Совість - внутрішній сторож

Совість і сором як контрольно-імперативні механізми моральної свідомості особистості.

Совість — особливий морально-психологічний механізм, що діє зсередини нашої власної душі, причепливо перевіряючи, чи виконується обов'язок. Головна функція совісті - самоконтроль. Совість нагадує людині про її моральні обов'язки, про відпові­дальність, яку вона несе перед іншими і перед самою собою. Со­вісна людина — це людина з гострим почуттям морального обо­в'язку, що пред'являє до себе високі моральні вимоги. Совісний ніколи не ставиться до себе поблажливо, запитує із самого себе зі всією строгістю, не шукаючи виправдань. Тихий, але наполегли­вий голос совісті - наймогутніше знаряддя моральності, він зву­чить у людині тоді, коли ніякого зовнішнього контролю немає, і суб'єкт, наданий самому собі, здавалося б, міг діяти без усяких обмежень. Однак обмежником безкрайньої свободи виступає саме совість, яка є застереженням і докором з боку власного "я". Совість тривожить особистість, не дає їй морально заснути, зму­шує її коректувати свої вчинки відповідно до цінностей і вста­новлень, які існують у суспільстві.

Безсовісною називають людину, в якої відсутня совість як могутній внутрішній контролер. Така людина, по суті, аморальна, тому ще нею не засвоєні, не прийняті душею найважливіші моральні орієнтири. Безсовісного стримує тільки зовнішній контроль, його потрібно стримувати, щоб він не наносив шкоди оточуючим. Як тільки істота безсовісна одержує свободу, вона відразу виявляє свого крайню шкідливість: бреше, краде, знущається з інших. Цікаво те, що психологи звернули увагу на такий факт: у сім'ях, де існує жорсткий зовнішній контроль і жорстокі покарання, є більше шансів виростити безсовісну людину, яка не розуміє нічого, крім батога. Вона буде йти до своєї мети, прагнучи уникати зовнішнього покарання й анітрохи не звертаючи уваги на страждання оточуючих. Люди, які виростають в атмосфері уваги і ласки, глибоко засвоюють моральні норми й ідеали, вони співчувають оточуючим, сприймають їх страждання як свої і прагнуть не робити зла.

Совість - феномен емоційний, вона виявляє себе через глибокі негативні переживання, самодокори, через тривожність і закло­потаність людини моральністю і гуманністю своєї поведінки. Про неї говорять «муки совісті», «каяття совісті». Будучи за своєю природою емоційною, совість виступає в яко­мусь розумінні як надрозумна. Звичайно, совість включається тільки тоді, коли людина знає моральні норми. Якщо вона не знає їх і «морально безневинна», то і совість у ній не може заговорити. Щоб переживати з приводу власного відступу від цінностей, потрібно їх знати і приймати душею. У цьому ро­зумінні совість пов'язана з розумом. Однак розум — великий хит­рун стосовно того, як знайти виправдання для нашої немораль­ної поведінки. Коли людина відступає від велінь моралі, вона звичайно говорить собі: «я не міг», «я не встигав», «мої старан­ня все рівно не дали би результату», тобто шукає раціональні практичні аргументи, які обґрунтовують власну недосконалість Ось тут і набирає сили надрозумна природа совісті. Совість ігно­рує раціональні аргументи, багатослівні міркування і неправдиві докази. Вона приходить до людини почуттям, яке без слів говорить: «Ти брешеш собі, ти міг повестися по-іншому». Совість дорікає мовчки, але невідступно. Вона змушує людей говорити самим собі правду і, зрештою, починати реальні зусилля для виправлення ситуації, якщо це, звичайно, можливо.

Совість - це внутрішній самозвіт за виконання певних мораль­них обов'язків, які далеко не завжди збігаються з обов'язками абстрактного морального суб'єкта і можуть значно від них ухи­лятися. Людина може вважати своїм обов'язком здійснення кров­ної помсти і мучитися докорами совісті за те, що не змогла її здійснити. Або хтось зобов'язаний доповідати начальству про благонадійність оточуючих, і його мучить совість, що він пожалів свого сусіда і приховав від влади його критичні розмови. У подіб­них випадках завжди постають питання: чи є справжнім те доб­ро, яке ми усвідомлюємо? Чи тим ідеалам ми служимо? Виникає проблема ієрархії цінностей, рефлексії з приводу самих устано­вок нашої совісті. І тут совість неминуче знову повертається до розуму, без якого людина не може зробити правильний вибір у складній ситуації.

Філософи, зайняті етичними проблемами, нерідко звертають­ся до питання: чи. можлива чиста совість? На цю тему існують два протилежних погляди. Один погляд, який висловлює, зокре­ма, видатний етик XX ст. Альберт Швейцер, полягає в тому, що чиста совість як така неможлива. Це все одно, що круглий квад­рат. Якщо совість — отже, неодмінно хвора.

У подібному випадку наводиться той аргумент, що людина совісна мірою свого самовдосконалення, пред'являє до себе усе більш високі вимоги. Вона стає суперчуттєвою до найменшого свого відступу від моральних зразків і починає переживати такі тонкості, яких звичайний індивід і зовсім не помітить. Вона увесь час страждає від своєї недосконалості, її совість, як відкрита рана. Той, хто говорить, що його совість чиста, просто не має совісті, тому що совість саме і є інструментом, який вказує на відхилен­ня від обов'язку. Адже ми не ангели! Ми постійно грішимо, по­тураємо своїм слабостям, і, виходить, чиста совість - не більше ніж ілюзія чи самообман.

Інший погляд полягає в тому, що визнавати свою совість чис­тою можливо і потрібно. Чиста совість - це свідомість того, що ти загалом справляєшся зі своїми моральними обов'язками, що за тобою немає істотних порушень обов'язку і великих відступів від моральних орієнтирів. Навіщо треба мучитися, якщо ти, дійсно, виконуєш те, що потрібно, і робиш це чесно й охоче? Відчуття чистої совісті дає людині спокій, здатність оптимістично і бадьоро дивитися в майбутнє. Якщо в морального індивіда виникнуть реальні підстави для сумнівів у правильності того чи іншого свого вчинку, індикатор-совість моментально запрацює. Це відбудеться навіть раніше, ніж виникне рефлексія, ніж з'явиться думка - «щось не так». Але там, де таких реальних підстав немає, винаходити собі муки і посипати голову попелом зовсім непотрібно. Совісність не повинна ставати хворобою, мазохістською пристрастю, самознищенням. У цьому випадку людина може так захопитися муками совісті, що забуде про реальне життя, яке продовжується. Чиста совість - нормальний стан людини, яка виконує моральний обов'язок нагорода за моральні зусилля.

Цікаве розуміння совісті подане в роботах психоаналітика Е.Фромма. Він вважає, що совість буває двох видів — авторитар­на і гуманістична. Авторитарна совість виражає нашу підпоряд­кованість зовнішньому авторитету. При авторитарній совісті ми некритично засвоюємо веління деякої зовнішньої сили, релігійної чи соціальної, і виконуємо її волю, тому що боїмося. Підкоряю­чись авторитарній совісті зі страху покарання людина виконує веління, які далекі від її власних інтересів. Влада переслідує свої корисливі цілі й використовує індивідів лише як засіб, приму­шуючи їх до підпорядкування за допомогою формування ме­ханізмів авторитарної совісті. Якщо людина відступає від велінь влади, вона почуває себе винуватою перед нею і страждає, боя­чись наступного покарання. Але як тільки люди розуміють, що влада втратила силу і нічим не може їм зашкодити, вони негайно втрачають свою авторитарну совість і більше не підкоряються тому, перед чим ще вчора боялися і схилялися.

Гуманістична совість - це голос самої людини, кращого начала в ній, здатної на саморозвиток. Гуманістична совість не дає людям бути рабами, безмовно підкорятися чужим інтересам, витрачати даремно життя. Вона закликає до самореалізації, до втілення в життя кращих своїх сил і можливостей. Совість - це заклик. Совість – те саме, що істина. Вона змушує людину згадати про свій кінець, смертність і зринути зі знеособленого повсякденного світу, обернувшись до питання про буття і до теми власної неповторної індивідуальності. Заклик совісті приходить у мовчанні.

Завершуючи розмову про совість, можна сказати, що вона зав­жди виступає як особлива уважність, як обережне уповільнення розгляду морального.

Дата добавления: 2015-05-26