Розділ восьмий 5 страница

– Ждатиму, допоки й воно ходитиме по небу. – На серці в неї кипіли сльози.

Обоє подивилися на сонце, що пробивалося крізь рване хмар’я червонястою плямою. Чудна й страшна була для Лавріна її відповідь. Він стиснув дівчині руку, сказав тихо:

– Не треба так.

– Ждатиму!

Він не почув того слова, а тільки вловив, як воно побігло по її руці в його руку й далі, до серця.

– І я теж. Що б там не сталося… Я нікого… нікого до тебе не знав і не любив. Я і з Січі майже ніколи не виїздив…

Мабуть, цього не треба було казати, він засоромився, почервонів, але Киліяні його слова сподобалися.

– Не барися, – сказала вона.

Їй здалося, що стоїть перед прірвою.

На греблі попрощалися вдруге.

За мить кущі ліщини сховали дві постаті: важку – Дороша Бруса, й тонку, легку – Киліяни.

Лаврін не бачив, куди йде кінь, той сам вибирав дорогу. Йому потемнів світ, він їхав уперед, а серце рвалося назад. І така в ньому зсоталася туга, що хотілося плакати. Марко його розраював, він, хоч нічого не чув, схитував головою.

Козаки під’їжджали до дороги, по якій у бідарці гнав чалим конем якийсь чоловік. Він стояв на колінах, однією рукою тримався за плетений кіш, другою періщив лозиною коня. Побачив козаків, щось крикнув, не зупинився, погнав далі. Козаки погукали, Марко навіть хотів наздогнати, а тоді передумав:

– Украв щось чи на пожежу?

Проїхали ще з півверстви й побачили в глибокому рівчаку гарбу. Ліворуч од гарби чорнів місток, він був провалений. Чоловік, либонь, хотів об’їхати його, й гарба засіла по самі осі в твань. Молоденькі волики змісили під собою грязюку, вона сягала їм до животів. Заляпаний болотом, селянин хрипко собкав, тупо тягнув за налигача й чомусь не бачив, що рябі вже й не лягають у ярмо. Поруч бабралася у твані молодиця, щось підкладала під колеса, а з гарби виглядала ціла низка дитячих голівок.

– Чого тебе холера сюди занесла? – перед самим обличчям чоловіка осадив коня Марко.

Той лупав очима, як сновида. Марко хотів розбудити його нагайкою, але в ту мить заголосила молодиця:

– Ой лишеньки‑боженьки, поможіть. Не дайте погинути. Татами, татари!

– Де? – крутнувся конем Марко.

– Скрізь. Он наша слобода горить, наше село, – показала брудною рукою.

Над лісом справді тяглися пасма диму.

– А куди ж ви їдете? – запитав Лаврін.

– У Ладижин. У фортецю. Всі тікають туди, – оговтався чоловік.

Лаврін зліз із коня, прив’язав його до вербички – кінь крутив головою, гриз деревце, – закасав рукава, вступив блискучими, з подзвоном чобітьми в твань. Занурив у багно руки, намацуючи спицю. По невдалій спробі підіпхнути воза руками Лаврін і Марко витягли з містка вузьку мостину, підклали під заднє колесо, загейкали, засобкали; вигинаючи короткі ситі шиї, волики налягли, гарба заскрипіла, погойдуючись, випливла на сухе. Чоловік, хоч був забейканий у багно з ніг до голови, поїхав – навіть забув подякувати, тільки діти махали козакам рученятами з коша і лепетали: «Козаки, козаки», та долітало розпачливе жінчине голосіння: «А краще б вже зразу свята присипала». Лаврін та Марко помилися в струмку й стали радитися. Порішили їхати в Ладижин і собі. Лаврінові зривалася думка вернутися назад, але він притлумив її. Ще наведе татар. Та й, либонь, Брус має в лісі надійний сховок. Всі, хто живе в отаких нетрях, мають його. Чим менше люду, тим легше сховатися в сховку.

Він ще роздумував, а Марко вже сидів на коневі, у якого скапувала з вудил зелена піна (скуб траву нерозгнузданий), чекав. Лаврін одв’язав од вербички Коршака.

По дорозі до Ладижина поминули чимало біженських підвід, і цілі валки, й піших утікачів. Декотрі везли на возах припас – пшоно і борошно, за возами, натягуючи налигачі, чалапали корови, інші втікачі вихопилися в чому були. Мчали, бігли, поспішали під захист фортечних мурів. Села й хутори стояли порожні, там ніби пролетів смерч, з деяких димарів, правда, курився дим, але людей у тих хатах не було. Тільки на далекому пагорбі за яром махали крильми два вітряки, – видно, там не знали ще про татарський набіг, мололи собі лихо. Лавріном і Марком заволоділа тривога, а воднораз їх пойняла грізна врочистість, понапускали на себе суворого вигляду – адже й справді могли зіткнутися з ворогом. Їхали швидко, з‑під попруг у коней повиступала піна.

Ладижин зринув раптово, неначе хто кинув його козакам під ноги. Лежав у глибокій та розлогій долині, освітлений сонцем, звідси було видно кожну вуличку, кожен будинок. Сонце грало на червоній черепиці дахів, на блискучих банях церков; тільки фортеця сіріла важкими мурами, вона одразу ж навела на думку про війну, про можливі близькі бойовища. Дах на гострих вежах у кількох місцях був попровалюваний, сонячне проміння ламалося в дірах, здавалося, там хтось ховається.

Лаврінові гарячий суховій обпалив серце: он слобода Ладижинська, там ходили по ярмарку з Киліяною, он дерев’яна церквиця, в якій слухали разом вечерню. В той вечір їхня любов мовби освятилася. Вони виповіли її комусь третьому, кого боялися одурити навіть у помислі. А он і дуб, на який він дряпався зі свічкою, що її дала Киліяна. Запалила вогонь, і він горить у його грудях. І все стало так близько, аж йому защеміло в серці. Бачив себе, бачив Киліяну під дубом, світло грало на її дукачах, на коралях, в її очах, і йому було в тих вогнях тепло і хороше.

Слободу Ладижинську одділяли од Ладижина очеретяні хащі та річка Сільниця. Місто розкинулося на невисоких горбах посеред долини, із заходу його обмивав Буг, зі сходу і півдня – Сільниця, котра мовби охоплювала Ладижин синьою крайкою.

В зручнім до оборони місці змуровано Ладижин. До нього можна підступити тільки з півночі, але там – високий земляний вал із земляними бастіонами й частоколом, попід валом – рів, що одним кінцем упирається в Буг, другим – у Сільницю.

Тому й збиралося сюди стільки втікачів.

Довгим похилим узвозом спустилися донизу. А там – гам, лемент; котилися з гори вози, налітали один на одний, рвалися посторонки, тріщало позакладуване в колеса дрюччя, ламалися спиці, а над усім тим – жіночий та дитячий плач, посвист батогів і чийсь гострий та довгий, мов колійський ніж, зойк:

– Ой лю‑у‑у‑удоньки. Вони його живцем у вогонь… Ой лю‑у‑у‑удоньки!

Лаврінові од того крику обсипало морозом шкіру. Уява намалювала високого, худющого чоловіка, – чомусь саме високого й худого, – якого кидали у вогняне пекло. Козак несамохіть натягнув повіддя, кінь форкнув, спіткнувся, й Марко злякано зиркнув на товариша:

– Перехрестися… Кажуть, не на добро.

Лаврін перехрестився, а подумав чогось про Киліяну: «Було б вернутися на хутір». Його охопило хвилювання, почувався Киліяниним захисником, оборонцем, душа жадала звитяги і подвигу. Попереду Лавріна і Марка повільно посувалася підвода, на возі хтось лежав, вкритий рядниною з головою, а правив піп у підряснику, підперезаному козацьким чересом.

Узбіччям промчало вгору на змилених конях з десяток козаків, на Лаврінів та Марків помах не спинилися, погнали далі. На греблі перед Бершадськими ворітьми – стовписько. А міст чомусь піднято, задні натискали, дишель переднього воза висунувся далеко‑далеко, кремезний хуторянин збивав назад воли, а його син періщив батогом з воза тих, які натискали ззаду, – людей і коней. Загуркотіли ланцюги, міст упав і одразу піднявся вгору знову. Вищали коліщата блоків, але те вищання не могло заглушити лементу, що стояв по той бік воріт. Там кипіла баталія. В тісний пролаз воріт було видно спини якихось людей, на них, мабуть, натискали, а вони одбивалися, навіть виблиснула шабля. А на греблі чуток, гомону, нещасть – Лаврін і Марко брели в них по самі вуха, й собі пробиваючись до мосту. Через якийсь час його опустили, й живий вир заклекотів у вузьких воротях. Стогнали мостини, брязкали ланцюги, ворітні не могли нічого вдіяти, стояли над водою по той бік ланцюгів і держалнами одштовхували тих, хто напирав. Дерев’яні мостові підпори гойдалися й скрипіли, загрожували повалитися. На якомусь возі вирвався з клітки чорний півень, полетів по головах, упав у воду. Іншим разом це викликало б регіт, нині ніхто й не оглянувся.

– Може, не їдьмо сюди? – нахилився до Лавріна Марко. – Коні в нас добрі…

– А наші! Що кошовому скажемо? – заперечив Лаврін, і Марко мусив погодитись.

В зручнім до оборони місці змуровано Ладижин. До нього можна підступити тільки з півночі, але там – високий земляний вал із земляними бастіонами й частоколом, попід валом – рів…

У фортеці Лаврін і Марко довідалися достеменно про все. Може, вперше чутки, яких наслухалися по дорозі, були куціші за правду. Турецьке й татарське військо всім огромом посунуло на Поділля. З ним – султан і візир, кримський хан з усіма мурзами та беями. Вони під Баром і Кам’янцем‑Подільським. Стіна й Кошиця вже під копитами басурманських коней. Кошиця зруйнована дощенту. Самойлович і Ромодановський, незважаючи на суворий наказ із Москви, одсічної потреби давати не одважилися, відступили із Чигирина до Черкас. Козаки гомоніли, що Самойлович непридатний до польового гетьманства, а князя Ромодановського син попав у полон до турчина, й той погрожує прислати батькові набиту сіном голову отрока, якщо батько‑князь і далі ставитиме перед султаном тарчі. Боярин в страхові за життя сина переклав увесь військовий провід на грізного в палатах і лякливого та буркітливого в полі гетьмана. Тепер не знали, чи Самойлович двигне назустріч турчину своє військо, чи відступатиме далі. Татари уже доскочили аж до Черкас. Козацьке військо, яке застав на Правобережжі лихий припадок, розбіглося по містах: у Ладижині замкнулося дві тисячі лівобережних козаків з наказним полковником Мурашком, з них половина комонних і половина серденят піхоти, сімдесят комонників ротмістра Анастаса Дмитрієва, запорозька команда в двісті чоловік із полковником Савою, переяславський полковник Войца Сербин з почтом, донський отаман Амбросій, а з ним шістнадцять козаків. Міщан у Ладижині двадцать тисяч, з них бойових людей чотири тисячі.

Сподівалися, що, може, султан і обмине Ладижин, піде прямо під Умань або й на Київ, а од малого війська одіб’ються. Бо ж торгового люду в Ладижині небагато, церкви бідні – куций султану ясир з містечка. Проте досвідчені воїни казали, що це не так. Не можуть турки поминути Ладижин: лежить він на битім шляху, звідси легко перетнути всі під’їзди з тилу, а також ударити в спину, війська‑бо тут чимало, й можуть підійти нові партії. Сама доля поставила його ниньки перед вістрям меча, і або той меч розітне його з маху, або вломиться. В останнє, звичайно, вірили мало. Всіх тримала віра в те, що гетьман та князь відступили тільки тимчасово, аби ліпше приготуватися до великої волейної потреби, й ось‑ось почнуть наступати на турчина. Не можуть же вони лишити на поталу таке місто, як Ладижин, і увесь християнський люд у цілім краї. То вочевидь хитрий військовий маневр, яким гетьман і князь підітнуть ворога під корінь.

Спочатку Лаврін і Марко хотіли відшукати своїх, але вже вечоріло, місто набите людом, як кадіб зерном жнивної пори, були раді притулитися будь‑де. Ледве впросилися до якогось дядька, коней поставили в городчику, просто на грядки, – довге вузьке подвір’я захрясло возами, – сідла й тороки поклали в садочку.

Якийсь час ще поштовхалися біля воріт, вернулися назад. Потраву з собою мали – Дорош вклав у тороки сала й барильце меду, – повечеряли, понасипали коням на киреї вівса й обляглися під шовковицею. Але ще довго не спали:

місто гомоніло, тривога ходила по їхніх грудях, як рись по краю яруги. Десь голосно заверещала свиня й захлинулася власним вереском. Либонь, пішла варитись у козацький казан, а може, то господар вирішив заколоти та приховати солонину, бо ж стільки наїхало оружного голодного люду, все одно заберуть. Лаврін почав дрімати, та нараз його розбудив тонкий посвист. Здавалося, над головою закружляла шабля.

– Що це? – запитав, протираючи очі.

– Качки, – відказав Марко. – А то що?

– Нічого, – й натягнув за голову попону.

Але тепер довго не давав заснути Марко.

– Що будемо робити завтра? – запитав вдавано байдуже, а в голосі – тривога.

– Знайдемо своїх. Що всім, те й нам, – одказав, бо мало думав про те, пересівав у пам’яті день, що минув, спогадував Киліянині слова, волів, аби вона єдино лишилася з ним. Киліянина посмішка провела його в сон. А потім з темної кручі сну до нього випливло обличчя турка з білим ощиром зубів, турок ганявся за ним, а він утікав. Бігали довкола якоїсь стодоли, неначе гуляли в квача. Тільки для Лавріна та гулянка була страшна. Турок був озброєний, а Лаврін пусторуч.

Прокинувся Лаврін чи то від зойку, чи то від стогону. Звідки той зринув, не міг розібратися, пошукав очима Марка, але на тому місці, де спав товариш, лежала тільки жужма кирея. Лаврін ще не вибрів до кінця зі сну, думка поверталася повільно, але була сповнена тривоги. Її зродив крик. Перехрест знову оглянувся: де ж Марко? Той стояв за кущем. Лаврін не бачив його обличчя, а тільки руку, по якій збігали на землю червоні краплі. Лаврін стенувся, але в наступну мить збагнув, що то не кров, а сік порічок, котрі Марко чавив, сам того не помічаючи.

– Татари, – страшно прошепотів Марко, і його зчервонена рука тіпнулася, неначе по ній вдарила куля. Лаврін зірвався на ноги. Подивився на зелений пруг, за яким займався схід, і побачив низку кінних постатей, що ледь помітно ворушилися. Здавалося, то обсідається гайвороння. Вершники нависли над містом, розглядали його згори як близьку здобич. А тоді полетіли, помчали на обози, що не втовпилися в місто, на окремі вози і гарби, розпорошені по долині. Дужий вітер віяв з Ладижина, і крику не було чути, тільки метлялися білі, чорні, сірі постаті, вибухало під шаблями пір’я й летіло барвистими хмарками, спліталися в клубки тіла – діти обпадали матерів – і татари розтягували їх. Було видно, як вони чубилися за здобич, як татарські ватаги молотили бранців по головах нагайками, як ординці в’язали їх у довгі вервечки. Лише в кількох місцях їм дали опір – козаки боронилися з‑за возів, але їх швидко зім’яли. Якийсь велет крутив довкола себе голоблею, не підпускав ворогів. А вони сунули скопом, хотіли взяти його живцем, і вже кілька повзали окарач з потрощеними ребрами, інші ціляли арканами й чомусь не могли вцілити. Та враз козак похитнувся, мабуть, таки влучили арканом, і зник під купою тіл. То було страхіття – полювали на людей.

Татари вже летіли кіньми далі – вниз, до воріт, але що робилося там, Маркові та Лаврінові за муром не було видно.

Раптом над Ладижином знагла голосно вдарив дзвін Святохрестовоздвиженської церкви слободи Ладижинської, зойкнули дзвони соборної церкви, роздерли на шмаття тишу, а далі невгавно били по ній, не пускаючи на землю.

Дата добавления: 2015-06-04