Повноваження монарха

Монарх не володів васною суверенністю; його влада вини­кала і ґрунтувалася на делегованій владі всього рим­ського народу. Вища влада спадкоємною не визнавалася.Влада могла бу­ти передана в спадщину, однак ця передача вимагала акту, від імені римського на­роду або відповідного представницького органу. Суворих цензів для особи володаря не існувало; єдиною вимогою, була належність до аристократичного прошарку.

Влада монарха припинялася з його фізичною смертю. До­пускалася також відмова державця від влади й особисте його зречення. відмова від влади вчинялась від імені римського народу. Від­сторонення монарха від влади розглядалося як громадський осуд не тільки його державної діяльності, а й особистих якостей. Воно тягло («осуд пам'яті»). В результаті цього заборонялися процедури похорону і жалоби (навіть сімейні) щодо усунутого монарха, скасову­валися всі державні акти, видані від його імені, пропонувало­ся знищувати всі статуї та інші його зображення.

Встановлення повноважень державця супроводжувалося урочистою процедурою.

Повноваження державця визначалися у загальній формі актом про передачу йому державної влади. Вони охоплювали майже всі сфери і форми державного регулювання «публіч­них справ».

Монарх мав право вилучати окремих осіб з-під дії права і закону, надавати привілеї, встановлюва­ти спеціальні права.

Зі встановленням одноособової влади у римському публічно - правовому порядку до монарха переходили функції і пов­новаження глави держави. У цій якості лише монарх мав пра­во надання римського громадянства, визначати організацій­но-територіальний поділ провінцій, порядок управління утво­реними територіальними одиницями, містами тощо.

Монарх мав вищу адміністративну (урядову) владу в дер­жаві. Він міг видавати розпорядження, обов'язкові для всіх посадових осіб. Він головував у Сенаті або ана­логічному йому державному органі (раді), мав усі повно­важення й обов'язки з охорони правопорядку на основі законів, навіть тих, дії яких сам не був підпорядкований. Принцепс мав право надавати притулок (на­віть порушуючи закони) громадянину Риму або будь-якій іншій особі.

Монарх також володів широким колом судових повнова­жень: він мав право на здійснення правосуддя у загальних рамках права і закону в порядку екстраординарного судо­чинства чи поданої на його ім'я апеляції. У виборі виду кар­ного покарання монарх був вільний від додержання норм права. Він мав право помилування. Тим самим у прихованій формі підтверджувалося право монарха взагалі відступати від прямих приписів законів.

Злочини, вчинені проти особи і влади монарха, розглядалися як зазіхання на владу всього римського народу, як злочин проти громади в цілому.

У період пізньої імперії верховна влада у державі повністю належала одній особі — імператору, який тепер іменувався (господар).

Змінюється і сам характер відносин між імператором і «римським народом». Жителі імперії іменуються тепер не («громадяни»), а (піддані) і зобов'язані беззастережно коритися імператору, будь-які розпоряджен­ня якого мають силу закону.

Список використаної літератури:

1. Дождев Д. В. Основание защити владения в римском праве. —М., 1996.

2. Дождев Д. В. Римское архаическое наследственное право. — М., 1993.

3. Дождев Д. В. Римское частное право. — М., 1996.

4. Йоффе О. С, Мусин В. А. Основи римского гражданского пра­ва. — Л., 1974.

Дата добавления: 2015-05-31