Натуралістична

Відомий англійський філософ Д.-Е. Мур вважав натуралістичними майже всі школи етики, які передували його концепції моралі. Більшість учених зараховує до натуралістичних усі нерелігійні концепції моралі, крім соціально-історичних. Згідно з натуралістичними концепціями мораль виникла мільйони років тому як просте продовження і ускладнення групових інстинктів тварин. Вона необхідна для виживання виду в боротьбі за існування. Ці концепції були сформульовані у працях Ч.-Р. Дар-віна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна тощо. Наприклад, Ч.-Р. Дарвін зазначав, що багато почуттів і здібностей, якими пишаються люди, можна виявити і в тварин, серед них є й естетичні та моральні почуття. За словами П. Кропоткіна, "Дарвін дійшов... висновку, що суспільний інстинкт становить собою загальне джерело, з якого розвивались усі моральні начала". Він описував, як тварини люблять бути в товаристві, як погано почуваються на самоті, їх постійне спілкування між собою, взаємне попередження про загрозу, взаємну підтримку на полюванні, взаємне співчуття в біді. При цьому наводив численні факти їх поведінки, іноді вражаючі, зокрема факти годування родичами сліпого пелікана і сліпого пацюка. На його думку, крім любові і симпатії, у тварин є й інші якості, що теж перебувають у зв'язку із суспільними інстинктами, які люди назвали б моральними якостями. Цю думку він ілюстрував прикладами з життя тварин, зокрема вказував на вияви морального почуття собак і слонів. Абсолютизуючи ідею Дарвіна, деякі інтерпретатори його вчення про боротьбу за існування як рушійну силу прогресу твердили, ніби від природи людина могла навчитися лише зла.

Мораль ґрунтується на принципах справедливості і доброчинності. Справедливістю, за Спенсером, є право кожної людини на абсолютну свободу, яка водночас повинна узгоджуватися зі свободою інших індивідів; доброчинністю — дії індивіда, які приносять іншим людям насолоду і не розраховані на винагороду. Державу вчений вважав злом, оскільки вона обмежує свободу індивіда. Учені-біологи, які поділяли натуралістичну точку зору, доводили, що в процесі еволюції тварин усе відчутнішу роль відіграє альтруїзм, який сприяє збереженню й розвитку виду загалом. Про інстинктивний характер моралі писали 3. Фройд та його послідовники. Наприклад, швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875—1961) зазначав, що мораль є інстинктивним регулюючим началом діяння, началом, "яке впорядковує також спільне життя тваринного стада".

Отже, натуралістичні концепції походження моралі мають істотні аргументи, проте загалом ґрунтуються на помилковому підході, який можна визначити як редукціонізм (лат. — повернення, відновлення) — зведення вищого (моральних стосунків між людьми) до нижчого (поведінки тварин). Однак немає сумніву в тому, що групові інстинкти і материнський інстинкт е природними передумовами виникнення моралі. До натуралістичних систем походження моралі відносять також гедонізм, евдемонізм та інші антропологічні концепції моралі, в яких людині приписується певна незмінна природна схильність. Згідно з гедоністичною концепцією людина від природи має потяг до насолод. Гедонізм — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети — одержання насолод. Насолоду він розглядає як найвище благо і критерій людської поведінки, а прагнення до насолоди — як головне рушійне начало людини, закладене в ній природою, що визначає всі її дії. Тобто добром є те, що приносить насолоду, а злом — те, що спричиняє страждання. Евдемоністи наполягають на тому, що визначальним у людині є прагнення до щастя. Евдемонізм — спосіб обгрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків. Прихильники евдемонізму вважали щасливою і доброчесною людину, яка розвиває свої духовні й тілесні можливості, що приносить їй задоволення, позитивно позначається і на її оточенні. Все це є передумовою її авторитету і навіть слави.

Попри суттєві відмінності між гедонізмом та евдемонізмом, у процесі обґрунтування моралі їх часто недостатньо чітко розмежовують, іноді евдемонізм розглядають як різновид гедонізму. Наприклад, типовим прибічником гедонізму вважають давньогрецького філософа Арістіппа (прибл. 435—366 до н. е.), стверджуючи, що він надавав особливого значення щастю і вважав, що людина не повинна ставати рабом насолод тощо. Його співвітчизника Демокріта оголошують представником то гедонізму, то евдемонізму. Етику давньогрецького філософа Епікура (341—270 до н. е.) і епікуреїзм загалом розглядають як розвиток евдемонізму і цитують явно гедоністичне гасло, написане на воротах школи Епікура: "Мандрівник, тут тобі буде добре; тут найвище благо — насолода". Зауважимо: не щастя, а насолода.

6.Соціально-історичні концепції походження моралі

Прибічниками етичних систем, у яких визнається соціально-історична природа моралі, були Арістотель, Т. Гоббс, французькі філософи Жан-Жак Руссо, Е. Дюркгейм, німецький філософ, соціолог і політик Макс Вебер та ін. Вони належали до різних філософських напрямів і шкіл. Особливо войовничо проповідували і відстоювали соціально-історичну природу моралі марксисти. Концепції соціально-історичної природи моралі ґрунтуються на тому, що виникнення моралі за часом збігається з формуванням родоплемінного ладу. Мораль була покликана до життя соціальною потребою в узгодженні, регулюванні й координації процесів виробництва, відтворення суспільного життя в нових умовах, оскільки таке регулювання доморальними засобами ставало неможливим.

Головною функцією моралі було забезпечення впорядкованості життя первісного колективу, узгодження колективної волі з волею окремих соціальних груп та індивідів, які поступово виокремлювалися з первісного людського стада, набуваючи певної соціальної визначеності й відносної самостійності. Суспільство, людина є результатом тривалого історичного розвитку. Відтоді, як мавпоподібні предки людини почали використовувати перші кам'яні знаряддя праці до виникнення першого суспільства (первіснообщинний лад), формування людини сучасного психофізіологічного типу, розвиток якої підпорядковувався соціальним законам, минуло сотні тисяч років.

Первісну мораль характеризували такі ознаки:

— невід'ємність від практичного життя, тотожність звичаям, сукупності вчинків суспільних індивідів;

— зумовленість поведінки індивіда нормами і заборонами, які поширювалися на всі сфери життя;

— безпосередній колективізм і рівність.

Для обґрунтування захисту марксистської концепції походження моралі було мобілізовано багатьох радянських філософів. Нерідко вона піддавалася вульгаризації, оскільки етику підпорядковували конкретним політичним цілям. А в роки ослаблення тоталітарного режиму стали помітними спроби вийти за ідеологічні межі марксизму (тим більше ленінізму).

Одними з найпереконливіших у марксистській концепції є твердження про час виникнення моралі, визнання її історичного характеру, надання суттєвого значення соціальному началу в ній (соціальним передумовам виникнення моралі), аналіз моралі в системі суспільних відносин і форм суспільної свідомості, використання емпіричного матеріалу (фактів історії, етнографії, мистецтва тощо). Водночас у ній багато непереконливого, суперечливого, тенденційного і навіть несумісного з принципом гуманізму.

Отже, моралі передують доморальні форми регулювання поведінки людини. Природними передумовами виникнення моралі були колективні інстинкти, а соціальними — ускладнення суспільного життя, виникнення нетрадиційних конфліктів і неможливість розв'язати їх звичними засобами. Істотну роль у виникненні моралі відіграло зародження самосвідомості індивідів.

7. Специфіка моралі

Мораль, як різновид практично-духовного способу освоєн­ня світу, як спосіб ціннісного орієнтування за допомогою нормативно-імперативного механізму, регулює поведінку лю­дини і суспільні відносини. Вона тісно пов'язана з політикою, правом, релігією, мистецтвом, наукою, але має свою специфі­ку, що й визначає її особливе призначення для організації су­спільного життя.

На відміну від інших форм духовного життя (науки, релі­гії, мистецтва, філософії), для моралі специфічним є її норма­тивний, ціннісний та імперативний характер. Вона є особли­вим способом практично-духовного освоєння дійсності й відрізняється від теоретичного (науки), художнього (мистец­тва) і міфологічного (релігії) способів, виражає суспільну по­требу у формі морального ідеалу, в формі належного. Це цін­нісна свідомість, яка передбачає нормативний зразок поведінки. У будь-якій моральній системі завжди існують найвищі цінності, що наповнюють життя суспільства, спіль­нот, особистостей власним сенсом. У моралі виявляється міра людяності спільнот, соціальних груп, суспільства.

Як спосіб соціальної регуляції, на відміну від звичаю, тра­диції, моди, ритуалу, адміністративних і гігієнічних, організаціиних і техніко-технологічних вимог, економічних, держав­но-політичних чинників і права, що приписують діапазон, послідовність, інтенсивність, спрямованість дій, вчинків тощо, мораль має також свою специфіку. Найвагомішими регулято­рами соціальної поведінки людей поряд з мораллю залиша­ються звичай і право.

Специфіка моралі пов'язана з її всепроникаючим характе­ром (присутністю в усіх без винятку сферах і видах життєдіяльності людини за допомогою мотиваційних та оцінюваль­них механізмів людської свідомості), універсальністю. При­писи моралі носять універсальний, всюдисущий, загальнолюд­ський характер і застосовуються у будь-яких життєвих ситуаціях. Моральні вимоги завжди формуються як всезагаль­ні, універсальні, вони для всіх і конкретно для кожного. Біль­шість моральних приписів носить узагальнений, світоглядний характер. У моралі людина поводить себе не як приватна осо­ба, а як представник усього розумного світу, визнає інших рів­ними собі, гідними поваги незалежно від демографічних, май­нових, інтелектуальних, релігійних та інших параметрів. Мораль регулює стосунки людей з приводу суспільних, при­ватних і інтимних рівнів життєдіяльності, слугує єднанню з людьми, стверджує моральну спільність людства, тоді як право обмежується регулюванням тільки тих соціальних відносин, що мають найбільший суспільний інтерес (захист життя лю­дей, їх власності, матеріальні, майнові, трудові, сімейні сто­сунки тощо), і не втручається у стосунки товариськості, дружби, кохання й інші сфери духовного, інтимного життя людей, їх думки, почуття.

Право має офіційний, закріплений соціальними інститу­ціями (інституціональний) характер. Воно виникає набагато пізніше моралі, разом з державою, спирається на її силу та ав­торитет. Норми права мають офіційно-обов'язковий харак­тер, їх виконання забезпечується, якщо це необхідно, органа­ми державної влади примусово аж до застосування сили. Цінності моралі (норми, вимоги, приписи, правила, оцінки, принципи, ідеали, уявлення про добре, зле, справедливе то­що) не мають такого інституціоналізованого характеру, вони підтримуються силою громадської думки та особистими пе­реконаннями людей, їх совістю. Вони можуть, якщо це потрібно, підтримуватись і правовою нормою, і авторитетом держави.

Право — це чітко сформульовані однозначні норми, завж­ди писані, де виражена воля законодавця. У них формально закріплені, зафіксовані права та обов'язки громадян. Мораль же спирається на письмово не оформлені вимоги (приписи, повеління, заборони), які виникають стихійно у творчості лю­дей і відбиваються у суспільній свідомості як потреби суспіль­ного життя. Моральні цінності носять безособовий, анонім­ний характер, звернені до всіх і від імені всіх.

Мораль завжди пов'язана з добровільним виконанням ви­мог, правил, приписів на основі власного вільного вибору ав­тономної особистості. Свобода є дійсною причиною мораль­ного вчинку. Моральний вчинок відбиває характер мотивації, виконується з поваги до моральних цінностей суспільства, сприйняття моральної цінності як власної. Для права голо­вним є законослухняність поведінки, відповідність вчинку нормі закону, його не цікавить характер мотивації особистос­ті. Моральні характеристики людини враховуються правом при правопорушеннях.

Отже, мораль відрізняється від інших форм духовного життя (науки, релігії, мистецтва, філософії) такими власти­востями як імперативність, нормативність, оцінювальність.

Імперативність — це форма вираження повелінь (при­писів, вимог), спосіб їх реалізації, що орієнтує особистість за­лежно від конкретно-історичних умов, обставин на конфор­мізм, адаптацію до встановлених (усталених) суспільством стандартів поведінки. Мораль у такому ракурсі велить, пев­ним чином, як належно ставитись до людей, до суспільства, його інституцій, до природи і до самого себе.

Золоте правило моральності — ставитись до іншого так, як хотів, щоб інші ставились до тебе. Вона завжди була одним із способів погодження суспільних та індивідуальних інтере­сів, у взаємодії яких пріоритет залишається за суспільним. Ім­перативна властивість моралі покликана забезпечувати єдність суспільства, наступність у розвитку його духовного життя, орієнтує індивідуальну поведінку залежно від норм суспільно­го життя, що історично склалися. В історичному розвитку ві­домі жорсткі форми зовнішнього соціального контролю за по­ведінкою людини. Поступово у регулюванні поведінки перевага надавалася саморегулюванню, де особис­тість розглядалася як автономна, вільна істота, здатна обирати варіанти поведінки на власний розсуд (це стосується більше індустріальної цивілізації чи буржуазного (капіталістичного) суспільства, де домінує речова залежність людини). Імпера­тивність як моральна необхідність і особиста свобода — два взаємопов'язані боки моралі, що розглядають свободу як сві­домий вибір і відповідальний спосіб дій у межах моральної необхідності.

Нормативність моралі виражає моральну необхідність, що існує у суспільстві, у дотриманні відповідних норм, пра­вил, вимог для досягнення необхідного результату у стосунках між людьми. Норми, правила, приписи, вимоги, заборони програмують поведінку людини, визначають спрямованість її дій. Нормативність є способом відтворення у суспільстві ти­пових стосунків через одиничні дії, вчинки індивідів, засіб зв'язку між людьми різних поколінь чи епох. Моральні норми поділяються на два типи: норми-заборони (табу) відповідних дій та норми-зразки поведінки. Норми-заборони з'явилися іс­торично раніше, ще у родовому суспільстві і обмежували сва­волю, природні інстинкти людини (як тварини). Норми-зразки поведінки відбивають вищий рівень суспільного розвитку, пов'язаний з розвитком цивілізацій. Заборони і зразки — це два боки єдиних моральних вимог, вони визна­чають межі між неприпустимим і бажаним у поведінці лю­дей. Нормативність моралі є процесом перетворення об'єк­тивної вимоги у суб'єктивну дію. У моральних нормах виражаються прості правила моральної поведінки, підсумком чого має бути максимальна відповідність інтересів суспільства, спільноти й особистості.

(Уцінювальність моралі пов'язана з її здатністю ао схва­лення чи засудження (осуду) явищ соціальної практики, дій, вчинків, поведінки людини, інших соціальних суб'єктів. Оці-нювальність встановлює відповідність чи невідповідність вчин­ків, мотивів, дій соціальних суб'єктів, їх результатів і наслідків вимогам пануючої моральної системи, її моральних ціннос­тей. Оцінки виносяться громадською думкою стосовно будь-яких соціальних явищ: економічних, політичних, релігійних тощо і особистістю стосовно своїх вчинків, дій (самооцінка). Форми оцінювання виражаються у схваленні, погодженні, симпатії чи несприйнятті, обуренні, осуді, гніві тощо. Оціню-вальність є способом визначення моральної сутності людини у її ставленні до інших (особистостей, спільноти, суспільства взагалі і його інституцій зокрема) з позицій добра або зла, справедливості чи несправедливості, відповідальності чи без­відповідальності, любові чи ненависті тощо. Залежно від соці­альних суб'єктів, масштабів їх діяльності, сфер діяльності, можливостей існують різні способи оцінок: публічна і приват­на, усна і друкована, замовчування, ігнорування чи захоплен­ня, ідеалізація, визнання чи упередженість, інтерес чи апатія тощо. Критеріями істинності моральних оцінок можуть ви­ступати: відповідність вчинків, дій суспільним інтересам, су-спільно-історичній практиці, соціальному і моральному про­гресу, ідеалам добра, справедливості, щастя, любові тощо.

Імперативність, нормативність і оцінювальність моралі іс­нують і реалізуються у єдності й складають механізм функці­онування моралі. Специфіка моралі, таким чином, полягає у тому, що це спосіб практично-духовного, нормативного, імпе­ративно-ціннісного освоєння дійсності, особлива форма регу­лювання стосунків між соціальними суб'єктами і поведінки людини, що грунтується на глибоко особистій суб'єктивній мотивації поведінки, свідомому і добровільному прийнятті зо­бов'язань слідувати вимогам моралі і підтримується тільки особистими переконаннями у їх необхідності, справедливості і гуманності. Це внутрішній саморегулятор поведінки людини, спрямований на ствердження людяності. Тому мораль і є найбільш розвинутою формою соціальної регуляції, надійним способом орієнтації людини у світлі соціальних відносин і цінностей, що підтримує єдність, стабільність, цілісність суспільства, розвиток і вдосконалення суспільства й самої лю­дини.

8. Головні соціальні функції моралі

Головні соціальні функції моралі: соціалізація індивідів (гуманізуюча), гармонізація суспільних відносин, регулятивна, оцінювальна, світоглядна (ціннісно-орієнтаційна), пізнавальна, виховна тощо.

Сутність, специфіка моралі, її місце і призначення у су­спільстві визначаються її соціальними функціями. Головними серед них є такі: соціалізація індивідів (гуманізуюча), гармо­нізація суспільних відносин, регулятивна, оцінювальна, світо­глядна (ціннісно-орієнтаційна), пізнавальна, виховна тощо.

Функція моральної соціалізації (чи гуманізуюча функція моралі) передбачає, перш за все, олюднення індивідів через моральну практику: і стихійну, і свідомо організовану, спря­мовану. У цій функції відбивається моральна детермінація людського розвитку, що стає чинником, засадою свободи мо­рального вибору й відповідальності людини, єдності мораль­них цілей і засобів. У цьому вбачається гуманістична роль моралі. Мораль створює орієнтир людяності, повертає люди­ні цілісність, повнокровність існування. Ця функція тісно пов'язана з іншими, насамперед, світоглядною, виховною, піз­навальною.

Більшість дослідників вважає головною, ведучою функцією моралі саме регулятивну, оскільки вона дозволяє їй виступа­ти як особливий спосіб впливу на поведінку людини. Мораль регулює поведінку як окремої людини у всіх сферах її життє­діяльності (на відміну від права, політики, релігії тощо), так і різних соціальних суб'єктів, суспільства в цілому. Вона ста­вить перед людиною, іншими соціальними суб'єктами макси­мальні вимоги, що йдуть від морального ідеалу. Кожен будує свою позицію, орієнтуючись на моральні цінності. Моральні цінності виступають центром духовного світу людини, спіль­нот й здебільшого впливають на їх політичні, правові, релігій­ні, етичні погляди, оцінки, позиції. Це й спричинює само­регулювання соціальної поведінки, діяльності людей. Автономність моральної свідомості дозволяє людині обирати лінію поведінки, не посилаючись на авторитет або закон. У критичних, екстремальних ситуаціях моральність залишається єдиною опорою людини. Регулятивна функція моралі пов'язана із світоглядною, оцінювальною, іншими, спирається на них й забезпечує погодження поведінки індивідів й інших соціаль­них суб'єктів.

Світоглядна (або ціннісно-орієнтаційна) функція моралі визначає мораль як складову часину узагальнених та певним чином субординованих поглядів особистості, спільноти, су­спільства на зміст та характер моральних відносин. Мораль вміщує у собі життєво важливі для людини орієнтири. Вона не тільки є зведенням правил поведінки, а ще й обґрунтовує моральні вимоги. Моральна свідомість виводить людину на вищі моральні цінності, перш за все, на поняття сенсу життя. Це уявлення про призначення людини, мету життя, щастя, гідність тощо, що орієнтують на втілення цих цінностей у лі­нії поведінки, діяльності людини. Для цього моральна філосо­фія має з'ясувати і картину світу, і місце людини у ньому, і ставлення людини до світу і до себе. У моральній філософії (теоретичному рівні свідомості) світоглядні позиції базують­ся на етичних поняттях (добра, зла, справедливості тощо). Реалізуючи свої основні властивості (імперативність, норма­тивність, оцінювальність), мораль допомагає у формуванні суспільного ідеалу, вирішенні завдань суспільного життя, ро­зумінні процесів, що відбуваються. Таким чином, мораль іс­нує як певна і цілісна система моральності, що має власні за­соби впливу на суспільні процеси.

Оцінювальна функція моралі реалізується через мораль­ну оцінку (самооцінку), яка є виразом морального переко­нання особистості та громадської думки. Моральна оцінка здійснюється за допомогою понять моральної свідомості: доб­ро, зло, благо, справедливість, совість, гідність, честь тощо. У моральній свідомості реальне, суще зіставляється із належ­ним, ідеальним. Моральні оцінки носять універсальний ха­рактер, поширюються на всі дії, вчинки людини, соціальних суб'єктів. Мораль оцінює соціальні явища і процеси зі своїх критеріїв.

Пізнавальна функція. Моральна свідомість бачить світ через призму добра і зла, обов'язку та відповідальності. Це є осмислення сенсу явищ за допомогою критерію людиномір-ності. Людина завжди шукає свою дорогу (шлях) у житті. Пізнання життя, вибір свого шляху здійснюється з позицій моральних критеріїв власними зусиллями. Щоб зрозуміти мо­ральний сенс того, що існує і здійснюється у житті, необхідно до нього якось морально ставитись, для чого важливим є пізнання історичної й моральної необхідності. Зацікавлений погляд на світ, людей, самого себе дає можливість оцінити перспективи, отримати цілісне уявлення про сенс людського буття і власного. Так, за допомогою моралі людина пізнає світ морального життя, свій внутрішній світ, внутрішній світ ін­ших людей, власні та людські моральні якості. Пізнання здій­снюється з позицій загальнолюдських моральних цінностей, морального ідеалу, розуміння соціального та морального про­гресу. Моральні якості людини як складники її загальної куль­тури є важливою умовою будь-якого пізнання, у тому числі, наукового і художнього. У моральному пізнанні відіграють значну роль моральні почуття, інтуїція, а також віра. У про­цесі пізнавальної діяльності особистості формуються уявлення про зміст моральних відносин на почуттєвому та раціонально­му (теоретичному) рівнях, що дозволяє розуміти моральну сутність існуючого і прогнозувати розвиток подій. Зрозуміло, що пізнавальна функція моралі тісно взаємодіє із світогляд­ною, оцінювальною, виховною та є продовженням функції со­ціалізації.

Конкретизацією функції соціалізації індивідів або гумані­зуючої функції моралі є виховна, де простежується свідоме, цілеспрямоване виховання людини на загальнолюдських та конкретно-історичних моральних цінностях. Виховна функція моралі здійснюється через формування особистості, розвитку її самосвідомості, механізмів соціальної, зокрема, моральної саморегуляції, самовдосконалення. Без виховного процесу не­можливо передати моральні цінності, досвід одного покоління іншому, вистраждані народами світу загальнолюдські ціннос­ті, надбання сучасників. Неможливі й становлення та розви­ток моральної особистості. У центрі виховного процесу — моральне виховання, зусиллями якого й формується духовний стрижень особистості, механізми її саморозвитку, морального самовдосконалення. Мораль привчає людину дотримуватись правил поведінки, виховує здатність керуватися ідеалами доб­ра, істини, прекрасного, вічного, обирати відповідну лінію по­ведінки, самовдосконалюватися, тобто формує певний тип особистості з її загальною й моральною культурою. Моральні погляди на мету, сенс життя, розуміння людиною обов'язку, відповідальності перед іншими людьми, оволодіння мораль­ною культурою спілкування, почуттями гідності, честі форму­ються й викристалізовуються у процесі виховання та діяльнос­ті, тобто соціалізації. Разом із світоглядною та іншими виховна функція моралі (або мораль) допомагає виробити нормативний код, що спрямовує на певний алгоритм пове­дінки.

У суспільстві, тим паче диференційованому, сучасному у різних соціальних груп (спільнот демографічних, етнічних, професійних, територіальних тощо), політичних угруповань, різних громадських об'єднань, особистостей що до них нале­жать, існують власні інтереси, які не тільки не сходяться чи розходяться, а й нерідко бувають протилежними, непримири­мими, що призводить до суперечностей у соціальній практиці, аж до антагоністичних. Мораль разом з іншими формами ду­ховного життя і соціальними інститутами через свої цінності, механізми знаходить шляхи примирення, залагодження, знят­тя суперечностей заради єдності, цілісності суспільства відпо­відно до ідеалів добра, справедливості, гуманізму. Це і є функ­ція гармонізації людських і суспільних відносин. На наш погляд, функції соціалізації індивідів та гармонізації суспіль­них відносин є ведучими, а інші — похідними від них, хоч та­ка точка зору ще не панує серед філософів моралі.

Виокремлення соціальних функцій моралі є дещо умо­вним. У реальному житті вони злиті, нерозривні, взаємодо­повнюють одна одну, діють у єдності. Мораль одночасно і орієнтує, і регулює, і оцінює, і виховує людину. У цілісності функціонування виявляється унікальність її впливу на життя людини, спільноти, суспільства. За допомогою своїх функцій мораль здійснює об'єднання, гармонізацію суспільних, групо­вих та індивідуальних інтересів.

10. Структура моралі

Мораль є складним полісистемним явищем. В етичній лі­тературі більшість дослідників умовно виділяє у моралі дві відносно самостійні, але тісно взаємопов'язані сфери: мораль­ну практику і моральну свідомість.

Моральна практика, це, перш за все моральна діяль­ність відносин особистостей і моральні відносини. Моральні відносини розглядаються як такі, що визначають собою і ді­яльність, і свідомість, і те, що безпосередньо відбивається у них — ставлення людини до інших людей, до суспільства, йо­го інституцій і спільнот, до самої себе. У моральній практиці реалізуються моральні почуття, уявлення, вона формує процес життєдіяльності суспільства й особистості.

Моральної діяльності у чистому виглядів не існує, оскільки мораль присутня, пронизує усі сфери життя, усі види діяль­ності людини. Тому варто і точніше говорити про моральні аспекти будь-якої діяльності (професійно-трудової, суспільно-політичної, науково-пізнавальної, сімейно-побутової, худож­ньої тощо). Будь-яка дія чи відсутність її — це вчинок, що вбирає у себе роботу свідомості (почуттєві, мисленні, вольові компоненти) й об'єктивацію її у результаті. Нерідко з мо­ральною діяльністю пов'язують філантропічні дії, гуманітарну допомогу, моральне просвітництво, моральне виховання то­що. Але моральний бік цих й інших видів діяльності, різних заходів може тільки зовні бути схожим на морально зацікав­лене, справедливе ставлення до людей, наповнене суспільним сенсом, чи видаватись за гуманістичне ставлення, а дійсні мо­тиви, внутрішні збуджувальні сили можуть бути позамораль-ними, а то й аморальними (користь, винагорода, страх пока­рання, бажання видавати себе за доброго та справедливого, тобто за іншого тощо). Діяльність, лінія поведінки людини складається з окремих вчинків, які характеризуються наявніс­тю мотивів і мети, заради яких вони здійснюються. Тому моральна складова (аспект) вчинку може бути зрозумілою при аналізі його структури, що має вигляд своєрідного ланцюжка: потреба—інтерес—ціннісна орієнтація—ідеал— мета—мотив—вибір засобів досягнення мети—реалізація мо­тиву, або дія (акт)—результат—оцінка результату—наслід­ки—оцінка наслідків і знову повторення ланцюжка у новому вчинку.

Залежно від потреб, інтересів формуються: ідеали — як бажаний досконалий зразок, еталон; мета — як практичне завдання; ціннісні орієнтації, що спрямовують діяльні акти; мотиви — як внутрішні збуджувальні до дій сили; вибір варі­антів, засоби виконання дій. Завершується це вольовим актом (дією), що дає бажаний чи протилежний результат, а потім громадська думка або (і) сама особистість оцінюють і моти­ви, і результат, а якщо бувають наслідки, спричинені такими діями, результатами, то дається оцінка й наслідків. Отже, мо­ральний аспект будь-якого вчинку визначається, виражається у системі мотивів і оцінок. Людина як істота оточуючого се­редовища (природного і соціального) без внутрішніх джерел життєзабезпечення не може не діяти, не здійснювати вчинків. Але ціннісне значення, сенс кожен вкладає свій, виходячи з власного досвіду, власного, групового чи суспільного інтересу, потреби. Вчинок, з такого погляду, є цілісним явищем, що містить у собі нерозривну єдність суб'єктивного (мотив) і об'єктивного (результат), а також зовнішні умови його здійс­нення. Отже, вчинок може визначатись як об'єктивно-реалі­зований мотив, або суб'єктивно-мотивований результат.

Сукупність вчинків, моральних аспектів діяльності соці­альних суб'єктів складає своєрідну тканину, сітку моральних відношень суспільства, спільнот. Моральні відносини є одним із видів суспільних відносин. їх специфіка у тому, що: 1) вони виникають і реалізуються не стихійно, а свідомо, цілеспрямо­вано, вільно стосовно вищих моральних цінностей; 2) у про­цесі моральних відносин реалізуються моральні цінності; 3) моральні відносини не існують у стерильному, чистому ви­гляді, вони пронизують економічні, політичні, етнічні, релігій­ні та інші відносини. Тому у них відбиваються особливості культури етносів, націй, релігій, політики держав. Стійкість, повторюваність окремих складових моральних відносин зна­ходить відображення у звичаях, традиціях, ритуалах тощо. Та­ким чином, моральні відносини — це ті зв'язки і залежності, у які включаються люди у процесі життєдіяльності на основі вироблених суспільством вимог і особистих переконань. Тому моральні відносини — це система цінностей, що реалізується у суспільстві. їх зміст визначається системою моральних норм, принципів, оціночних уявлень, що реально панують у відповідній сфері життєдіяльності чи суспільстві взагалі.

Як особливий тип суспільних відносин моральні відносини можна класифікувати за основними видами (сферами) жит­тєдіяльності людей: у економічній чи професійно-трудовій, суспільно-політичній, науково-пізнавальній, сімейно-побуто­вій та інших сферах. Моральні відносини можуть відрізнятися залежно від об'єкту: ставлення до дітей, жінок, людей похи­лого віку, до праці, до держави, її інституцій тощо. У мо­ральних відносинах людина є і суб'єктом їх, оскільки реалізує свої ціннісні орієнтації, цілі, вчинки, і об'єктом, тому що вони існують незалежно від неї, і накладають на неї певні обов'язки.

Отже, моральні аспекти діяльності і моральні відносини складають об'єктивовану, виражену у поведінці, соціальних зв'язках сторону моралі. Моральна практика закріплюється у суспільних норовах, звичаях, традиціях. Вона складає цінніс­ний каркас суспільних відносин у кожній сфері життєдіяль­ності зокрема, надаючи їм людського виміру.

Ідеальну сторону моралі становить моральна свідомість. Моральна практика і моральна свідомість завжди взаємоді­ють, взаємозумовлюють одна одну. Від практики до свідомос­ті, від свідомості до нової практики. Моральна практика від­бивається у моральній свідомості, а остання надає нормативний зразок поведінки (належне, ідеальне), стосун­ків. Разом з тим, співвідношення між практикою і свідомістю може мати різний ступінь відповідності. Критерієм їх відпо­відності чи невідповідності є дотримання норм моралі, які ви­ступають як момент істини. У єдності моральної практики і моральної свідомості й функціонує мораль як складне, супе­речливе соціальне явище.

Дата добавления: 2015-05-26