Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права. 1 страница

ВСТУП

ОРГАНЫ НАЛОГОВЫХ РАССЛЕДОВАНИЙ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ.

С 1 июля 2003 г. функции органа налоговых расследований в РФ выполняет Федеральная служба по экономическим и налоговым преступлениям МВД РФ. Указанный орган создан в целях совершенствования государственного управления и реализации государственной политики в области выявления, предупреждения и пресечения налоговых преступлений в соответствии с Указом президента РФ от 11 марта 2003 г.

ФСЭНП МВД РФ была создана вместо Федеральной службы налоговой полиции. В отличие от налоговой полиции, которая являлась самостоятельным правоохранительным органом, Федеральная служба по экономическим и налоговым преступлениям подчинена непосредственно министру внутренних дел, а функции по координации ее деятельности осуществляет первый заместитель министра внутренних дел РФ – начальник Службы криминальной милиции.

В настоящее время деятельность органов налоговых расследований как участников налоговых правоотношений регулируется целым комплексом нормативно-правовых актов:

1) Конституцией РФ;

2) Международными договорами и соглашениями РФ;

3) Налоговым кодексом РФ;

4) УК РФ;

5) Законодательством об оперативно-розыскной деятельности;

6) УПК РФ;

7) Подзаконными актами.

2. Полномочия органов налоговых расследований как участников налоговых правоотношений.

Органы налоговых расследований полномочны:

1. производить дознание по делам по делам о преступлениях, производство дознания по которым отнесено к их ведению;

2. проводить предварительное следствие;

3. осуществлять ОРД;

4. участвовать в налоговых проверках;

5. при наличии достаточных данных, указывающих на признаки преступления, производить проверки в соответствии с законодательством РФ и принимать следующие решения:

а) о возбуждении уголовного дела;

б) в случае обнаружения налогового правонарушения, не содержащего признаков состава преступления, - об отказе в возбуждения уголовного дела и о направлении материалов в соответствующий налоговый орган;

в) об отказе в возбуждении уголовного дела;

6) осуществлять иные полномичмя.

Питання особистих немайнових прав фізичної особи стає надзвичайно актуальним на фоні суспільних перетворень, які сьогодні відбуваються в Україні. Насамперед цьому сприяє переоцінка суспільних пріоритетів, що має відповідне відображення на конституційному рівні. Конституцією України 1996 року визнано найголовнішу соціальну цінність нашої держави – людину. Питання встановлення її суб’єктивних прав, обов’язків, можливість брати участь у цивільних правовідносинах не перестає бути актуальним. Так, згідно зі ст. 3 Конституції України закріплюється основоположний принцип пріоритетності людини та її прав і свобод у порівнянні з іншими соціальними цінностями. На розвиток цього положення в розділі другому Конституції України зосереджено низку фундаментальних прав та свобод людини і громадянина. За своїм змістом та обсягом ця сукупність прав є чи не найповнішим у Європі переліком основних можливостей та дозволів, що ґрунтуються на сучасних досягненнях демократії і відповідають всім загальноєвропейським та світовим стандартам.

Книга друга Цивільного кодексу України «Особисті немайнові права фізичних осіб» сконцентрувала у собі найбільш фундаментальні права фізичної особи, які не мають майново-грошового характеру та нерозривно пов'язані з носієм цих прав.

Актуальність наукових досліджень у галузі особистих немайнових прав обумовлена тим, що саме дані права визнаються найбільш цінними з-поміж усієї низки прав людини, оскільки саме вони безпосередньо пов'язані з сутністю людини, а їх кількість і якість є основою, на якій ґрунтуються всі інші права людини. Також слід відмітити, що дані права, як ніякі інші, можуть та покликані повною мірою сприяти розвитку внутрішньої сфери людини та забезпечити її духовні інтереси.

Учасниками майнових та особистих немайнових відносин, що регулюються цивільним правом, виступають у першу чергу громадяни. Громадянин бере участь у цивільних правовідносинах під певним ім’ям і лише в деяких випадках анонімно. Щоб мати можливість брати участь у цих відносинах, закон наділяє громадян цивільною правосуб’єктністю, елементами якої є цивільна правоздатність та цивільна дієздатність.

Статтею 2 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) учасниками цивільних відносин визнаються фізичні особи. Зміст цього поняття розкривається у ст. 24 ЦК, згідно з якою людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

ЦК наділяє фізичну особу якісно новим колом суб’єктивних цивільних прав та обов’язків.

1. Предметом цивільно-правового регулювання є не тільки майнові, а й особисті немайнові відносини.Права, що визначають соціально-правовий стан особистості в суспільстві, закріплені в Загальній декларації прав людини 1948 року та Конституції України. До них відносяться права:

q на життя, свободу та особисту недоторканність;

q на здоров'я, на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

q на недоторканість особи, житла;

q на недоторканність особистого і сімейного життя;

q на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;

q на ім'я;

q на вільний вибір місця проживання;

q на сім’ю;

q на свободу думки, совісті, релігії і слова;

q на свободу об'єднання і мирні зібрання;

q на свободу інформації;

q на працю, на відпочинок;

q на честь, гідність і ділову репутацію;

q на користування досягненнями культури і результатами науково-технічного прогресу та ін.

Проте не всі з цих немайнових прав складають предмет цивільно-правового регулювання. Наприклад, політичні права (право обирати і бути обраним) регулються нормами державного права, право на працю і відпочинок - нормами трудового права, право на одруження і виховання дітей – нормами сімейного права.

Аналізуючи ст. 269 ЦК, слід зазначити, що особисті немайнові права - це юридично гарантовані можливості, якими довічно володіє кожна фізична особа за законом і мають немайновий та особистісний характер. Отже, для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими основними ознаками:

1) дане право належить кожній особі - це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним та юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності (наприклад, юридична особа не може бути наділена правом на життя, здоров'я, честь, гідність тощо). При цьому, всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;

2) дане право належить особі довічно - це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі - до моменту припинення;

3) дане право належить особі за законом - це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження, наприклад, право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність, ім'я (найменування) тощо. Однак, окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб і з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка досягла 16 років;

4) дане право є немайновим - це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об'єктом, у грошовому еквіваленті;

5) дане право є особистісним - це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи-носія цих прав та/або передане іншим особам.

Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.

Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники. Фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав.

2. У чинному законодавстві і цивілістичній науці не має єдиної класифікації особистих немайнових прав. Особисті права фізичних осіб можна також класифікувати на декілька груп:

1. Права, що забезпечують фізичне благополуччя особи (право на життя, здоров’я, сприятливе довкілля);

2. Права, що індивідуалізують громадянина як особистість (право на ім'я, честь і гідність);

3. Права, що забезпечують особисту свободу громадян (право на недоторканість особи, житла, на вибір роду занять і місця проживання, на цивільно-правову свободу й ін.);

4. Права, що виникають у результаті творчої інтелектуальної діяльності особистості;

5. Особисті права, надані громадянам у зв'язку з вступом їх у сімейні правовідносини (право на укладення і розірвання шлюбу, на виховання дітей, усиновлення й ін.).

Ч. 1 ст. 269 ЦК також можна взяти за основу класифікації відповідно до порядку виникнення особистих немайнових прав на:

q права, що належать фізичній особі від народження;

q права, що належать фізичній особі за законом.

У ст. 270 ЦК насамперед виділяються особисті немайнові права, попередньо врегульовані у Конституції України. Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Перелік особистих немайнових прав, які встановлені Конституцією України та ЦК не є вичерпним.

ЦК за цільовим призначенням підрозділяє особисті немайнові права фізичної особи на дві групи:

q Ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21 ЦК);

q Ті, що забезпечують соціальне буття фізичної особи (глава 22 ЦК).

1. Особисті немайнові права, що забезпечують прирородне існування фізичної особи.

1.1 право на життя (ст. 281 ЦК).

1.2 право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю (ст. 282 ЦК).

1.3 право на охорону здоров'я (ст. 283 ЦК).

1.4 право на медичну допомогу (ст. 284 ЦК).

1.5 право на інформацію про стан здоров'я (ст. 285 ЦК).

1.6 право на таємницю про стан здоров'я (ст. 286 ЦК).

1.7 права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я (ст. 287 ЦК).

1.8 право на свободу (ст. 288 ЦК).

1.9 право на особисту недоторканність (ст. 289 ЦК).

1.10 право на донорство (ст. 290 ЦК).

1.11 право на сім'ю (ст. 291 ЦК).

1.12 право на опіку або піклування (ст. 292 ЦК).

1.13 право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 293 ЦК).

2. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

2.1 право на ім'я (ст. 294 ЦК).

2.2 право на зміну імені (ст. 295 ЦК).

2.3 право на використання імені (ст. 296 ЦК).

2.4 право на повагу до гідності та честі (ст. 297 ЦК).

2.5 повага до людини, яка померла (ст. 298 ЦК).

2.6 право на недоторканність ділової репутації (ст. 299 ЦК).

2.7 право на індивідуальність (ст. 300 ЦК).

2.8 право на особисте життя та його таємницю (ст. 301 ЦК).

2.9 право на інформацію (ст. 302 ЦК).

2.10 право на особисті папери (ст. 303 ЦК), право розпоряджання особистими паперами (ст. 304 ЦК) та право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архіві (ст. 305 ЦК).

2.11 право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК).

2.12 захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок (ст. 307 ЦК).

2.13 охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах (ст. 308 ЦК).

2.14 право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 309 ЦК).

2.15 право на місце проживання (ст. 310 ЦК).

2.16 право на недоторканність житла (ст. 311 ЦК).

2.17 фізична особа має право на вибір та зміну роду занять (ст. 312 ЦК).

2.18 право на свободу пересування (ст. 313. ЦК).

2.19 право на свободу об'єднання (ст. 314 ЦК).

2.20 право на мирні зібрання (ст. 315 ЦК).

3. Закріплення і регулювання особистих немайнових прав порушує питання про забезпечення їх ефективного захисту. У доктрині сучасного цивільного права існує думка, що майнові санкції не можуть охороняти особисті немайнові права належним чином. Тому, крім загальних засобів захисту, відомих цивільному законодавству протягом багатьох років (відшкодування збитків і компенсація моральної шкоди) ЦК передбачає ряд нових. Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових прав виступає їх належний цивільно-правовий захист (ст. 275 ЦК). Право на захист особистих немайнових прав - це регламентоване правове регулювання на випадок оспорювання, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі правомочності:

- право вимоги не порушувати ці права;

- право вимоги припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;

- право вимоги відновлення особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 280 ЦК та інші (спеціальні) способи - згідно зі змістом цих прав, способом їх порушення та характером шкоди, завданої правопорушенням. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:

- поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК);

- спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦК);

- заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК).

Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немайнових прав є передбачена ст. 279 ЦК можливість накладення штрафу на особу, у випадку невиконання нею зобов'язань суду вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права або ж у випадку ухилення від виконання судового рішення. При цьому сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.

Поновлення порушеного права. Даний спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, передбачений ст. 276 ЦК, полягає в тому, що орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, фізична або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. У випадку, якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.

Проте зрозуміло, що даний спеціальний спосіб захисту можна застосувати не до всіх особистих немайнових прав. Так, наприклад, неможливим видається відновлення порушення права на таємницю кореспонденції чи права на таємницю особистого життя внаслідок того, що з моменту розголошення відповідних відомостей зникає відповідне немайнове благо (таємниця), яке є об'єктом цього права. У таких випадках слід застосовувати інші, як загальні (наприклад, відшкодування моральної шкоди), так і спеціальні способи захисту.

Спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1 ст. 277 ЦК).

Під правом на спростування слід розуміти право на визнання особою, яка порушила особисте немайнове право інших осіб, неправомірності своїх діянь та визнання цієї інформації недостовірною, яке вчиняється у такий самий спосіб, у який була поширена недостовірна інформація. У випадках, коли спростування неможливо чи недоцільно провести у такий самий спосіб, воно повинно проходити в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі з урахуванням того, що спростування має бути ефективним, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформації. Якщо спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливим внаслідок його припинення, воно має бути оприлюднене в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Право на відповідь - це право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права. Принципова відмінність між відповіддю та спростуванням полягає у тому, що:

- відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, тоді як спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей недостовірними;

- відповідь здійснюється особою, щодо якої були поширені відомості, або членами її сім'ї, тоді як спростування - лише особою, яка поширила ці недостовірні відомості. У випадках, коли поширювачем недостовірної інформації є посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, то спростовувати цю інформацію повинна юридична особа, у якій вона працює.

Право на відповідь та право на спростування неправдивої інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам, а також іншим заінтересованим особам (ч. 2 ст. 277 ЦК).

Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт правопорушення, до змісту протиправної поведінки якого входять поширення:

- відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої особи будь-яким способом за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому, не вважається поширенням відомостей повідомлення їх особі, якої вони стосуються;

- відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встановити, що вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця особа входить до кола осіб, яких дані відомості стосуються;

- відомостей неправдивих, тобто таких, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво. При цьому негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного (презумпція добропорядності).

Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності (ч. 4 ст. 277 ЦК). Застосування цього способу захисту можливе у випадку, якщо особа, яка поширила інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК). Сутність цього способу захисту полягає в тому, що у випадку, коли:

- особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, може бути захищене завдяки тому, що суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права;

- особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

При цьому суттєва відмінність зазначеного спеціального способу захисту від попереднього полягає в тому, що підставою його застосування є правопорушення, яке іменується дифамацією, тобто поширення навіть достовірної інформації, але за умови, що нею порушуються особисті немайнові права, наприклад, право на особисте життя чи право на таємницю про стан свого здоров'я.

4. До числа особистих немайнових прав суб'єктів цивільних правовідносин відносяться честь, гідність, ділова репутація. Честь - це суспільна оцінка соціальних, моральних і духовних якостей особистості. Ця оцінка містить у собі морально-етичні якості особи, її поведінки і діяльності, що визначають місце особи в суспільстві, соціальній групі, серед колег, сім'ї. Гідність - це самооцінка особою своїх соціальних, моральних якостей як члена суспільства. Честь і гідність є категоріями взаємозалежними і визначають у соціальному плані місце і роль особи у суспільстві. Ділова репутація - це суспільна оцінка трудових, фахових якостей особи, виконання нею взятих на себе зобов'язань, почуття відповідальності за виконувану роботу і т. і. Таким чином, категорія «ділова репутація» є більш вузьким поняттям, ніж поняття честі і гідності, оскільки охоплює тільки виробничу сферу і може входити в оціночні критерії честі і гідності. Право на честь, гідність, ділову репутацію є абсолютним, суб'єктивним немайновим правом, невідчужуваним від особистості його носія. Проте з моменту порушення воно стає відносним. У ст. 297 ЦК передбачається, що фізична особа вправі вимагати спростування відомостей, що ганьблять її честь, гідність або ділову репутацію, якщо особа, що поширила такі відомості не доведе, що вони відповідають дійсності. Засобом відновлення порушених прав є спростування відомостей, що ганьблять честь і гідність. Детальніше порядок спростування недійсних відомостей врегульовано ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 року, ст. 64 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» від 21 грудня 1993 року (Законом України від 12 січня 2006 року N 3317-IV цей Закон викладено у новій редакції). Поряд із спростуванням недійсних відомостей, що заподіюють шкоду, зацікавлена особа вправі вимагати відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної їх поширенням.

Законодавством надана можливість захищати свою честь, гідність і ділову репутацію шляхом пред'явлення цивільного позову. Детальні роз’яснення відносно порядку захисту особистих немайнових прав надані у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року № 1.

ВИСНОВКИ

за результатами розгляду та аналізу монографії Р. О. Стефанчука

«ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ФІЗИЧНИХ ОСІБ»

1. Аналізуючи філософське підґрунтя тематики особистих немайнових прав фізичної особи, потрібно дійти висновку, що дана категорія в першу чергу тісно пов'язана із поняттями «особи», «особистості» та «особистого». Термін-поняття «особа» означає носія конкретних юридичних прав та обов'язків, який є учасником відповідних правових відносин. У свою чергу, термін «особистість» ми розуміємо певну психолого - соціальну характеристику людини, яка ґрунтується на засадах свідомості, волі, інших внутрішніх духовних якостях, що забезпечують відповідність внутрішнього світу людини рівню розвитку суспільства. Водночас, попри відмінність даних понять, потрібно зауважити, що на сьогодні в сфері права в переважній більшості випадків вони вживаються як синоніми, що обумовлюється відповідними традиціями щодо їх перекладу та застосування термінів в сучасній правовій лінгвістиці.

Важливість поняття «особисте» визначається тим, що воно на сьогодні немає єдиного розуміння щодо свого використання в текстах нормативно-правових актів. Так, зокрема в сфері цивільного законодавства поняття «особисте» вживається у трьох різних значеннях, а саме: 1) як таке, що належить безпосередньо особі та нерозривно з нею пов'язане нематеріалізоване благо (право) чи певна її внутрішня (духовна) якість особи; 2) як такий, що належить безпосередньо особі на певному правовому титулі матеріальний об'єкт; 3) як певна поведінка, яка здійснюється безпосередньо особою.

2. Ґенеза законодавчого закріплення та охорони особистих немайнових прав фізичних осіб свідчить про те, що своє коріння воно починає в римському праві, де було закладено фундамент правового регулювання та охорони особистих немайнових відносин, основні принципи якого і до сьогодні успішно рецепіюються в сучасне цивільне законодавство, в тому числі і в законодавство України. Подальший розвиток мав відповідні трансформації, які характеризуються в першу чергу декриміналізацією відповідальності за порушення особистих немайнових прав та введенням її до сфери цивільного законодавства. В подальшому законодавство України пройшло складній та неоднозначний шлях від охорони до регулювання відповідних відносин.

3. Сучасне цивільне законодавство не тільки визнає за особистими немайновими відносинами якість предмета цивільного права, але й однозначно вказує на можливість як їх регулювання, так і охорони. Водночас, цивільне законодавство України визначає дані відносини як повноцінні, рівноправні та самодостатні, що усуває попередню залежність їх від майнових. Крім цього, важливого значенням набуває також декларування пріоритетності даного виду відносин у системі предмета цивільного права, що спрямоване на розвиток конституційних засад «антропоцентризму» та віднаходить своє відображення в подальшому тексті цивільного законодавства. При цьому підставою віднесення даних відносин до предмета цивільного прав є не їх подібність чи будь-яка інша залежність із майновими відносинами, а їх приватний правовий характер.

З огляду на це особисті немайнові відносини потрібно визначати як вид суспільних відносин, що складаються з приводу закріплення за їх учасниками особистих немайнових благ та їх використання, і є первинними, самостійними і рівними в структурі предмета цивільного права, ґрунтуються на засадах юридичної рівності та вільного волевиявлення їх учасників, спрямовані на забезпечення приватного немайнового інтересу їх учасників, позбавлені майново-грошового змісту, а також характеризуються абсолютним характером.

4. Дослідження особистих немайнових прав фізичної особи дає нам підстави визначати їх як різновид суб'єктивних цивільних прав, як заснованої на нормах об'єктивного цивільного права міри дозволеної поведінки конкретного суб'єкта у взаємовідносинах із іншою особою (особами). При цьому законодавство України, сприйнявши плюралістичну концепцію, закріпило не єдине (моністичне) особисте немайнове право, а певну систему даних прав. Важливим також слід вважати той факт, що нормативна база щодо особистих немайнових прав повинна відповідати трьом основним ознакам: по-перше, містити загальні консолідовані положення щодо особистих немайнових прав фізичних осіб; по-друге, передбачати широкий каталог конкретних особистих немайнових прав фізичних осіб, чим здійснювати їх позитивну регламентацію; по-третє, створювати реальну можливість охорони немайнового інтересу фізичних осіб, не конкретизуючи їх у певне суб'єктивне цивільне право.

5. Основними ознаками особистих немайнових прав фізичних осіб є їх особистісний та немайновий характер, специфічний об'єкт та цілеспрямування на задоволення фізичних (біологічних), духовних, моральних, культурних, соціальних чи інших нематеріальних потреб (інтересу). Що стосується решти ознак особистих немайнових прав, які виділяються у сучасній літературі чи закріпляються в законодавстві, то вони не можуть вважатись загальними, оскільки або взагалі не притаманні даній категорії прав, або додатково характеризують окремі з різновидів цих прав.

6. Поняття особистого немайнового права фізичних осіб слід розуміти як суб'єктивне цивільне право, яке за своїм змістом тісно та нерозривно пов'язане із особою-носієм, не має економічної природи походження та економічного змісту, а також спрямоване на задоволення фізичних (біологічних), духовних, моральних, культурних, соціальних чи інших нематеріальних потреб (інтересу), об'єктом якого є особисте немайнове благо, а у визначених законом випадках й інше нематеріальне благо.

7. Зміст особистих немайнових прав - це сукупність правомочностей особи-носія, які включають у себе як позитивний аспект (можливість юридично визнаватись володільцем відповідного особистого немайнового блага та використовувати його в межах, що передбачені законом, не суперечать призначенню цього блага, а також спрямовані на задоволення інтересів особи-носія), так і низку негативних правомочностей (вимагати від усіх інших учасників правовідносин не порушувати дане право), в тому числі правомочність захисту.

8. Здійснення як етап існування та динаміки особистих немайнових прав фізичних осіб можливе та повинно відбуватись за таких основних умов: 1) особа повинна бути наділена необхідною цивільною правоздатністю; 2) особа повинна бути наділена необхідним обсягом цивільної дієздатності; 3) поведінка щодо здійснення своїх цивільних прав повинна відповідати принципам здійснення суб'єктивних цивільних прав.

9. Цивільна дієздатність фізичної особи як умова здійснення особистих немайнових прав фізичної особи повинна включати в себе такі основні складові:

1) правонабувальна та обов'язкостворювана здатність - здатність своєю поведінкою набувати для себе цивільних прав та створювати цивільні обов'язки;

Дата добавления: 2015-05-31