Емфітевзис і суперфіцій

Утвердження права приватної власності на землю і кон­центрація її у не багатьох землеволодільців призвели до ви­никнення ще двох видів прав на чужу землю. Виникнення великих приватних землеволодінь зумовило розвиток дов­гострокової і успадковуваної оренди, оскільки землеволодільці не могли лише самі обробляти землю. Проте дого­вірна оренда не могла достатньою мірою забезпечити захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб. Тому преторсь­ка практика виробила спеціальні позови для захисту прав орендарів, які фактично перетворили договірну оренду в речове право користування чужою землею. При цьому використовували досвід сусідніх народів (Греції, Єгипту, Карфа­гена), де вже широко застосовувалися речові права користу­вання чужими землями. На основі цих двох інститутів Юстініан створив новий правовий інститут користування чужою землею — емфітевзис. Одночасно одержує розвиток передавання міських земель під забудову в довготри­валу оренду — суперфіцій. Відмінність між цими двома інститутами полягала в тому, що за емфітевзисом земля передавалася для обробітку в разі виробництва сільськогос­подарської продукції, а за суперфіцієм міська земля переда­валася під забудову.

Емфітевзис. Остаточне усталення цього інституту в римсь­кому праві було зумовлено прагненням перетворити необ­роблювані великі наділи землі в продуктивні сільськогоспо­дарські угіддя. Він мав відбиток італійського і східного емфітевзису і вважався вічною орендою, яка надавала право на річ, що захищалось спеціальним позовом. Отже, емфітевзис — довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначен­ня. Це право не було обмежене ніякими строками, тому його називали вічним правом. Проте в першоджерелах зустріча­ються висловлювання, що емфітевзис не може бути вста­новлений на строк понад дві тисячі років. Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами. Так, між римськими юристами йшли жваві спори про те, чи є емфі­тевзис договором купівлі-продажу чи найму. В імператорсь­кий період дійшли висновку, що це відносини особливого роду, які встановлювалися спеціальним договором — емфітевзисним контрактом.

Спочатку емфітевзис установлювався у формі «емфітевтичного продажу», за яким наймачу передавалося право користування землею. Останній сплачував помірну ціну і зобов'я­зувався щорічно виплачувати орендну плату грошима або натурою. Емфітевзис міг установлюватися також й іншими правочинами.

Суб'єкт емфітевзиса (емфітевта) мав досить широкі права. формально він не був власником землі, мав тільки право користування нею. Однак фактично він здійснював усі пра­вомочності власника (володіння, користування і розпорядження в повному обсязі) в межах повного сільськогоспо­дарського виробництва, тобто не був обмеженим ніякими рамками. Емфітевта міг змінювати господарське призначен­ня землі (тільки не погіршувати), встановлювати на неї зак­лад і сервітути. Як володілець він користувався володіль­ницьким, захистом, тобто володільницькими інтердиктами, і одночасно як правомочний власник — петиторними позовами.

Права емфітевзису переходили в спадщину як за заповітом, так і за законом. Емфітевзис міг бути подарований будь-якій третій особі. Проте емфітевта повинен був повідомити про це власника землі, оскільки останньому належало пере­важне право на купівлю емфітевзису. Якщо власник землі відмовлявся від свого переважного права, то емфітевта міг продати свої правомочності будь-якій третій особі, але 2% ціни землі йому належало передати власнику її.

Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, якісному обробітку землі. Він зобов'язаний був платити всі належні податки, виконувати інші державні й громадські повинності. Основний обов'я­зок емфітевти — виплата щорічної ренти (грошима або натурою), яка, як правило, була нижчою від плати за наймом.

Емфітевзис міг бути припинений, якщо емфітевта істотно погіршував земельний наділ, протягом трьох років не спла­чував ренти та публічних податків. Для захисту своїх прав він мав спеціальний вектигальний позов. Власник землі також мав позов проти емфітевти.

Суперфіцій. За загальним правилом все пов'язане з землею належить власнику землі. Відповідно до цього будівлі та інші споруди, зведені на чужій землі, належали власнику земельної ділянки. Однак розширення міст вимагало нового будівництва.

За Юстініаном, суперфіцій – довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею для забудови.

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право.

Застава – це спосіб забезпечення виконання зобов'язання, який встановлює речове право заставодержателя на предмет застави.

Висновок по питанню:

Таким чином, право на чужі речі є одним із інститутів речевого права, який включає сервітути, емфітевзис, суперфіцій, заставне право.

Висновок по темі:

Отже, право приватної власності — це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами. Право є виключним тому, що воно неподіль­не, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще необмеже­ним, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби ніким не обмеженого.

У сукупності всі три правомочності (знаменита тріада) ста­новлять зміст права власності, його сутність, хоча і не ви­черпують всієї різноманітності прояву володарювання влас­ника над річчю, його правового впливу на відносини влас­ності. Право приватної власності є правом довільного став­лення до речі. Головний інтерес рим­лян був спрямований на розвиток і визначення тих відно­син, які є абстрактними відносинами приватної власності.

Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею.

Римське приватне право знало три види прав на чужі речі:

а) сервітути;

б) емфітевзис і суперфіцій;

в) заставне право.

Дата добавления: 2015-05-31