Малярство

Різьбарство

Будівництво

Найбільш знаємо ми про архітек­ту­ру в князівські ча­си, але тільки цер­ков­ну. З не-цер­ков знаємо всього: ос­тан­ки „Зо­ло­тих воріт" в Київі та веж (башт) - холмської й камінецької Перші церк­ви бу­до­ва­ли грецькі майстрі, то й фор­ма та плян цер­ков­ної бу­до­ви бу­ли візантійські: з од­ною ба­нею, хоч ча­сом бу­ли й з пятьома і навіть де­вятьома. Най­давніші церк­ви, що дос­то­яли до на­ших часів, київська Бо­го­ро­диці Де­ся­тин­на, чер­нигівська св. Спа­са, київська ве­ли­ка Пе­чорська, св. Ми­хай­ла Зо­ло­то­вер­ха, св. Ки­ри­ла у Київі, чер­нигівська Успіння (Єлецька), во­ло­ди­мирська (Мстис­ла­во­ва). Але по­чи­на­ючи вже від се­ре­ди­ни XI в. бу­ду­ють церк­ви майстрі свійські, руські.

З не-цер­ков­них бу­дов сли­ве що нічо­го не ос­та­ло­ся. Най­старіша, ще з XI віку - „Зо­лоті во­ро­та" в Київі. Так во­ни звуться то­му, що над стіна­ми, на по­версі бу­ла церк­ва Бла­говіщен­ня зо­ло­че­ним вер­хом. Те­пер ос­та­ли­ся тільки ос­тан­ки стіни та шма­ток ар­ки (ду­го­во­го зво­ду). З XI­II століття ос­та­ли­ся дві холмські вежі (баш­ти), чет­ве­ро­кутні, з ди­ко­го ка­ме­ню без цег­ли й це­мен­ту, та камінецька, круг­ла, з цег­ли.

З різьбарської ро­бо­ти маємо дві до­мо­ви­ни з мар­мо­ру, обидві сто­ять в Софійсько­му со­борі в Київі. Од­на зветься до­мо­ви­ною Ярос­ла­ва. В Га­лицько-во­линських зем­лях різьбарст­во бу­ло більш по­ши­ре­не; там навіть в церк­вах (в Холмській ка­тедрі) бу­ли різьблені з ка­ме­ня фігу­ри Хрис­та й Пред­течі на цер­ков­них две­рях.

В най­ба­гат­чих церк­вах майстрі ро­би­ли фрес­ки та мо­заїку. Фрес­ки - се мальовані вод­ни­ми фар­ба­ми на клею об­ра­зи свя­тих або не-цер­ковні, світські ма­люн­ки (напр. у Софійсько­му Со­борі на стінах на схо­дах на­верх). Фрес­ки збе­рег­ли­ся в Софійсько­му со­борі грецької ро­бо­ти і в Ки­рилівській церкві (теж в Київі) - руської ро­бо­ти.

Крім то­го ма­лю­ва­ли вже тоді й іко­ни. Се­ред пе­чорських ченців сла­вив­ся Аліпій-іко­но­пи­сець. Вза­галі по ба­га­тих церк­вах роз­пи­су­ва­ли фрес­ки, а по ма­лих бу­ли іко­ни, що мож­на бу­ло пе­ре­но­си­ти з церк­ви до церк­ви, з до­му в дім.

Славилися в ті ча­си ще міня­тю­ри, тоб то дрібні, ма­ленькі якісь об­раз­ки або мальован­ня по цер­ков­них та ин­ших книж­ках. До на­ших часів зберігся, нап­рик­лад, об­ра­зок ро­ди­ни кн. Свя­тос­ла­ва Ярос­ла­ви­ча. Се бу­ла ро­бо­та на­ших, найбільш київських майстрів.

Але ще трудніща й цінніща ро­бо­та бу­ла - мо­заїчна. Мо­заїку, чи „мусію", як ка­за­ли тоді, знаємо ми тільки в най­ба­гаччім центрі руської культу­ри - Київі, і то за кра­щих часів йо­го - від кінця Х в. до по­чат­ку XII в.: За­дер­жа­лась во­на в Софійській ка­тедрі, в Ки­рилівській церкві та в Ми­хай­лівськім ма­нас­тирі. Се теж, об­ра­зи свя­тих, але не мальовані, а ви­ло­жені з шкла ріжно­го кольору. Ро­би­ло­ся се так: в свіжо роз­ве­де­ний це­мент вкла­да­ли шос­тиг­ранні шма­точ­ки шкла ріжно­го кольору, але кольор до кольору ук­ла­да­ли так, що з то­го ви­хо­див ма­лю­нок. Се теж ро­би­ли не тільки грецькі майстрі, але й наші, київські.

Нарешті най­трудніща ро­бо­та - емальєрство. Емаль ужи­ва­ли тільки для ма­леньких об­разків. Се ду­же труд­на ро­бо­та, бо тре­ба бу­ло то­пи­ти на вогні усякі фар­би і на­ли­ва­ти їх в од­го­ро­жені ям­ки так, щоб потім з тих фарб вий­шов гар­ний об­раз, як мо­заїка з шкла. Оче­вид­но, що емальовані речі ку­по­ва­ли тільки ве­ликі па­ни. Але крім сих ви­га­док, що прий­шли до нас з Візантії, бу­ли ще й инші делікатні ро­бо­ти з зо­ло­та, з срібла, що теж потрібні бу­ли тільки для ве­ли­ко­го панст­ва, хоч де­що, як до­рогі мис­тецькі се­реж­ки, перс­тені і т. и., пев­но зна­хо­ди­ло до­ро­гу й до лю­дей не­ба­га­тих.

Дата добавления: 2015-06-04