Розділ двадцять другий 2 страница

Косарі обступили отамана, раділи запорожцям, розпитували, куди ті їдуть, журилися жнивами. Сірко не крився, сказав, що їдуть шукати згоди з їхнім гетьманом, на обличчях косарів розгладжувалися посмішками зморшки: люди сподівалися, що запорожці дійдуть з гетьманом згоди, візьмуть їх під свій захист. Ця розмова ще дужче впевнила Сірка, що вчинив незлецьки, поїхавши в Чигирин. Зненацька щось ворухнулося в його серці, дивна забаганка засвітила усміхом вуста. Він скинув кунтуша, узяв у женця в плескатій баранячій шапці косу з важкими грабками, став у ряд. Захопив чималу ручку, повів кіссям і вгородив хліборобську шаблю носком у землю. Вийняв її, пильнував, аби коса йшла носком угору, повів покіс. Одначе грабки чіплялися за стебла, толочили колосся, зрізані горстки теж не трималися, перевалювалися через грабки, він нахиляв їх то так, то сяк, але справа йшла кепсько. Навіть звук був у коси не такий, як треба, – не посвист, а шаркіт, сухе скреготіння, од якого аж дерло по душі. За хвилю отаман ухоркався, оглянувся назад, побачив замість рівного покосу десяток викладених одне біля одного сорочачих гнізд, зупинився. Йому стало соромно й чомусь сумно. Либонь, що навіки випав із хліборобських гонів, що ось уже сорок, якщо не більше, літ їв хліб, запрацьований іншими. Земля йому не пахла, яко хліборобові. Увесь вік мав себе за плугатаря, а насправді який він плугатар? Вже ледве пам’ятає, як падає з‑під лемеша чорна скиба, як міняє рілля під бороною барву, як, перш ніж упасти в ріллю, ростуть у долоні важкі зернини. Орав шаблею, сіяв кулями. Тримав рідну землю в серці, як її оборонець, і боронив. Сам не завжди гаразд знав, яке ж його людське призначення: до леза цього чи того, яке висіло на боці у піхвах з шагреневої шкіри? А соромно, бо то таки в ньому прокинувся хлібороб, який багато чого призабув. Так принаймні йому здавалося спочатку. А тепер подумав, що то була забаганка, порожня похвальба: «Я все можу». Виходить, не все. Колись таки й міг. Але давно те було.

Косарі переморгувалися, чоловік у кудлатій шапці почухав нестрижену потилицю, сказав:

– Воно іноді легше жати на тому полі, ніж на цьому.

– Дурний ти, Терешку, – сплюнув під ноги косар зі шрамом на лобі, – тут лишень ти косиш, а там можуть і тебе втяти.

– Недарма тобі в’язи покрутило, все назад озираєшся, – відповів Терешко.

– Неначе сам щойно не ховався у житі, – гостро одказав косар зі шрамом.

– Кажуть, видима смерть страшна, а я скажу: невидима – ще страшніша, – спробував помирити їх Сірко. – А про поле мовив ти, чоловіче, добре. Волів би й я стояти на оцьому, але ж комусь треба й на тому.

Сірко попрощався з женцями й поїхав до козаків. Вони вже напоїли коні й трохи підпасли їх, не знімаючи сідел, тільки попустили попруги. Переобідали самі – солониною з хлібом, запиваючи просто з просвітленої до дна річечки, поїхали далі. Ополудні перед ними заманячили золочені хрести та бані церков на горі. Місто Чигирин, оселя нездійсненних мрій Петра Дорошенка, могутня фортеця з посадами, розкинулося серед горбів на березі Тясмину при його впадінні в Дніпро. Воно складалося мовби з двох міст – горішнього, де на Кам’яній горі стояли фортеця, гетьманські хороми, будинки старшини, соборна церква, і нижнього – на підгір’ї, де криті ґонтом та черепицею будівлі тиснулися одна до одної, де стриміло з десяток тополь та стільки ж дзвіниць; там жив військовий і ремісничий люд. Гора висока, і місто з церквами, гетьманськими та старшинськими хоромами, міцними мурами неначе зависло під хмарами. Стара гетьманська столиця зустріла запорожців та донців церковним дзвоном. Козаки зупинили коні, поскидали шапки, хрестилися, дивувалися: адже ніби й не було сьогодні ніякого свята, а дзвони заливалися на всю силу. Свята Тройця наступить за один день… Небавом довідалися, що дзвони ті – на їхню честь. Й стрічали їх пишно та врочисто, як давно жданих, високих гостей. Може, і в тому був якийсь потаємний Дорошенків замір, але саме поспільство, стражденне, вимучене війною, полинуло надією навстріч кошовому. За міську браму вийшли мирські й духовні: жінки та діти, й попи з хрестами та хоругвами, й ошатно зодягнуте міщанство, й городові козаки при повній зброї, всі з просвітленими обличчями, з надією в очах. Не вгавали на дзвіницях дзвони, калатали, неначе на престольне свято, високо вгорі зі стін гримали гармати, білі клубки диму котилися по схилу гори аж на придніпровські луки. Одначе біля міської брами запорожців і донців перепинила озброєна варта, від кошового зажадали, аби на хресті та Євангелії поклявся, що не везе в серці жодного лихого заміру проти гетьмана й не зробить злого вчинку. Сірко зійшов з коня, поцілував хрест і Євангеліє, заприсягнувся. А сам подумав: вельми боїться його гетьман, вважає, що може він з кількома сотнями козаків скурати могутню гетьманську столицю.

Після того їх упустили до чигиринської фортеці.

Того ж дня приймав їх у своєму палаці гетьман й давав банкет на їхню честь, не виказавши ні радості, ні здивування, ні про що не запитував, нічим не докучав. Мабуть, мучили й змагали його запитання, але не подавав про те й вигляду, тримався невимушено, вдавав, буцім запорожці приїхали до нього просто так, у гостину, як то бувало раніше, вдавав щедрого господаря й зичливого приятеля. А може, хотів спочатку заморськими винами й медами усолодити запорозькі душі, сподівався, що по тому й бесіда буде солодшою. Запорожжя – то честь і слава України. Який же козак не прагне прилучитися до того воїнства, зрівнятися з ним честю і славою!

Дзвеніли золоті й кришталеві чари, гримали гармати. Співала під вікнами світлиці півча. Щедро частував гостей гетьман. Сливе два роки живе правобережна гетьманська столиця веселощами. Проте веселощі ті хмільні, нервові – несправжні. І ніхто не має одваги сказати про те. Рвуть струни скрипок серби, гарцюють козаки, дріботять червоними чобітками міщаночки, гупають чоботиськами старшини, тільки гетьман сидить край столу й постогнує: «Нудно мені. Нудно од ваших танців».

Це гульбисько, яке розпочалося, було схоже на всі інші. Одначе гетьман не казав, що йому нудно, а підгупував на місці чобітьми й гукав: «Весело. Весело мені!» А очі під бровами чорніли вуглинами.

Бенкетували три дні. Ні друзі, ні вороги – друзі й вороги. Наступив четвертий день, другий день по Святій Тройці.

Сірко сидів на лавочці під рясною вербою, вирізав з гілки млинка. Довкола нього – на лавочці, на траві, просто посеред дороги – комашився чималий гурт дітлахів, бо ж цікаво, як вправно й швидко ріже дідусь‑запорожець великим гострим ножем вербину. Всі запорожці вправні з ножем і деревом, запорожець із заплющеними очима скаже, яке це дерево, скільки йому років, зранку чи увечері зрізане. Люблять запорожці вирізати з дерева всілякі штукенції, а тут ще такий попит.

Того ж дня приймав їх у своєму палаці гетьман й давав банкет на їхню честь.

Світило сонечко, сліпило очі, Сірко одвертався, аби не пошкодити майже готового млинка, ще й з людською парсункою. Втік од гучних Дорошенкових бубнів, забрів аж сюди, на край посаду, присів на лавочці, де вовтузився біля цурпалка зі скіском малюк у величезній яничарській шапці, прив’язаній довгими пацьорками до шиї, взявся допомогти хлопчакові, допоміг, захопився, й враз налетіла їх ціла зграя – босоногих і галасливих, затріщала верба, і йому аж зарябіло в очу від патичків, котрі тицяли під ніс.

– Гей, приберіть ратища, повиколюєте очі, – вдавано гнівно насурмив брови, а подумки відзначив: «Вскочив у халепу».

А все через те, що першого млинка зробив хоч на продаж: гуркотів бадьоро, ще й підсвистував підрізами на крилах. На хуркіт і збіглася галаслива «орда». Тепер доводилося одкуплятись од неї. Та ще й не хотів, аби нові млинки були схожі на ті, які вже тримали в руках дітлахи. Кошовий тільки упрохував, щоб ті, хто вже мав цяцьку, одходили далі: у вухах хуркотіло, ціркотіло, торохтіло, аж у скронях почало поколювати. Верховодив «цехмістер» у яничарській шапці й на правах першого замовника, майже товариша, давав поради, для кого робити ще. Несподівано він замовк, притих; здивований отаман повів оком і побачив, що хлопчак притулився до його плеча, забрав собі на коліна отаманову шаблю й пестить її пальцями.

Щось гостре, гаряче пройшло попід серцем кошового, аж сльози набігли на очі. Десь отако, подумав, туляться власні внуки й, либонь, теж бавляться чиїмись шаблями. А потім підростуть і складуть голови над Дніпром чи Бугом. Тяжка й жорстока гра точиться на землях вітчизни. І сам він огрубів, звовкулачився у плавнях. Сливе забув, що таке дитячий лемент, дитяча усмішка, які, можливо, єдино й надають смислу людському життю на землі. Не пищаль, не шабля, не бойові поклики, а щебет дитячих голосів і безжурна, беззахисна дитяча усмішка.

Він майже не пам’ятав усмішок власних дітей. Приїздив додому в солоній од поту, пропахлій степом одежі, брав їх на руки, а про що з ними говорити – не знав. Тягнувся до дітей, а вони тяглися до його козацької зброї. Промовляв до дітей серцем, воно одне відало, що їм казати. Він уже тоді глибинним чуттям вгадував, що втрачає щось найбільше в світі і його вже не вернути – найбільшу радість, найбільше щастя, по яких шкодуватиме. Він не пам’ятав, як пахнуть дитячі голівки, не знав, які найперші слова сказали його сини. Пам’ятав тільки їхні останні слова, сказані на браннім полі. Він навіть не відає, чи знають слово «дід» його онуки.

Небавом одне по одному притихли всі діти. Мабуть, хтось із старших сказав котромусь на вухо, хто сидить перед ним. Мовляв, це той самий Сірко, при одному йменні якого турків і татар трясе лихоманка. Чи прочитали в очах старого козака печаль, подивували їй? Відчули лагідність, і доброту його серця, й тяжку броню на ньому? Добре й справедливе серце в сивого запорозького отамана. Хоч геть у рубцях, у шрамах. Випило лиха, випило вогню – шабельного та гарматного. Але не налилося злобою й не нахололо байдужістю. То дарма, що в отамана так круто зламана ліва брова. То дарма, що впали на груди довгі вуса. Що грізно в’ється при боці шаблюка й стримлять за поясом куті сріблом пістолі. То дарма. Дідусь добрий.

Він любив синів. Мати завжди страхала їх ним при шкоді: «Ось приїде батько, я йому розкажу», але вони знали, чули серцем, що він добрий. Жодного не вдарив і дивував, як‑то можна бити дітей. Мабуть, через те, що рідко їх бачив. Але й приголубити по‑справжньому не вмів.

Сам учив тримати в руках шаблю, сам учив сідати на коня. Оце і вся його ласка, і вся наука. З нею й відійшли в інший світ, схожі лицем на нього, а вдачею – в матір.

Чомусь особливо запам’ятав, як учив їздити верхи меншого, тримав за ногу, а кінь схарапудився й побіг…

Підосавул Ничипір давненько стояв під клунею по той бік вулиці, ховав у руді вуса усмішку. Він торкнувся рукою шапки, вклонився отаману.

– Даруй, пане кошовий. Послав мене пан гетьман. Просить, щоб ти прийшов до нього.

Осавул не сказав, що чекає його давно, – йому шкода було одривати Сірка од дітей.

Сірко зітхнув, поклав на лавочку скіска й вербову цурку. Він подумав, що Дорошенко, знову хмільний, буде чаркуватися, пити його здоров’я, покличе музики, ще й сам вдарить «козачка» або «горлиці». Він шалений у всьому – у бою і в танці, часом для нього бій – то танок, а танок – то бій. Якось, коли його військо занепало в бою із шляхтянськими хоругвами, й поле було вкрите трупом, й не було снаги до нової налоги, він покликав музик, вийшов перед полки, вийняв з піхов шаблю і наказав грати «горлиці». Й так, у танці, навприсядки, пішов на адверсора. Й тоді пішло за ним усе військо й збило ворожі хоругви. То була найбільша відвага його серця й найбільша перемога. Довго пам’ятали її вороги і свої козаки, довго стояла їм в очу самотня могутня постать гетьмана з оголеною шаблею перед ворожою лавою. Сам‑один пішов на вороже військо!

Відгриміли музики, вже гетьман не мав сили до нової «горлиці» в полі, а тільки на дубовім помості після хмільного ковша.

Сіркові пити не хотілося, одначе мусив іти.

На подив, гетьман не був хмільний і сидів у горниці сам. Скроні зблискували, і кучерява борода також – очевидячки, нещодавно вмивався, й лице було бліде, очі дивилися тверезо, й, либонь, через те – на похмілля – вочевидь проступили літа зморшками й одутлістю, сивиною на кучерявій, пофарбованій хною бороді, на довгих, що вилися, вусах, гострих злинялих бровах, а також на всьому великому, важкому обличчі. Роки пройшли через його серце дзвоном шабель, шаленим кінським бігом, кров’ю ворогів і друзів, яких мав за бурхливий свій вік в достатку. Ходив під рукою Хмеля, їздив його послом до шведського короля, вів перетрактації з Сомком, під Опішнею перебігло на його бік військо Брюховецького, водив дружбу з Многогрішним, мав з ним люту волейну потребу, зайшов у розмир із Ханенком, тепер ось зітнувся на вузькому смертельному містку з Самойловичем. В куці два десятиріччя по Богдановій смерті напхалося гетьманів, уклалося зрад і підступів, що в інший час їх вистачило б на століття.

Всі ті вихори, вихорці й смерчі промигнули на його очах, майже у всіх обкрутився сам. Не влучила його ворожа куля, й вломлювалися, як солома, ратища, одначе не обминула серця скруха, звила кубло й пожирала зсередини. Гаряче любив, гірко ненавидів, а сивів у самоті, озлобленості, серед знахабнілих ворогів і заляканих невірних друзів. Звик до панства й не хотів його втрачати.

Манячила у сивому тумані постать Хмеля, й не міг до неї не те що дорівнятися, а вже й підступитися. Та постать манячить усім гетьманам. Вони кличуть у свідки великого покійника і викладають на прилавок історії з його спадку те, що кому до користі.

Гетьман сидів край широкого столу в широкій світлій горниці, стіни якої були оббиті багрянцем, підлога встелена килимами, стеля виліплена слюдою, підпер велику голову обома руками. Кажуть, є в гетьмана й інші горниці, особливо багаті, обставлені поганською розкішшю, розповідають, там він курить кальян, п’є чужинські напої, перед ним танцюють напівголі танцівниці. Може, все те й неправда, про те запитати Сіркові ніби не годиться. А чомусь кортіло. Кортіло трохи по‑дитячому, а трохи і всерйоз. Бо й те щось важило.

Побачивши Сірка, встав із незвичним для себе поспіхом, вийшов на середину горниці, немов намагався заступити отаманові шлях. Якусь мить стояв так, високий, кремезний, рішучий, міряв гостя поглядом, Сірко зупинився за крок від нього. Був нижчий од гетьмана, але теж крутий в плечах, міцний, хоч і геть сивий. І погляд його сталево‑карих очей, перехрещений з поглядом гетьмана, не ламався. Про що думали обоє? Яка завія промайнула перед очима, що побачили в тій завії? Чиї очі, чиї постаті, чий поклик відлунював у ту мить у серці того й того?

Все відали, все пам’ятали, од Хмеля й ще раніше, аж до останнього розмиру. Були неначе два плавці, що виборсалися з однієї кручії і стали на двох берегах річки.

– Давай, отамане, помолимося, – показав гетьман рукою на прочинені двері молільноі кімнати. – Щоб не лишилося на душі гріховної осуги.

– Я вже молився, – спокійно сказав кошовий. – І гріховної осуги не маю.

Одначе переступив поріг молільної кімнати, пошукав очима Пресвяту Богородицю, не знайшов – може, вона й стояла на котрій полиці, але побачити її було важко: ікон було дуже багато, і всі наполовину заховані за шовковими завісками, ще й виблискували золотом, аж різало очі. Постояв перед кіотом, прочитав «Вірую» і повернувся назад у горницю.

Дорошенко молився довше. Проте коли вийшов у горницю, ні на обличчі, ні в очах святобливості не було, навпаки, в них світилася невпокорена злість і неприхований виклик. Сів за широкий стіл, поклав на нього великі руки. На столі була намальована картина Страшного суду, й гетьманові руки сягнули просто у геєну вогненну. Сірко усміхнувся, а гетьман, не зрозумівши його усміху, нахмурився, пожував твердими губами. Може, саме через отой усміх і почав отако, з одрубу, не кинувши гостеві доріжки, по якій той мав сам піти.

– Кажи, що привело тебе до мене? Тільки не лукав. Ти се погано вмієш.

У правій його брові заплутався сонячний промінь і у вусах теж, від того гетьманове обличчя було немов розрубане навпіл і трохи зловісне.

Він не нагадував Сіркові про давню обопільну приязнь, а також про пізніший розруб, мабуть, розумів, що вияснення причин одразу розведе їх по різних дорогах. Але й обійти того вони не могли. Очікували, хто почне перший. Сірко посміхнувся, його посмішка була ні доброю, ні злою.

Йому було трохи в подив, що гетьман пробенкетував три дні, не давши йому розтулити рота про справу, а тепер починає розмову отако. Він або спивався з розуму, або чогось боявся. Одтягував, зволікав розмову віч‑на‑віч, хотів одкрутитися од неї й, тямлячи, що не одкрутиться, кидався, немов на герць. Сірко вловлював непевність у поведенції гетьмана, і йому хмурніло на душі. Пам’ятав міцного, сильного духом козака, а бачив поруйновану горілкою його подобу й уже шкодував, що приїхав сюди. Нелегко йому було починати тоту розмову, може, через те й розпочав трохи незвично, майже по‑євангельськи:

– Важко орати, коли нічим сіяти.

– Все од Бога милосердного. Прецінь уже вийшов у поле. – Й враз, перебравши ще раз у думці Сіркові слова, скинув важкими бровами. – Чиє поле маєш на мислі?

– Твоє, гетьмане, – спокійно одказав кошовий. – Хоч ти й на чуже недавнечко засилав женців.

Гетьман уперся важким поглядом Сіркові в перенісся, сказав з образою і злістю:

– Якщо приїхав чинити дознання по татарській налозі на Січ, то не туди втрапив. Сідлай коня і копоти в Бахчисарай.

– Може, поїдемо й туди, – розважливо мовив Сірко. – Чогось тебе болить та налога. Я ж ніби про неї нічого не запитував.

– Мало мені ваших листів, – блиснув очима Дорошенко. – Померти мені безчесно, коли хоч словом зрушив орду. В Стамбулі визрів той злий замір. Радник дивану ага Сулейман Кегай нараяв той потаємний похід великому візиру. Кілька літ виношував його, протуркотів ним Кепрюлю вуха.

– Звідки знаєш те, гетьмане?

Кошовий запитував спокійно, розважливо, а на губах зачаїлася посмішка. Її можна було потрактувати і як добру, примирливу, і як підступну. Чоловічки Дорошенкових очей метнулися туди‑сюди, його дратував той усміх, але надто поважний був мент, хотів чи не хотів, а мусив шукати виправдання, давати пояснення, виповідати свої таємниці.

– Мій резидент у султана дознав.

– Гаврило Лісовський?

Чоловічки гетьманових очей враз стали гейби скаламучені кринички.

– Маєш там свого вивідача?

– Може, й маю, – кошовий відповів ухильно. – Але про це розповів посланець Самойловича. Ще й сказав, що ага Кегай водить дружбу з Лісовським.

Обличчя Дорошенку залляла фарба, затремтіли в гніві важкі повіки наллятих вогнем очей:

– Я так і знав, що це він, давній ворог, обмовив мене перед січовим товариством. Нехай попенко збере по всьому Лівобережжю попенят – і все одно нічого не докаже. Яко тхір, з нори чадить.

– Мілієш серцем, гетьмане, – мовив Сірко, але Дорошенко не почув його чи вдав, що не почув.

– Яко день різниться од ночі, так злий чоловік од чесного. Той пастир хоче спалити кошару, а вівці пустити під вовчий гін. Хоче одібрати в мене булаву, аби розкарячити куці ноги на обидва дніпрові береги. Підрясник він вонючий, а не гетьман. – Дорошенко стишив голос, і слова на його губах шелестіли, як вогонь на дощовому вітрі. Й великі булькаті очі теж наллялися вогнем. Видно, він бачив свого ворога близько, не забував про нього ні на годину, бачив як потвору, відьмака чи злу поторочу. Обопільна ворожнеча стала для обох гетьманів життям, у ній спливали кров’ю, губили глузд, державу і людський чин. – А чи має силу захистити край? Аби не я, він би давно весь був під турком. Я стою йому в обороні: то одбиваюся шаблею, то згодовую пса‑турчина власним серцем. Моє право на булаву завойоване кров’ю. Мій чин вищий за його! Я – гетьман, а він – попович.

– Ви обидва навіжені! – вдарив одразу обома кулаками по столу Сірко, й очі йому потемніли од гніву, а брови зломилися й стали гострі, як вістря стріл.

Це було так нагло, що Дорошенко першої миті не повірив почутому. Брови його шугонули вбоки, в очах крутнулася червона мла. Навіть на бранному полі, виїжджаючи на герць, ніхто не одважувався кинути такого в обличчя запальному гетьману. Ці слова, мабуть, були несподіваними й Сіркові. Виплеснули, як огонь з рушниці, а в грудях пекло й далі, й пекли вуста інші слова, може, не такі образливі, але не менш гіркі.

– «Моє», «я», – сказав з тугою, аж Дорошенку затерпли на губах слова гніву й прокляття. – Про себе тільки дбаєте. А чиї діти, вже й забули? Не тієї України? Та хіба вона вас обходить? Їй сльози – вам перли, їй кров, а вам трунки.

– Страшні слова мовиш, – з чорною погрозою в голосі сказав гетьман і важко, аж заскрипів оббитою шкірою позолочений стілець, підвівся. – Все життя стояв я їй у захист…

– Відаю добре, який то захист. Християнським людом, живою монетою платиш драпіжному вовкові турчину за владу. Не ти оддав татарину жителів Орлівця? Не з твого призволення повели із мотузками на шиї в турецьке пекло бикліївців? Уже під гетьманськими вікнами татари торгують українцями. Як дожив до цього, гетьмане? Як упав у таке! Чи ж варта булава крові свого народу?! Спинись, чоловіче: стече кривавиця, і залишиться безживний труп.

Під вагою отаманових слів Дорошенкові плечі опускалися все нижче й нижче, врешті не стало снаги стояти, й він сів. Дивився на власні стиснені кулаки, не знаючи, що з ними робити. А Сірко казав далі:

– Їхали ми твоїми полями, а там воістину нікому ні орати, ні сіяти. Аравійська пустеля, а не Придніпров’я. Всі полишають твій край. Про таке щастя мріяв ти, гетьмане? Згадай свою молодість.

– Чи ж я не хотів з’єднати обидва береги? Чи не я важив життям задля неї? – з болем і гнівом скрикнув Дорошенко. – Розкраяли без нашої згоди, чого не мали права робити тим перемир’ям, одне поле на дві половини. І лишився я на одному кінці поля, а на другому всупротив мені розкарячився Многогрішний. Виперли його проти мене, бо ж не хотіли вволити моїх справедливих вимог.

– Ти справді важив життям, і важив не раз, – погодився Сірко. – Був чоловіком доброго клича. Та не Україну ти нині любиш – себе в Україні. Ще й з гетьманською булавою, тобто з почестями, славою і багатством. А ти полюби її без булави…

– Я любив… Присягаю Богові, в Тройці єдиному.

– Тоді – любив. А потім… І скільки їх, таких…

– Їх?

– Нас. Той – за пірнач. Той – за воли волоські. Той – за челядників. А ти полюби її за голодні сироти, за заплакані вдови. За вічне її страждання. За страждання полюби! За всю оту кров, що пролили Павлюк, Кривоніс, Богун… і всі інші, безіменні. Надто отих, чиї й хрести погнили, і могили позападали. Вже жито на тих могилах. Чи ж пам’ятаємо? Полюби за кров, яка не окупилась. В усіх інших народів і держав вона окуплялася, а наша – ні. Хіба ж вона не праведна? Хіба вона не свята? А вже тоді полюби за широкі степи, за гаї черешневі, за зорі, за карий усміх жони своєї. За материну пісню! Чей, співала тобі? Всі чужоземці кажуть: такої пісні більше немає ніде в цілому світі. Чуєш – в цілому світі! То що – нехай її розтопчуть татари, нехай вона щезне?..

Його шию душив ковнір, він рвонув його, аж одлетіли гаплики.

– А ти… ти… – Дорошенкові очі налилися кров’ю. – За що ти її любиш, не за булаву?

– Відаєш, гетьмане, сам, що таке моя булава, – сказав трохи спокійніше. – Сьогодні в мене, завтра віддам іншому, не налипає на неї золото, і хуторів нею не здобуваю. Завтра я буду простим козаком і проллю кров таку саму, як усі. Просту. Не гетьманську. Подумай об цім. Добре подумай.

З його грудей вирвалося зітхання. Зненацька зітхнув і Дорошенко. Сірко провів по обличчі рукою, немов знімав з нього невидиму павутину, й мовив:

– Кажу – подумай… Бо й приїхав я промовляти не до твого серця, а до розуму. Тільки до розуму.

– А до серця? – з надією, яка зродилася неждано, скинувся Дорошенко.

– До серця – пізно. Минули часи, коли можна було промовляти до нього. Важко йняти тобі віри й мати в Бозі надію на тебе.

– Кажеш, мовби про покійника…

– Але ж подумай сам, мосьпане, хто ти є, – казав далі розважливо кошовий, і це було страшніше за докори, за гнів. – Вмерла на Україні віра в тебе. Чужий ти для отчого краю. Ти живий – і тебе немає. – Сказав, і в самого похололо серце.

Дорошенко підхопився знову, заміряв горницю з кутка в куток, аж жалібно дзвеніли на горіховій полиці золоті та срібні чаші, тарелі і чари. Тицявся, неначе барс у клітці. Сірко подумав, що вскочив до неї сам: відступав перед наставленими списами, аж поки не брязнула защіпка. Зупинився біля мурованого каміна, на карнизі якого стояв боєвий золочений годинник, прихилився спиною до гладеньких холодних кахлів, дивився звідти вороже. Звідси, од столу, здавалося, що то не жива людина, не Петро Дорофійович Дорошенко, правобічний гетьман, а його парсуна. Саме таким здебільшого й малювали правобічного художники. Чимале поле із зелених і синіх квадратів кахлю, і на ньому важкий чоловік у вишитому золотом кунтуші. Пронизливі очі, велика кучерява борода, важкі вуса, що майже затуляють вуста.

Зненацька він ворухнувся, й враження парсуни зникло, очі примружилися, вуста відкрилися в злостивій посмішці.

– Не вмерла. Я ще маю силу. Ачей, зможеш відчути на власній шкурі.

– Якби мав силу, не обплітався б чужою лозою.

Дорошенко скрипнув зубами. Когось іншого за такі слова гетьман зітер би на порох. Одначе була в Сіркові, що сидів напроти нього, непереборна сила, яка мовби сковувала Дорошенка. Притягальна сила довіри, непереборна сила правди – цей чоловік не обдурить, не зробить іграшкою у якійсь своїй грі. Бо ж людськими долями не грається й для себе нічого не прагне. Несосвітенно! Такого не буває… Таке є. Мав час і спосіб пересвідчитись.

Останні слова Сірко сказав не гнівно й навіть не сумно, скорше безнадійно. Встав і собі, підійшов до вікна. Воно було зачинене, ще й завішане шовковою перською ширмою. Він одсунув ширму, хотів відчинити й вікно, – в горниці стояла задуха, – але закрутка була химерна, заморська, з якимось секретом, не зрушувалась. Вікно – вузьке, високе, ґратоване, розмальоване жовтими та синіми косинцями, проміж синіх – білі. Горниця – на другому поверсі, звідси видно широкий, вимощений камінням двір, широку долину Тясмину, вже припечені сонцем, але ще зелені луки. І горби, як гори, що синіли ген у далині. За ними ховалося сонце. На подвір’ї порожньо, тільки біля вхідних дверей будинку стоїть, обіпершись на спис, вартовий козак та по даху церкви ходять голуби. Голуби – сині, а козак – жовтий, й од того наче несправдешні. А внизу, під вікном, – яблуня, одна на все подвір’я, верхні гілки на ній усохли, а нижні рясно зародили, мабуть, чи не востаннє.

Гетьман дзеленькнув у срібний дзвіночок. На порозі став молодий козак у малиновому кунтуші.

– Принеси дві янчарки, – наказав Дорошенко. Козак здивувався, одначе свого здивування не виказав.

Дорошенко одчинив вікно й поклав обидві рушниці на підвіконня. Очі його жахтіли диким запалом.

– Бачиш голубів на даху церкви? – вказав Сіркові. – Там чорні й білі. Я стріляю чорного, ти – білого. Хто влучить…

Сірко покрутив вуса, мовив з досадою, не дослухавши гетьмана:

– Стріляти божих птахів на даху церкви?

– Моя церква, мій і одвіт, – блиснув чорними зіницями Дорошенко.

– І хіба можна… Хіба можна заставлятися на таке? – з серцем мовив Сірко. – Чув я, гетьмане, про твої лихі дивацтва. Але щоб отак… Цур від того мене й тебе… Я можу стрілити чортові в око, але в голубів не буду.

– Як хочеш, – напрочуд легко погодився Дорошенко. – Я ще покажу, живий я чи мертвий.

– Тоді для чого обплівся чужою лозою? – запитав кошовий.

В цю мить на дзвіниці соборної церкви, якої звідси було не видко, забовкав великий дзвін. Сірко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся й глянув на Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловік.

– …Що мушу робити?

Гетьман повторив слова, яких не почув Сірко.

– Не знаю, – щиросердо зітхнув кошовий, і були в тому зітханні й співчуття, й огуда, і смуток. – Не знаю, гетьмане. Думаю лишень, як же щасно жити в краї, котрого не змагають чужі сили. Ну, може, й не щасно… А все‑таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже видно кінець. Много літ зичив тобі добра й побіди. Хотів, аби з’їхалися докупи ви, гетьмани, й обрали з‑поміж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гурті й батька легше бити. І вже поготів оборонитись од ворога. Весь вік ми косимо не собі жито. Косимо нарізно, різним господарям – то ляхам, то, як ти оце, туркам, то ще комусь, і з того вони мають зиск, а ми – лихо.

– Випало нам багате поле, та поміж широких шляхів.

– Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й ті шляхи. Покладав колись я надію на тебе. Сподівався, піднімеш високо булаву…

– А нині? – похмуро, вже без надії запитав гетьман.

– Не вірю. Пізно. Вижата твоя нива. Столочена чужими кіньми. – І по хвилі: – Про себе багато думаєш.

– Звідки така впевненість?

– Читаю у твоїх очах. А нам уже не випадає ширмувати з долею.

– Може, – погодився Дорошенко й пожував злихоманеними губами. – І ворони клювали один одного… І найсмирніший осел вбив найбільшого лева.

– Ти про що?

– Про воронів, які клювали один одного…

– Це зі Святого писанія?

Дорошенко вдоволено усміхнувся, бо ж вдалося хоч чимось возвеличитися над цим нехай і славетним, але ж «болотяним» полководцем.

Дата добавления: 2015-06-04