Розділ IX 3 страница. Через годину переляканий хлопчик‑погонич на вигоні поблизу невідомого Тицевському села вказав їм на північ і розповів

Через годину переляканий хлопчик‑погонич на вигоні поблизу невідомого Тицевському села вказав їм на північ і розповів, що бачив трьох панів і панночку на трьох конях – один вороний, один гнідий і один чалий. За його словами, вони проїхали тут лише кілька хвилин тому. Дуже поспішали і зникли в заростях верболозу в долині за селом.

– То вони! – в очах у Тицевського засяяв лихий вогник. – Скоро наздоженемо! Уперед, ледащо, уперед!

І скажена гонитва продовжилась. Коли з тріском долали болотисту низину і зарості верболозу, серед яких вершників атакували цілі хмари кусючої комашні, стало зовсім важко. Деколи коням доводилося долати баговиння, яке доходило мало не до їхніх животів, однак Тицевський бачив перед собою свіжий слід і не помічав ніяких перешкод. Вимушений був звернути на пошуки кращого шляху Ястржемський, зупинився, пошкодивши ногу, кінь одного з драгунів. Однак решта вперто просувалася по сліду. Тепер, здавалося, на ньому ще підіймалася щойно прибита кінськими копитами осока, ще коливалися потривожені вершниками віти верболозу. Тицевський відчував, що ось‑ось на власні очі побачить втікачів. Незабаром дорога пішла вгору, і трикляте болото дало місце прохолодному, встеленому килимом минулорічного листя, лісу. Коні натужно бороли кручу, на спітнілих обличчях вершників читалася втома, але Тицевський не роздумуючи гнав уперед. Тут, на лісовій стежці, складніше було прочитати слід, проте в цьому більше не було потреби – попереду вже ясно чувся хрускіт хмизу і глухий стукіт копит.

– Ось ви і видихлись, хамське коліно! – злорадно сичав ротмістр. – А ти, пташко, наліталася. Ох і повчу я вас, як псувати життя ротмістрові Тицевському! Ох і повчу, verbum nobiles![78]

Загнані коні ледве трималися на ногах, коли, нарешті, ліс закінчився, і перед очима переслідувачів постала залита сонцем і вкрита зеленою ковдрою трав рівнина, по якій, всього в сотні сажнів перед ними, їхали Савка, а за ним Нечай з Богуном і Ганною. Судячи з побаченого, Тицевський зробив висновок, що коні втікачів були не в кращому стані, аніж коні драгунів і його власний. Навіть з цієї відстані було помітно клапті жовтавої піни, яка вкривала блискучі кінські боки.

Раптом один з драгунів здійняв до плеча мушкет, беручи на мушку втікачів. Тицевського немов обпекло жаром.

– Не стріляти! – вигукнув він страшним голосом, з жахом уявляючи, як падає з коня пробита кулею племінниця коронного гетьмана. – Геть мушкети, нероби! За ними!

І головний охоронець гетьманського замку щосили оперезав свого коня. Той жалібно заіржав, та все ж спробував пришвидшити ходу. Але вже за хвилину заточився, і ротмістр ледве втримався в кульбаці. О, жорстока насмішка долі! Коли втікачі вже майже в його руках, він втрачає можливість реабілітувати себе перед очима грізного гетьмана з провини загнаного майже до смерті коня. Але що це?! Спочатку Тицевський навіть не повірив своїм очам – раптом усі троє козаків спинили коней, скочили на смарагдовий килим трави і видобули з піхов довгі криві леза шабель. Ставши плече до плеча, похмуро позирали на переслідувачів. А за їхніми спинами височіла, немов точена, на тлі високої блакиті небосхилу, Ганна Заболоцька. Бліде, без кровинки, її обличчя позирало на драгунів без тіні страху, лише з презирством і погордою.

– Драгуни! – Тицевський відчув, як хрипить його голос, і змушений був відкашлятись. – Драгуни, здійміть на списи це гультяйство, яке насмілилося чинити шкоду шляхетній панночці. Уперед!

– Зачекай, ротмістре, – подав несподівано для Тицевського голос той з козаків, у кульбаці якого до цієї миті сиділа Ганна. – Як шляхтич шляхтича, викликаю тебе на двобій. Зійди з коня. Слово лицаря, ця втомлена тварина скоріше завадить тобі, аніж допоможе. Повір, лише я винен у тому, що ти, немов хорт, мусиш гнатися моїм слідом, долаючи втому. Нехай лицарська чесна зброя і мужня рука, а з ними і суд Божий вирішать, хто з нас правий.

Тицевський посміхнувся посмішкою вовка, який бачить перед собою загнану здобич. Ще мить – і гострі ікла ввіпхнуться в беззахисну плоть. Тому що порятунку для неї просто не існує.

– Уперед, драгуни! – скаженіючи, вигукнув він.

Один за одним тишу роздерли сім пострілів. Кінь Тицевського осів на передні ноги і впав так швидко, що ротмістр ледве встиг зіскочити із сідла. За його спиною ще під чотирма жовнірами попадали коні. Козаки мовчки покидали у траву розряджені пістолі. Ще один закинула до сідельної кобури панночка. У руках у запорожців знову зблиснули шаблі.

– Ну от, ляше, – обізвався нарешті другий козак. – Так ніби зручніше. А то в мене вже шия болить на тебе знизу догори дивитися. Якщо ти шляхтич, приймай виклик. Інакше ти не лицар, інакше ти боягузливий байбак!

– Добже! – зловісним голосом просичав Тицевський. – Бардзо добже! Я схрещу з тобою шаблі, лайдаче. Але спочатку ти маєш довести свою спроможність. Драгуни! Схизмати мріють скуштувати наших шабель, тож дамо їм таку нагоду!

Погрозливим шипінням озвалися піхви мечів сімох жовнірів, коли гострі леза вихопились на волю. Блиснула в сонячних променях і шабля ротмістра Тицевського. Тепер полишили коней і решта драгунів. Заходячи широким півколом, вони почали наближуватись до козаків. Якусь мить ще стояли нерішуче, та раптом кинулися всі одразу. І затанцювали, зарухалися в пекельному танку смерті одинадцять чоловіків. Рубалися нещадно, викрешуючи іскри з гартованої криці. Йшли в наступ і відходили, били і підставляли клинки в захисті, спиняючи саму смерть, яка падала на їхні голови невмолимим, жадаючим гарячої крові металом. Немов крила казкових птахів, тріпотіли за спинами в Богуна, Обдертого та Нечая відкинуті назад рукави каптанів, немов луска на тілі хижої риби, виблискували в сонячних променях кільчасті панцирі драгунів і пана ротмістра. З глухими криками і ревінням оскаженілі чоловіки домагалися кожен своєї правди, віддаючи власне життя в руки вередливій фортуні. Адже вона прихильна лише до сміливих…

Пройшло не більше хвилини, коли Тицевський із жахом помітив, як, один за одним, під ноги козакам попадали, обливаючись кров'ю, троє жовнірів. А ще за хвилину двоє інших драгунів відійшли вбік, затискуючи страшні рани – один з них позбувся кисті правої руки, обличчя другого залило кров'ю, коли його від скроні до підборіддя перекреслив удар гострої шаблі. Натомість козаки наче були зачаровані – не зазнали жодної шкоди. Поглядали похмуро і сміливо, як і перед початком бою. В їхніх поглядах Тицевський не бачив ні злорадства, ні будь‑яких емоцій. Лише неймовірна зібраність і увага.

Але ротмістр Тицевський був воїном. Не раз і не два за його довге життя поряд з ним лилася кров, лунали крики поранених. Не раз опинявся він у самому центрі жорстокої січі, де саме життя втрачає реальність, перетворюючись на криваву маячню, тріумф первісних інстинктів над тонкою скоринкою цивілізованості, тією, що відокремлює людське єство від суті дикого звіра. Тому й тепер не втратив сивоголовий ротмістр присутності духу. Швидким поглядом оглянув двох жовнірів, які досі залишалися неушкодженими, і рішучим поглядом підняв перед собою шаблю.

– То є випадковість, жовніри! Бийте їх, рубайте! З плоті і крові вони, як і ми, вперед!

І знову закрутився запеклий шабельний бій. Закипіли з новою силою пристрасті, затріпотіли широкі козацькі шаровари, задзвеніли обладунки поляків. Однак уже не так рішуче кидалися у випад драгуни, більше уваги приділяли захисту, з жахом, наче стрибка змії, очікуючи смертоносних козацьких вітань. Обережнішим став і ротмістр. Тепер він намагався влучити під неозброєну руку противника, коли той віддавав всю увагу нападу на його жовніра. На жаль, козаки це швидко помітили, і відповідь на підступні дії ротмістра не забарилася – доки двоє із запорожців тиснули жовнірів, які вже встигли втратити перед лицем грізного ворога бойовий дух, третій так насів на Тицевського, що той ледве встигав відбивати жадібну до його крові шаблю супротивника. Були навіть миті, коли він ясно відчував – устигнути підставити шаблю під наступний удар він не в змозі, і уявляв, як гостре лезо розтинає його біле тіло, рве на шматки жили і зрошує гарячою кров'ю зелений килим під ногами ротмістра. Але вже за мить він опанував себе і намагався пригадати всі хитрощі, яким учили його колись учителі фехтування, розумів‑бо – зараз від них залежить його життя.

І він хитрував. Підсідав, вдавав, що заточується, жбурляв в обличчя супротивникові мідний дріб'язок, що його знайшов у кишені, перекидав з руки в руку слизьке від поту руків'я шаблі, наносив, використовуючи кільце для великого пальця на ефесі, кругові удари. Та все було марним. Козак бив швидше за нього, удари наносив точніше, усі хитрощі відгадував до того, як вони встигали принести користь ротмістрові…

Тицевський обов'язково б програв цей двобій. Він відчував це так ясно, що по шкірі спини починали повзати непрохані мурашки. Почував, як втрачає залишки сил у той час, коли запорожець нависав над ним, немов скеля, яка витримує лють буремного моря та залишається могутньою і нездоланною. Але, як вже було сказано вище, Тицевський був воїном і нізащо б не погодився просити помилування, доки мав у руках лицарську зброю. Скоріш за все, він мовчки б сприйняв смертельний удар і загинув, як більшість його предків – на полі бою, захищаючи честь корони, магнатів, усіх тих безкінечних Вишневецьких, Замойських, Оссолінських, які обдаровували скупо, але одвічно потребували щедрих пожертвувань крові своїх васалів, захищаючи свої, часто‑густо зовсім не патріотичні інтереси. Та на цей раз доля милувала старого вояку.

– Досить! – забринів високою струною напружений жіночий голос. – Досить, пане Тицевський! Спиніться і не проливайте кров там, де в цьому немає ніякого сенсу!

І сталося диво. Може, повний емоцій крик Ганни, а може, й дещо інше, але щось примусило спинитися закривавлені леза. Знесилені драгуни, Тицевський, який дихав важко, немов ковальський міх, а разом з ними й козаки, всі поглянули на бліде обличчя дівчини, зупиняючи бій. Вона швидко сплигнула з коня і майнула до поранених.

– Вони спливають кров'ю, допоможіть же їм!

І ті, хто хвилину тому кипів ненавистю один до одного, почали діяти швидко та злагоджено, чітко виконуючи вказівки невисокої тендітної дівчини. З'явилося біле чисте полотно з сідельних козацьких саков, джерельна вода з баклаг, порох і горілка – традиційні засоби першої допомоги постраждалим у бою.

Коли все було скінчено, Ганна піднялася і дмухнула на непокірний кучер волосся, що впав на її розпашіле обличчя. Довгим поглядом обвела Богуна, Нечая і Савку, Тицевського, який походжав кроків за десять, нервово потираючи виголене підборіддя.

– Пане Тицевський, я воліла б перемовитися з вами кількома словами. Чи не були б ви таким люб'язним підійти до мене?

Тицевський без слів кивнув головою і підійшов до дівчини.

– Я слухаю вас, ясна панно, – коротко вклонився, позираючи в очі Ганни. В його погляді не було тепер азарту мисливця. Не було в ньому й прихованої люті людини, яка програла бій. У тих очах читалася подяка, і сивоголовий ротмістр сказав лише те, що мав на своєму чесному серці:

– Так, панно, я слухаю вас, і нехай піді мною розверзнеться земля, коли я хоч на йоту візьму під сумнів ваше шляхетне поводження зі мною і моїми нещасними драгунами. Як відомо, сила долає силу, і ці два хоробрі юнаки, спільно зі своїм третім старшим товаришем, довели нам правдивість такого висловлювання. Тож мені залишається лише захоплюватись їхнім військовим вмінням і вашим милосердям. Я цілком віддаюся до ваших рук, тож вам і вирішувати долю старого вояка! – і Тицевський приклав правицю до грудей та покірно схилив голову.

Ганна якусь мить дивилася на нього, на своїх супутників, які стояли, не втручаючись до розмови, і нарешті рішуче сказала:

– Пане Тицевський, Бог милував усіх нас. На цьому полі, не дивлячись на кількість пролитої крові, всі залишилися живими. Тепер я благаю вас: не переслідуйте нас надалі, маю‑бо шляхетне право обирати власноручно свою долю і подальше життя. Так і вчиню… Ви кохали коли‑небудь, пане ротмістре?

Довга мовчанка.

Нарешті Тицевський зітхнув:

– Я бажаю вам щастя, панно. Знайте і не дивуйтеся – коли настане пора вашого весілля, ротмістр Тицевський зуміє приготувати такий дарунок, який буде не соромно піднести племінниці коронного гетьмана і козакові, котрий у чесному бою постав, аби захистити своє кохання, і переміг. Як твоє ім'я, лицарю? – з останньою фразою він звернувся до Богуна.

– Іван.

– То є добже ім'я. А як ім'я батька твого, роду твого? Повір, не задля помсти, не задля шпигунства запитую тебе. Потрібно воно мені тільки для того, щоб сказати його моїм синам, як приклад мужності і військової майстерності.

Богун трохи помовчав. Ще не осіли в душі спомини про блискуче лезо, що його хвилину тому посилав йому на згубу цей лях. Але щось почуте в голосі поляка, щось непомітне, про що говорив лише погляд Тицевського, підказувало йому – ротмістр цілком щирий з ним. І Богун приховав зверхній тон, котрий вже готовий був пролунати у глузливих словах.

– Іван Теодорович Богун, сотенний хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, – стримано відказав він. – А поряд зі мною стоять Данило Степанович Нечай, теж козак шляхетного роду, який став мені побратимом ще на спекотних берегах Анатолії, і Савка Обдертий, наречений так січовим лицарством, і той, хто має повагу того лицарства за хоробрість свою під час багатьох битв. Щиро дякуємо тобі, пане, за лицарську наснагу, а тепер вибачай, мусимо продовжити свій шлях. Ця жінка моя, і я кістьми ляжу, захищаючи наш союз. Так і передай Конєцпольському. Вибачай.

Більше не було сказано жодного слова. За хвилину Савка, Нечай і Богун, до плеча якого віддано притискалася Ганна, рушили своєю дорогою. Через годину у протилежному напрямку потяглися двійко вирубаних з молодих грабків поволокі. Двоє вцілілих, але вкрай виснажених коней повільно тягли ці вистелені грубим шаром зелених пагонів поволоки, у яких марили четверо перев'язаних закривавленими бинтами жовнірів. Тицевський, який крокував попереду сумної кавалькади, мав задумливе обличчя.

Коли сонце сіло за найближчим гаєм на заході, й пахощі польових трав набули найбільш гострого аромату, а сутінки додали таємничості і краси картині вечірнього Поділля, загін ротмістра зустрівся нарешті з паном Ястржемським, коня якого вів за повід захеканий жовнір. Обладунки варшавського гостя виглядали блискуче на тлі вечірнього сонця, проте були зовсім недоречними й без міри хвалькуватими після останніх подій, які відбулися з ротмістром Тицевським.

– О, пан Єзус освєнцоний! – скрикнув Ястржемський, коли помітив, у якому стані знаходиться загін. – Я не вірю своїм очам! Невже ви зустріли дорогою татарський чамбул?!

– Ні, мостивий пане, ми зустріли лише вашого суперника, – з гіркою іронією промовив ротмістр. – І я заклинаю вас святим Франциском – тримайтеся від нього подалі. Інакше вас не врятує навіть панцир, кований семиградськими майстрами. Утім, ви все добре самі зрозуміли, не дарма так зручно зболили відстати.

– Прошу?! – звився Ястржемський.

– Мені байдуже до ваших емоцій, боягузе, – махнув рукою Тицевський, наче відганяючи остогидлу муху. – Я лише сказав вам правду.

Дата добавления: 2015-06-04