Способи захисту майнових прав в господарських відносинах. Корпоративні права та порядок їх захисту

Речові права на майно є життєво важливими для кожного суб'єкта господарювання та охороняються найретельніше. Охороні речових прав суб'єктів господарювання приділяють найбільшої уваги при здійсненні правової роботи в господарському комплексі, а захист речових прав часто здійснюють у судовому порядку. Основними судовими способами захисту речових прав є віндикаційний та негаторний позови, визнання речових прав, стягнення збитків, заподіяних порушенням речових прав.

Віндикація полягає у витребуванні своєї речі власником, незаконно позбавленим володіння, у незаконного володільця (набувача), який фактично володіє такою річчю. Слід зазначити, що закон надає власникові право витребувати річ у недобросовісного набувача, і не висуває додаткових умов, крім доведення власного права. Але ж недобросовісність набувача здебільшого також підлягає доведенню, оскільки фактичний володілець заперечуватиме незаконність свого володіння. Привласнення майна без достатніх підстав часто підпадає під диспозицію норм кримінального або адміністративного права, тому у багатьох випадках преюдиціальним фактом недобросовісності для суду є вирок у кримінальній справі або ухвала про притягнення фактичного володільця до адміністра-тивної відповідальності. У таких випадках розгляд віндикаційного позову припиняється до завершення розгляду судом кримінальної справи або адміністративного провадження стосовно осіб, винних у привласненні манна.

Витребування речі у добросовісного набувача можливе, якщо добросовісний набувач отримав майно безплатно, що в господарському обігу трапляється рідко. У будь-якому випадку не підлягають витребуванню у добросовісного набувача гроші та цінні папери на пред'явника. Таким чином, суб'єкт господарювання, в разі отримання майна, краще захищений від його вилучення на користь попереднього власника. У випадках, коли майно отримане добросовісним набувачем на оплатній основі, воно може бути витребуване законним власником тільки за умови, що:

а) майно було загублене законним власником; або

б) майно було викрадене у законного власника; або

в) майно вибуло з володіння законного власника не з його власної волі іншим шляхом (за винятком примусового відчуження за рішенням суду).

Випадки втрати та викрадання повинні бути підтверджені в установленому порядку. Зокрема, заяву про втрату необхідно вчасно подати до правоохоронних та контролюючих органів, крім того, можуть бути використані інші докази. Що стосується викрадання чи розкрадання (іншого вибуття), то в господарській практиці їх підтвердженням може бути вирок суду, який набрав силу, стосовно винних осіб. Припинення кримінальної справи або адміністративного провадження за нереабілітуючими обставинами (наприклад, у зв'язку з перевищенням термінів попереднього слідства, за амністією, у зв'язку з недоведеністю), на жаль, часто перешкоджає законному власнику витребувати своє майно у добросовісного набувача.

Для усунення перешкод у здійсненні права власності або іншого речового права, що не пов'язані з позбавленням володіння, застосовується негаторний позов. Наприклад, негаторний позов можливий у таких ситуаціях:

а) коли суб'єкт господарювання не може здійснювати розпорядження майном внаслідок незаконно накладеного арешту або податкової застави;

б) коли неможливо отримати доступ до власного судна, яке стоїть у порту, іншому транспортному засобу через перешкоди, зведені громадськими екологічними організаціями, заборонами митної або санітарної служби;

в) коли суб'єкт господарювання не може розпорядитися майном на складі внаслідок корпоративного конфлікту між попереднім та новим керівниками підприємства зберігача тощо.

Результатом негаторного позову, у разі його задоволення, є рішення суду щодо певного або невизначеного кола осіб, яке наказує усунути перешкоди законному володільцеві майна, а також забороняє таким особам здійснювати певні дії. У господарській практиці важливо мати докази перешкод, які стоять на шляху здійснення речових прав та їх зв'язок з діями (бездіяльністю) конкретних осіб, проти яких поданий позов.

Особливо це важливо для віндикації, оскільки правомочність володіння включає як фактичне володіння, так і господарський контроль (наприклад, утримання на балансі) — себто водночас володільцями можуть бути декілька осіб. Тому легше довести існування перешкод, які заважають здійсненню інших правомочностей, крім володіння, передусім, користування та розпорядження.

У період збирання врожаю підприємство, яке орендує сільськогосподарські угіддя (орендар), не могло вивести на поля свою тех-ніку, оскільки йому заважали невідомі співробітники охоронної фірми. В той же період збиральна техніка інших організацій без узгодження з орендарем землі збирала та вивозила врожай. Як видно. орендар був фактично позбавлений господарського контролю угідь, проте довести це (в порядку віндикації) було складно з огляду на те, що ані техніка, ані угіддя не переходили в чуже володіння; крім того, було важко ідентифікувати суб'єктів господарювання, які привласнили собі врожай.У цій ситуації ефективнішим для за- хисту прав орендаря був негаторний позов щодо заборони будь-яким організаціям здійснювати діяльність на угіддях, які орендувало підприємство. Водночас, щодо зібраної сільськогосподарської продукції, яка вже була передана на зберігання третім особам, ефективним може виявитися віндикаційний позов; стосовно врожаю, переданого на зберігання товарному складу — заява про встановлення права власності й передачу прав вимоги до зберігана за договором схову.

Визнання права власності та похідного права на майно суб'єкта господарювання може проводитися як шляхом самозахисту, так і в судовому порядку на підставі встановленого законом права власника на визнання та захист державою своїх прав на майно (ст.ст. 8,13 Конституції, ст. 386 ЦК України). Володіння майном вважається правомірним, поки судом (третейським судом) не встановлено інше (ч. 2 ст. 328 ЦК).

Право на майно може встановлюватися судом як у позовному порядку, так і в непозовному. Позовний порядок визнання прав суб'єктів господарювання на майно застосовується для його витребування у незаконного власника (віндикація), примусу інших осіб до визнання прав такого суб'єкта на майно шляхом здійснення певних дій або дотримання обмежень відносно володіння майном. У непозовному порядку особа може звернутися до суду з проханням встановити юридичний факт володіння майном на законних підставах. У такому випадку рішення суду виступить первинним документом, що встановлює право на майно.

Існують труднощі практичного характеру, пов'язані з порядком звернення суб'єкта господарювання до суду та розгляду його звернень. Станом на кінець 2009 року, ПІК України не передбачає провадження про встановлення фактів, що мають юридичне значення, хоча проект Господарського процесуального кодексу України, внесений у березні 2008 року в парламент, містить главу 27 (Провадження у справах про визнання права та встановлення фактів, що мають юридичне значення).

Сьогодні для встановлення юридичного факту господарським судом суб'єкти господарювання, зазвичай, ініціюють позов будь - якого, навіть абсурдного характеру з тим, щоб суд як другорядне питання розглянув права позивача (відповідача) на майно. Ця обставина невигідно відрізняє українські господарські суди від спеціалізованих судів інших країн. Наприклад, Арбітражно-процесуальний кодекс Російської Федерації містить відповідний розділ, цілком присвячений процедурам встановлення юридичних фактів.

Підприємство, після передачі майна афілійованій організації, може подати до останньої негаторний або віндикаційний позов, дійсною метою якого є рішення суду про відмову в задоволенні позову і, таким чином, преюдиціальне встановлення факту законності прав нового володаря на майно. Поширеною практикою також є подання пазову щодо примушення органу виконавчої влади (органу місцевого самоврядування) зареєструвати майно на ім'я суб'єкта господарювання. Для цього суб'єкт господарювання подає у відповідний орган документи на реєстрацію, дістає письмову відмову «а оскаржує її в господарському суді. При вирішенні питання про законність дій реєстраційного органу, господарський суд змушений розглядати питання законності прав суб'єкта господарювання — фактичного володільця майна та встановлювати такий факт у своєму рішенні.

З 2004 року набувальна давність закріплена в ЦК України як підстава набуття права власності. Право власності на нерухомість, транспортні засоби та цінні напери у зв'язку з надувальною давністю встановлюються рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК України). Прямим засобом визнання права власності є встановлення юридичного факту в непозовному порядку. Проте, через зазначені вище недоліки господарсько-процесуального законодавства України, набуття права на майно за набувальною давністю для суб'єкта господарювання час може відбуватися виключно через позовне провадження.

корпоративне право як право об'єктивне можна розглядати як систему юридичних норм, що регулюють групу суспільних відносин, яка виникає у зв'язку із створенням і функціонуванням юридичних осіб у результаті реалізації суб'єктами цивільних правовідносин права бути їх засновниками (учасниками).

Корпоративне право в суб'єктивному розумінні треба розуміти як право особи, поєднуючи зусилля та капітал, бути учасником корпорації (юридичної особи). Всі інші суб'єктивні права учасника, що випливають із його членства в тій чи іншій організації, є похідними і розкриваються через поняття змісту корпоративного права.

Зміст корпоративного права визначено у ст. 167 ГК України: "корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами".

Згідно зі ст. 50 ЗУ "Про акціонерні товариства" у разі, якщо рішення загальних зборів або порядок прийняття такого рішення порушують вимоги цього Закону, інших актів законодавства, статуту чи положення про загальні збори акціонерного товариства, акціонер, права та охоронювані законом інтереси якого порушені таким рішенням, може оскаржити це рішення до суду протягом трьох місяців з дати його прийняття.

Суд має право з урахуванням усіх обставин справи залишити в силі оскаржуване рішення, якщо допущені порушення не порушують законні права акціонера, який оскаржує рішення.

Акціонер може оскаржити рішення загальних зборів з питань обов'язкового викупу товариством належних йому голосуючих акцій виключно після отримання письмової відмови в реалізації цього права або в разі неотримання відповіді на свою вимогу протягом 30 днів від дати її направлення на адресу товариства в порядку, передбаченому цим Законом.

Дата добавления: 2015-05-31