Добро і зло як висхідні поняття моральної свідомості

«Добро» є одним із найзагальніших понять моралі й категорією етики. Розуміння, спосіб тлумачення, аргументації природи й сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні фундаментальні. У них найповніше виявляється спе­цифіка моралі, бо саме за допомогою категорій «доб­ро» і «зло» виділяється, окреслюється моральний фе­номен, тобто моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей, їх ставлення до природи.

Зміст категорії «добро» іноді ототожнюють із сутніс­тю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядали доб­ро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику — як учення про добро і зло. Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільс­тва і особистості.

Людині постійно доводиться вдаватися до категорій „добро” і „зло”, оскільки без співвіднесення з ними джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка. Щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це, будуть лише механічною дією. В історії уявлення про добро і зло призводили до трагічних наслідків (хрестові походи, інквизиція, фашизм).

Тому з’ясування природи та сутності добра і зла є надзвичайно важливою і відповідальною справою. З розвитку етики сформувалися численні точки зору на проблему сутності добра і зла. Найчастіше їх поділяють на дві групи: моральний абсолютизм і моральний релятивізм.

Абсолютистські концепції добра і зла.

Їх представники онтоголізують (надають статусу буття) добро і тлумачать зло як щось негативне, що протистоїть буттю, спотворює його. Добро і зло протиставляють, стверджують, ніби добро за будь-яких умов не може переходити у зло, і навпаки. Категорії "добро" і "зло" розглядають як незмінні, абсолютно істинні, вони не піддаються сумніву.

Подібні уявлення побутували ще у міфології Давнього світу, божества якої чітко поділяють на добрі і злі. Наприклад, згідно із релігією Давньої Персії вся світова історія становить собою боротьбу доброго бога, бога-творця, абсолютного добра Ахурамазди і злого бога, бога-руйнівника, абсолютного зла Ангро-Манью (Арімана). Всі добрі справи припису­вались Ахурамазді, а все зло (смерть, злі чаклуни, хижі звірі, зима тощо) — Ангро-Маньї.

Добро часто ототожнювали з духовним началом, а зло — з матеріальним, тілесним. Душа має божественне джерело, а тіло обтяжує душу різноманітними пристрас­тями. Тіло як матеріальне, речовинне має потяг до по­дібного собі — до матеріальних предметів (багатства, їжі, напоїв тощо), а душа — до нематеріальних явищ (ідей, істини). Пізнання розглядають при цьому як шлях до чеснот і протиставляють наживі й насолоді, хибному, порочному шляху (послідовним втіленням такого погляду на природу добра і зла є аскетизм.

Антична етика вбачала перевагу душі над тілом у її здатності до пізнання. Наслідком цього було ототож­нення добра зі знанням, а зла — з незнанням, хиб­ністю, неуцтвом. Давньогрецький філософ Сократ (прибл. 470/469 — 399 до н. є.), наприклад, розумів добро і зло як результат діяльності людини. Дотримую­чись принципу єдності добра і знання, він вважав, що люди чинять зло під викликом їх пороків — неуцтва, безрозсудності, нечестивості, боягузтва тощо.

Голов­ною доброчесністю, за Сократом, є мудрість, а го­ловним моральним недоліком — неуцтво, невігластво. Мудрість і зло несумісні. Проте моральність людини залежить і від ступеня її залученості до системи соціальних зв'язків. Тому недооцінка, а ще більшою мірою ігнорування емоційного аспекту моралі, є істотним недоліком раціоналістичних концепцій.

Основним недоліком абсолютистських концепцій є канонізація і догматизація існуючої моралі, що нерідко призводить до ригоризму (непохитного втілення якогось принципу в життя), а іноді й до фанатизму, тобто до удаваної набож­ності, доброчесності, лицемірства.

Релятивістські концепції добра і зла. У цій системі поглядів поняттям моралі надається умовне, відносне значення, що призводить до суб'єктивізму в тлумаченні моральних понять і суджень, до заперечення в них об'єк­тивного змісту, нерідко — до нігілізму (лат. nihil — ніщо, нічого) та імморалізму (лат. іm. — префікс, що означає заперечення і moralis — моральний) вселюдських мо­ральних цінностей.

Релятивісти бачать лише те, що моральні поняття й уявлення різних народів, соціальних груп, людей, пере­буваючи у зв'язку з їх потребами, інтересами, переконаннями й уподобаннями, мають суттєві відмінності, а також залежать від часу, місця, конкретних життєвих ситуацій.

Оскільки зла, на їх думку, не існує, потрібно просто ос­терігатися за тим, що вважають злом, і зберігати завдяки цьому душевну незворушність.

Основна помилка релятивізму полягає в нездатності чи небажанні виявити абсолютне вселюдське в моралі (властиве всім історичним епохам у різних народів), її загальні тенденції розвитку.

Питання про природу добра і зла перебуває в нерозрив­ному зв'язку з проблемою природи і сутності моралі. Якщо добро вважати продуктом суб'єктивної точки зо­ру (індивідуальної, групової), то можна зробити висно­вок, що мораль є фікцією (лат. fictio — вигадка), яка не має об'єктивного змісту і значення.

Певною мірою резонно добро відносити до сфери ідей, оскільки уявлення про нього формується громад­ською думкою, в якій воно набуває ідеальної (нематері­альної) форми буття; протиставляється сущому, прак­тичній діяльності й безпосередній доцільності; перебу­ває у зв'язку з ідеалом; є незавершеним, відкритим. До того ж добро як ідея не є суто раціональним утворен­ням. Не вважають його і суб'єктивним станом людини, бо його об'єктивною основою є потреба людини в інших людях, у взаємному спілкуванні й узгодженні своїх дій, у дбайливому ставленні до природи. Звичайно, якби добро існувало лише в ідеальній формі (у формі ідеї), то воно нагадувало б міраж. Ідея добра постійно об'єктивується, опредметнюється в діяльності й поведінці людей, набуваючи матеріальних форм буття. Тобто добро не вичерпується ідеєю.

Добро слід розглядати, як процес, якому властиві такі стадії розвитку: ідея добра (добро в собі); добро як стан самосвідомості людини; добро як спосіб буття людини (високоморальна діяльність і поведінка та відповідні моральні якості особистості, тобто доброчесність); матеріальна і духовна культура людства, в якій акумулюється і нагромаджується потенціал добра (власне культура, культура у вузькому розумінні, оскільки до культури в її найзагальнішому розумінні належить усе створене людством, тобто неприродне, зокрема і те, що називають дикістю, варварством).

Оскільки мораль всепроникна, добро не є чітко окресленим в просторі й часі. Проте його можна виявити. Добро як ідею можна пізнати завдяки громадській думці. Однак тільки за умови, що вона буде почутою, прийнятою і реалізованою індивідом, який водночас не може беззастережно довіряти громадській думці, хоч і зму­шений до неї прислухатися. «Людина, — за словами французького мислителя Жана-Поля Сартра (1905— 1980), — спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі і тільки опісля визначається», тобто набуває сут­ності. Вона «є лише тим, що сама з себе робить». Ство­рюючи свою сутність, людина орієнтується на світ люд­ської культури, зокрема й на ідею добра. Однак ця ідея адресується їй в неадекватній формі (як моральні вимо­ги), а тому є для неї логічно і психологічно недостовір­ною, непереконливою. Це спричинено тим, що мораль­ні вимоги адресують людині у формі суджень («Говори правду, бо правда — добро», «Не будь егоїстом, бо его­їзм - зло»), а отже, апелюють до її розуму, логіки. Та оскільки поняття «добро» і «зло» в системі буденної сві­домості не визначені, то моральні судження не можна вважати психологічно достовірними, тим більше для людини, яка виходить з того, що буде «тим, що сама із себе зробить».

Чи не найпереконливіше психологічно ідею добра виражає образ Прометея. Однак найголовні­ша умова її осягнення полягає в тому, що силу добра можна по-справжньому відчути і пережити, лише тво­рячи добро. Ще Демокріт писав, що якби дітей не зму­шували працювати, то вони не навчилися б ні грамоти, ні музики, ні того, що найбільше зміцнює доброчеснос­ті, сорому. Людина повинна виробляти в собі звичку робити добро, в іншому разі таємниця ідеї добра зали­шиться незбагненною. Тому необхідною передумовою осягнення таємниці добра вважають практичне залучення до процесу добротворення.

Крім того, важливим є питання про те, конструктивну чи деструктивну роль відіграє зло; має воно субстанціональний характер чи ні; про діалектичний характер добра і зла. Існує думка, ніби зло не має субстанціонального характеру, оскільки „Немає нікого, хто робив би зло заради його самого, але всі творять його заради вигоди або задоволення, або честі, або чогось подібного.” (Ф. Бекон).

Життя людини і суспільства загалом є суперечливою єдністю прогресу і регресу, конкретні прояви яких мо­ральна свідомість сприймає та оцінює як добро чи зло.

Дата добавления: 2015-05-26