Державна власність на природні ресурси та комплекси

На тесты по темам

№ 1.1. «Уголовный процесс и уголовно-процессуальное право»

№ 1.2. «Уголовно-процессуальное законодательство»

№ 1.3. «Принципы уголовного судопроизводства»

ВАРИАНТ № 1

№ вопросаа	Ответ
	Б, В
	В
	В
	Б, Д
	Б
	В, Г
	А, В
	Г
	Б
	В

Тема № 1.1. Уголовный процесс и уголовно – процессуальное законодательство	Содержание учебного материала Содержание дисциплины «Уголовный процесс» и ее задачи. Связь с другими общепрофессиональными и специальными дисциплинами. Понятие и задачи уголовного процесса. Общая характеристика стадий уголовного процесса, Соотношение понятий «уголовный процесс» и «правосудие». Понятие, предмет, метод, система уголовно-процессуального права. Место уголовно-процессуального права в правовой системе Российской Федерации. Уголовно-процессуальные нормы: виды и структура. Уголовно-процессуальные отношения: понятие, структура. Понятие уголовно-процессуальной формы. Виды, содержание и форма уголовно-процессуальных актов. Уголовно-процессуальные гарантии. Соотношение уголовно-процессуального права с другими отраслями права и юридическими науками.   На занятиях №№ 1-9 альбом -схем по уголовному процессу
	Самостоятельная работа обучающихся Изучение вопросов - Основные этапы развития уголовного процесса в России; - Нравственные основы уголовного процесса

Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють приналежність природних ресурсів на­роду України в особі представницького органу державної влади, а та­кож встановлюють порядок придбання, використання та відчуження природних ресурсів державної власності.

За змістом законодавства про власність суб’єктом права державної власності на природні ресурси виступає держава в особі представ­ницького органу державної влади. Специфічною особливістю суб’єкта права державної власності, невластивою іншим суб’єктам права власності, є те, що держава виступає саме і як власник, і як носій політичної влади, тому здійснює право власності в нерозривному зв’язку з політичною владою. Держава своєю владою від імені на­роду України визначає правовий режим усіх природних ресурсів, створює органи управління цими об’єктами природи, визначає їх компетенцію.

Проте екологічне законодавство в цьому питанні непослідовне й передбачає у вигляді суб’єктів права державної власності як різні органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування.

Так, на землю право державної власності набувається і реалізуєть­ся державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Авто­номної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації відповідно до закону.

Аналогічним чином закріплено право державної власності й на ліси в Україні (ст. 8 Лісового кодексу України в редакції від 08.02.06), за винятком такого суб’єкта, як органи приватизації.

В іншому порядку врегульовано питання суб’єктів права державної власності на води та надра України. Вони є виключною власністю на­роду України й надаються тільки в користування. Народ України здій­снює право власності на води та надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водами та надрами можуть нада­ватися відповідним органам державної виконавчої влади (ст. 6 Водно­го кодексу України, ст. 4 Кодексу України про надра).

Від імені Українського народу права власника об’єктів тваринного світу, які є природним ресурсом загальнодержавного значення, здій­снюють органи державної влади в межах, визначених Конституцією України (ст. 5 Закону України «Про тваринний світ»).

Для правової характеристики об’єктів права державної власності найбільш важливе значення мають два положення: у власності держа­ви можуть перебувати всі природні ресурси; частина з них є виключною власністю держави. Закон не дає прямого визначення об’єктів права державної власності на природні ресурси, проте аналіз змісту еколо­гічного законодавства дозволяє виділити такі об’ єкти, як надра, земля, води, ліси, тваринний та рослинний світ, об’єкти природно-заповідного фонду.

У державній власності перебувають усі землі та ліси України, крім земель та лісів комунальної та приватної власності. Виключно до зе­мель державної власності належать: землі атомної енергетики та кос­мічної системи; землі оборони; землі під об’єктами природно- заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об’єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які вико­ристовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів дер­жавної влади, Національної академії наук України, державних галузе­вих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; земельні ділянки, які закріпле­ні за навчальними закладами державної форми власності; земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні, підпри­ємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї).

Об’єктом права державної власності на надра є державний фонд надр. До складу державного фонду надр як об’єкта права власності входять власне надра, природні родовища корисних копалин, техно­генні родовища корисних копалин, а також мінеральні ресурси конти­нентального шельфу й виключної (морської) економічної зони.

Об’єктом права власності держави на води є державний водний фонд, який становлять усі води (водні об’єкти) України.

Самостійним об’єктом права державної власності є рослинний світ, а саме дикорослі судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, гриби, а також їхні угруповання.

У державній власності можуть перебувати й об’єкти тваринного світу. Об’єктом права державної власності є дикі тварини, що пере­бувають у стані природної волі, а також інші об’єкти тваринного світу, що перебувають у територіальних і внутрішніх морських водах, у межах континентального шельфу й виключної (морської) економічної зони, а також у водосховищах, що розташовані на те­риторії більш ніж однієї області, державних мисливських угіддях і на території природно-заповідного фонду України і які утриму­ються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної форми власності (ст. 6 Закону України «Про тваринний світ»).

Виключно в державній власності перебувають природні заповід­ники, заповідні зони біосферних заповідників, національні природні парки (ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд»).

Держава набуває права власності у разі:

а) відчуження земельних ділянок з відповідними природними ре­сурсами у власників з мотивів суспільної необхідності або для суспіль­них потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі комунальної власності територіаль­ними громадами;

ґ) конфіскації.

Перелік суспільних потреб чітко визначений законодавством на відміну від суспільної необхідності. До суспільних потреб належить примусовий викуп під будинки та споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування, під будинки, споруди та інші ви­робничі об’єкти державної та комунальної власності; під об’єкти природно-заповідного та природоохоронного призначення; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об’єктів та об’єктів транспортної та енергетичної інфраструктури (до­ріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередач, аеропортів, нафтогазових терміналів, електростанцій тощо); під розміщення ди­пломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; під міські парки, майданчики відпочинку та інші об’ єкти загального користування, необхідні для обслуговуван­ня населення.

Суспільна необхідність виникає тільки у разі введення військового або надзвичайного стану та за своєю суттю є форс-мажорною обста­виною відчуження на користь держави.

Право державної власності на природні ресурси може виникнути на підставі цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки (даруван­ня, купівлі-продажу, обміну, спадкування). Право власності на інші природні ресурси виникає з моменту виникнення права власності на земельну ділянку після нотаріального посвідчення угоди та її держав­ної реєстрації за місцем знаходження об’єкта власності.

Конфіскація являє собою безоплатне вилучення державою при­родних ресурсів у вигляді санкції за правопорушення. Наприклад, конфіскації на користь держави підлягають незаконно добуті (зібрані) або ввезені дикі тварини та інші об’єкти тваринного світу (ст. 63 За­кону України «Про тваринний світ»).

Припинення права державної власності на природні ресурси мож­ливо при передачі їх у комунальну власність шляхом розмежування або у приватну власність шляхом приватизації у випадках, передбаче­них законом. Продаж (відчуження) об’ єктів права державної власнос­ті здійснюється на конкурентних засадах. На окремі об’єкти природи право державної власності взагалі не може бути припинено. Це стосу­ється об’єктів, які становлять особливу природоохоронну, наукову та естетичну цінність. До них належать тварини, занесені до Червоної книги України; особливо цінні продуктивні землі; землі, зайняті при­родними історико-культурними об’єктами, та ін.

Власність на природні ресурси має головне значення в системі суспільних відносин з природокористування і охорони навколишнього природного середовища. Право власності на природні ресурси встановлене в Конституції України (ст. ст. 13, 14, 142), Цивільному кодексі України (ст. 9, 10, 324), актах екологічного законодавства, які регулюють правовий режим окремих видів природних ресурсів. Суб'єкти і об'єкти права власності на природні ресурси. Класифікація основних форм власності на природні ресурси проводиться по його суб'єктах, в якості яких можуть виступати держава (Україна та її суб'єкти), органи місцевого самоврядування, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (ст. 16 п. З "Про місцеве самоврядування в Україні" від 25.05.97 р), громадяни і юридичні особи. Об'єктами права виключної власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської*) економічної зони є (ст. 9 Закону України "Про власність"). Народ України здійснюючи право виключної власності на природні ресурси має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об'єктів, їх використання та охорони. Взагалі народ України здійснює право власності на об'єкти виключної власності на природні ресурси через місцеві Ради народних депутатів. Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов'язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування і екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу. Кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб. Кожен громадянин зобов'язаний охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства. Найбільшим власником природних багатств нашої країни є держава. Відповідно до законодавства їй належать: велика частина земельного фонду (окрім земельних ділянок, що знаходяться в приватній власності), лісовий фонд, водний фонд, надра, дикий тваринний світ, природні території, що особливо охороняються (окрім лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів місцевого значення), (ст. 10 Закону України "Про власність"). Найбільшим власником природних багатств нашої країни є держава. До природних ресурсів загальнодержавного значення належать: а) територіальні та внутрішні морські води; б) природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; в) атмосферне повітря; г) підземні води; д) поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; е) лісові ресурси державного значення; ж) природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; к) дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України "Про тваринний світ" і які перебувають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного значення; з) корисні копалини, за винятком загальнопоширених. Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержавного значення й інші природні ресурси. До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення (ст. 39 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.) Громадянам і юридичним особам може належати право приватної власності на земельні ділянки. Воно розповсюджується також на все, що розташовано на цих земельних ділянках: відособлені водні об'єкти (замкнуті водоймища), тобто штучного походження непроточні і невеликі за площею водоймища, а також дерево-чагарни-кову рослинність — дерева й чагарники, що знаходяться на дачних, садових, присадибних ділянках, ділянках для житлового будівництва, підприємницької діяльності та ін. Зміст права власності на природні ресурси. До змісту права власності на природні ресурси входить правомірність володіння, користування і розпорядження. Право володіння означає закріплену законом можливість фактичного володіння природним об'єктом, господарського панування над ним. Право користування — це юридична можливість витягувати з природного об'єкту користь, його корисні властивості, тобто можливість господарської та іншої експлуатації, розробки природного об'єкту з метою задоволення певних потреб. Право розпорядження припускає можливість у встановлених законом межах визначати юридичне положення природного об'єкту, включаючи його відчуження. Згідно з цивільним законодавством власник має право на свій розсуд володіти, користуватися І розпоряджатися майном, що передає природні ресурси для використання. А правомірність розпорядження здійснюється державою в основному через управлінські функції його компетентних органів за визначенням правового режиму природних ресурсів, їх наданням і вилученням, контролем за використанням і охороною навколишнього природного середовища і ін. Особливості реалізації юридичними особами правомірності стосовно володіння, користування і розпорядження природними ресурсами обумовлені характером діяльності цих організацій і залежать від їх правоздатності, визначеної в статутах та інших засновницьких документах.

113. Экологическое нормирование – это деятельность специально уполномоченных государственных органов по разработке, утверждению экологических нормативов и обеспечению их соблюдения хозяйствующими субъектами.

Экологические нормативы – это научно обоснованные и обязательные для выполнения меры предельно допустимого отрицательного воздействия человека на окружающую природную среду. Под отрицательным воздействием понимается деятельность человека, вносящая физические, химические, биологические изменения в природную среду, которые угрожают состоянию здоровья и жизни человека, состоянию растительного и животного мира.

С помощью экологических нормативов осуществляется конкретизация установленных законодательством требований экологической безопасности. Превышение экологических нормативов является экологическим правонарушением и влечет за собой прекращение, приостановление или ограничение экологически вредной деятельности (ст. ст. 25, 45, 50-54 Закона РФ "Об охране окружающей природной среды"), а также применение мер юридической ответственности.

Экологические нормативы устанавливаются на основании трех показателей:

а) медицинский, т. е. пороговый уровень угрозы здоровью человека, его генетическому фонду;

б) технологический, т.е. во внимание способность имеющихся технологий обеспечить выполнение установленных нормативов;

в) научно-технический, т. е. способность научно-технических средств контролировать предельно допустимое воздействие по всем его параметрам.

ВОПРОС 2.

В соответствии с действующим законодательством систему экологических нормативов составляют:

1) нормативы качества окружающей природной среды;

2) нормативы предельно допустимого вредного воздействия на окружающей природной среду;

3) нормативы (лимиты) использования природных ресурсов;

4) экологические стандарты;

5) нормативы санитарных и защитных зон.

Как видно из названия, с помощью нормативов качества окружающей природной среды нормируются качественные характеристики, свойства, состояние последней. Именно эти нормативы служат критериями благоприятного состояния окружающей природной среды. В практическом отношении это важно иметь в виду в случае необходимости защиты экологических прав граждан. Нормативы качества окружающей природной среды учитываются также при оценке воздействия планируемой хозяйственной деятельности на природную среду, при развитии городов и иных населенных пунктов.

Нормативы качества окружающей природной среды являются едиными для всей территории России. С учетом природно-климатических особенностей, повышенной социальной ценности отдельных территорий (заповедников. заказников, курортов и т.п.) допускается установление более строгих нормативов.

К этим нормативам относятся:

а) нормативы предельно допустимых концентраций (ПДК) химических и биологических веществ – количество вредного вещества в окружающей природной среде, практически не влияющее на состояние здоровья человека, а также на состояние диких животных, растений, микроорганизмов, природные сообщества в целом, их показатели устанавливаются для атмосферного воздуха, водных объектов хозяйственно-питьевого и бытового назначения, почв;

б) нормативы предельно допустимых уровней (ПДУ) вредных физических воздействий - шума, вибрации, электромагнитного излучения и теплового воздействия;

Нормативы предельно допустимого вредного воздействия на окружающую природную среду регламентируют деятельность источников такого воздействия - промышленных и сельскохозяйственных предприятий, отдельных технологических процессов, оборудования, транспортных средств других.

Данная группа нормативов включает:

а) нормативы предельно допустимых выбросов (ПДВ) – количество вредных веществ, которые разрешается выбрасывать за единицу времени в атмосферный воздух;

б) нормативы предельно допустимых сбросов (ПДС) – количество загрязняющих вещества в сточных водах, поступающих за единицу времени в водные объекты;

Нормативы ПДВ И ПДС устанавливаются для каждого источника вредного воздействия исходя из условий недопустимости превышения нормативов ПДК в данном регионе. В случае невозможности соблюдения юридическими лицами, имеющими источники вредного воздействия, предельно допустимых нормативов выбросов и сбросов им могут устанавливаться временно согласованные нормативы. При этом соответствующие юридические лица обязаны разработать и представить для утверждения в государственные органы планы поэтапного уменьшения загрязнения;

в) нормативы образования отходов – установленное количество отходов конкретного вида при производстве единицы продукции;

г) лимиты размещения отходов – предельно допустимое количество отходов конкретного вида, которые разрешается размещать определенным способом на установленный срок в объектах размещения отходов (полигонах, шлакохранилищах, отвалах горных пород и т.п.).

Нормативы образования отходов и лимиты размещения отходов устанавливаются для всех предприятий, в процессе эксплуатации которых образуются отходы.

Проекты нормативов ПДВ, ПДС, образования и размещения отходов разрабатываются самими хозяйствующими субъектами, которые представляют их для утверждения в комитеты природных ресурсов, а при возможности трансграничного загрязнения - в МПР РФ. Устанавливаются эти нормативы в разрешениях на загрязнение, выдаваемыми указанными комитетами природопользователям;

д) предельно допустимые нормы применения агрохимикатов в сельском хозяйстве – удобрений, средств защиты растений, стимуляторов роста и других агрохимикатов. Известно, что агрохимикаты способны накапливаться и сохраняться в почве, что приводит к ее загрязнению, и в произведенной сельскохозяйственной продукции, что может представлять опасность для здоровья человека. Поэтому основное требование законодательства – агрохимикаты должны применяться в дозах, обеспечивающих соблюдение установленных нормативов остаточных количеств химических веществ в продуктах питания, охрану здоровья, сохранение генетического фонда человека, растительного и животного мира. Министерством сельского хозяйства РФ утвержден Список химических и биологических средств борьбы с вредителями, болезнями растений, сорняками и регуляторами роста растений, разрешенных для применения в сельском хозяйстве. В нем по каждому препарату и веществу указывается норма расхода, способ, время обработки, ограничения, последний срок и максимальная кратность обработок.

е) нормативы ПДУ радиационного облучения населения в результате использования источников ионизирующего облучения – установлены ФЗ "О радиационной безопасности населения" (ст. 9) в виде среднегодовой эффективной дозы и эффективной дозы за период жизни и составляют соответственно:

для населения – 0,001 зиверта и 0,07 зиверта;

для работников, т. е. лиц, постоянно или временно работающих непосредственно с источниками ионизирующих излучений, - 0,02 зиверта и 1 зиверт.

Под эффективной дозой понимается величина воздействия ионизирующего излучения, используемая как мера риска возникновения отдаленных последствий облучения организма человека и отдельных его органов с учетом их радиочувствительности.

Исходя из этих норм, установлены требования по обеспечению радиационной безопасности персонала учреждений и населения, а также по охране окружающей природной среды от загрязнения радиоактивными веществами; учету, хранению и перевозке источников ионизирующего облучения; сбору, удалению и обезвреживанию твердых и жидких радиоактивных отходов.

Нормативы (лимиты) использования природных ресурсов устанавливаются в целях предупреждения их истощения и нарушений равновесия в окружающей среде с учетом их способности к самовоспроизводству. Они представляют собой объемы предельного использования (изъятия) природных ресурсов, устанавливаемые государственными органами природопользователям на определенный срок. К ним могут быть отнесены:

а) нормы отвода земель для строительства автомобильных и железных дорог, аэропортов, магистральных трубопроводов, мелиоративных систем и т.п.;

б) лимиты водопользования – предельно допустимые объемы изъятия водных ресурсов или сброса сточных вод нормативного качества, которые устанавливаются водопользователю на определенный срок;

в) расчетная лесосека – норматив, используемый в лесном хозяйстве, она представляет собой норму вырубки древесины, соответствующий ее годовому приросту, который устанавливается по каждому лесхозу, а в отдельных случаях – по каждому лесничеству и передаваемому в пользование участку леса;

г) лимиты использования объектов животного мира – устанавливаются при охоте, рыболовстве, а также добычи животных, не отнесенных к объектам охоты и рыболовства.

Для природопользователей эти нормативы определяются в лицензиях на пользование природными ресурсами, нормы отвода земель утверждены Министерством строительства РФ.

Нормативы санитарных и защитных зон представляют собой размер территории, в пределах которой установлен особый режим хозяйственной и иной деятельности. Действующим законодательством предусмотрено создание различных по своему назначению и режиму зон. Так, вокруг промышленных, коммунальных и складских объектов устанавливаются санитарно-защитные зоны, в которых не допускается размещение жилых домов, детских садов, школ, учреждений здравоохранения, отдыха, спортивных и физкультурно-оздоровительных объектов, садоводческих, дачных и огороднических кооперативов, а также производство сельскохозяйственной продукции. С целью защиты водных объектов от загрязнения вокруг них могут устанавливаться водоохранные зоны, на их территориях запрещается, например, размещение складов ядохимикатов, кладбищ, скотомогильников, свалок отходов, распашка земли, рубка деревьев и некоторые иные виды хозяйственной деятельности. Вокруг водоемов, являющихся источниками питьевого и хозяйственно-бытового водоснабжения, устанавливаются зоны санитарной охраны. Для предотвращения неблагоприятного антропогенного воздействия на заповедники, национальные и природные парки, другие особо охраняемые природные территории, на прилегающих к ним участках могут создаваться охранные зоны, в пределах которых ограничиваются или запрещаются отдельные виды хозяйственной деятельности.

Дата добавления: 2015-05-31