Розділ шостий 2 страница

– Добре зробив, – врешті мовив гетьман. А думка побігла‑побігла, звершила коло й вернулася назад. За одну хвилю Самойлович побував подумки біля Якимового броду, побував на луці, де впадає у Снов Зелений Доплив, і погомонів з Дігтяренчихою; він ще не виважив усього до кінця, але план у його голові уклався сам по собі. «Треба не забути війта», – майнуло наостанку. А вголос сказав:

– Приведи їх обох до мене.

Гетьман не одразу пішов до покоїв, якийсь час ще походжав по саду. Сад – молодий, огороджений високим парканом із хвірткою, яка замикалася на гвинтовий замок. Вона вела на господарський двір. Там – корівник, свинарник, пташник, усі криті ґонтом, а далі, ще за одним парканом, – хліви і клуні, повітки й стодоли. Гетьман любив споглядати через ліщинове пруття за годівлею птиці: як давляться послідом ненажерливі качки, як поважно йдуть до корму гуси, як отетеріло кидаються на всі боки індики, лопочуть крильми цесарки та кури, як спускаються згори, кружляючи, голуби, а з ними дикі горлиці. Вони теж, хоч літають по лісі, його. Іноді й сам кидав жменю зерна, і голуби вихрили довкола нього, а він стояв серед того маєва. Любив слухати, як хлебчуть бурду (має й тут свою винницю) воли і свині – то ж таки його воли і його свині. І жив на подвір’ї велетенський рябий когут, дуже б’ючий, якого боялися всі челядниці і навіть челядники. Підбігав ззаду непомітно й боляче клював у литку. Його періщили лозиною, аж випадало з крил пір’я, а він налітав і гоготав, а по тому переможно кукурікав: «Я його перемі‑і‑іг». Когута не різали, бо знали – його любить гетьман. Одначе сьогодні не пішов туди. З господарчого двору долітав гомін, дерев’яне калатання, брязкотіння. Там на всю потужність працювала новенька, на п’ять робочих і два затірних казани, винниця (ще вчора стояло сорок бочок молодого солоду) й коптильня, медоварня та пивоварня, там упріває тридцять душ наймитів: солять, коптять, переливають, січуть, ріжуть – готують наїдки та напої для гостей. За кілька днів – престольне храмове свято, приїде вітати гетьмана з світлим празником генеральна старшина, хочеш‑не‑хочеш, мусиш садовити за столи – такий звичай.

Але й про те зараз не думав гетьман. І прогнав німця‑ескулапа, який крутився перед очима: звечора в гетьмана пекло в боці, й той хотів зробити припарки.

Самойлович снідав і думав‑продумував наперед розмову з вдовою. Йому прислужувала одна із челядниць – Палажка, мовчазна й похмура. Їй одній довіряв – не отруїть, – хоча й не вельми охайна, і нового панського штибу не знає. На снідання була червона риба, гречаники, смажені в’юни, мнишки з сиру – все те запивав пивом, наливаючи його з білої носатки із позолоченою ручкою. Страви смакували, не згледівся, як ум’яв дві сковороди млинців. Повів оком на Палажку – скільки разів казав, щоб не підкладала. Гетьман повнів, уже й на коня вибирався важко. Витер рушником короткі густі вуса, примастив їх пивом і пішов до малої світлиці. Та світлиця – для простих прийомів, там дешеві сірі шпалери на стінах, лавки, вкриті рядняними налавочниками, дубові ослінці, липовий стіл без обруса, з двома каламарями, на божниці ікони в простому окладі. Балачку вів сам. Навіть війта не запросив до світлиці. Першим став перед ним Пархім – низенький, схожий на цигана чоловік у сірій свиті і драних чоботях. Він розповів, як покликала його Хівря, як він сів на коня охляп, а Хівря сіла на другого, прихопивши з собою вила‑трійчата, як Пархім наздогнав у лозах Пилипа, скочив на землю, хотів притримати Пилипового коня, але Пилип ударив коня під боки, й кінь вирвався, проте Пархім устиг вхопити Пилипа за ногу, й той упав на землю й почав одбиватися, й тоді підоспіла Хівря, й Пилип банітував її, вигукував, що вона відьма, суча дочка, й казав інші ущипливі слова, а Хівря собі байодила Пилипа, а тоді Пилип плюнув у її бік, а Хівря вхопила каменюку, що валялася під ногами, й ударила Пилипа по голові. А він, Пархім, тільки тримав Пилипа за ногу, щоб той не втік.

– І не цілив у Пилипа каменем? – запитав гетьман.

У Пархімових очах чорними крильцями змигнув страх, одначе дивився просто в очі гетьманові й дрібно‑дрібно хрестився.

– Не ціляв, не бив, ніякої шванки не завдавав, тільки тримав за ногу.

– А якщо доведеться дати вивід на животворнім хресті? – ледь примружив очі Самойлович.

– Дам.

Двоє осавулів вивели Пархіма. Гетьман наказав впустити Дігтяренчиху. До покоїв зайшла літня огрядна молодиця в зеленій керсетці, картатій плахті, жовтій намітці, червонолиця, із залишками не до кінця облетілої вроди. Її зелені трикутні очі неспокійно бігали, в них помітно схлюпував страх.

Одначе вона задзигоріла, заторохтіла, не давши розтулити рота гетьману:

– Він обікрав мене. Забрав коня, забрав гроші…

– Кажуть, грошей при ньому не знайшли, – все ж втиснувся в її мову Самойлович.

– І сідло, й іншу збрую; і свита, і чоботи, і шапка – все на ньому моє…

– Кажуть, він приїхав до тебе на коні, – з притиском мовив гетьман.

– Який там кінь… Патика. Він здох ще тієї весни. І сам він… тільки ханьки м’яв… П’яниця й нецнота.

Гетьман мовчав. Давав препоганій бабі викричатись. Вона галасувала довго, упосліджувала вже мертвого приймака. Галасувала зі страху. Гетьман це добре бачив і, коли нарешті Дігтяренчиха вмовкла, сказав:

– Нехай і так. Але хто має право полишати людину душі?…

– Пилип ударив Пархіма, а Пархім його…

– Чим?

– Каменем.

Гетьман мовчав довго. Так довго, що в Хіврі відхлинула від обличчя кров і посиніли губи.

– І ти складеш об цім присягу на святому хресті?

Дігтяренчихою тіпнуло, й аж тепер сіла на ослонець.

Просто перед нею на стіні висіли ікони, вона боялася звести на них очі. Надто ж на картину страшного суду.

Гетьман усміхнувся в думці: ту картину наказав повісити саме тут.

– Складу, – прошепотіла ледь чутно.

– А якщо заприсягнеться й Пархім?

Дігтяренчиха зронила руки. Очі їй округлилися, губи затрусилися, і їх перекосило, повело вбік. Хотіла щось вимовити – й не могла.

– Такий гожий ранок був сьогодні, – розмірковував уголос гетьман. – Я ходив на луку, на сіна свої дивився. Пройшов аж до Зеленого Допливу. Даремно ти, Хівре Дігтяренчихо, не продала мені його. Там можна поставити добрі млини. Збираєшся покласти гребельку?

– Мені тепер… гребелька на той світ. – По Хівриних щоках текли сльози.

– Чого ж так, – розважливо мовив гетьман. – Не поспішай. Може, той Пилип сам упав на камінь? Він же падав з коня? Пархім його цупив за ногу?

– Падав… – Дігтяренчиха ще нічого не розуміла.

– Ось так… Посидить Пархім у секвестрі, охолоне, пригадає, як діло було. Маємо на те час. А нині я хочу погомоніти про луку твою, яка врізається в мої сіножаті. Одна твоя, єдина…

Хіврині очі засвітилися надією. Зрештою збагнула, яку кладку стеле їй гетьман. Кладку дуже дорогу, одначе таку, по якій можна врятуватися.

– Беріть її, ваша милість. І луку, і Доплив…

– Нащо ж так, Хівре, – примружив очі Самойлович. – Я не грабіжник…

– Я… вам… дарую…

– …І дармівщин не беру. Якщо ваша згода, складемо купчу…

Увечері у малій світлиці гетьман переглядав маєтні справи. Перед ним стояли дві дерев’яні різьблені скриньки, наповнені паперами, а збоку ще одна, мідна, з льодяниками, а також карафка з солодким вином. Гетьман любив поласувати, хоч і приховував свою пристрасть. Одначе сьогодні він посолодив душу й без льодяників. Ну що б, здавалося, та нікчемна лука? Скільки їх у нього, скласти докупи – конем не об’їдеш за день. А от стриміла йому колючкою під нігтем, і сьогодні врешті він ту колючку вирвав, виколупав.

Гетьман дістав зі скриньки перев’язану зеленою стрічкою паку паперів, розв’язав, розіклав їх віялом, наче карти, – шукав, куди прилаштувати новеньку купчу. Першою картою, козирним тузом у тій колоді, була грамота, де чорним по білому написано: «Божою милістю ми, пресвітлий і великий державний государ, цар і великий князь Олексій Михайлович, всія Великої, Малої і Білої Русі самодержець (і далі за титулом), пожалували єси у вічне володіння за вірну службу гетьмана Малоросійського Івана Самойловича містечком Седнів з угіддями, урочищами, лісами, луками, річками і черню, яка має чинити пану послуженство, з тим, щоб нам, великому государю, служив многії годи з великим старанням, і стверджуємо цим царським листом в укріплення і утвердження того, що йому дано». Гетьман поторкав руками велику жовту печатку, ще раз пробіг очима по паперах і врешті прилаштував до місця новеньку купчу. Тепер ці папери можна зв’язати й більше не розв’язувати. Він так і зробив – поклав їх до скриньки, замкнув її маленьким золотим ключиком і поставив до великої скрині, ошпугованої залізом. Вкинув до рота льодяника й підсунув до себе другу маленьку скриньку. Тут лежали дарчі грамоти, писані від його імені. Поклав перед собою одну, мовчки перечитував, смоктав цукерку, та враз скривився й виплюнув її просто під ноги. Цукерка гірчила, як і грамота, «Його імператорської величності Війська Запорозького обох сторін Дніпра гетьман Іван Самойлович.

Ознаймовуємо цим нашим писанням, кому про те відати належить, особливо пану полковникові їхньої царської пресвітлої величності ніжинському, обозному судді, осавулові і всьому старшому і меншому товариству: супліковав до нас поштивий пан бунчуковий товариш Мартин Шило, просячи ласки нашої про надання села Процьки з двома греблями і всіма приналежностями в полку Ніжинському для латвійшого дому свого виживлення, а також хутора Барсуківки з сіножатями по річці Остер від лісу Припутнянського до могили Тарасихи, а також ліс Припутнянський. Тоді, давши проханню поіменованої особи місце і бачачи його до нас, рейментарів, зичливість і давні у війську заслуги, і до таких же оного заохочуючи в даний час, оддаємо йому село Процьки, а також хутір Барсуки з сіножатями по річці Остер від лісу Припутнянського до могили Тарасихи, а також ліс Припутнянський з ласки нашої рейментарської. Відаючи про таку нашу волю, аби ніхто зі старшин, яко і чернь, з одбирання означених сіл і урочищ поіменованій особі жодної найменшої перешкоди не чинив, а війт тамтешній з належними тяглими віддав послушенство, сим листом нашим віруємо. Писано в Седневі, року Божого 1674, іюня 6 дня».

Чого ж пригірчила гетьманові ця грамота? Хіба мало написав таких? Писано їх у генеральній канцелярії по кілька на день. Всі гетьманові родичі отримали маєтності. Не забував він їх і далі. Родаки – то таки родаки, стоятимуть за себе до смерті. Одначе доставала такі грамоти й інша старшина. Але ця особлива. Надто пригірчили Самойловичу слова про військові заслуги Шила. А полягають вони ось у чому: минулого року гетьман вперше зважився облягти Чигирин і надійшов туди з військом; одного ранку, коли гетьман ще опочивав на пуховикові у похідному ліжку, наметом раптом двигонуло, аж затріщала велика тичина, а далі пролунав дикий верескливий голос: «Ґвалт, рятуйтеся, хто в Бога вірує, татари!» Гетьман так перепудився, що не міг знайти виходу з намету, його вивів звідти і підсадив на коня оцей ось Мартин Шило, якого нанесла на той час світла чи темна сила. Гетьман доскакав до могили, аж там Шило йому подавав одяг. Він один знав про той недишкретний Самойловичів маневр і мовчав, одначе всім своїм виглядом показував, що пам’ятає все. А тим часом засипав гетьмана листами, випрохував усе нові й нові урочища та села. «Цьому треба покласти край, – подумав гетьман. – Але як? Послати його на якусь факцію, з якої немає вороття? Треба все добре обмислити. – Спомин про той ранок завдавав гетьманові неймовірного сорому і болю. Гетьман не був таким уже боягузом, те сталося з несподіванки, зі сну. – І скільки‑то прикрощів може завдати людині, – подумав гетьман, – якась випадковість, спомин про безглуздий вчинок. Здавалося б: забудь, викинь з голови, а він же стримить у пам’яті, як гострий цвях у підошві, й муляє, ятрить. І ятритиме, доки не позбудеться злощасного свідка».

Останнім клопотом гетьмана на сьогодні був лист до московського царя про Сірка. Кошовий отаман просив у Олексія для Запорозької Січі слободу Мерефу. Про це Самойловичу доніс вірний чоловік із Запорогів. Таке прохання не на жарт розтривожило гетьмана. Виклопоче Січ одне село, а тоді почнеться – дай друге, дай третє… Здавалося, що там одне село – крапля. Крапля живої води для спраглого велетня. А щоб підказати цареві спосіб до відмови, написав: «Такого ніколи не було, щоб Січ Запорозька слободами володіла». Обв’язав листа стрічкою і засургучував власноручно. Завтра віддасть його кур’єру. А щоб кур’єр не їхав упорожні, долучив до того листа ще два, в яких просив собі у володіння село Хрущі і містечко Ямпіль. Упоравшись зі справами, довго сидів непорушно, підперши рукою голову. Його втомили клопоти, втомили довгі манівці, якими щойно пройшов. Хотілося шляхів коротших – до серця, хотілося доброї бесіди і приязні. Того давно не знав. Усі мають його за суворого мужа, за строгого гетьмана, й тільки. Ні жінка, ні діти ніколи не запитають, як йому живеться, як мається. Неначе він з каменю, а не з живої плоті. Вже й старшина, з якою кілька років любісінько бенкетував, почувається з ним не на одній нозі. Сам по собі завівся порядок, що вони встають, коли він заходить. Спочатку хотів відмінити той порядок, а потім передумав. І врешті залишився сам. Й чи не вперше так щемко відчув свою самотнісь, але на те вже розради не мав. Ламати усталений лад не випадало.

Ждан зайшов на подвір’я, зупинився. Звідси було видно шмат сірого поля, і зелену смугу лісу, і золотаві копиці хмар над лісом. Сонце просвічувало їх наскрізь, здавалося, там іде дощ. І поле, і ліс, і хмари‑копиці вабили до себе, нагадували, що світ широкий, не зійшовся клином на цьому горбі, над цією річкою, хоч які вони чарівливі та гарні.

З глибокого похмурого колодязя витягнув цебер води. Коли тягнув, старий горбатий звід скрипів і похитувався, ніби мав ось‑ось упасти. А може, і впаде. Тут все у ветхість приходить, все падає. Убога церква й убога хата, одну половину якої займає дяк, а в другій шпихтір для калік і сиріт. Дяк сам убогіший за деяких старців. Ще й ледачий, і трохи п’яничка. Змруженими од сонця очима Ждан повільно обвів подвір’я, неначе бачив це все уперше… Рублена хата з сіньми, без горища – стіни обмазані глиною, дощі та сльоти глину оббили, й вони світять лозовими ребрами, у сінях ступа і діжка без дна. В хаті таке саме убозтво… Судник, а на ньому три полив’яні миски, жердка, скриня, що воднораз править за стіл, піч, на якій кашляє дяк, а йому окселентує в підпіччі порося з одмерзлим хвостом. Найбільше хатнє багатство – уламок венеційського дзеркала, яке розбилося в гетьманських палатах, – дяк не пропив той уламок, бо вмазаний у стіну. Біля хати – хлів і погрібник, від двору – стежка до низинного городчика, де зеленіє велетенська грядка цибулі і де жодного разу не зацвів мак.

Ждан прип’яв цебер за дужку до вбитого в цямрину цвяха й випростався. І щось випросталося, рвонулося в ньому самому. «Як же я тут жив?.. Мерщій, мерщій звідси…» І аж засміявся без голосу, й аж притупнув цибатими ногами в полотняних штанях, і подумки вклонився гетьманові. Які ж то добрі крила занесли його до їхньої церквиці! Та в ту мить в його голові майнула інша думка, і щось прихололо в душі, й помаліла радість. Щось його стривожило, щось прилякало. Проклюнувся здогад про те, що тут нехай і голодна, а все‑таки воля… Прокотилася в пам’яті глухою луною чутка про гетьманову неласкавість, захланність… Може, не йти? Може, залишитись тут? Злорадно усміхнулася більмом єдиного вікна дякова половина хати. Зацвіріньчали горобці під стріхою і один по одному похуркотіли крізь дірки в сіни. Ждан стрепенувся. Видався сам собі горобцем, який шукає шпарини. А він таки не горобець! Отож мерщій звідси в широкий світ на бурхливу бистрінь життя.

Із записів Дорофія Ружі, знайдених його племінником Супруном і переданих своєму синові Охрімові

Більше я так жити не можу. Моя душа переповнилася вщерть. Або тепер, або ніколи! Якщо я не зрушуся нині – залишуся тут на безвік. Ви бачили коли‑небудь, як перевантажують воза? Кладуть і кладуть поклажу, й врешті коні не в змозі його зрушити. Отак і моя душа. Вона переповнилася цим життям, цими клопотами, цими важкими буднями. Вони тягнуть її кудись униз, засмоктують у безрух, у твань, у тишу. Це не тиша могили, але й не тиша життя. А я хочу спробувати його на смак, на зуб, на дотик губів. На дотик губів!.. Аж дрож пройняв тіло. Сього я ще не знаю. Мені двадцять сім, але я – цнота, ще не доторкався рукою до жіночих персів. Я бачу все те тільки в снах, у мареннях. Звичайно, не це покликало мене в дорогу. Хоч… трохи й це. Апостол Павло сказав: світ увесь у гріхах лежить. Це правда, я боюся гріхів, боюся занапастити свою душу, своє тіло… але й боюся жити отако далі. Ні, не ваби та розкоші життя хилять мене на свої ситі трави. Одначе я не знаю його, справжнього. Я не знаю світу, а хочу спізнати. Самісіньку його суть, сокровенність, серцевину. Кажуть, ніхто сього не знає. Коли я відкрився отцю Симеону і сказав, що хочу піти від нього, він нахмурив густі свої брови й запитав грізно:

– Тебе хтось спокушає?

– Світ.

– Світ – це диявол.

Може, я й повірив би отцю Симеону, якби він сам… Але про це – потім. Я розійшовся з своїм учителем, але майже не караюся цим. Я караюся тим, що не відаю, що таке світ і який він насправді. Я думаю про це часто, важко, іноді буває аж голова болить, часом здається, ось‑ось вхоплю істину, серцевину таємниці, а вона, неначе вогник у пітьмі, мерехтить, манить, зникає. В душі гудуть великодні дзвони, а серце болить, а серце плаче й страждає по чомусь великому, ясному і невідомому.

Іноді сяду й задумаюся: для чого я живу? Щоб молитися і в тиші келій переписувати книги, виправляти чужі помилки й лишати свої? Скільки я тих книг переписав! Чимало їх з‑під моєї руки лягло під друкарський прес. Я люблю тишу келії, мудрі вечірні бесіди з отцем Симеоном і особливо – з отцем Єпіфанієм. (Я не знаю другої такої несуєтної, розважливої і чистої людини, як отець Єпіфаній). Вони – цілий світ. Але світ неоднаковий. Господи Боже, пробач мені, що ділю твій єдиний світ на два. Я хочу, щоб він був єдиний. Хочу долучити оту другу частину до першої, долучити живу людську душу до мудрості твоєї. Дехто каже: розум веде до сатани. Вір – і все. Я вірю інакше: розумом і серцем. Я хочу у вірі знайти правду світу сього, і тоді вона стане правдою моєї душі. Я хочу розмірковувати не для того, щоб розвіяти сумніви, – я вірю й так, і віра моя міцна, – а щоб розуміти. Розуміти все те, що ти сотворив і що вклав мені в серце. Я хочу пройти по землі своїй, подивитися на неї. Я не прив’язаний до неї помислами, і мені вона не боліла й не болить, як челядникові їх превелебія Наумові, котрий з рання до ночі зітхав по ній, виспівував про неї пісні і виспівав душу до краю – помер від сухот. Я просто хочу подивитися на неї яко на географічну сутність – яка вона? Краща за тутешню чи гірша. Начуваний я про неї стільки, що голова тріщить, а яка вона насправді, не відаю. Я хочу зустрітися з родом своїм. Недарма кажуть: до свого роду хоч через воду. Шість літ минуло, як бачився востаннє з вітцем і ненькою, торік прийшла мені картка, а в ній звістка, що вітець мій помер, нехай простить мені, що не прийняв його останнього благословення. Є у мене також брати, але я не впізнав би їх, якби зустрів на дорозі. Як приспів я зростом, батьки мої оддали мене в книжне вчення. Дванадцять літ провчився у київській школі, рідко коли наїздив додому навіть улітку, бо вже тоді вельми вподобали мене святі монастирські отці, вподобали за почерк мій, за старанність, а за віщо ще – не відаю, вони казали, мовляв, за те, що дух мій не знає сум’яття і помисли мої чисті, хоч деякі діла мої іноді накликають на глузи, отож влітку я допомагав їм якщо не в монастирі, то в садах лаврських, особливо виноградних.

Виноград – боже дерево, і є в ньому якась таїна, вона звідти, з Греків, з Риму, з глибини віків; сік, який тече в виноградній лозі, – сік життя людського. Хоч може перетворюватись і на сік глупоти, безголів’я, що незрідка спостерігаю тут. А ще в тих садах росли інші дерева: мало знані в нас абрикоси, грецькі горіхи, мигдаль. Я не великий ласун, але мені було цікаве саме їхнє проізростання на нашій землі.

Сталося зі мною все те дивне сум’яття недавно. Раніше мені думалося, що моє призначення – книжна і келійна мудрість, я навіть подумував про монаший постриг, а вийшло он як. Душа моя квилить і страждає, я став нетерпеливий, дратівливий і нестриманий. Вчора вперше круто відповів одному попику з підмосковної церкви, він обізвав мене сатанином, а я – його, ще й роги чортячі показав над його лобом, і тоді на мене накинулися старці з паперті Миколаївської церкви, перед якою те чинилося, і ледве я втік. Попик той, очевидно, з Аввакумового воїнства. Чимало їх тут таких, налітають на нас, кажуть, що привезли ми їм за наущеннями єзуїтів неправдиву науку, що в книгах (у Божих книгах!) віри немає, вона, мовляв, у кожному з нас, яка є, така й є, такою її Господь і приймає, що навчителем віри може бути кожен, у кого ця віра міцна, – все це йде від темноти ума їхнього, а не од світла божого. Так, всі люди єдино суть у Бога, але мають вони бачити Бога в одній подобі і мають справляти молитву по книгах, апостолами написаних. А їхні, сиріч місцеві, книги, переписані сотні разів неграмотними дячками, несуть єресь. І розкол спричинили не книги наші, не Фукідідова «Історія» і «Римські діяння», які ми привезли з Києва, а темнота й неграмотність їхня. І хрещення триперсте єдино правильне: адже Бог у трьох лицях єдиний і вічний на землі й на небесах, і пізнати його по‑справжньому можна світлом розуму, а не світлом тьми, бо вона до вподоби тому, чийого імені не називаю, але хто в ній і сидить. А що вченість викликає спротив, то в тому дива немає, так уже ведеться одвіку, що проти слова істини, проти слова вченого піднімається палиця яко аргумент остаточний і найповажніший.

В монастирській церкві заблаговістили до вечерні, чернечий дзвін завжди печальний і суворий, в моїх грудях він відбивається неспокоєм і тривогою. Колись він кликав мене до упокори, а тепер навпаки. Так, я не знаю, що діється зі мною: щось вар’ює мною, й гне, й пориває в невідомість. Скоїлося таке зі мною не випадково, либонь, я зрозумів це з прозорою, віщою ясністю, – так почуваються осінньої пори журавлі, віковічна невідома сила пориває їх і кличе в дорогу. Дорога мене й страхає: чоловік я хирлявий здоров’ям, тягар доріг для мене тяжкий, життя моє нині затишне й сите, але я не можу більше вдовольнятися ним. Мій колишній учитель щойно побачив мене сьогодні, одразу запитав:

– Тебе хтось спокушає? (Запитав те саме, що й отець Симеон, але зовсім інакше. Печально, з розумінням).

– Світ, – відказав я.

– Світ – це диявол, – мовив отець Єпіфаній, але знову ж не застрашливо й не осудливо, а співчутливо. – Але не бійся.

Отець Симеон бачить мене щодня й не помітив нічого, а отець Єпіфаній прочитав мої тривоги одразу. Мені те не дивно. Надто вони різні, отець Єпіфаній і отець Симеон, хоч достоїнствами рівні і кличуть до тих самих істин. Я розпочинав службу в отця Єпіфанія; на той час отець Єпіфаній Славинецький, який уже много літ прожив у Москві, попросив привезти йому з Києва нових книг. Я повіз їх з одним монашком, монашок вернувся, а я залишився в Москві. І вже гарую чи раюю майже п’ять років. Спочатку жив у отця Єпіфанія, а потім пішов до отця Симеона з Полоцька. Ниньки вони вдвох сидять у келії нашого ж таки Андріївського Преображенського монастиря, п’ють чай і ведуть бесіду, яку мені знати зась, хоч і кортить, а я сиджу в своєму прикомірку, мараю папір чорним, з дубових бубок, чорнилом і думаю про них. Яко тьма різна є від світла, так одна людина відрізняється від іншої. Очевидно, сія моя мисль неправдива. То більше, обоє несуть світло. Обоє чеснії Божії слуги. Тільки Єпіфаній слугує Богові через людей. Хоче вивести їх з тьми, просвітити, щоб очима зрячими, а не сліпаками, дивилися на Бога і світ. Про вченість і доброчинність отця Єпіфанія цар Олексій почув від постільничого свого боярина Федора Ртищєва й запросив його, а з ним ще тридцятеро київських колегіантів до Москви для виправлення богослужбових книг та для заснування в Чудовому монастирі греко‑латинської школи, що той і вчинив з Божою поміччю і тривалий час був її ректором. Перший мій учитель заснував і друкарню, й видрукував у ній книжки свої «Громадянство звичаїв дитячих», «Філологічний лексикон», чимало книг проповідницьких, а також перекладені з грецьких та латинських оригіналів «Служебник», «Часослов», Псалтир, «Скрижаль», «Мінеї», «Правила святих апостолів», Біблію і многії іншії, а також творіння Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Івана Златоустого, чимало житій святих, Фукідідову «Історію», громадянство й навчання, географію, анатомію, книгу лікувань та багато розважальних світських книг, о яких і не чувано було в цій стороні. Цим опікувався патріарх Никон, і пережив отець Єпіфаній Никонове вознесіння й падіння, терпів і терпить всілякі напасті, кпини та погрози люду темного, жар, який колись розпросторювався од царя й зігрівав мого учителя, потім перегорів у попілець, але учителя те не страхає й не хвилює вельми. Не так він живе, не така він людина. Йому не треба нічого, аби тільки ближній пізнав те, що знає він, аби душа його ставала кращою й підносилася до вищих сфер. Платою за труди для отця Єпіфанія є саме добро, яке робить ближньому, плата – сиріч благодать власної душі. Мабуть, це теж плата: гарно думати, гарно почуватися, виводячи людей з тьми. В такий спосіб учитель возвеличується над ними? Того не помічав.

Отець Єпіфаній несе добро словом, інакше він його нести не вміє, та воно, інше, й не потрібне йому. В цьому бачить смисл життя. Не в тому, щоб нагодувати і одягнути сироту, захистити правого од злого меча (меч вважає зброєю сатани), в казаннях своїх рече про співчуття й милостиню, закликає любити і жаліти пастуха і ратая. Маленький, сухенький, з сивими, що стирчать пучками, неначе ковила, вигорілими на чужині бровами, хоробро обстоював Никона, намагався захистити його перед царем і перед темною товпою, жертовно ставав поперед патріаршого трону, й диво дивнеє, що зацілів. Всю роботу богослужбової реформації сповнили отець Єпіфаній з товаришами, Никон в усьому поклався на сумлінність його, Никон громи метав, влади допинався, яка, влада, й згубила його – прийняв титул великого государя, а Єпіфаній з учнями тьму розвіювали. Кажуть: влада од Бога, а самі її хапають, ніхто ту владу випустити із рук не хоче, за неї доходять до найбільшого гріха, я вже на те надивився. Никона немає, а світло, засвічене киянами, сіяє на всю Русь. Темні люди, побачивши, що цар, нині хворобами згнічений, пухлий і злий (тишайший, а стає злий, може, й праві письменники римські, які кажуть, що влада перероджує всяку людину в поганий бік), відвернув свій вид від Єпіфанія, починають кричати, що, мовляв, Никон зслиз, а чого закони його живуть, він же сатанин, чого киян і досі не прогнали з Москви, своїм виправленням книг вони зіпсували не тільки багатьох простих людей, а й чимало святих поробили дурнями: називають світло нашого вчення єретичним і погрожують згладити нас зі світу. Вже й людці страшного приказу таємних справ шнипають біля наших келій, – це той приказ, про який Пліній Молодший писав у «Панегірику Траяну», перекладеному отцем Єпіфанієм. За Траяна подібних людців було зібрано з усієї Римської держави, посаджено на вутлі, поламані кораблі й, коли розгулялася буря, пущено в море. Вони страшно заломлювали вгору обличчя, зводили руки, але Траян сказав: нехай пливуть, нехай самі спізнають лиха, яке чинили людям. Отець Єпіфаній стійко зносив і зносить усі кривди, всю наругу.

«Укріпімося в правді своїй, – каже, – пишаймося тим, що й іншим сусіднім народам смисл науковий даємо. Вони нам віддячать колись». Патріархи вселенські й інші люди, які проїжджали через наш край, казав він, оповідали, що стільки грамотних людей нема більше ніде в світі. Після розколу тут, у Москві, всі живуть в страхові, один Єпіфаній, здається, нічого не помічає.

Отець Єпіфаній не лукавить, не метається, не зазіхає, не тщиться, не пнеться вгору, хоч міг би посісти щабель високий. Сухенький, тихенький, спокійний, він схожий на ангела. Сяде на стільчику під грушею й дивиться на хмарку. На його сухому, пласкенькому обличчі завше задума й замрія, він знає багато, здається, знає все, навіть те, останнє, що людям знати зась.

І думаю я іноді, дивлячись на вчителя мого колишнього, чому ж таки до нього не линуть люди? Чому він, такий добрий і розумний, самотній? Чому всі линуть до отця Симеона? І я також покинув отця Єпіфанія і подався до отця Симеона. Котрий… котрий кличе люд московський православний до тих таки істин, що й отець Єпіфаній, до світла науки, до добра. Але отець Єпіфаній кличе тихо, а отець Симеон кричить, він погрожує, й лякає, і приневолює. Зробиш не так – і Бог тебе покарає! А хто знає, як треба робити. Отець Симеон переконаний, що чинить добро тільки він, здається, хтось уповноважив його наглядати за благочестям і людськими думками, «Одне зрєніє на женщину заражає чоловіка ядом гаспида», – рече він. Гойдалки називає шибеницями, грища купальські – ідольськими вогнищами («Диявол регочеться!»). Особливо лихий він на танці: «Від демона або від змія взяли почин сі забави, бо він привик вертіти кругом», – а на мене, так немає нічого кращого за наші веснянки, приплющу очі й бачу, як ходять кружка, узявшись за руки, по вигону дівчата в святкових плахтах та вінках, у чобітках червоних та зелених, і сорочки з‑під плахт так і миготять; гнівається мій новий учитель на всі наші звичаї, на всі примовки й поговірки – все то, мовляв, від сатани. Єпіфаній пише: «Люди, сидящії во тьмі, йдіть до світла». Симеон же рече: «Сліпці, неуки, пасіть свині». Всіх, хто з ним не в згоді, називає нечестивцями, смердючими цапами, супостатами. Сам почувається сміливо, бо біля царя в’ється, царські діти навчає, «тишайший і кротчайший» дня не може без нього прожити. Вправляється отець Симеон перед царем в декламаціях пишних поздоровчих віршів, Риму історію і Завіт Старий теж віршами вичитує, в селі Преображенському його велінням поставлено хоромини комедійні з п’ятисот сорока двох колод, ті колоди зсередини оббиті сукнами червоними, ще й рами перспективні вставлено, і його ж таки, отця Симеона, комедії в тих хороминах грають, а в комедіях лихому Навуходоносорові протистоїть осяйний Олексій. Річ ясна, і штучки поетичні, й комедії – це теж світло проти тьми, сього тут донині не знали й не чували, видрукував отець Симеон тута кілька книжок своїх піїтичних і драм божественних, благочестивих, декілька в тих хороминах москвичам показав, і намовляє царя Олексія колегію, сиріч академію, по подобі Київської в Москві відкрити в монастирі Заіконоспаському в Китай‑городі, вже й прошпекта відповідного, «Привілеями» названого, уклав. Все те во славу Божу, але… і в свою власну. Гординя його змагає, хоч і самому собі не зізнається в тому, на високі щаблі заглядається. Їздить отець Симеон у кареті аглицькій, челядників у нього десятеро, обідає не єдино квасом і хлібом, яства йому з царського двору носять. І цукерки любить, і славу любить, і владу також, честолюбний неймовірно, й вельми не любить, коли хтось бодай слово упоперек мовить. Що мені особливо не подобається, що, окрім царевичів Федора і Олексія, вчить отець Симеон піддячих приказу таємного. Водночас з отцем Симеоном добре. Він веселий, дошпетний на слово, буває жалісливим. Але й чомусь тривожно. Якась небезпека ходить біля нього. Він нікому не довіряє, всіх у чомусь підозрює. «Ти тихий та божий, – рече мені, – а десь там у сховку сидять твоя впертість і непоступливість». Може, це й правда. Чи не найперше почала вона проявлятися в мені щодо мого нового вчителя. Вчора покликав мене отець Симеон і читає з щойно написаного ним же: «Антихрист прийде, він буде наче звичайний чоловік, відступить від Бога, і ангел‑хранитель його покине. Запанує той антихрист на землі, пануючи у Вавілоні, поб’є трьох царів: єгипетського, афрійського і ефіопського». Раніше я змовчав би, а нині щось понесло мене насупроти: «Та вже їх зараз немає, – кажу. – Які то царства». Отець Симеон бликнув на мене оком зизим, гнівно так, і читає далі: «Страшний суд станеться в Ярафетській долині…» Я знову не стримався: «Як же там потовпляться грішники всі? Он скільки їх!» – «Будуть стояти верствами одні над іншими, а низші на землі, так і помістяться». – «Захочуть вони дертися одне одному на плечі», – крутилося мені на кінчику язика, одначе змовчав, бо вчитель мій і так був вовкодухий. В цю хвилину, прости, Господи, гординю мою, я відчув себе вище вчителя. Не те щоб я зовсім не вірив, що в Ярафетській долині зберуться грішні душі, просто, якщо вони туди й товпитимуться, то не має те нині нас вельми обходити: на землі по всіх долинах повно живих душ, і краще б знати, як вони живуть і чого хочуть. Ще мій учитель прочитав мені: «Грішать князі, що обтяжують нарід усякими данинами, грішать управники, що зле орудують народним майном і обертають на свій хосен; грішать начальники, котрі бувають звичайно хижаками і народними п’явками; грішать судді і законодавці, що глядять смислу закона і часто домагаються до неправедної мзди». А я подумав: «Але й ти домагаєшся високої платні – в царя, й херхелюєш сам біля багатих». Чимало наших і старих московських книжників ненавидять мого вчителя, тоту ненависть перенесли й на мене: «Його вчення не зовсім правильне», – звідси недалеко й до звинувачення в єресі. Не люблять його також всілякі невігласи, не люблять брагарники, бо проти них його особлива лютість і кпини в їхній бік найдошкульніші. На жаль, таких людей тут дуже багато. «Всі, якого б звання, статі і віку не були, духовні і світські, п’ють горілку в будь‑який час: перед, після і в час обіду», – це я виписав з грамоти царя, розісланої по монастирях, бо «од того хмільного життя церкви Божі бувають без відправи». П’яниці святих пишуть на дереві, люди це бачать, не хочуть цим святим поклонятися. Боюся звіряти таке й паперові, але ж і сам цар зілля богопротивне полюбляє, і в потішних хоромах тече вино під гласи мідних труб, яко вода в Москва‑ріці. Що вже казати про деякі села, де все зібране зерно переварюють на пиво. Одначе і в такій стихії отець Симеон завжди знайде собі сухого горбика, міцне опертя, мені ж доводиться дедалі скрутніше. Але не в тім печаль моя і скруха. Правда тут уся чистісінько на вчителевім боці, та й не тільки тут. Я не знаю іншої людини, світло очей якої променило б так сильно, не знаю людини, яка б могла позмагатися з ним мудрістю, а однак шкодую й досі, що підпав під його підмову, перекинувся до нього, покинувши свого першого вчителя. Мені здавалося, там туск і вічний піст, а тут свіжий вітер життя. А зовсім не так… Одначе й назад вертатися не хочу. Той брід, хоч який він світлий, я вже перебрів. Він позаду, й хочу я вступити в іншії, незнанії броди. Мені здається, на тих бродах відкрию я собі отой найвищий смисл і вернуся до себе самого в новій подобі, несуєтного і умиротвореного, але й просвітленого вищим світлом. Мій учитель часто мені каже: «Сліпі неуки, які ледве навчилися читати по складах, що не мають і тями про граматику, не то вже про риторику, філософію, теологію, люди, що навіть не посмакували науки, важаться розбирати святе письмо, судять мужів, вправних у слов’янській і грецькій мовах, і навіть одважуються судити про світ». Про мужів – правдиво, а от про світ… Є на світі праведники, які «не посмакували науки», але які своєю правдою тримають всі небесні сфери. Нас мало, їх багато. І є серед них люди, просвітлені Божим світлом, Божою, хоч і не книжною, яку я так люблю, мудрістю. Та й книжна мудрість не вся тут, у славних вчителів моїх, а й там, у отчому краю, звідки й привезено її. Я хочу пошукати її, хочу зустрітися з нею віч‑на‑віч, хоч може бути та стріча для мене й важкою, бо мудрість не завжди ласкава, а й жорстока.

Дата добавления: 2015-06-04