотів укласти договір саме з ним, або для невизначеного кола осіб, якщо для оферента особа майбутнього контрагента значення на мала. Оферта невизначеному колу осіб могла виноситись оголошенням., зробленим в доступній формі, рекламою тощо.Але для укладення договору однієї оферти було замало. Необхідно, щоб ця пропозиція задовольнила іншу сторону і щоб вона її прийняла. Згода на прийняття оферти називається акцептом. Особа, яка надає акцепт називається акцептантом. Таму, для того, щоб договір був укладений оферта обов'язково повинна бути акцептованою.Для укладення договору вимагалася особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання трактувалося як особисте відношення між певними особами. Юридичні наслідки, що виникали з договору поширювалися тільки на осіб, що брали в ньому участь. Тому, спочатку укладення договору через представника було заборонене, але згодом, з розвитком господарського обороту, такі договори почали визнаватися преторами, а потім взагалі стали дозволеними.

Дата добавления: 2015-05-31